Злі язики кажуть, що Івасик Телесик – легендарний прародитель телесиків був молодшим братом Олександра Македонського. Телесики відмовляються в це вірити, проте Олімпіаду люблять не менше, ніж відомий полководець.
Це у давньогрецькі часи пращури телесиків не мали собі рівних на змаганнях в Олімпії. А вже у Нові Часи, коли П'єр де Кубертен відновив споконвічні європейські спортивні традиції, не можна було в світі знайти завзятіших фанатів Олімпійських Ігор, ніж потомки славнозвісного Івасика.
І нехай на перших іграх сучасності ніхто з телесиків не приймав участь. Новина про Олімпіаду дійшла до них в гори, коли вже починався фінальний марафонський забіг, і вони просто не встигли добігти до Греції. Але в усі наступні Ігри телесики всіма правдами та кривдами намагались відправити своїх спортсменів на змагання. Так посли спорту цього невеличкого гірського народцю в різні часи були членами олімпійських збірних таких країн як: Австро-Угорщина, Австрія, Угорщина, Чехословакія, Чехія, Словакія, Югославія, Хорватія, Словенія, Македонія, Боснія та Герцеговина, Сербія та Чорногорія, Сербія, Чорногорія, Польща, ФРН, НДР, Третій Рейх, Франція, Італія, Албанія, Греція, Данія, Кіпр, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, Люксембург, Ліхтенштейн, Мальта, Сан-Марино, Андорра, Іспанія, Португалія, Великобританія, Ірландія, Ісландія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, США, Канада, Мексика, Куба, Ямайка, Болгарія, Румунія, Нікарагуа, Гондурас, Беліз, Гватемала, Панама, Колумбія, Венесуела, Суринам, Гайана, Перу, Бразилія, Аргентина, Чилі, Еквадор, Російська Імперія, СРСР, СНД, Росія, звісно, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Узбекистан, Туркменія, Ізраїль, Палестина, Іран, Ірак, Ліван, Сирія, Трансйорданія, Йорданія, Єгипет, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко, Саудівська Аравія, Ємен, Народно-демократична республіка Ємен, ПАР, ЦАР, Конго, Мадагаскар, Ефіопія, Судан, Оман, ОАЕ, Бахрейн, Афганістан, Індія, Непал, Бутан, Монголія, Китай, Пакистан, Бірма, М'янма, В'єтнам, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Сіам, Японія, Бруней, Малайзія, Індонезія, Папуа-Нова Гвінея, Австралія, Нова Зеландія, Корея та навіть Північна Корея. Про існування інших країн телесики не знали, тому й не виступали за них. От тільки Туреччина. Цю країну вони просто не любили, самі не знаючи, за що саме. Певно, історична пам'ять.
Бувало, під час Олімпіади половини населення країни телесиків не було вдома. Всі виступали під прапорами цих держав.
Якщо порахувати ту кількість медалей різного ґатунку, які телесики принесли цим країнам, то медалей на двадцять п'ять одиниць більше, ніж, взагалі, телесиків нині проживає в горах.
Але врешті-решт телесики не витримали такого свого становища. Медалі – це добре. А от національна гідність – краще.
Авжеж, телесики були громадянами України, чим потайки навіть пишалися. Але ж усі їхні спортивні досягнення на міжнародному рівні діставалися саме Україні. Український гімн грав, коли телесики – сини та доньки телесиків – стояли на вищій сходинці олімпійського п'єдесталу. Отже і вся слава саме українцям.
За рік до чергової Літньої Олімпіади телесики зібралися на великий збір усього народу. У них була абсолютна демократія. І головні питання існування телесиківської мікронації вирішувались на отаких от багатолюдних зборах. От тільки останній такий захід відбувався років з п'ятдесят тому, коли малий Умберто приставав до Параски, а одружитися на ній не збирався. З тих пір у патріархальному суспільстві телесиків не виникало таких болючих питань, які би потребували загального збору геть усіх.
І от тепер час настав. Олімпіада – це вам не президентські вибори. Тут все серйозніше, як для подальшого існування телесиків. Президенти приходять та уходять, а олімпійські медалі он вони – висять на парканах тих, хто їх здобув. Нікуди не діваються.
Телесики одноголосно вирішили, що на наступній Олімпіаді вони будуть виступати власною збірною. Досить дарувати свою славу різним народам-невдахам.
Питанням перших днів після цього доленосного рішення був вступ у Міжнародний Олімпійський Комітет. Відправити свого представника у Лозану було не важко. Проте тамтешнім бюрократам треба ж було щось сказати. Наприклад, яку країну цей новий член комітету представляє. Потрібно було вигадати щось таке, аби не образити всі інші країни. Назва країни телесиків повинна була бути схожою на якийсь реально існуючий географічний об'єкт. Але тут треба бути обережними. Щоби інші країни не почали вважати цю схожість зазіханням на їхню територіальну цілісність та державний суверенітет. Тобто Збірна Південних Курил одразу викликала би на себе шквал пересічного вогню від Росії та Японії. Західна Кароліна змусила би нервувати США. Американці навряд чи знають, що такого штату не існує.
Телесики довго думали, дивилися на мапу країн світу, копалися в книжках, Вікіпедії та газетних архівах. І таки знайшли собі гідну назву. Віднині їхні спортсмени будуть виступати під прапором Державного союзу Хоббітанії та Карфагену.
З цим і відправили свою делегацію у штаб-квартиру Міжнародного Олімпійського Комітету. Там відповідальні люди потиснули плечима та вписали нову збірну в перелік учасників майбутньої Олімпіади. Подумаєш, Державний союз Хоббітанії та Карфагену. Не гірша за інші назва. Цілком у стилі Східної Європи. І не такі назви країн бачили. От, наприклад, Бангладеш. Де ви бачили країни з такою чудернацькою назвою? Здається, це хтось пожартував.
Отримавши дозвіл на створення власної олімпійської команди, телесики почали завзято тренуватися, щоби не виглядати гірше за інших на майбутньому святі спорту та духа. Проте не всі телесики згодились покинуті збірні, за які вони виступали до цього. Так, наприклад, не повернулися на Батьківщину з Литви та США деякі баскетболісти, а п’ятеро бігунів на великі дистанції за кілька місяців до Олімпіади отримали паспорти Ефіопії та Судану. Проміняли гори на пустелю. Телесики, як то буває завжди у схожих випадках, змирилися із втратою, лиш тільки викреслили згадки зрадників з усіх документів і змусили відректися від них родичів – пуста формальність.
Біда прийшла звідти, звідки, чесно кажучи, на неї й очікували. Заздрісні українці, на відміну від щирих телесиків, не змогли змиритися із втратою своїх кращих спортсменів. У цих падлюк виявилися великі зв’язки – хтось вагомий у Міжнародному Олімпійському Комітеті (подейкують, що це та сама людина, що лобіювала прийняття Державного союзу Хоббітанії та Карфагену до лав дружньої родини олімпійців. Підступна сволота!) Швидкий розгляд питання, коротка резолюція, і вікова мрія народу телесиків мати свою власну збірну на Олімпійських Іграх розчинилася у морі бюрократії та корупції.
Українці, отримавши перемогу, радісно потерли руки в надії, що спортивні надії повернуться до них. Але ні!
– Дзуські! – Одноголосно вирішили телесики і самі відмовились від участі в Олімпіаді з політичних причин – на знак утиснення занзібарцами прав континентальних мозамбікців. Телесики потім дуже здивувались, коли дізналися, що таке утиснення та такі топоніми існують. І, щоби свято тривало, поки пре, запланували на час Олімпіади власні спортивні змагання – Телесикіаду, на яку запросили представників усіх країн, до яких можна було додзвонитися з телефону місцевої адміністрації.
Чиновники Міжнародного Олімпійського Комітету були стривожені. Протягом двох днів вони отримали з десяток телеграм від, не скажемо, топових, але міцних національних олімпійських збірних з відмовою брати участь у змаганнях. Хтось скаржився на погану екологію на місці проведення ігор, хтось був незгоден із останніми рішеннями МОКу стосовно подальшої заборони допінгу, а хтось пояснював свою відмову фінансовою чи політичною кризою в державі. Ситуація стала патовою, коли кількість «відмовників» перевалила за половину від кількості запланованих до участі країн. Спортивні посадовці порадились та запропонували деяким країнам безоплатну фінансову допомогу на підготовку та відправку олімпійських збірних на змагання. Проте дехто з адресатів навіть не відповів на цю пропозицію, а хтось прислав коротке повідомлення на e-mail Президента МОК: «We are sorry, we don’t speak English. Write in Swahili, please!»
Телесики також були здивовані. Те, що спочатку замислювалося ними, як жарт ображеного народу, давно переросло у щось неймовірно серйозне. Диваки з національних олімпійських комітетів сотні країн та територій згодились на пропозицію взяти участь в Телесикіаді та вже бронювали місця в готелях на час змагань. Туристи – це добре. Гори їм сподобаються. Але треба ж якимсь чином провести ті кляті спортивні змагання! А для цього потрібен хоча би один стадіон. І готелі…
Легше всього було вирішити проблему з готелями. Сільрада замовила кілька сотень однакових табличок «ГОТЕЛЬ» і роздала населенню. Телесики не без сумнівів приймали подібні подарунки від влади. Вона, хоч і була своєю – телесиківською, проте ніколи нічого доброго від неї очікувати було не можна. Ніхто не поспішав вішати ті дивні таблички на свої будинки. Всі сподівалися, що мине день-два, і можновладці вгомоняться, забудуть про свою дику затію, як це було вже багато разів. Телесики ще не забули минулі зухвалі проекти керівництва району, як то організація Всесвітньої торгівельної виставки, побудова найвищого в світі хмарочосу та створення могильника радіоактивних відходів (буцімто, вельми вигідна справа). Проекти ці з’являлись і пропадали так часто, як мінялися голови Сільрад та Райадміністрацій. Тобто й ідею з Телесикіадою спочатку всі сприйняли як черговий божевільний план чергового божевільного (це така традиція у телесиків, втім, у в українців також, – призначати на всі керівні посади людей несповна розумом). Проте час ішов, влада залишалася на своєму владному місці, голови сільської та районної рад добре себе почували, психічних регресій у них не спостерігалося, тобто, цього разу все було серйозно. Тим більш, що перші туристи та вболівальники вже почали прибувати в цей край.
Телесики змирилися та всі, як один, стали володарями невеличких готельних комплексів – тобто власних садиб. Гості з далеких країн не жалілися – в телесиківських сараях було не так вже й погано («Не в будинок же їх впускати!» – думали собі телесики).
Гірше зі стадіонами. У справах відводу землі в цій країні ніколи порядку не було. Тільки-но дізнавшись про плани телесиків провести в себе міжнародний спортивний форум, у гори понаїхало багато різних зайд – ріелтерів і девелоперів. Вони скупали у довірливих телесиків за безцінь землі й перепродавали дорожче іншій легкій до наживи наволочі з-за гір. А вже та наволочь продавала колишні народні багатства інвесторам за астрономічні суми – Південне Узбережжя Криму відпочиває! Таким чином, телесики й самі не помітили, як залишилися без землі, на якій можна було б побудувати хоч якийсь спортивний майданчик.
Коли телесики зрозуміли, в якій пастці опинились, вільної землі навколо вже не було. Як і грошей в них для бодай якогось вирішення цієї проблеми.
Телесики порадились, випили, порадились та знову випили й знову порадились. Так і було прийняте рішення.
Вони вирішили звернутись по допомогу до самого Сатани – деякі зв’язки між ними були ще з давніх-давен. Тому Сатана з радістю відгукнувся на пропозицію телесиків зустрітися за філіжанкою кави, обсудити життя, актуальні проблеми, варіанти співпраці.
Зустріч відбулася на, дійсно, нейтральній території – в кафе зони duty free аеропорту одного з великих міст України. Результатом стало те, що Володар Темряви інвестує сім мільярдів доларів у розвиток спортивної інфраструктури та завод з виробництва Кока-Коли в краї телесиків, а телесики повертають йому деякі фотографії інтимного характеру, що залишились у них з минулої зустрічі (тоді Сатана вкотре намагався вкрасти душі телесиків і вкотре погорів на цьому). Сатана прямо на місці зробив дзвінок архітектору Норману Фостеру та доручив йому створити макет суперсучасного стадіону, який ЗАТ «ПеклоТехноБуд» зобов’язалось звести в критично стислий термін – за день-два. А представники телесиків на цьому самому місці поклялися, що це в них останні світлини з Сатаною, і вони більше не будуть його чіпати. Але подумки вони самі себе впевнювали і таки впевнили, що обманювати Диявола – святе діло. На цьому розмова закінчилася. Сторони дружньо потисли одна одні руки, телесики поїхали додому, Сатана полетів у якусь республіку Центральної Азії з офіційним візитом.
Зранку в день початку Ігор ніхто, ані місцеві мешканці, ані спортсмени з інших країн, ані вболівальники, ані турити, ані ріелтери з девелоперами, не міг говорити. В усіх роти були розкриті від подиву так, що на край телесиків напала приблизно годинна мовчанка. Ніхто просто повірити собі не міг, що таке може бути. В долині, де тільки вчора був невеличкий брудний струмок та валялися незлічені купи сміття, тепер стояв величезний красень-стадіон «Ештадіу де Івасик». Величезні щогли освітлення вдало гармоніювали зі смереками, що густо росли на схилах навколишніх Карпат, а сама форма спортивної арени своїми обрисами зовні була схожа на ліву грудь мами Нормана Фостера, зсередини ж лінії даху повторювали контури гір долини Лхаси (данина юності Івасика Телесика). І жодна людина, окрім кількох «старих друзяк» Сатани, не знала, як це таке може бути. Проте згодом, усе списали на групу підтримки молдавської збірної – в Москві вони й не таке виробляли, були би гроші.
Телесикіада відбулася вдало. Телесики, як і передбачалося, отримали перше місце в неофіційному командному заліку медалей, випередивши найближчих переслідувачів на непристойну різницю в кількості нагород. Представники цього народу вибороли золоті медалі майже в усіх дисциплінах, виключаючи хіба що конкур (телесики ніколи не були добрими наїзниками, щось на генному рівні заважало) та греблю на каное (телесики, взагалі, не знали, що існує такий вид спорту).
А на Олімпійських Іграх, що відбувались паралельно з Телесиківськими, перше місце в абсолютному заліку зайняла, в силу відсутності сильних конкурентів, збірна України. Але про це ніхто не дізнався – жоден телеканал у світі не транслював ті ігри, віддавши перевагу більш представницькій Телесикіаді.
Отак телесики й прославилися, й отримали завод з виробництва Кока-Коли.
