Місто… Шалене і жорстоке, воно ніколи не дає мені спокою. Вчепилось, мов реп’ях, і не пускає. Спозаранку вдирається у мій тривожний сон і вищить гальмами перших автівок. Мозолить очі безсоромно яскравою рекламою і лізе в душу.
Місто… Безупину сигналить на перехрестях мого змученого серця і прагне крові.
Місто… Летить уперед. Спотикаючись, падає і знову мчить у прірву. Власних гріхів та ілюзій. Місто…наздоганяє. Ось-ось вчепиться своїми пазурами і увіллє в скалічене серце отруту байдужості…і безумства. І станеш частиною безликого натовпу, під назвою «всі»… Нізащо! Душа рветься з тіла…з нетривкої шкаралущі для приборкання власного “Я”. Душа розбиває золоті ланцюги зручностей, руйнує звичність стереотипів, виплутується з павутиння солодких ідей…і поривається… вище і вище, скільки стачить повітря у грудях, у синю безодню неба, аж до сонця… Аж до Бога…
