На сніг упасти. Знизу догори
Дивитись – як спадає він донизу –
Сніжинка за сніжинкою…І криза,
Дефолт моралі, невідкрита віза –
Усе марниці… Осінь відгорить,
І відговорить, потім – відшепоче:
- Чого, дурненька, хочеш?
- Щастя хочу…
- Яке воно?
- Прозоре, як душа…
Солене трішки…пахне океаном…
- Ти знову починаєш? Донно Анно,
Така велика, і така смішна…
- Чому?
- Бо так.
- А все ж… скажи – чому?
- Бо це – лише поезія!!! Йому
Тебе не видно! Ти далеко, Аню!
Зеленоокий бог живе отам –
Поглянь угору, бачиш?
Білий храм,
Григоріанські співи, жовті бані…
Побачила? Чудово. І….поплач….
І кіт-воркіт заслинений калач
Тобі – невтішній - принесе у писку:
- На, погризи…
- Не хочу.
- Чуєш, ти,
прєкрасний ангєл чістой красоти,
ти припиняй істерику! І риску
життя поставить – і розділить ці
останні крихти хліба у руці
на «до» і «після»…
