Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51563
Рецензій: 96011

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 40705, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.217.252.194')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

НОВА ЛЕГЕНДА

© , 26-04-2015
Нова легенда

«Румата стянул перчатку и с размаху треснул ею жеребца между ушами.
    – Ну, мертвая! – Сказал он по-русски».  
                    А. и Б. Стругацкие «Трудно быть богом».


«Сонце сідало за обрій, коли вони досягли краю Ведмежого лісу. Давнім ліс цей був, і покривав колись усі Нечорні землі, ще до настання  Великого розбрату… Брат повстав проти брата, сусід пішов на сусіда, діти зневажили ідолів минулого, а ворожки та шамани піднялися вище за алхіміків і звіздарів. Дороги дійшли до занепаду, та їздити по них стало вельми небезпечно.
Подорожніх було троє. Попереду їхав слідопит – жилавий чемерис верхи на невеликій рудій конячці. Він упевнено вів їх лише йому відомими стежинами. За ним стремено-до-стремена прямували чоловік і дівчина. Пара жваво перемовлялась.   Здавалося, що час непомітно тече повз них, розчиняючись у повітрі.  Сьогодні на початку дня подорожнім явився «знак удачі»: у ранковому мареві на галявині промайнув силует єдинорога…
Дівчині (а це була сама леді Даяна) на подив лічив дорожній одяг з тонкої шкіри, що щільно облягав фігуру. У сідлі шляхетна вершниця трималася досить упевнено. Її  високий на зріст супутник, котрого дівчина називала на місцевий звичай – Олексою, був убраний у темний блискучий панцир. Шолом, прикрашений пір’ям, був приторочений до луки сідла і світле волосся лицаря тріпотіло на вітру. Розмовляв він майже без акценту, та щось невловиме, можливо манери чи кавалерійська посадка,  виказували в ньому уродженця інших, далеких країв.  Її конячка ішла рівно, а от його гонорового жеребця доводилося весь час спонукати «словом і ділом». Дівчина з подивом прислухалася до незнайомих гортанних вигуків, що зривалися з Олексових вуст, коли він вправлявся з конем.
               Лісові хащі подорожні проминули без пригод.  Звісно, якщо не рахувати нападу зграї вовкопсів. Вовки та собаки  в часи усобиць, згуртувавшись  у зграї, забули споконвічний страх перед людьми.  Подорожні часто потерпали від їхніх нападів. Але для нашого невеличкого гурту, то були несерйозні супротивники.  Олексі навіть не довелося витягати меча, пара метальних ножів (самонавідне лезо – чудова річ!) та шабля чемериса швидко визначили підсумок короткої сутички. Втративши вожака та кількох сильних самців,  зграя вдалася до втечі.
Під час сутички Даяна трималася гідно: не закривала від переляку обличчя, але й не втручалася у «чоловічу справу». Олексій мимоволі захопився відважною дівчиною: коли вовкопес (чи сінтах, як його тут називали), вишкіряючи ікла, готується до стрибка – видовище не для слабкодухих...
Здалеку долинув передзвін. Олексу це засмутило, адже монастир був кінцевою точкою їхньої подорожі, його місія на цьому завершиться, і напевно, він ніколи більше в житті не побачить леді Даяну. До мети зоставався лише один перехід. Хоча Даяна жодного разу не скаржилася на тяготи дороги,   Олексій відчув, що дівчина втомлена. Біля порослого мохом валуна, вкритого древніми рунами, подорожні вирішили перепочити. Провідник дістав з сідельних сумок харчі. Щось підказало лицарю, що необхідно бути напоготові, тож сидячи біля вогню він не полишав зброї.  Інтуїція вкотре не підвела його: не встигли вони розпочати трапезу, як за деревами майнули загорнуті у плащі постаті. Свої наміри незнайомці окреслили одразу: коротка арбалетна стріла просвистіла на відстані ліктя від голови Олексія та з глухим стуком уп’ялася в дерево.
Четверо проти двох – цілком пристойний розклад… По черзі нападаючи вдвох на кожного з ворогів можна схилити перевагу на свій бік. Та тут Олексій помітив, що чемерис ладен ухилитися від бою. Чи то він упізнав у нападниках людей барона, чи то можливо… свідомо завів їхній маленький загін у пастку. Зрада була звичайною справою у ті часи.  Щиро кажучи, в усі часи…
«Що ж, – вирішив Олекса, – вправний боєць здатен обернути на свою користь чисельну перевагу супротивника: жоден удар не пропаде даремно». Саме так його школив майстер  Тоємура, жрець храму Ясукуні, сивий наслідувач духу великих воїв. Головним було захистити дівчину, адже зрозуміло, що нападники полювали саме на неї.
– Даяно, – намагаючись виглядати спокійним, мовив Олексій, – я їх затримаю, швидко сідайте на коня і рушайте на південь.  
