У сороки Картавки була спадкова хвороба, яка змушувала оточуючих триматись осторонь її жертви. Це дуже псувало життя, але Картавка не могла нічого вдіяти - родове прокляття наклало на неї свій відбиток, і позбутись його - означало позбутись себе.
Картавка намагалася, чесне слово, намагалася. Але звичка брати чужі речі не покидала її. Сорока навіть звернулася до відомого знахаря і цілителя Ворона Вороновича. Той, насунувши на ніс окуляри, суворо зміряв поглядом пацієнтку і докірливо похитав головою:
-А-я-яй. Чув, чув про твої проблеми. На жаль, медицина тут безсила. Я, звісно, можу прописати якісь пігулки, але вони будуть допомагати зовсім недовго.
-То що мені тепер робити?-розпачливо вигукнула Картавка.-Весь ліс гуде про те, яка я негідниця і злодійка. А хіба я що? Та хіба ж я винна ? Це в моїх генах. Це не піддається контролю.
-Піддається, усе піддається. Треба тільки гартувати силу волі.
-Треба гартувати силу волі...-повторювала Картавка, розхитуючись у кріслі-гойдалці і жуючи якісь корінці, які вона за звичкою прихопила у Ворона Вороновича.
Але не було ні сили, ні волі. Було тільки велике бажання взяти те, що погано лежить. І Картавка брала. Її квартира перетворилася на величезний склад, в якому було стільки усілякого добра. Бантики,фантики, черстві тістечка, картини, одяг наймоднішого фасону.
-Колись я усе це залишу своїм нащадкам, - з гордістю подумала сорока і раптом почервоніла - вона не хотіла для них такої бузталанної долі .
-Ні, родового прокляття треба позбутися, інакше вони будуть такими ж самотніми і нещасними, як і я.
Картавка заплакала. Її сльози були такими ж щирими, як і тоді, коли хтось спіймав сороку на гарячому. Але їй чомусь ніхто не вірив. Хоча Картавка каялась, чесне слово, каялась.
-Ти - брехуха! Ти - злочинниця! - кричав їй Дятел, який завжди був присутній на всіх скандальних заходах.
- Так-так-так, так-так-так...-кивала головою Качка.
- Я - нещасна жертва! - била себе в груди сорока. Але всі тільки сміялися у відповідь.
n Чому усе так склалося? - думала сорока, сидячи в своєму кріслі.
n У вікно Картавчиного будинку хтось постукав. Це дуже здивувало її власницю, адже друзів у сороки не було, а сусіди навідувались тільки тоді, коли хотіли звинуватити її у якійсь крадіжці.
n - Хто там?- насторожилась Картавка, від чого її пір’я стало схожим на голки їжака.
n - З-з-заєць я! - зацокотіло надворі. - Виходь швидше! Ліс горить!
n - Що-о-о? - не повірила сорока, але двері будинку все ж відчинила.
n Те, що вона побачила, не можна було описати жодними словами. Високі зеленочубі дерева були оповиті полум’ям, яке, наче страхітливий монстр, з’їдало все, що траплялося на шляху.
n - Боже мій! Боже мій! - запанікувала сорока. Заєць панікував не менше. Він вже встиг на собі відчути , що таке пожежа. Його пишні вуса були обсмалені, елегантна шубка, яка викликала заздрість у багатьох мешканців лісу , була обдерта, а очі стали ще круглішими від переляку. Але він опам’ятався першим.
n -Ті-ті-тікаймо звідси! - крикнув Заєць.
n -Але як же будинок? Як же усі речі? - спитала сорока.
n Заєць нервово захихотів.
n -Вирішуй, що для тебе важливіше.
n - А де усі?
n - Намагаються вибратись із лісу. А мене відіслали попередити тебе про небезпеку.
n - І це після всього, що я зробила? - здивувалася сорока...
n Коли вони опинилися на галявині, порослій очеретом та дрібною ряскою, ліс ніби палаюча стіна, кивав розпачливо горілими вітами.
n Усі встигли втекти. Але залишились без дому та їжі.
n -І що ж тепер?-сумовито мовив Горобець.
n -Ми мусимо знайти новий сховок, інакше помремо голодною смертю, - дала пораду мудра Сова.
n -Дозвольте, я! Адже я найменше постраждала, - попросила сорока.
n -Не вірте їй. Вона брехуха та аферистка! - вигукнув Дятел.
n -Так-так-так, так-так-так...- підтвердила Качка.
n Але мудра Сова не погодилась з ними.
n - Нехай спробує. Зрештою, тепер ми мусимо забути про давні образи , стати терплячішими і кращими. Адже попереду в нас - великі випробування.
n Усі птахи та звірі мовчали.
n -Я спробую знайти ліс, де б ми усі могли затишно влаштуватись, а також домовитись з його мешканцями про допомогу, - сказала сорока і, не дочекавшись відповіді, зникла.
n Правду кажучи, ніхто особливо не покладався на Картавку. А коли з часу її відльоту минуло близько трьох годин, мешканці почали було думати, що Дятел, можливо, і справді мав рацію.
n І тільки-но Ворон Воронович хотів був попроситись вирушити на пошуки сховку, як тут, наче блискавка, з’явилась сорока.
n -Знайшла! - з переможним виглядом мовила вона. - Домовилась! Сосновий ліс за кілька кілометрів звідси. Затишно. Екологічно чисто. Місцеві мешканціне проти нашого переселення.
n -А це що? - кивнув на якийсь папірець у руках сороки Ворон Воронович. - Твої давні фокуси?
n -Ні, ну що ви...- обурилася сорока. - Це карта, яку мешканці дали, аби ми швидше потрапили у свою нову оселю.
n Нова оселя виявилась просто чудовою. Могутні дерева чубами підпирали небо, то тут, то там озивались маленькі джерельця, зелені трави шорстким килимом оповили землю. А скільки тут було квітів! Їхні пахощі розливались усюди, ніби чарівний фіміам. І хоча мешканці усе ж сумували за своїм втраченим домом, невимовна краса лісу трохи розвіяла їхній смуток.
n - Щож, - промовила мудра Сова. - Тепер нам потрібно зробити найважче. Ми мусимо створити новий дім - дім, в якому всім буде спокійно і затишно, де ми зможемо почати нове життя. Але труднощі легше долати разом, ніж поодинці. Тому - до роботи! Усі!
n - Дозвольте заперечити, - сказав Дятел, поправляючи елегантну зачіску. - Серед нас є особи, яким дуже важко довіряти, оскільки зарекомендували себе не найкраще. Я пропоную вилучити цих осіб з нашого товариства. Це треба було зробити ще скоріше, але через неймовірну доброту мешканців цього не сталося.
n -Так - так - так, - погоджувалась Качка.
n Картавка почервоніла. Вона зрозуміла, про кого йшлося. Зараз, на цій нараді, вирішувалась її доля. Мудра Сова незадоволено глянула на Дятла.
n -Робити висновки будемо потім, - поважно сказала вона. - Зараз - гайда до праці.
n -Гайда! Гайда! - загули мешканці лісу.
n -Не хвилюйся, ти зможеш...-підморгнула Картавці чорнява Ворона.
n І робота загула. Ведмідь рубав дрова, Вовк копав траншеї, Дятел забивав цвяхи, Качка прала одяг. Кожен мешканець виконував свої обов’язки.
n Картавка також не залишалася без роботи. Вона із Вороною білила будиночки. Засинала стомленою, але щасливою. Її новий будинок був затишний і просторий. У вікнах виднівся чудовий краєвид - білі берези плачуть над синьооким озером. Не було тільки одного -улюбленого крісла-гойдалки, сидячи в якому, Картавка обіцяла собі гартувати силу волі. Коли тривала робота, сорока не думала про свою спадкову хворобу, та й красти було нічого, але тепер... Родове прокляття почало знову про себе нагадувати. Ні, Картавка ще нічого ні в кого не взяла, проте стримувати себе стало все важче і важче.
n Якось, сидячи в своєї нової коліжанки Ворони, Картавка за інерцією потягнулась до плаття, яке та нещодавно пошила. А потім із відразою відсмикнула руку.
n -Подобається? - спитала гордо Ворона і усміхнулася.
n -Так, - сумно відповіла Картавка, стримуючи праву руку лівою.
n -Хочеш, я навчу тебе шити? Ти зможеш пошити все, що тобі подобається.
n -Справді? - недовірливо спитала Картавка.
n -Ось побачиш, ти зможеш зробити це сама.
n -Але я така погана учениця, - попередила сорока.
n -Ти просто не віриш у власні сили. Давай спробуємо...
n - Зараз ?
n - А чому ж ні?
n ...Відтоді, як Ворона подрувала Картавці на іменини швейну машинку, в домі колишньої аферистки та злодійки часто чується стукіт. Мешканці лісу знають, що втакі хвилини сорку краще не турбувати - вона бореться із родовим прокляттям: шиє для себе та інших.
n Нещодавно Картавка відкрила салон одягу »Наймодніші речі», на відкриття якого не забув завітати елегантний Дятел у супроводі Качки, який завжди слідкував за новинками моди.
n Приміряючи перед дзеркалом капелюха, він самовпевнено спитав свою подругу, знаючи зазделегідь, що вона відповість:
n -Чи не правда, цей капелюх мені дуже личить?
n -Так - так - так... Так - так - так...-погодилась Качка.
