Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2699
Творів: 51653
Рецензій: 96053

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 4175, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.145.10.101')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Містика

Втікальки

© , 22-03-2007

  Там, де сховалось поранене зорями небо, і хмари пливли за річками, - жив Мотібен і жив його самотній Задум. Задум той був старий і волохатий. Завжди він рюмсав, нявкав, а тоді вже непритомнів, коли у Мотібена не лишалося чорнил.
  -  Чорнил, будь ласочка, чорнил! – видавлював він на останок.
  -  Слухай , Задуме, а от скажи-но мені: якщо я такий талановитий, то чому мені так гидко і паскудно жити в цьому світі? Чому замість того, щоб жити під сонячним небом і дихати чистим повітрям, я маю шукати притулку у мертвих будинків, спілкуючись не з людьми, а попільничками? І ти кажеш мені, щоб я писав і годував тебе чорнилами. Але для кого ми з тобою?
  Він говорив із Задумом лише тоді, коли той, втративши свідомість, вже не чув його, а тільки дригав лапками й куняв.
  Проходили роки. Проходили й сміялись над людьми. І  от настав той рік, якого Задум вже давно чекав. Рік цей здійсняв бажання, задуми й ідеї. Мінливим велетнем постав він у цьому віці перед Задумом, маленьким і нездійсненим.
  -  Кажи! – рявкнув на нього рік.
  -  Я, я... – тремтів голодний Задум, - хочу бути здійсненим.
  -  Здійсненим? Хо-хо! А ти скажи-но мені, Задуме,(десь він вже чув це запитання, і не раз)що ти зробив для того, щоб тебе здійснили?
  Такого Задум, звісно, не очікував, тому навіть і не дослухав до кінця, втративши стомлену  свідомість. Отямився він, коли Мотібен, нарешті, протверезів і згадав про нього, бо нікого більше в нього не було.
  -  Задумчику мій, де ти? Як мені погано! Я куплю тобі чорнил, тільки озвися. Ой, помру я, мабуть, так тебе і не здій-снив-ши!!!
  -  От я, тут, я тут!!! – Задум заголосив і ринувся до Мотібена, ластився і облизував старого з ніг до голови.
  -  Хороший мій, маленький Задуме. – тягнув щасливий Мотібен.
  А потім вони засинали і хропли аж до самого вечора наступного.
  -  Задуме! Негіднику, куди сховався? Ти думаєш, що я такий дурний і не знайду тебе?
  Та він його ніколи не знаходив, бо і справді був дурним. Дурним, тобто талановитим і лінивим.
  Був ранок, неймовірно сонячний і сумний, і що найдивовижніше – занадто несподіваний, тому що Мотібен пішов шукати нових задумів по місту.
  -  Не надихаєш ти мене й завжди ховаєшся, наче мала дитина. Я не здійсню тебе – знайду собі нових!
  Такі слова залишились в кімнаті, за дверима якої Мотібен шукав натхнення й почуттів.
  Задум лежав, бо впав, забитий мотібеновими фразами, і вперше за усе своє життя не втративши свідомість, почав плювати в стелю. Через годину стеля була вже запльована, тому Задум почав ридати. Ще через годину мокрою стала й підлога. Задум плавав у кімнаті власних слин і сліз і проклинав своє життя.
  -  Я себе вб’ю, я  вб’ю себе, а краще я себе... завершу!
  Він витер сльози і,  побачивши сухими очками своїми на столі листи білого твердого паперу, кинувся до нього, наляканий тим, що зараз же повернеться негідник Мотібен.
  Задум заліз на стіл і вилився на білий недоторканий папір. І тільки плями, чорні плями залишилися від нього.
  Пройшло кілька десятків років і на головній вулиці міста з’явився величезний будинок, випромінюючий дивну енергетику. Всі, хто проходили повз нього, оберталися письменниками. Справжніми, з оригінальною стилістикою й кольором очей. На лобі цієї ж будівлі значилося „ Видавництво Задумів” великими літерами, з яких капало чорнило так, що всі письменники міста приходили із відрами і догори наповнювали їх чарівними писаліями.
  На п’ятому поверсі видавництва, у просторому кабінеті, сидів на м’якому кріслі товстий нахабний Задум і плював у стелю. А під ним, тобто на всіх нижніх поверхах метушилися маленькі задуми і задумчихи із задумчиками.
  -  Так, - молоденька Задумчиха підняла слухавку і поморщилася, - так, до Мотібена, дві тонни свіженьких задумів, хай комплектує. Що? Він комплексує? То на вихідні хай і не розраховує. Чао.
  В підвалі, зі щурами й павуками, сидів сивий Мотібен і розмовляв сам із собою, плескаючи здертими долонями себе по пузі.
  -  Добре, добре, я погоджусь, - заспокоював він себе, - погоджусь так, як він себе завершив. А я ж казав собі, що треба було задушити цей потворний задум, коли він тільки з’явився. Та то вже пусте, в минулому.
  Мотібен підійшов до телефону, який деренчав, мабуть, усе його життя і відповів нарешті:
  -  Я писатиму!    
  
    































Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Стьоб про письменників

© Наталія Дев’ятко, 05-04-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.048808813095093 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
bigmir TOP100 СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати