Зимовий ранок почався, як завжди. О шостій подав голос електронний півень. Я підвівся з ліжка, механічно зауваживши, що лампа у коридорі не горить. Навпомацки дістався ванни і клацнув світло. Нічого не змінилось. “От халепа! Знову лампочка перегоріла,”– я вже серджусь на цей день, що так невдало почався. Тягнуся рукою до кухонного вимикача; звичний рух пальців…але жадане світло так і не з’явилось.
— Знов усюди лампи повмикав? — чую сонний голос дружини. — Ну, ніякої тобі ощадливості!
Лампи…повмикав…усюди. Повмикав?!
— Які лампи? Світло, мабуть, відімкнули, бо ж ніде не горить.
— Чи тобі повилазило, бовдуре? Геть нічого не бачиш?!
— Ні, не бачу! — роздратовано кидаю у відповідь звичний штамп.
Не бачу… Лампи повмикав… Не бачу… Не бачу!!!
Глаукому, або підвищений внутрішньоочний тиск у мене виявили цілком випадково. Проходили на заводі медкомісію і…поставили діагноз. Чи вирок? Спочатку намагався позбутися відчуття приреченості, що виникло після: “Це не лікується.” Мабуть, не вийшло…
Не бачу… Відомо, що кінцева стадія глаукоми – повна сліпота, яку лікарські засоби лише відсувають трохи далі у часі, подовжуючи болісний процес чекання.
Не вірив. Не хотів повірити. З головою занурився у роботу, спілкування, розваги. Не залишав собі жодної вільної хвилини для роздумів про це… Лишень подекуди, лягаючи спати, відчував липучу павутину темряви й обливався холодним потом, розуміючи, що колись це прийде.
Не бачу… Для нормальної людини, що 90% інформації про навколишній світ звикла сприймати зором…це навіть не вирок. Це щось набагато складніше.
Ніч. Назавжди. Попервах намагався з цим боротись, переконуючи себе, що звикну, і все якось налагодиться. Але…оптимізм вивітрювався швидше, ніж я вчився жити заново. У межах темряви, що стала для мене світом.
Минуло десять років з того часу, як я втратив зір… Рівно десять років тому 13 січня 1998 року моя рука запалила світло, яке не змогли побачити очі.
Дружина витримала зі мною лише рік. І пішла. Я не засуджую її. Молодша за мене ледь не вдвічі, вона потребувала міцної опори, а не каліки, який сам ні на що не здатен.
Двоє наших синів живуть разом із нею. Час від часу навдуються до мого скромного помешкання на гостину, яка зазвичай обмежується короткою розмовою про життя і порадою купити телефон, щоб «спілкуватись частіше». Знаю, що то лиш привід, аби рідше бачитись. Адже кому потрібен інвалід?
Так, я сліпий. Мій світ обмежується горищем, переобладнаним у невеличку, але зручну кімнату. Тепер я не потребую простору і світла. Лиш іноді, вийшовши з будинку на ґанок, я відчуваю на своїх повіках теплі сонячні промені. У такі миті з моїх сліпих очей капають сльози, скочуючись по неголених,впалих щоках…