Він витягнув меча з піхов та зайняв позицію. Як виявилося – вельми вчасно: два дротики полетіли у його бік. Від першого він ухилився, а другий відхилив магічний перстень – вістря лише ледь ковзнуло по обладунках. У одного з нападників Олекса помітив невеличкий арбалет. Зачепивши за поясний гак, той квапливо крутив коловорот, натягуючи тятиву.  Ситуація ставала загрозливою: арбалетний болт з близької відстані здатен пробити і магічний нагрудник, і надійний обладунок… Лівою рукою Олексій намацав метальний ніж і, не цілячись, метнув «на звук». Арбалетник випустив з рук наготовану до стрільби зброю та, затискаючи рану на шиї, покотився по траві.
Тим часом до Олексія вже підступили двоє вояків. Заблокувавши удар зверху, він зробив обманний рух, і перший з супротивників, проштрикнувши клинком порожнечу, опинився в зоні ураження. Коротко, без замаху Олексій оглушив його руків’ям меча. «Старий Тоємура був би задоволений учнем», – за звичкою, він подумки проговорював ситуацію. Другий боєць продовжував наступати, шалено розсікаючи повітря бойовою сокирою. На його грудях, поверх обладунку теліпався срібний ланцюг – знак бригадира. Та цей здоровань виявився недолугим фехтувальником. Олексій без зусиль відбивав його потужні, але незграбні атаки. «Так, чогось їх навчали, та проти крапових беретів – вони ніщо!»  Першим ударом Олекса перерубав руків’я сокири, а другим – напівкруговим «ого-дзукі» –  звалив супротивника.
  Краєм ока Олекса бачив, що Даяна, не зважаючи на попередження, не рушила з місця; вона, немов зачарована, спостерігала за сутичкою. «Що ж, «Приз глядацьких симпатій» у нас в кишені, – продовжив свої коментарі Олексій, – тепер поборемось  за «Гран-прі»!»
Лишався останній супротивник, котрий, судячи з усього, не мав наміру ухилятися від поєдинку.  Неспішно він скинув плаща, що обмежував свободу рухів, та налаштувався до двобою. Олексій зрозумів, що поквапився святкувати перемогу. Йому протистояв найманець – мечник з Хавалону, по всьому загартований та досвідчений боєць. На це вказували і зручний «модельний» панцир, і допоміжна зброя: приладнаний до поясу батіг-удавка, а при поясі – вузький клинок для ударів у стик латів. Та головне, найманець спирався на полуторний меч-бастард – зразок творчості хавалонських ковалів. Меч мав чудернацьку подвійну гарду, а залите  свинцем для балансування навершя, прикрашала голова дракона. По тьмяно виблискуючому лезу вдовж кровостоку «текли» синюваті блискавки – все свідчило, що меч був посилений заклинаннями.  У пам’яті Олексія зненацька сплила фраза давнього автора: «Жодне зілля неспроможне посилити міць зброї, хоча й допомагає продовжити двобій». Щоправда, це, здається, було написано в китайському трактаті з еротичного мистецтва…
Упевнений у власних силах, найманець поки не втручався у сутичку, можливо  оцінюючи, вправність майбутнього супротивника. Це був істинний «пес війни», і прагнув він саме поєдинку. (Судячи з усього, чутки про фехтувальні успіхи Олекси розповсюдились «від Сяну до Дону».) Між іншим, хавалонець не був простолюдином: на його панцирі чорнів лицарський герб,  де якась потвора роззявила пащу…
Коли їхні клинки схрестилися, Олексій збагнув, що перед ним найсерйозніший супротивник за весь час його перебування у Західній Рутенії.
І щоб вистояти, треба припинити вдавати з себе героя комп’ютерної гри. Деякий час бійці придивлялися один до одного, маневруючи та завдаючи засічних ударів. Олексій вдався до нелінійної тактики, відпрацьованої на спарингах: постійна зміна дистанції та напрямку атаки, без прилаштовання до  чужого ритму. Та найманець був справжнім профі. Величезний меч здавався іграшкою в його впевненій руці: він з легкістю завдавав ударів та брав захист, перехоплюючи лезо бойовою рукавицею. Поки що ніхто не мав переваги, та бойовий досвід і потужніша зброя далися взнаки. Атаки хавалонця ставали дедалі впевненішими. Вістря його меча вже двічі зачепило Олексія і ці місця позначилися червоними смужками.
І ось, скориставшись переносом клинка, найманець завдав небезпечного удару. Якби на місці Олексія був би хтось інший, двобій на цьому  і закінчився би. В останню мить лицар ухилився, але втратив рівновагу на вологій траві. Він ще вдався до відчайдушної спроби перехопити атаку, та хавалонець був напоготові. Завівши меча за голову, він розмахнувся для останнього нищівного удару…
Та вдарити не встиг. Арбалетний болт пробив обладунок просто по центру лицарського герба,  увійшовши у груди. Вронивши меча, найманець впав, наче підкошений.
Олекса хутко підхопився на ноги: кому він мав завдячувати за порятунок? Невже чемерис наважився прийти на допомогу?  Або… От воно що! Позаду за кілька кроків стояла Даяна, стискаючи побілілими пальцями вже розряджений арбалет. Її ліва нога була виставлена вперед, накидка розвівалася на вітру, а щоки палали – ну точнісінько Діана-мисливиця! Вловивши погляд її широко розкритих синіх очей, Олексій зрозумів, що ніколи його не забуде…»

