Люди багато чого викидають в смітник і навіть не знають, наскільки корисним може бути для когось те сміття. Це навіть не сміття. Просто для когось це непотріб, а для нас – необхідність. Коли ти зазираєш у смітник, ти ніби приходиш у чуже життя. Завжди можна відрізнити, що викинули багатії, а що – бідні люди. Завжди можна визначити, в кого живе породиста собака або кішка, в кого немовля, а в кого недавно було весілля. Деякі дамочки навіть привчились викидати косметику та парфуми. Гадалки за фотографією багато можуть розповісти, а ми – за смітником. Шкода, що не викидають коштовності. Хоча одного разу мені довелось знайти золотий перстень. Але це трапилось якраз напередодні дня народження мого чоловіка, тому ми вирішили перстень продати і зробити за ті гроші невеличку вечірку. І не могла ж я, вся в лахміттях і брудних ганчірках, ходити довкола смітників із золотим перснем.
Найбільше я люблю збирати порожні пляшки з-під пива. Тому що за них завжди можна отримати гроші і купити на вечерю те, що хочеться тобі, а не те, що хтось викинув, бо воно задовго лежало в холодильнику. Крім того, обожнюю дивитись, як молодь в парках і скверах п’є пиво. Я сама теж колись любила пиво, але тепер мені через ті пляшки вже важко переносити навіть його запах. А ще в нас заведено пити горілку, тому що взимку вона зігріває і охолоджує влітку. І врешті-решт горілку пити найдешевше.
Я йду по вулиці, і люди відвертаються від мене, скривлюють ніс, тому що від мене погано пахне. Ми того запаху вже не помічаємо, тому що ми разом з ним лягаємо спати, разом з ним встаємо. І взагалі, ми не належимо до ніякого прошарку суспільства, тому що ми навіть не третій клас, ми – бомжі. Ми не такі, як ви, тому ми прекрасно розуміємо, що ви відвертаєтесь від нас. Ми вештаємось повсюди, зазираємо в смітники, не миємо руки перед сніданком і рідко чистимо зуби. Але попри те від бруду ще ніхто не вмер. Бомжі вміють відрізнити ковбасу зіпсовану і ковбасу стару, знають як приготувати і одну, і другу. Якби вони це розповіли всім людям, то перетворились би на вегетаріанців – ніхто б ковбаси більше не викидав. Ми виходимо на вулицю незалежно від погоди. Ми не вміємо сидіти вдома. Як це вдома?
Так, в мене є трикімнатна квартира. Не сказала б, що вона схожа на звичайну квартиру (колись вона була звичайна, бомжами не народжуються). І з сусідами ми живемо не дуже добре. Вони ніяк до нас не звикнуть. Тому що вдома в нас теж специфічний запах (ми, наприклад, нормально сприймаємо нашу квартиру), нас сусіди стороняться, а ще у нас є три кішки – Муська, Маська і Каська. Муську і Каську я знайшла на смітнику, вони тоді були ще дуже маленькі. Якась свиня викинула їх разом із своєю ковбасою і пакетами з-під йогурту. Маську знайшов чоловік. В той день його ще дуже сильно побили наші конкуренти, бо він не біля тих лавочок пляшку підібрав. От коли йшов додому побитий і нещасний, брудніший, ніж завжди, тоді й прибилась до нього Маська. А сусіди тих кішок ще більше проклинають, ніж нас. Тому що вони звичайні, не породисті, часу в нас нема за ними доглядати, а Муська і Маська привчились ходити в туалет під сусідські двері. І ніхто вже відівчити їх не може. Коли перший раз таке сталось, то я думала, що в сусідки починається епілепсія. Що вона тільки не кричала! Але ми з чоловіком сприйняли її нормально, ніби вибачились, запропонували їй свіжого позавчорашнього чаю, на що вона, здається, трохи образилась. Зараз вона не каже нам нічого, просто прибирає щодня за Муською і Маською. І на тому їй велике спасибі.
У мене колись була сім’я. Але син ріс без батька, тому що той помер відразу після народження дитини. Напевно, тоді доля не могла послати мені щастя. Я його не заслужила. Для сина я робила все, що могла. І навіть ще більше. Ніколи не могла подумати, що він піде з цього світу так швидко, як і його батько. Коли синові було десять років, його збила машина, він вибіг на дорогу за м’ячем. Водія машина я знайти не змогла. Та й навіщо вже мені той водій? Я вже і так залишилась одна, обідрана, обшарпана, з очима, повними сліз.
Після смерті сина переді мною постав вибір: чи стати бомжем моральним, чи стати бомжем фізичним, тому що реально вибрати якийсь інший вид діяльності я не могла. Я втратила свій берег, мене вже несло, я не могла спинитись. Я стала бомжем. Без опори. Без материнства. Без життя. Без особливого майбутнього життя.
Якісь цінності на той момент повинні були вмерти: або моральні, або матеріальні. Десь я мала впасти в безодню, опуститись значно нижче.
Я була одна. І я розуміла, що в матеріальному плані я була мертва. Для чого мені якісь гроші? Якесь майно? Втрачати було нічого. Мабуть, краще все життя мати брудні руки, аніж брудну душу.
У нашому товаристві найбільше свято – це Різдво. Ми завжди збираємось разом. Сідаємо, вечеряємо. І ніколи на Різдво ми не виходимо на вулицю, щоб щось підібрати. Взимку й так неприємно бродити, тому що погода жахлива, або мороз сильний, або сніг топиться. У нас різдвяні канікули.
До нас завжди приходять на святвечір гості: старенький професор з дружиною, лікар із сестрою, моя хороша подруга Олеся і друг мого чоловіка Степан. Всі вони бомжі, як і ми. Всі вони мають квартири, але всі вони „бомжують”. На Різдво ми всі відкриваємо шафи, витягуємо святковий одяг (тобто звичайний, а святковий, бо неробочий), жінки мені допомагають наліпити вареники, приготувати борщ, кутю. Якось так повелося, традиція чи що, але вечеряють усі у нас. І ніколи на різдвяному столі нема нічого із смітника, усе тільки з магазину, усе свіже і таке, що про нас і не скажеш, що ми – бомжі.
І напевно, вам цікаво, чому професори, лікарі та й інші йдуть бомжувати? Але не скажу, бо сама не знаю. Ми з ними про таке ніколи не говоримо. Так сталося і крапка. У кожному житті стається такий поворот, що має конкретні, вагомі причини. Саме тому таке і не обговорюється. Ті повороти змінюють життя докорінно. Якби їх не було, все було б не так. Ви, наприклад, не подумаєте розповідати якимсь новим знайомим, як ви кинули інститут? Вкрали чийсь мобільний? Зробили аборт?
Не було б таких поворотів, не було б сенсу жити. Життя – це не пряма траєкторія. Бо десь рух пришвидшується, а десь сповільнюється. І не можна наперед знати, де гальмувати, а де – ні. Тому деколи життя розбивається; а хто вгадав, той просто щасливий по житті.
Бережіть себе. Ретельно мийте руки. Не забувайте, що ви – Людина. Викидайте тільки найкраще!
