Рисі, дивної краси напів-ельфійці і стражу Храму, присвячується.
Його майже неможливо було розрізнити на фоні дерев і кущів. Вірний ельфійський плащ ховав рейнджера від зайвих очей. А от його око, що поблискувало в тіні дерева, помітило рух. Звір тихо пробирався крізь хащі, не зачіпаючи ні гілочки, ні листочка. Для звичайної людини розрізнити такий рух хоч посеред відкритого поля і то було би важче. Та він – рейнджер. Він вміє чути не тільки шум чи крок, він ще й вміє відчувати ліс. Він зливається з ним, слухаючи його, лісу, тиху і довгу розмову. А від самого Лісу вже не сховається нічого.
На тятиву лука безшумно лягла стріла. Її наконечник виблискував сріблом, пресловутим ельфійським сріблом. Рейнджер прижмурив одне око щоб краще прицілитись. Він вів луком прямо за звіром, трохи випереджаючи його. Рейнджер ще раз пересвідчився чи нікого більше навколо немає. Далі знову прицілився і пустив стрілу.
Вона жалом просвистіла крізь кущі і вп’ялась в волохату шкіру звіра. Почулось дике скавуління. Рейнджер зіскочив з місця, оголив вузьке лезо свого меча і кинувся в кущі, де знаходився звір. Та на землі його не було, а стріла валялась під ногами власника. Чоловік в ельфійському плащі озирнувся – нікого.
Та не встиг він договорити прокльон, як з кущів на нього полетіли чотири шерстисті і з кігтями, з добрий людський палець, лапи. І тільки надзвичайне чуття та майже ельфійська гнучкість врятували рейнджера. Тварюка промахнулась і повалилась на землю. Блиснув меч. Звір заскавулів тепер вже, навіть не звіриним, голосом. Він почав валятись на землі і корчитись від болю. Рейнджер в останнє замахнувся і пронизав лезом меча груди тварюки.
- Ху, ну й деньок, - витер холодний піт з лиця чоловік і, в останнє перевіривши, що тіло бездиханне, граційно зник з виду, вкрившись Лісом, змішавшись з ним і потонувши в ньому.
* * *
Він вийшов на окраїну лісу і подався до свого дому. Рейнджер жив на окраїні Лісу в хатинці, яка ніби виросла з-під віковічного дуба, що служив цій оселі дахом. Хатка майже на половину вгрузала в землю, а невеликій похилій ямі перед нею були двері, дивні зелені, схожі на гостру арку, двері.
Вони відчинились і з них виглянуло молоденьке личко з довгим кучерявим волоссям, чудове личко дівчини-ельфійки. В неї були не по-ельфійськи широкі зелені очі, та й невисока вона була, як на ельфійку. Але все ж вона такою була. Дивної краси ельфійка вийшла з хатинки під деревом і радісно крикнула до фігури рейнджера, що наближалась:
- Фелз! Яка я рада тебе бачити! – і високий сильний рейнджер потонув в обіймах молодої дівчини-ельфійки. Збоку ці двоє могли б виглядати, як пара закоханих. Та не дивлячись на неземну красу дівчини, для Фелза вона була не більше ніж сестрою. І не тільки через те, що вона не подобалась юнакові, а, в основному, через те, що вона – ельфійка, а він – рейнджер, нечистокровний. Він – напів-ельф. Наділений грацією і красою вищої раси, та на стільки смертний, як і проста людина. І не тільки в цьому він був схожим на простих смертних. З його лиця зникли тонкі риси ельфа. Натомість – грубі риси обличчя простої людини. І тільки гострі вуха зрадливо виднілись з довгого чорного волосся.
Більше п’ятисот років тому, після того, як Нижнє Королівство розрослося в цілу Імперію, що займала половину земель Материка: Від Брандендурського герцогства на заході до берегів моря Іос на сході і від Зміїних гір на півночі до краю Чорного лісу на півдні, з якого, в запеклій боротьбі, і було вигнано ельфів. З безвихіддя вища раса перекочувала через Гном’ячі гори і поселилась тут в Фальмарському лісі.
Багато з ельфів затоваришувало з тутешніми мешканцями – людьми і гномами. В той час, коли інша половина ще глибше занурилась в Фальмар, де вони виростили собі Материнське Дерево. Тим часом Між ельфами, що залишились в Єловінській долині і людьми почали виникати шлюби. В таких сім’ях з’являлись такі собі напівкровки, одним з яких і був Фелз. Вищим ельфам ці напівкровки були огидні і вони не підпускали їх до себе. І спочатку вони жили в деякій ненависті один до одного.
З того часу минуло багато поколінь. І тяга назад до своїх родичів вищих ельфів почала перемагати в серцях напівкровок. Вони будь-яким способом бажали повернутись в ліси. Ельфи, після багаторічного ігнорування своїх родичів, прийняли напівкровок, як братів. Та було невелике «не». Вони прийняли напівкровок, як братів менших. Вони назвали їх Рейнджерами і призначили їм охороняти кордони лісу від небезпек. А самим напівкровкам, вони дозволили селитись тільки на краю Лісу і не далі. Це щоб легше було охороняти довірені їм землі, казали вищі ельфи. Та насправді в їхніх серцях досі таїлась якась зневага і відраза до рейнджерів. Що ж, такі вже честолюбні ці ельфи.
А от Тальяна, ельфійка, що жила в домі Фелза, була не такою. Вона втекла від своїх родичів Вищих Ельфів щоб пожити тут. Вона була авантюристкою, мрійницею і зовсім не такою врівноваженою, як її родичі. Вона була безсмертною, та з душею справжнього рейнджера. За це Фелз радо її прийняв і взяв собі за сестру. Він також мав ще одного брата, а батько напів-ельф і мати з чоловічого роду залишились десь там в долині Єловін жити разом.
Фелз зняв з себе молоду названу сестру і мовив:
- Привіт, Таля. Зі мною все в порядку. А от стан кордону Лісу мене хвилює. Вже третій вовкулака за тиждень. Скоро вони підуть зграями. І чому вони сюди лізуть, що їх тягне в Ельфійський Ліс?!
- Ну не знаю, брате. А от вечеря вже готова, тож поспіши! – підморгнула Фелзу Тальяна і побігла назад в двері, на ходу докинувши, - Велі вже в домі!
Фелз з усмішкою подивився вслід Талі. Сонце вже сідало, та спека ще не зійшла. Березень чи, як тут казали Деревень, видався спекотним. Тут близько до Лісу снігу майже не випадали і погода завжди була хорошою і приємною. Фелз повішав свій лук на причепі біля дому. Там же спер колчан зі стрілами. І ввійшов всередину своєї хатини. Вона була зовсім невеликою. По центрі стіл з трьома ослінчиками для кожного мешканця хатинки, три ліжка (одне з занавіскою для Талі) і стіл біля вікна з якимось письмовим та іншим приладдям. За кухонним столом сидів такий же чорнявий напів-ельф, брат Фелза – Велі.
- Привіт, братику! – обізвався він з усмішкою.
- Здоровий був! – відповів Фелз старшому брату.
- Як полювання? – поцікавився Велі.
- Розвелося тут вовкулак!
- О-о-о! А в мене вже який вже по рахунку вампір в людській подобі! Добре, що ельфійське срібло при мені, - він погладив рукоять ельфійського меча без ефесу, тонкого ельфійського посрібленого леза. Воно мало надзвичайні властивості вбивати зло, що не піддається звичайній зброї. З такого самого срібла були виготовлені і стріли рейнджерів. Ельфи добре споряджали своїх охоронців. Це срібло було міцним, як сталь і дорожчим за золото. Та що для ельфів золото?! Вони цінять красу природи і захищають її будь-яким способом.
- Шкода, що мене там не було. Я б їм надавала! – обізвалась Тальяна. І справді брати деколи брали названу сестру на виходи в Ліс. Вона не була такою вправною з луком (досить дивно для ельфійки), та неймовірно орудувала двома мечами. Вона сікла ними монстрів, як капусту. Та з самого її приходу, вона оголосила себе хазяйкою і куховарила для братів, прибирала в домі і, взагалі, вела господарство. Лише деколи вона відлучалась від дому щоб піти на полювання, як вони називали свою роботу, - Ну чого сидите без діла! Давайте, їжте! – з усмішкою насварила вона на братів, а ті з радістю взялись за їжу. Опісля, вони випили кваску і весело теревенили до самої ночі.
Знесилений, Фелз впав на ліжко десь після опівночі. Заснув, як убитий.
* * *
Молодий рейнджер проснувся від сонячного проміння, що лоскотало йому лице. Він встав з ліжка. Виплеснув на себе чашку з водою щоб остаточно проснутись. Велі досі валявся в ліжку і Фелз плеснув на нього водою теж. А той зірвався з несподіванки і крикнув до брата:
- А ти ж…
- Хлопці, досить. Я ще сплю, - позіхнула спросоння Таля.
Брати одягнулись в свої короткі шкіряні куртки, спеціальні рейнджерські чоботи, ельфійські плащі, сумки і підперезали мечі на пояс. Потім вони пішли надвір за луками. Тальяна і далі валялась в ліжку. Їй чого спішити? Вона – вдома, на господарстві. А хлопцям потрібно в Ліс, виконувати клятву, яку вони дали Вищим Ельфам. Тож вони рушили в Ліс.
Минув тиждень. За сім днів від влучної стріли Фелза загинув вампір, вурдалак і ще двоє перевертнів. Добре, що зустріч з вурдалаком була вдень, бо вночі вони були кровожерливими, як десять вампірів і небезпечними, як десять вовкулак. Після такого неспокійного тижня Фелз ледве тягнув за собою ноги. Правда, квас Тальяни дуже допомагав. Від нього ставало легко і душі, і тілу. Ясно, що без первісної магії ельфів не обходилось. То й що?! Рейнджерам же ж краще.
Знову настав ранок. Фелз привідкрив очі. Вікно щось заступало. Йому знадобилось кілька секунд щоб розрізнити осину талію граційної ельфійки.
- Ти куди? – ще крізь сон запитав молодший брат.
- Я? – перепитала ельфійка, застібуючи на собі куртку і кріплячи мечі до поясу, - Я йду з Велі на полювання, - відповіла вона.
- А-а-а, - з розумінням протягнув Фелз, - Ой, то вже час ставати, - нехотячи почав підніматись з ліжка напів-ельф.
- А ти що думав, сонько? – грайливо усміхнулась Таля, підтягуючи куртку, - Ну, все, я пішла. Велі чекає надворі. До вечора! – і вона граційно зачинила за собою двері.
- Щасливо, - позіхнув до дверей Фелз.
Вмившись і екіпірувавшись по повній програмі, Фелз подався надвір, зачинивши двері на замок. Накинув колчан, з двома десятками стріл, за спину, взяв в руку лук і подався в ліс.
Вічно зелені тут крони віковічних дерев майже заступали сонце. Та ліс був світлим і привітним. Правда, якби зайшли в нього, ну, скажемо ви, то Ліс видався б вам сірим, темним і непривітним. Ліс не любив чужинців. Він визнавав тільки ельфів. Ну і рейнджерів. В їхніх жилах текла ельфійська кров, у тому числі. І знову була то дивна ельфійська магія, магія природи, Первісна Сила.
Фелз причаївся за деревом. Він стояв нерухомо. Вичікував. Вдивлявся в тінь дерев. Слідкував. Потім, враз зірвавшись, зникав і з’являвся вже за іншим деревом. Стояв нерухомо, в буквальному значенні застигав, наче статуя.
В таких перебіжках (в чому і була головна тактика охорони ділянки кордону пів милі в довжину) він провів вже кілька годин. І здавалось йому не було втоми. Ні, він був ельфом більше ніж людиною. Його людська зовнішність була дуже оманливою, а от гострі вуха – ні. Вони були часткою його, справжнього, його – ельфа.
Фелз кліпнув, струсивши піт з вій. Він побачив його. Вурдалак шумно пробирався через хащі. По звичці рейнджер безшумно натягнув тятиву свого лука. Та в наступну мить опустив зброю. «Що їх тягне сюди? Яка сила? Для чого? Вияснити це можна тільки, прослідкувавши за цією напівживою істотою. Вбити би її, але ні. Вурдалак добре годиться для того щоб за ним прослідкувати. Він шумно просувається – значить не почує мене. Зараз день – значить не вловить мій запах, а на крайній випадок, я вже з ним справлюсь». І Фелз пішов за цим ходячим мерцем.
«А нехай йому грець, тому вурдалакові! Куди він так біжить, - на ходу думав молодий рейнджер, - Ось він, ось! Не втечеш!»
Враз вурдалак зупинився. Привстав на задні лапи, принюхуючись. Потім знов кинувся бігти. Знову зупинився. І тепер вже помалу попрямував вперед і зник. Фелз прослідував на те місце, де щойно стояв вурдалак. Він заховався за деревом і побачив дивну картину: двоє вурдалак, п’ятеро перевертнів, ще п’ятірка вампірів і один якийсь біснуватий чоловік з піною на роті. (Скільки ж лісова варта пропустила нелюді в Ліс!). Всі вони валялись на невеличкій, ними ж викачаній, поляні з прим’ятими кущами та іншою рослинністю. Деякий час Фелз, з великими очима, слідкував за цим дійством. Потім в кущах на другому кінці «поляни» з’явився ще один біснуватий. Та він не прослідував прикладу інших. Він пильно вдивлявся в дерево навпроти. Здавалось би, на що він дивиться? Та він знав на що. Це було те дерево за яким заховався Фелз. Надивившись дерево, біснуватий кинувся через галявину прямо на рейнджера. Фелз автоматично випустив стрілу, що попала біснуватому прямо межи очі. З дивного трансу прокинулись інші монстри. Фелз пустив наступну стрілу по вампіру. Срібний наконечник врізався вампіру в серце і він розсипався чорним попелом. Не встиг Фелз витягнути меча, як перед ним опинився ще один вампір. Та він зразу розсипався зі стрілою, що проткнула йому серце зі спини. За чорним попелом, що залишився від вампіра, Фелз розгледів силует рейнджера з луком і силует ельфа чи то ельфійки з двома мечами і яка зараз рубала на шматки вовкулаку. «Де вони могли тут взятись?!...» - мелькнуло в голові Фелза. Ще одна стріла пронизала голову вурдалака і рейнджер кинувся в рукопашну. Фелз рубонув перевертня на відмашку і той впав, перетворившись на маленьку сутулу і худу людину з розрубаними грудьми (перевертні це ж люди все таки, просто з тягою до м’яса братів по племені). Ельфійка, тим часом взялась за наступного вурдалаку, а другий рейнджер вже положив двох перевертнів. Фелз кинув ножем по біснуватому, що хотів втекти, та отримавши тільки лезо в потилицю і повалився на землю. Ельфійка проткнула серця зразу двом вампірам, а другий рейнджер добив третього кровососа. Голову останнього перевертня зітнув меч Фелза.
Всі троє стали голосно віддихуючись.
- Але як?.. – перевів подих Фелз, - Як ви тут опинилися?
- Напевно так само, як і ти, - видихнув Велі, - Ми вирішили дізнатись що ж так тягне сюди цю нечисть. А ти не по тій самій причині сюди забрів?
- Ну, так, - зізнався молодший брат.
- Ну і де ж «причина»?! – перебила Тальяна, зводячи подих. Всі троє почали роздивлятись викачану галявину. Фелз першим щось помітив. Це щось було фіолетовою кулькою, що лежала під трупом олюдянілого вовкулаки. Він підняв цю річ, ногою відштовхнувши мертве тіло.
- Ось! – він приставив дивну річ до світла.
- Що це? – здивовано запитала Таля.
- Ну звідки ж мені знати, сестричко, - з насмішкою відповів Фелз, уважніше роздивляючись знайдений предмет. Річ ця була напівпрозорою і всередині фіолетової кульки, розміром з кулак, плавало якась подовгаста золота цятка, дуже схожа на зерно. Та не встиг він добре все роздивитись, як з-за дерев пролунало:
- Рейнджери! Складіть свою зброю!
- О ні, - прошептав Велі, - Ельфійська сторожа. Ми задалеко забрели, братику…
* * *
Вони повільно опустили свої мечі. Тільки після цього до них вийшов високий біловолосий ельф з мечем на готові. За ним з кущів виринув ще десяток лучників. Прибульцям, явно, радий ніхто не був. Ельф з мечем запитав:
- Що ви тут робите?
- Ми йшли по сліду біснуватого, - почав Велі. Він не збирався брехати, бо ельфи, справжні ельфи, розрізняють неправду дуже легко, - І наткнулись на цих, - закінчив рейнджер, вказавши на трупи і попіл.
- А чому ж ви їх зразу не вбили? Чому пустили далі в Фальмар?!
- Ми хотіли вияснити, що притягує цю нечисть, - спокійно відповів старший брат рейнджер.
- Ваше діло, рейнджери, - з натиском почав ельф, - охороняти кордони Лісу, а не гратись в пізнавайок і нишпорок!!! Зв’язати їх, - вже до своїх поплічників звернувся ельф.
* * *
Ланцюжок, що складався з дюжини ельфів та трьох полонених, тягнувся по лісовій стежці. Вони наближались до чогось надзвичайного. Гігантські корені двоє зв’язаних рейнджерів почали бачити ще кілька хвилин тому. А зараз вони побільшали. Здавалось, це вигнуті стовбури дерев-гігантів вкопані в землю. Тальяна ж не звертала на це ніякої уваги. Вона тут народилась і прожила дуже багато часу, як на людину, та для ельфа це було всього нічого.
Та двох братів-рейнджерів це місце заворожувало. Вони ще ніколи не були в середині Лісу, на Батьківщині своїх далеких предків. Тому їм було так моторошно і неймовірно добре та спокійно.
Ну, а якщо були корені, то й було дерево – Материнське Дерево, що стояло посеред Фальмару. Нижня частина його стовбура була обнесена, здавалось би, кришталевими стінами – це був Ельфійський Замок, оплот роду ельфійського, що залишився на всьому відомому світі. Вони наближались до нього. Як до раю, не дивлячись на пути на руках.
Вони підійшли до східців, які закінчувались вузькими воротами, що зрослись із винограду та інших рослин. Ворота повільно відкрились. По східцях почав спускатись ельф у супроводі трьох прекрасних ельфійок. Всі ельфи біля сходів склонились, в тому числі і Тальяна, потягнувши Фелза за плащ, мовляв «Король!». І рейнджери вмить приклонились перед ельфом.
- Як і було передбачено, - гордовито почав ельф, що зійшов зі сходів, - Двоє рейнджерів та ельфійка з нашого роду. Яке неподобство, - з презирством додав він, - Я бачив це все у видінні (Король ельфів мав здатність бачити майбутнє. І хоча, він мав змогу змінити майбутнє, в більшості він це не робив). Обшукайте молодшого рейнджера! Ви знаєте, що шукати! – сам біловолосий ельф, що спіймав їх, взявся за обшук. З сумки рейнджера він добув фіолетову прозору кульку, в якій плавало золоте зерно, ту саму, що Фелз знайшов під тілом перевертня.
- Ось, - подав кулю, розміром з кулак, королю ельфів ельфійский охоронець.
- Чудово. Збирайте загін. А далі ви знаєте що робити, - а потім король перевів мову до полоненних, - Вас буде відправлено назад додому і ви пробудете певний час під охороною, - а потім на вухо біловолосому ельфу безжально додав, - Вбий їх, коли ви вийдете з Лісу.
Здавалось би, чого він чекає? Вбити їх можна було на місці, навіть не підводячи до замку. Та Ліс би не потерпів пролитої ельфійської крові чи навіть напів-ельфійської. А до Лісу ельфи прислухались більш за все.
Загін був зібраний за годину, не більше і, досі зв’язані, полонені рушили в дорогу додому, як вони думали.
- А чому б вам нас не розв’язати? - нахабно поцікавилась Тальяна.
- А чому б тобі не заткнутися? – ще нахабніше відповів біловолосий ельф, - Наказ короля!
Через деякий час Тальяна прошептала:
- Ми забагато знаємо. Вони нас вб’ють.
- Вони не посміють… - хотів заперечити Фелз.
- Думаєш, - насмішкувато відповіла Таля.
- Тихо там, - рикнув ельф з білим волоссям.
Ще через деякий час обізвався Велі:
- Ми наближаємось до краю лісу…
- Це ж добре, - обізвався Фелз.
- Ні, це в іншому кінці Лісу. Ми за кілька миль від дому. Таля була права.
Фелз понуро опустив очі. Вони наближались до краю лісу, де починалась долина Єловін, їхня рідна земля.
* * *
Сонце помалу опускалось за обрій. Ліс вже не заступав його від зору. Загін з трьома полоненими вийшов з Лісу. Тут їх мали прикінчити. На полонених востаннє глянув біловолосий ельф і… за його спиною щось просвистіло. Мить і ельф повалився на землю з чорною стрілою в спині. Це була не рейнджерська і тим більше не ельфійська стріла. Чия ж?
Ніхто не встиг догадатись, бо з засідки полетіла ще одна стріла, потім ще і ще. Загін з тридцяти ельфів заметушився, готуючись до оборони. Та і цього не встигли вони зробити. З-за пагорба показалась перша фігура вершника. Та ні, не вершника на коні. Це була інша тварина. Розмірами, навіть, більша за коня, а з вигляду наче чорна пантера. На ній вершник – чорноволосий, з оголеними руками, в якійсь камізельці і в широких чорних штанах, з ятаганом в руці. За ним з’явився ще один, такий самий, а потім ще дюжина. Всі вони кинулись на ельфів. Ельфійські стріли встигли пронизати кількох вершників, та самі «коні» зупинятись не збирались.
Фелз довго не думав і зв’язаними руками витягнув меч мертвого біловолосого ельфа. Розпоровши пути, він взявся за інших в’язнів. Тальяна, звільнивши руки, підняла мечі з двох мертвих тіл ельфів і рубанула дику кішку. Та повалилась на землю з розрубаним черепом. Велі, як і Фелз, підняв дельфійський лук і зняв з трупа колчан зі стрілами.
- Тікаймо, - закричала Тальяна, яка зараз перестала бути красивою і доброю, а стала схожа більше на безжального воїна.
- Велі! – крикнув Фелз.
- Зараз! – обізвався старший брат, випускаючи стрілу. Та не встиг він обернутись, як на нього накинувся вершник. Кішка придушила рейнджера до землі і… Фелз кинувся на вбивцю. Піднявши меч ельфа, він замахнувся на кішку. Але та тільки грайливо вибила лезо з рук рейнджера… Фелзу здалось, що йому кінець, але… але Таля була поруч. Вона всадила по мечу вершнику і його кішці. Потім потягнула Фелза від битви.
- Ти нічого не вдієш! Ельфи програли. Нам потрібно тікати! – з цими словами, вона потягнула рейнджера в ліс.
Вони бігли через древні зарості Лісу. Гілки не раз до болі обпікали лице двом, та вони продовжували бігти. А потім Таля зупинилась:
- Все, далі не можна! Далі - ельфи. Нам не можна до них повертатись.
- Велі, - тихо сказав Фелз, - ставши на коліна. По його щоках котилися сльози, - Велі… - ельфійка присіла і обняла названого брата.
- Фелз, тут нам теж не можна залишатись.
- Але чому… чому нас хотіли вбити? Чого ми забагато знаємо?!
- Насправді, забагато знаю тільки я, - понуро призналась Таля, - Це через мене вас хотіли вбити. І в смерті Велі, я теж винна.
- Не кажи так. В чому ж ти винна?
- Ось в чому, - вона витягнула щось з-за пазухи. Дивна фіолетова куля з золотим зерном всередині.
- Але як?..
- А ти що думав, загін з яким ми йшли був нашим ескортом. Ні, ми – неважливі. Вони мали завдання на рахунок Зерна.
- Чого?!
- Ось цього, - вказала на фіолетову кульку Таля.
- Але що це таке?
- Це Зерно – єдиний плід Материнського Дерева. І найбільший страх Вищих Ельфів, хоч не всі з них знають це.
- А вершники, що це за вершники?!
- Дикуни на парвах.
- З Диких островів?
- А звідки ж іще!
- Але що ельфи хотіли зробити з цим… гм… Зерном?
- Вони не могли його знищити, адже це плід Дерева. Та залишити його тут, в Лісі вони дозволити собі теж не могли. Бо те, що проросте із зерна – повна протилежність Материнському Дереву і сутності Ельфів. Його планували відвезти в Південні Землі, у вічну Хуртовину. Це єдине місце, де Зерно не зможе прорости.
- Чому ж його просто не знищити. Навіть якщо вони не могли знищити його самі, то це б можна було довірити будь-якому смертному.
- Ні і все! – заперечила Тальяна.
- Ну а звідки ти це все знаєш? - тепер підозріло запитав Фелз. Тальяна затихла, а потім зважившись сказала.
- Я… Я – дочка Короля Вищих Ельфів, - Фелз відкрив рота від здивування.
- Тальяна (повним іменем він називав тільки в найсерйозніших випадках), не жартуй… Хіба батько повівся би з дочкою так, як Король з тобою. Ти розумієш, що він відправив тебе на страту!
- Я кажу чисту правду. Батько завжди ділився зі мною своїми видіннями. Вже понад сто років ельфи очікували появлення Зерна. Для цього вони взяли собі на охорону Лісу рейнджерів. Ти думаєш, що ці честолюбні, самозакохані ельфи, до яких я нажаль відношусь, прийняли вас назад, навіть при таких умовах, просто так.
- І що тепер? – глухо і знесилено запитав Фелз.
- Мені потрібно йти на південь. Та я прошу твоєї допомоги. Я мушу віднести Зерно, як найдалі звідси. Я – ельфійка і цей Ліс – мій дім, а ельфи, якими б вони не були, - моя родина. А чим далі опиниться Зерно, тим більше в них шансів вижити. Я прошу тебе, бо знаю, що ти в такому ж безвихідді, як і я. Йди зі мною,. брате.
Настала мовчанка. У Фелза справді не було виходу. Якби його знайшли, то однозначно довершили розправу. Лишатись не можна було. Але Тальяна, Таля, його сестра – дочка Короля. Вона брехала йому все спільне життя. Та вона залишилась молоденькою, грайливою ельфійкою, його сестрою, яку він дуже любив. І нарешті він сказав:
- Я піду… Піду з тобою навіть в Хуртовину, куди ми і йдемо, на скільки я зрозумів.
- Братику! – ельфійка міцно стиснула рейнджера в обіймах, а по її щоках потекли сльози, ельфійські сльози.
- Ходімо, - піднявся Фелз. Він навіть не помітив, як з собою притягнув ельфійський лук і колчан. А Тальяна, так само непомітно для себе, тримала одною рукою руків’я двох тонких ельфійських мечів. Ельфи не забрали в них плащів і сумок, тільки зброю.
- І справді ходімо. Не думаю, що загін ельфів програв. Там зібрались найкращі воїни. Парвів, вони з деякою натугою, та все ж переможуть, а потім кинуться за нами.
І вони пішли. Пішли знову з Лісу, куди напівкровки так хотіли повернутись. Брат і сестра вибрали найважчий шлях. Донька Короля не бажала повертатись до батька, який би стратив її не вагаючись. Та й Фелза тут теж чекала смерть.
Першим пунктом їхньої зупинки мав стати Барест, що в Нижньому Королівстві. Там потрібно було знайти допомогу, а далі в Південні Землі, в Хуртовину.
* * *
В Гном’ячих горах рейнджера і ельфійку прийняли дуже добре. Гноми провели їх через перевал і вони опинились на території Нижнього Королівства.
А десь далеко, на чиїйсь «шахматній дошці» пересунулась ще одна фігура…
