Іноді в надрах моєї душі прокидається Сумнів. Він повільно розплющує сонні очі солодко позіхає і вигинає спину. А потім заганяє кігті своїх м’яких лапок у моє серце. Кожна рана від кігтиків Сумніву кровоточить нестримно. І тоді прокидається Біль. Він повільно розплющує сонні очі солодко позіхає і вигинає спину. А потім спиває кров мого серця що ллється із ран заподіяних Сумнівом. Спиває нещадно…здається спиватиме вічно. І моє серце сходить кров’ю. Віддає її всю скільки має. Такі рани печуть нестерпно…і ніколи не гояться повністю.
У такі хвилини хочеться стати вовком. І довго-довго вити на місяць…