*  *  *

«Козак Василь» смачно позіхнув та закрив книжку. З глянцевої обкладинки незворушно усміхався черговий непохитний борець з казковою мафією. «Темні сили» на задньому плані задкували від його сяючого меча. «Фентезі» – здається так називають подібне чтиво… Жваво написано, але… все це не раз вже було і до дона Румати, й після… Сюжет нагадує жуйку, яку давно жують: ні смаку, ні запаху. Далі можна не читати – все, що відбудеться нескладно передбачити: наш Льоха-засланець хутко наведе лад у їхньому застійному королівстві. Атож! Він, же колишній спецназівець! (Автор повинен якимось чином обґрунтувати володіння зброєю та прийомчиками, що вкладають супостатів пачками). Так і хочеться спитати: чи не занадто швидко він адаптувався у місцевому культурно-мовному середовищі? Боєць, інтелектуал (цитує східні трактати!) і поліглот… три в одному. Ось це – справді фантастика!
Сюжет проглядається на кілька кроків уперед.  Всім зрозуміло, що нова легенда не обійдеться без розумника-ельфа, коваля-гнома, сивого чаклуна та решти «гендальфів». Та не завадить і група підтримки з місцевих, невдоволених системою влади. Зібравши кілька сотень бійців, та маючи кілька скринь золота, нашому героєві вже під силу взяти участь у поваленні якогось Ніколи Дракулеску – недолугого диктатора, щоби  магічним способом перевезти темне царство на світлий бік. А у фіналі – велике протиборство під стінами… скажімо, Лохограда. Де «хмари стріл застять сонце, земля тремтить під копитами лицарів, а величезні брили, запущені з катапульт, ефектно чавлять юрмища орків».
У підсумку – довгоочікуваний день перемоги та народ на головному майдані вітає повернення Істинного короля… Тепер Хавалон буде відкритий для демократії, інвестицій та процвітання. У заморських лихварів навіть з’явилися надії на повернення кредитів…
  А втім, – зловтішно посміхнувся Василь, – дзуськи! Про стабільність годі й мріяти. Короля можуть спробувати отруїти, а колишні поплічники пристануть до ворожої ідеологічної платформи.  Тож приводів кликати Олексія буде чимало. І все це привід для написання нескінченного циклу продовжень, приквелів, та сіквелів (як кажуть кіношники).  
Задля «оживляжу» не завадять  і дві-три секс-пригоди з амазонками, ельфійками чи мавками.  Та це не основна лінія.  Позаяк наш бравий Олекса має врятувати принцесу. А вона (попри придворне минуле) ще нівроку, й дуже гарна в облягаючій «шкіряній тужурці». Хіба можуть зацікавити читача дебелі принцеси в немодному вбранні?
Василь мрійливо усміхнувся: в житті все іноді відбувається не менш оманливо. «Амазонки, придворні дами, принцеси» – це часто-густо неприступні персонажі.   А от дочка місцевого шинкаря виявилася не лише поступливою, а й винахідливою, отримавши кілька срібних монет.  Тож ніч  пройшла на рівні, звісно якщо не рахувати проблем з умиванням та туалетом. Питання гігієни у Нечорних землях вирішувалося своєрідно. Василь кинув погляд у віддалений кут кімнати, де поряд стояли два дерев’яні відра. Однакові на вигляд, тільки одне з чистою (відносно) водою, а друге для… Власне у панських маєтках, де він встиг побувати, все відбувалося за схожим сценарієм, хіба що замість дерев’яних відер – порцелянові витвори мистецтва.
Цікаво, що Василь, з усім його досвідом не одразу роздивився принади шинкарської дочки. Вдягнена в якісь лахи, обличчя  сажею перемазане… Виявилося, це своєрідний камуфляж для дівчини, котра опинилася у епіцентрі АБО (анти-бусурманської операції), коли навколо юрба голодних, злих та нерозсудливих чоловіків, що постійно воюють…
Навіть не цілячись, Василь пожбурив книжку у куток кімнати. Кидок виявився точним, як у боулінгу: кілька порожніх бутлів і глиняний горщик покотилися підлогою. «Старий Тоємура порадів би за свого учня», – з посмішкою згадав він фразу з прочитаної книжки.
Козак ще раз оглянув кімнату при корчмі, де провів ніч. Графіті на побілених стінах мало відрізнялися від тих, що з’явилися століттями пізніше: все ті ж імена пожильців, прокляття кредиторам та іновірцям, але основний сюжет – голі баби. З кутка косилася жовтим оком хазяйська кішка. Хоч як Василь не приманював – не підійшла… Таки в природі котів є щось містичне: як не маскуйся, вони завжди безпомильно розпізнають чужинця…
Стоп, а книжка! Тут він дещо схибив. Не можна залишати такий артефакт з майбутньої епохи.  У Центрі Етнології за таке дадуть прочухана, і швидко розжалують з Прогресора до Стажера. Василь підняв томик у м’якій обкладинці та акуратно засунув його за пазуху під свитку. Піде новітнє фентезі на виготовлення пижів чи на розпал багаття…  
Поверх полотняної свитки (жодного кевлару!) Василь натягнув кольчугу. Перш ніж пристебнути шаблю, зробив кілька енергійних рухів, щоби перевірити  балансування; потім «поповнив рахунок» в порохівниці та засунув за пояс два чудові австрійські пістолі.  Ет,  ще б парочку гранат на черезплічник, як у Шварца в старому бойовику, та… Правила Мінімального Втручання дуже суворі.  За Мумбайською угодою жодного застосування важкого озброєння…
Пора! Василь пружною ходою вийшов на ганок та розправив свої козацькі вуса. Понад полем, ліниво змахуючи крилами, накручував кола молодий орел-стерв’ятник. Мабуть чує поживу…  Чомусь згадалася народна пісня:
Юний орел, юний орел!
Ти іди від джерел, до джерел!

Угоди часто укладаються, та не виконуються. В степу зараз неспокійно, кляті бусурмани знову підіймають голову. Час вирушати в денний дозор. Треба йти піднімати курінь, бо братчики всю ніч гуляли на весіллі у сусідньому селі.

Василь ще не знав, що книжці у м’якій обкладинці випаде зіграти доленосну роль у його житті. Під час сутички з бусурманським роз’їздом їх засипали стрілами. Довга стріла влучила йому прямо в груди. Вирішивши, що Василя вбито, братчики тоді відступили, полишивши його… Але рана, завдяки книжці, виявилася несмертельною. Його підібрали ворожі розвідники, добивати не стали та повезли у табір, перекинувши через сідло… А там – виходили. У полоні в нього забрали сигнальний брелок, замаскований під кресало.  Начебто йому пощастило більше, ніж іншим прогресорам – він лишився живий. Та той, хто на собі це відчув, розуміє: бусурманський полон – гірше смерті.
        
Оповідання написане у співавторстві
  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 28-04-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.046556949615479 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати