Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51560
Рецензій: 96010

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 590, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.118.144.199')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Жіноча проза

Світлина зі старої скрині.

© , 02-01-2006
  Обабіч припорошеної сільської дороги високою стіною росли кремезні липи. Ніхто навіть із найстаріших мешканців села не зміг би сказати, скільки їм років. Проте товсті стовбури дерев, які не в змозі були обхопити руками навіть двоє людей, та майже невидимі верхівки, що тонули в хмарах, свідчили про одне: ці дерева живуть дуже довго. То була гордість селян, які називали липи першим дивом світу. Особливо пишалися мешканці, коли надходило літо і дерева вкривалися ніжним квітучим килимом, над яким легкою хмаркою кружляли бджоли та джмелі. Тоді навіть розпечена, ніби магма, траса, і сухе їдке повітря не дратували людей. Адже нектарний п’янкий запах, що доносився із  липневих хащ, надавав селянам невичерпної енергії та снаги. А коли на трасі зупинялися солідні ікаруси і десятки туристів розсипались по селі, в якому є перше диво світу, селян охоплювала неймовірна гордість, ба навіть пиха.Бо хто ж, окрім них, міг розповісти чудові легенди та пригостити приїжджих горнятком холодного молока?
  Бабі Ганні, подвір’я якої було якраз навпроти липневої алеї, перепадало найбільше, адже мандрівники чомусь завжди першою обирали саме її домівку - охайну, затишну, що тонула в яблунево-вишневих зарослях. Зрозуміло, що й гостинців і грошей жінка завжди отримувала вдосталь. У селі її через це навіть жартома прозвали поміщицею, а сусіди навіть спробували укласти  вигідну  угоду - обмінятися житлом із бабою  Ганною, доплативши їй чималу суму, якої тій вистачило б до самої смерті (а баба, судячи із зовнішнього вигляду, вмирати збиралась нескоро.)»Ні, -категорично заявила вона, ребром долоні стукнувши по дубовому столі.-Тут я народилась, тут і помру. І ні за які гроші не продам обійстя своїх батьків». На цьому дипломатична розмова із жінкою завершилась. Селяни підсміювались із такої категоричності баби Ганни. Навіщо їй те обійстя, якщо і так нікому буде його залишити...
  Баба Ганна давно овдовіла і залишилась із донькою. Донька, вийшовши заміж з якогось сільського п’яничку, незабаром із ним розлучилася, наживши двох доньок. Але доля не була прихильною до старенької - за кілька років після розлучення хвороблива донька померла, і бабі довелося годувати цілком малих дітей.
  «Над хатою баби тяжіє якесь прокляття - ніхто там довго не затримується, -перешіптувалися місцеві пліткарки, особливо ті, кому бабин будиночок дуже припав до вподоби. - Чоловік вмер, донька - теж, зять зовсім спився, онуки - де вони тепер? - казали, мудро згинаючи пальці на руках. -Отож бо й воно!»
  Баба Ганна знала про ті плітки, але зовсім не зважала на них, завжди тільки сміялася:» Ви оце туристам повідайте, бо ще накличуть на себе біду» Але туристам про це люди не казали. Іще чого, робити бабі Ганні безкоштовну рекламу!
  ...Цього року липи цвіли якось особливо, це зауважила навіть стара - листя на деревах майже не було, а цвіт задушливо пахнув, аж ніздрі боліли. Баба сиділа на подвір’ї, старанно латаючи якийсь мотлох, і наспівувала польську пісню. На рукоділля раптом упала чиясь тінь.
- Слава Ісу, - стара аж здригнулася, не сподіваючись побачити дві постатті у темному вбранні.
- Навіки слава, - відповіла поважно, так як завжди розмовляла з особами духовного сану.
- Чи можна у вас води напитися? - спитали монахині, розпашілі від нестерпної спеки.
-А чом би й ні, - баба Ганна поплентался до колодязя, в якому завжди ховала глек із свіжим молоком: то була сімейна традиція - напувати приїжджих, що Бог послав.
Попивши холодного молока, монахині присіли в затінку відпочити. Були вони того ж віку, що й і власниця обійстя. Балакали зі старою про те про се.
- А куди їдете? - спитала баба Ганна, вправно працюючи голкою.
- У Печерську Лавру. Туди недавно привезли чудодійну ікону Марії, от ми й хочемо на неї подивитися. О, ми вже в стількох місцях побували! І на Святій Землі, і тут...
- І як воно там, біля гробу Господнього?
- Ет, що там розповідати, - старша монахиня витягла світлину. - Он лишень подивіться, як гарно на єруслимській землі.
Баба Ганна уважно розглядала світлину, розпитувала. Раптом її рука здригнулася, картка впала додолу.
- Ох, незграбна ж я стала на старості ! - вона підняла світлину, і, тицьнувши пальцем у вродливе обличчя, обрамлене сутаною, спитала мимохіть:-А це хто?
- Це сестра Марта із монастиря святої Анни, зовсім ще молода дівчина, з нами подорожувала, хороша така...
  Баба ще трохи побалакала з монахинями, а потім, схопившись рукою за бік, сказала, що слаба і мусить йти до хати. Дочвалавши до ліжка, сіла і про щось довго думала.Потім витягла із величезної скрині важкий, вицвілий від старості, альбом.Перегорнувши кілька сторінок, знайшла те, що шукала. То була світлина молодої жінки, тієї, що в сутані, біля гробу Господнього. Тільки тут вона усміхалась дуже щиро, по-дитячому: « Знайшлася все-таки,» - і стара перехрестилась, вичавивши кілька сльозин. Ніхто ніколи не бачив, як вона плакала. Баба Ганна соромилась сліз, ба навіть не знала, чи є ще вони в неї. Гадала, висохли  усі.
А її Мартуся, вона також не любила плакати, ховала сльози за посмішкою. Дехто думав: регоче дівча, а воно ж бо насправді могло ридати.
« От як виросту, бабуню, - казала Мартуся, здіймаючи худі руки вгору, ніби ластівка, що збирається злетіти, -обов’язково стану співачкою.» Баба Ганна в це свято вірила, бо голос у дівчини справді був дуже гарний.
А потім Мартуся виросла. Руді кучері, сині очі, обрамлені темними віями, робили її схожою на справжню сценічну мадонну. Місцеві дівчата просто лікті кусали із заздрощів, коли бачили Марту. « Іще одне перше диво світу,»-жартували хлопці, що вились навколо неї зграєю.А потім з’явився він - високий, статечний, вродливий. І Мартуся по-справжньому закохалася. Вона вже не марила сценою, вважаючи це чимось непотрібним, адже  тепер в її житті з’явилося щось значно важливіше -кохання... Хотіла будь-що приручити, прив’язати до себе.
« Мені він завжди не подобався,-промайнуло в думках баби Ганни. - Фальшивий і злий, а ще - пташка дуже високого польоту. Але і він не встояв перед шармом вогненної красуні. Весілля готували.Мартуся пошила сукню - розкішну, сніжно-білу... Ще й досі у скрині лежить. Але... Але сталося, як у банальних серіалах. Спочатку поповзли чутки, нехороші такі чутки. Дівчина не хотіла нікому вірити,сміялась у вічі тим, хто це казав, але одного разу побачила все на власні очі.
- Щож , будь щаслива з ним, -крикнула, жбурнувши сукню в обличчя рідній сестрі.-А ти, - вона обвела поглядом нареченого, - ти не знаєш, що втратив сьогодні!
  Наречений стояв розгублений, баба Ганна лементувала. Лія зловтішалася... Звісно, не любила вона майбутнього чоловіка сестри, просто хотіла довести собі, що нічим не гірша за сільську мадонну. Марта зникла, залишивши сестрі весільне вбрання, гіркі слова і  тьмяну згадку про себе.
- Немає вже її серед живих, - говорила стара віщунка, уважно роздивляючись карти.- Холодна бистра вода забрала тіло, понесла далеко звідси...
- Ет, розказуй,- сміялася баба Ганна.-Мартуся води завжди боялася, тому й смерть обрала б іншу.
І попленталась додому. Відчувала, що онука десь є, і у снах іноді бачила її такою гарною-гарною... У білій сукні та з розкуйовдженими рудими кучерами. « Вона, мабуть, таки стала співачкою».
Про те, що Марта справді жива, свідчили грошові перекази, які старенька іноді отримувала. Звісно, не Лія ж їх надсилала.Та завжди тільки про себе думала.
« Отож, співачка в монастирському хорі,» - зітхнула баба і обхопила голову потрісканими  руками. А наступного дня, зібравши важкий клунок, подалася в місто.
  « Куди це вона?» - дивувалися люди, адже баба навіть із власного подвір’я не часто виходила. Не було її довго, вже й сусіди почали непокоїтись. Аж одного ранку рипнула хвіртка на подвір’ї і баба Ганна, стомлена і якась начебто засмучена, почвалала до рідної хати.
« З поверненням, сусідко!» - гукнув услід засмаглий чоловік, проте стара, здавалося, його навіть не почула. Сиділа в холодній хаті біля старої скрині і все думала, думала...
...- А ви хто їй будете?-спитала сувора монахиня, оглядаючи бабу з ніг до голови.
- Баба, - відповіла та, втрачаючи від хвилювання голос.
-Ідіть за мною, - монахиня зникла у вузькому темному коридорі. - Оце її кімната. - Охайна маленька кімната з образами на стінах була порожньою. - Мартуся завжди підтримувала тут чистоту.  Вона була дуже охайною дівчиною.- Монахиня дивилася на бабу зі співчуттям.-У нас зараз починається Літургія, хочете послухати?
Баба кивнула на знак згоди. У темному приміщенні, пропахлому ладаном та свічками, стояли десятки монахинь.Церковні дзвони сповістили про початок Богослужіння , і монастирську тишу заповнили дивні голоси - здавалося, то співають янголи. Той спів змусив стару вкотре просльозитися, вона ніби впадала у якусь дрімоту, проте одна нав’язлива думка не давала спокою: котра  з жінок, обернених до нею спиною, Марта? І чому не чути її співу? Чи може, голос та зовнішність онуки так змінилися, що тепер її й не впізнати?
Літургія закінчилася, десятки монахинь пройшли повз розчулену стару, проте жодна із них не зупинилася і не кинулась назустріч бабі Ганні. Сестра Ликерія, монахиня, що показувала кімнату Марти, безперестанку молилась, перебираючи вервицю. Нарешті  відірвала погляд від ікони і підійшла до старої.
- Це ікона Миколая-чудотворця. До неї часто молилась Марія. Казала, що святий допомагає їй краще лікувати хворих
- То Марта не живе в монастирі постійно?
- Ні, наші монахині займаються громадськими справами. Марта, наприклад, доглядала важкохворих.
   Монахиня ще раз подивилася на стару, і було в тому погляді стільки болю і співчуття, що баба Ганна раптом все зрозуміла.
- Коли?
- Кілька місяців тому, якраз на Різдво. Заразилась від хворої на дифтерію і... Але померла легко, без мук. Шкодувала перед смертю лише про одне: що не встигла дати обітниці. Вона ж так і не постриглась у монахині - служителі дали їй час на роздуми, випробування. І даремно. Знаєте, у неї закохався дуже поважний чоловік, лікар. Навіть запропонував одружитися. Ми, старші монахині, звісно не повинні втручатися, проте порадили їй не робити поспішних рішень. І знаєте, що вона відповіла?» Є тільки одна особа, якій я належу,» - і звела вгору свої очі. Отоді ми й зрозуміли, що монастир - її покликання.
  ... На могилі Мартусі - дерев’яний хрест. І кілька гілочок квітучої липи - її улюбленого дерева. Їх приносить елегантний чоловік, який може годинами стояти, не зрушивши  з місця, - так розповідають люди, що доглядають за цвинтарем.
А ще кажуть, що того року липа цвіла якось по-особливому, і мешканці села, в якому є перше диво світу, вбачають у цьому якийсь знак - можливо, це на глобальні зміни? Проте і далі продовжують працювати, виховувати дітей і розповідати історії людям, пригощаючи їх свіжим холодним молоком.  
  
  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Жіночі історії - насправді дефіцитний жанр

© М.Гоголь, 16-01-2006

Не знаю, не знаю...

© L.D., 12-01-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.049801111221313 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати