Глава з роману Аркадія Польшакова "Кошовий отаман" . Скорочений варіант
Запорожці йшли швидко компактною військовою групою по Дикого степу, коней змінюючи кожну годину. Ця дорога була їм добре знайома, по ній вони ходили не раз і не два. У центрі традиційно рухався обоз, на дворі стояла тиха українська ніч, співали цвіркуни, в небі світив повний місяць, в таку ніч хотілося співати козакам.
Тут комусь колесо наїхало на ногу. Той закричав що було сили:
- Нога-а!..
Козаки почувши це, з гумора підхопили, як їм здалося пісню: - Ех, нога, нога! Ти моя нога, ти відкіля ідеш, ти куди спішиш!.. Ех, нога, нога!
Потім коли вони розібралися, добре посміялися над невдалим молодим козаком, якому придавило колесом пальці лівої ноги.
Попереду і з боків обозу йшли степом потрійні козачі дозори. Це була звичайна тактика січовиків, щоб супротивник до них не зміг би підібратися раптово. Йшли вони знайомої дорогою, як йшли раніше «на божий промисел» їхні діди і прадіди.
Провести величезне російське військо через Дике Поле та ще в червні вдавалося небагатьом.
Досить згадати похід на Київ - князя Василя Голіцина. Коли московське військо, перейшовши річку Конку, ввійшло у Дике Поле, стрільці та німецькі найманці побачили лише випалену горілу степ. Пил, перемішаний з попелом, стіною стояла у щільному пекучому мареві. Йти вперед було неможливо, і, пройшовши за три дні менше дванадцяти кілометрів, князь Голіцин зібрав військову раду, на якій було вирішено відходити.
Вищезазначене сказано для того, щоб була зрозуміла важка і почесна місія, яку імператриця поклала на Орільського полковника Опанаса Ковпака.
Саме від переходу Дикого Поля і несподіваного для супротивника прибуття російських військ до Перекопу і Сиваша залежав успішний результат цієї військової кампанії.
Полковник Опанас Ковпак з козаками, як було домовлено з князем, відірвався від основних російських військ на один денний перехід, щоб розвідати, а при зустрічі з татарами збити їх з пантелику своїм маневром.
21 травня запорожці підійшли до гирла річки Білозерка і звідти попрямували далі на річку Каїрка. Сховавши на березі річки під прикриттям двох сотень козаків обоз, полковник Опанас Ковпак з іншими козаками рушив глибше в тил противника. Перед ним було поставлено завдання з'ясувати, де знаходяться головні сили кримського хана, скільки їх, взяти язика і по можливості з'ясувати ворожі задуми.
Щоб полегшити завдання російським військами з узяттям Перекопу.
Майже безшумно, низько пригнувшись до ший коней, запорожці полковника Опанаса Ковпака просувалися по густо зростаючої тут траві, щоб розшукати і полонити супротивника (взяти язика).
Але марно: слідів супротивника Ковпак не знайшов, хоча за два тижні обшукав майже все Дике Поле.
Так він і доповів генералу Прозоровському: шлях до Перекопу відкритий, - додавши при цьому, що колодязі з водою цілі, і трави для випасу коней і биків на привалах буде достатньо.
Таким чином, першу частину свого завдання полковник Опанас Ковпак вирішив: козаки без втрат привели російське військо до стін фортеці Перекоп.
Князь Прозоровський, а за ним і князь Долгоруков підійшли до Перекопу у другій половині дня 11 червня, де їх чекали козаки полковника Опанаса Ковпака.
Фортеця Перекоп була досить грізним бастіоном, з товстими високими кам'яними стінами і ровом значної глибини.
Оглянувши фортецю, князь Прозоровський попросив козацького полковника розвідати підступи до фортеці і виміряти глибину рову, через який військам необхідно було перейти, щоб дістатися до стін фортеці.
Полковник Опанас Ковпак послав уночі козаків-пластунів з осавулом Кобелякою на розвідку, Козаки непомітно для супротивника спустилися в рів і виміряли його глибину, вона виявилася значною, завглибшки в шість сажнів (близько 13 метрів).
Бачачи таку справу, князь Прозоровський зібрав старших офіцерів, щоб засудити план операції з узяття цієї фортеці. Коли офіцери висловили свої думки з штурму фортеці, присутній на нараді Орільський полковник Ковпак здивував усіх тим, що запропонував не лізти на рожен сходу на стіни фортеці, погубивши при цьому половину своїх солдатів, а взяти її спочатку в кільце, відрізавши підвезення води, боєприпасів та харчування гарнізону фортеці.
Князь схвалив план полковника, війська обійшли фортецю, відрізали її з усіх боків, припинили постачання з тилу боєприпасів і продовольства, і вона перестала виконувати свої функції передового форпосту, який закривав шлях на Кримський півострів.
Запорожці рушили знайомою дорогою на Сиваш, а головний корпус князя Долгорукого в ніч з 13 на 14 червня атакував Перекоп не в лоб як пропонували деякі офіцери, а з тилу, з боку моря.
Тим часом розвідгрупа Орільського полковника Ковпака за Сивашем зіткнулася з кінним загоном ворога в 300 шабель. Татарська кіннота, не витримавши удару, відступила, залишивши в руках запорожців полонених, від яких козаки довідалися, що цей передовий загін був авангардом ханського війська в 30 тисяч шабель, які поспішали на допомогу обложеному Перекопу.
Хан збирався вдарити з боку моря в розріз між військами Прозоровського і Долгорукова, таким чином відрізати авангард Прозоровського і скинути його в Сиваш. Це було цілком здійсненне завдання, оскільки сили противників за чисельністю були рівні.
Але на шляху хана встали запорожці, які змогли затримати його авангард, потріпати його, а головне – вчасно повідомити князя Долгорукого про підхід головних сил хана до фортеці Перекоп.
Князь Василь Долгоруков, дізнавшись від козаків про це, наказав сурмити тривогу. Заспівали труби та ріжки, затріщали барабани, і коли показалася орда, головний корпус російських військ, перебудувавшись, був уже повністю готовий у всеозброєнні зустріти ворога.
Російські війська за порадою полковника Опанаса Ковпака були побудовані по запорізькому зразку. Війська утворили собою підкову (півколо), увігнутою стороною до супротивника. Попереду встала найбільш боєздатна піхота, прикривши собою велику гарматну батарею, а на флангах - драгуни і за ними піхота.
Побачивши козаків і припускаючи, що це авангард наступаючих царських військ, хан вирішив знищити ворожий загін і, увірвавшись на хвосту козаків в розташування російських військ, розчленувати і розгромити їх розділені частини, і тим самим деблокувати Перекоп.
Розігнавшись в галоп, орда хвацьки помчала за козаками і, здавалося, стала наздоганяти їх.
Скачуючи серед передового загону козаків полковник Ковпак, оглядаючись на орду, яка гналася за ними, знайшовши момент, змахнув шаблею і крикнув козакам умовний сигнал:
- Будьмо козаки!
Козаки дружно відповіли:
- Гей! Гей!
І раптово для противника вони розділилися на два крила, і стали скакати за фланги бойового порядку російських військ, відкриваючи розташовані навпроти орди гармати.
Хан зрозумів, що попався на запорізькій виверт, і наказав відходити, але було пізно грянув картеччю перший залп, за ним другий, третій.
В пекельному диму розривів ядер змішалося все: коні, люди, летіли тіла, голови, іржали коні, скидаючи з сідел сідоків, атака орди захлинулася у власній крові.
Тоді запорожці, козаки вдарили по орді з боку, внісши сум'яття в орду, частина татарської кінноти вимушена була повернути, тут на неї напала російська кавалерія. Орда як єдине ціле військо перестала існувати. Залишки тридцятитисячний ханської армії стали невеликими групами рятуватися втечею, намагаючись проскочити між озерами.
Але і тут їх дістали запорожці які знали всі ходи і виходи.
У донесенні на Січ кошовому отаману Петру Калнишевському полковник Ковпак, так описав ці події: «... атакувати всі їхні сили не могли, одначе до 1000 чоловік вбили, а решт, де й хан Кримський був, за 30 верст до Кам’яного моста гнали. 15 числа два паші, які командували військом втекли до Перекопської фортеці...»
Таким чином, Орільський полковник Опанас Ковпак з козаками своїми порадами і знанням місцевості і тактики орди, допомогли зберегти життя з десяток тисяч російських солдатів і офіцерів. Втрати були б неминучі, якби, за російською традицією, генерали пішли на штурм Перекопської твердині в лоб.
Розбивши війська кримського хана у Перекопу, шлях російським військам на Крим був відкритий, реальної сили в хана вже не було - ворог був повержений не тільки фізично, але й морально.
На наступний день, 16 червня, Орільський полковник Ковпак отримав наказ князя Прозоровського відрядити загін козаків на євпаторійську дорогу на пошук води, провіанту та випасу для коней і биків. Що козаками було і зроблено.
Як писав Петру Калнишевському в своєму донесенні на Січ Опанас Ковпак, на наступний день він з загоном запорожців пішов у напрямку Козлова (нині курорт Євпаторія). В кінці своєї депеші полковник ремствував, що бій був великий, а видобуток малий.
Козаки мріяли пограбувати ставку кримського хана в Бахчисараї, проте їх направили на Кафу (Феодосію).
Друга депеша Петру Калнишевському Орільського полковника була датована 20 липня 1771 року. Опанас Ковпак писав з табору у Карасьова, тобто з Каразбазара. Він доносив, що запорожці йшли, не зустрічаючи опору, за ними рухався корпус генерала Броуна, який змінив князя Прозоровського. Місцеві жителі просили схилити хана до миру.
Тим часом весь загін запорожців скакав до головного гнізда работоргівлі - морський порт і фортецю Кафу (Феодосію). Цей морський порт користувався поганою славою у запорожців, оскільки саме звідти вивозили в рабство захоплених в полон їх сестер і братів. Тому злість на це прокляте в народі місце була в козаків превелика. Вони готові були стерти Кафу з лиця землі.
Спека стояла страшна, пил, змішавшись з потом, застеляв очі і, не доходячи до Кафи тридцяти верст, полковник Опанас Ковпак вирішив дати своїм козакам три дні відпочинку.
Місцеві жителі і ханські аскери рятуючись від козаків поховалися в Кримських горах. Перелякані ханські аскери активності не виявляли. Щоб викурити їх звідти полковник Ковпак вночі послав у гори загін своїх козаків. Козаки обережно, де треба по-пластунськи підповзли до табору супротивника, і атакували їх.
На світанку загін козаків радісний повернувся з багатими трофеями, втративши двох запорожців убитими і двох пораненими. Козаки взяли 30 полонених, пригнали 285 коней, 214 голів худоби, захопили на 2000 рублів різного майна.
Це були споконвічно запорізькі трофеї.
Проте, дізнавшись про це, князь Василь Долгоруков наказав усіх полонених, коней, худобу і майно - повернути хану, з яким він уже вів переговори на укладення вигідного для Росії миру.
Для запорожців це був удар нижче пояса, так як що немає здобичі, то вони не визнавали перемогу над ворогом повною. Так поступали діди їх і прадіди, коли поверталися з «божого промислу».
Кафу союзники вирішили поки не брати, а виманити з неї супротивника (як це було під Перекопом), розправитися з ним на відкритій місцевості, після чого місто само підніме білий прапор.
28 червня вся Друга армія і гарнізон Перекопу, - зібралися біля Кафи.
Як і припускав Орільський полковник Опанас Ковпак, противник, не витримавши, вийшов з міста, і за три версти від нього намагався атакувати кіннотою союзного війська. Але, коли Кафський паша отримав донесення про підхід частин князя Долгорукого, він наказав відступати.
Бачачи це, запорожці і донські козаки, вдаривши з флангів, хотіли відсікти відступаючі війська, але ворога було багато, і задум не вдався, хоча противник і зазнав значних втрат.
Велика частина ханського війська увійшла в місто, ворота зачинилися, міст був піднятий, і фортечна артилерія відкрила вогонь.
І тут знання навколишньої місцевості, і розташування батарей супротивника дозволило полковникові Ковпаку запропонувати свій план нанесення першого удару по фортеці.
Він запропонував князю підняти на безіменну висоту, яка височіла над фортецею, гармати і розстрілювати лежачий як на долоні порт.
Князь зробив відповідне розпорядження пушкарям, і солдати потягли стовбури і лафети на гору.
Там гармати зібрали, підтягли вгору на мотузках боєприпаси, і батарея відкрила вогонь по місту.
Населення і гарнізон у паніці кинулися спасатися в порт, намагаючись сісти на кораблі.
Після влучення однієї з бомб у пороховий льох супротивника пролунав оглушливий вибух, опір гарнізону Кафи було придушено, лише рідкісні гармати огризалися в фортеці.
Тоді князь Василь Долгоруков наказав перенести вогонь на порт. Ядра стали рватися біля причалів кораблів, частина з них потрапляла в борти і на палубу, виникли пожежі.
Це удар по переповненим судам повалив супротивника у відчай.
Князь Долгоруков, вирішивши припинити безглуздий опір, наказав французькому генералу на російській службі маркізу Сент-Марку йти в місто в якості парламентера.
Той з білим прапором у правій руці, сміливо пішов до воріт фортеці, але коли маркіз наблизився до воріт, зі стіни прогриміли два мушкетних пострілу, і парламентер упав мертвим.
Оскаженілий загибеллю маркіза князь наказав почати тотальне бомбардування: у місті і в порту спалахнули численні пожежі, горіли будинки і кораблі, що стояли на якорях біля причалу.
Бачачи таке положення сам паша, велів відкрити ворота і він разом зі своїми вельможами в супроводі грецьких, арабських і турецьких купців, вийшовши за ворота, склав на землю свій бунчук і булаву.
Кафа пала.
Але столиця ханства - Бахчисарай поки не був ще занятий російськими військами. Князь Василь Долгоруков розумно поступив, він спочатку пішов на Кафу і примусив її до здачі, залишивши осторонь столицю ханства, як би на десерт. Оскільки порт Кафа була місцем, куди турецький флот міг би в допомогу ханові висадити свій десант і ситуація російської армії значно ускладнилася б.
* * *
Забігаючи вперед, слід сказати, що ця військова кампанія і інші, послужили тому, що в 1784 році Сенат Російської імперії ратифікував указ Катерини ІІ, і Крим офіційно увійшов до складу Російської імперії.
Шагін Гірей змушений зректися ханського престолу. З солідною довічною компенсацією (пенсією) він оселився зі своїм гаремом в центрі Російської імперії.
Однак хану в Російській імперії якось не по собі жилося, чужа країна, вдачі і звичаї. Він тоді просив імператрицю дозволу вирушити до Стамбулу, а звідти - в Мекку, вклонитися гробу Пророка.
Катерина була не проти від'їзду Гірея, вона-то знала, що чекає колишнього хана в султанському дивані.
Так воно і сталося: після приїзду хан отримав від султана чорний шовковий шнурок, і кат негайно знайшов йому застосування...
У битві при Кафе запорожці здобули три прапора супротивника і булаву, які були передані командувачу корпусом.
Князь Василь Долгоруков обіцяв Опанасу Ковпаку приєднати запорізькі трофеї до інших, та при цьому вказати, що ці трофеї взяті запорожцями, щоб імператриця знала про подвиги козаків запорізького полковника.
За всю кампанію, йдучи попереду російських військ, запорожці втратили небагато козаків убитими, оскільки воювали грамотно і берегли за вказівкою Петра Калнишевського своїх козаків. А користь усьому війську принесли чималу: без втрат провели через Дике Поле, брали участь у боях, допомогли розвідкою, з водою і провіантом, із випасом для коней і худоби і т.д.
Кримський хан з їх допомогою був розбитий під Перекопом і відбув до Стамбула на кораблі просити допомоги в султана.
Бахчисарай, Балаклава, Бельбек, Єнікале, Козлов і Судак здалися без опору, скрізь стали російські гарнізони. Крим став російським.
А що ж запорожці?
Вони залишилися начебто не при справах, стали не потрібні.
Князь Долгоруков викликав запорізького полковника Опанаса Ковпака до себе, сухо подякував за службу і ... направив далі на Кінбурн.
Однак князь, пам'ятаючи про заслуги запорожців у своєму окремому рапорті, доповів імператриці про подвиги запорізького полковника і його хороброго осавула.
Катерина ІІ нагородила Опанаса Ковпака іменною великою золотою медаллю за Крим, а Євстафія Кобеляку - золотою медаллю «За службу і хоробрість», без імені.
(Довідкова біографія запорожця Опанаса Ковпака.
Він потрапив на Січ юнаком, як і такі запорізькі козаки, як Сидір Білий, Захарій Чепіга та Антін Головатий.
Опанас був призначений в Шкуринський курінь, там служив «чесно, вірно и сумлінно», за хорошу службу був обраний курінним.
На річці Орелі у Опанаса був чудовий зимівник, стада і майно.
Але в 1769 році, коли татарський хан вторгся в запорізькі межі, все майно і худоба полковника загинула. Повернувшись з походу, полковник Опанас Ковпак відновив садибу, завів худобу і пасіку.
Коли генерал Текелля громив Січ, та ограбив січову церкву Покрови, Орільський полковник Ковпак заліковував рани в своїй паланці.
Йому вдалося, користуючись впливом в придворних колах, через князів Долгорукових, - придбати садибу у повну власність.
Коли ж запорожці з Січі пішли по світу, Орільський полковник поселив їх на своїх землях, заснував село Опанасовку, на свої кошти побудував там церкву і школу.
Запорізький лицар був дуже побожним, совісним і добрим, співав у церкві, побудованій на його кошти, і тихо помер серед своїх побратимів. Садиба Ковпака ще довго існувала і без нього, де жили його родичі.)
Що цікаво, іменну медаль отримав і бойовий товариш полковника Опанаса Ковпака по Криму, тоді ще осавул Матвій Платов. Він знаменитий тим, що відрізнився в боях у Перекопу, на Арабатській стрілці та при облозі порту Кафе.
Він герой Ізмаїла та Італійських походів Суворова, в наслідку граф імперії та генерал-лейтенант від кавалерії, якого Наполеон в 1812 році оголосив своїм особистим ворогом, оскільки той сильно пошарпав відступаючу з Москви французьку армію.
Так щоб і хто не говорив, намагаючись як німецький лжеісторик Герард Мюллер, спотворити (исказить) історію козацтва, це нікому не вдасться, запорізькі козаки скрізь відрізнялися військовим професійним, лихим, сміливим, новаторським мистецтвом воювати.
З вище викладеного можна зробити висновок, що заслуги козаків запорожців, і їх отамана Петра Калнишевського в російсько-турецькій війні були незаперечні.
Кошовий отаман Петро Калнишевський був відзначений найвищою нагородою імперії - орденом Андрія Первозванного, і Катерина II присвоїла йому звання генерал-лейтенанта російської армії.
Судячи з цієї та інших позитивних характеристик військових дій козаків, які проглядаються за витіюватістю наведеного вище листа імператриці, ніщо не повинно було б затьмарити відносини Запорізької Січі з Російською імперією, та ні ...
Слід зазначити, що у всіх цих баталіях відношення командувачів російськими армія до козацьких військ, включених до їх складу, було як до найманих професіоналах (іноземних легіонерів), їх першими кидали в бій на найнебезпечніших напрямах, не рахуючись із втратами. У зв'язку з цим згодом втрати вбитими і пораненими серед особового складу козаків були величезні.
Тактика «лобової» атаки, яку особливо любили іноземні генерали (зокрема такі як Вейсман фон Вейсенштейн, Отто Адольф Вейсман та інші): красиво, під фанфари, з барабанним боєм на весь зріст йти під гармати на оборонні укріплення супротивника, була чужою козакам. Атакуючи таким лобовим чином, російські війська серед яких були і козачі частини, несли величезні втрати в живій силі.
Голос козаків по тактики бою в прийнятті рішень іноземними генералами часто не приймався в розрахунок.
Козаки вміли малими силами перемагати. Однак найманим генералам потрібна була перемога будь-якою ціною, щоб отримати підвищення по службі, хрести, медалі, отримати маєтки в Росії і кріпосних селян.
Завдяки знанням місцевості, вмінню козаків знаходити у ворогів слабкі місця, російські війська спільно з козаками протягом порівняно короткого часу розбили турків і татар, окупували Крим, змусивши Ногайський орду здатися і перейти під патронташ імператриці Катерини II.
Корпуси генералів Каменського й Суворова, в складі яких були козачі загони перейшли Дунай, очистили від ворога Бабадагскую область, зайняли місто Базарджіка, а 9 червня розбили турків біля Козлуджи. Слідом за передовими цими корпусами перейшли на лівий берег Дунаю головні сили Румянцева (у Сілістрії, Туртукая і Гуробала).
Успішні бої в Криму, на Дунаї і на Балканах. В результаті спільних дій всіх армій які діяли на півдні, де не останню роль відігравали козаки, турки запросили перемир'я з Росією.
У свою чергу становище російської армії було важким. Не вистачало боєприпасів і озброєння. Катерина II бачила вороже ставлення Австрії та Франції до конфлікту, на півночі назрівала нова війна зі Швецією. Потрібно було терміново укласти мир. У результаті важких переговорів 10 липня був підписаний Кючук-Кайнарджийський мирний договір.
Туреччина виплатила Росії військову контрибуцію у порядку 4,5 мільйонів рублів, а також віддала північне узбережжя Чорного моря разом із двома важливими морськими портами.
* * *
Таким чином, як свідчить історія, козаки брали участь у всіх російських військових компаніях 68-75 років, однак як правило, у звітах царських генералів вони не фігурували, тому їх і не шкодували, загони козаків попадали в підпорядкування до російських піхотних начальників, більшість яких були навербованими іноземцями.
По закінченні російсько-турецької війни 1768-1775 років всі обіцянки і подяки імператриці і її високопоставлених наближених і фаворитів, на адресу запорізьких козаків були ними забуті.
В кінці війни ніхто з російських вельмож так і не подбав про тих, кого вони раніше за хоробрість і мужність звеличували до небес, ніхто не надіслав жодного листа і ні копійки на відшкодування збитків, яких зазнали запорожці за три роки їхньої військової служби, втрату суден, майна та артилерії.
Тут зіграло велику роль те обставина, що Запорізька Січ втратила своє колишнє значення бути прикордонною вартою на півдні Російської імперії.
Крим був окупований. Турки, зазнавши поразки на Балканах і Дунаї, уклали мир з Росією.
Світ змінився і отаман Коша Петро Калнишевський розумів це, але все ж десь у глибині своєї душі він сподівався на краще, справедливо вважаючи, що раз запорожці підписали в 1734 році договір з Російською імперією на володіння своїми землями, то на них ніхто не буде претендувати.
Однак імператриця не забула гірку пілюлю, яку її піднесли січовики на початку війни, коли ігнорували призначення її ставленика Григорія Лантуха на посаду отамана Коша і вибрали отаманом - Петра Калнишевського.
Імператриці стали непотрібні вільні волелюбні козака з виборними органами влади, які за короткий термін 1768-1775 років зуміли вирішити свою продовольчу проблему, економічно зміцніли, мали свою добре навчену армію, оснащену сучасною зброєю і здатну вплинути на співвідношення сил цьому важливому для Росії регіоні з виходом до Чорного моря.
Тож дні Запорізької Січі були пораховані. Катерина вирішила скористатися новим після переможної війни розкладом сил, коли запорожці були практично в оточенні російських військ, щоб назавжди покінчити з козацькою вольницею, де козаки самі собі обирали отаманів і кожен міг висловитися на Запорізькій Раді все що хотів і вважав за потрібне сказати. Таке їх вільнодумство обурювало Катерину найбільше, оскільки підривало її монаршу єдиноначальну владу.
З тих пір свобода слова для Росії стала, як голос волаючого в пустелі. Вона не визнавалася монархами і диктаторами всіх мастей, вони свободу тиснули і тиснули, заганяли в тюрми і табори.
Приводом для такого рішення імператриці послужили також численні народні повстання в імперії, серед яких було і повстання Пугачова, в якому не брали участь запорізькі козаки. Імператриця, боячись того, що повстання перекинеться на Запоріжжі, це і підштовхнуло її на прийняття рішення ліквідувати Запорізьку Січ.
Треба сказати, каталізатором серії повстань в Російській імперії в середині XVIII століття послужили маніфести імператриці щодо остаточного закріпачення селян і позбавлення їх навіть найменших прав перед дворянським станом.
Найбільшим з них було повстання під проводом Омеляна Пугачова, що почалося у вересні 1773 року і закінчилося в січня 1775 року стратою ватажка.
Основною силою повстанців було яїцькі козаки, до яких в ході бойових дій приєднувалося неросійське населення (калмики і башкири), а також селянство.
Селянська війна вибухнула під час російсько-турецької війни, внаслідок чого імператриця була дуже стурбована цим положенням, їй доводилося відволікати значні сили на придушення повстання.
Як відомо на початку повстання Омелян Пугачов здобував перемогу за перемогою, їм були взяті Казань, Саранськ і навіть Пенза.
Росія, ведучи обтяжливу війну з турками, була на межі катастрофи, пройди Пугачов трохи далі, він би загрожував Москві. І якби Пугачов переконав запорожців підтримати їх своїми 38 бойовими куренями, то невідомо втрималася б німкеня на російському престолі.
На щастя Росії цього не сталося , запорізькі козаки не приєдналися до Пугачова.
У цьому зв'язку Катерина за порадою своїх воєначальників, на цьому неблагополучному етапі селянської війни, наказала зняти з турецького фронту війська, які під командуванням Міхельсона розбили повсталих.
Таким чином, зусиллями регулярної армії кинутої на придушення селян самодержавство "казанської поміщиці Катерини" було збережено, але "Пугачовській урок" не пройшов даремно.
І, хоча запорізькі козаки не брали участь у пугачовському повстанні, страх перед повторенням трагічних для імперії подій був настільки великий, що імператриця прийняла рішення про захоплення і руйнуванні Запорізької Січі, як потенційного джерела обурення народу.
Треба сказати, що повстання в імперії, починаючи з царювання Петра і кінчаючи Катериною, спалахували одне за іншим.
Імператриці було відомо, що раніше запорізькі (близько 17 тис. чол.) і донські козаки раніше підтримували «самозванця» в Смутні для Росії час. Потім за часів отамана Сірка (1669 г), спалахнуло повстання під проводом Степана Разіна.
Всю зиму Разін слав гінців до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка та отамана війська Запорізького Івана Сірка - кликав, підбивав їх для повалення царя. Відправляв він гінців і до опального патріарха Никона...
Але ні Дорошенко, ні Сірко, ні Никон, відразу не наважилися підтримати Степана Разіна, вони довго думали, мучилися сумнівами, тягнули час, але так і не зважилися підтримати лихого отамана.
Якби вони всім скопом на валилися на Московського царя, то очевидно імперія б завалилася відразу, як перезрілий кавун, і тоді вивалилася з цього гнилого «кавуна» зовсім нова історія Росії, всіх слов'ян, ну і, природно, самої Запорізької Січі.
***
У зв'язку з небезпекою, яка загрожувала Катерині втратою трону, хитра лисиця імператриця викликала до себе в опочивальню, щоб вирішити (поєднуючи приємне з корисним) одного зі своїх ошуканих едрітов-фаворитів князя Потьомкіна.
Він добре знав козацтво і навіть вступив козаком в один з численних козацьких куренів Січі.
(Довідка. Потьомкін Григорій (козак війська Запорізького Григорій Нечеса) зіграв трагічну, можна навіть сказати фатальну роль у справі розорення Січі і закабалення українського народу.
У 1772 році Потьомкін розіграв такий фарс: він попросив Калнишевського записати його в козаки.
Калнишевський виконав бажання Г. Потьомкіна і записав його в запорізькі братчики в іменний Кущевський курінь.
Спочатку, князь часто в розмовах і листуванні утішно говорив і писав отаманові «... свідчив свою повагу і любов війську запорізькому», підкреслював свою повсякчасну готовність знаходитися в служінні «милостивого свого батька» , як улесливо називав він кошового отамана Петра Калнишевського.
Не скупився на компліменти кошовому цей Новоросійський генерал-губернатор і в дні переможного закінчення російсько-турецької війни.
«Запевняю вас чисто сердечно, що жодного випадку не залишу, де продовжує доставити Яка-небудь бажанням вашим вигоду , на справедливості й міцності засновану», - так писав Потьомкін Калнишевському 21 червня 1774.
Але не минуло після цих улесливих виливів й року, як Січ, за підказкою того ж Потьомкіна імператрицею Катериною II, була зруйнована, а сам кошовий отаман заарештований і засланий в Соловки)
* * *
Після легкого "променажа" імператриця поставила запитання князю:
- Гришенька! Порадь, як мені поступити з Запорізькими козаками?
- А що так, зазнобушка моя ненаглядна?
- Так, багато скарг надійшло і надходить на них!
- Від кого?
- Та від багатьох! Більше за всіх пише полковий старшина Павло Савицький. Писали військові командири, поміщики, і навіть патріарх. Пишуть, що сваволить отаман, не хоче, щоб його ієромонахи підпорядковувалися моїм військовим священикам в арміях, переманює до себе від дворян і поміщиків селян-кріпаків. За допомогою цих втікачів підняв власне землеробство, тим самим зруйнував залежність від Нашого престолу. Швидше за все, він мислить утворити посеред Моїй імперії область, повністю незалежну, під власним управлінням.
- Ну і що ти хочеш? Павло Савицький відомий кляузник, хоче "випендритися", щоб його підвищили на посаді.
- Я вважаю, що пора покінчити з цією запорізькою вольницею! Може, займешся цим?
- Я!
- Так, ти, гяур, москов, козаче мій!
- Ну, ні, люба! Це може позначитися на моїй репутації. Я адже числюся у них козаком і раптом піду на них війною. Ні, зволь! Краще спрямуй туди з каральною експедицією когось іншого, і добре б не російського. Румянцев і Суворов не підійдуть для цього...
- Кого ж тоді, Гришенька?
- Генерала Текеллія!
- Здається це той, якого ти залишив після себе в Новоросійської губернії командувати військами.
- Так, він! Текеллі не москаль і не німець, а серб за національністю. Серби, як тобі відомо, дуже не люблять запорожців, за минулі справи
(Довідка. Запорожці лагодили всякі перешкоди утворення Нової-Сербії та Славано-Сербії, які вирішили створити на їх землях Потьомкін із Катериною).
Ось цього кар'єриста і пошли на січовиків! Він за твою чергову нагороду рідну матір не пошкодує, не те, що якихось козаків запорожців!
- Ти так думаєш?
- Так! Це цілком підходяща кандидатура для такої справи, а мене боже упаси, звільни від цього.
- Я, здається, згадала, його мені рекомендував хтось з австрійських друзів, він у них служив поручиком. Так-так, я пам'ятаю цього вусаня, гордого своєю схожістю з Петром 1.
- Я не здивуюся, що він так з портретом царя Петра в руках і помре! - Зі смішком мовив князь, потім додав: - Не всі дурні круглими бувають, цей не круглий, а квадратний!
- Мабуть, він мені підійде, - задумливо промовила Катерина.
- Правильно, він в Росії за короткий час виріс до генерал-поручика. Де б він так міг вирости? Наскільки мені відомо, для нього ні моральних, ні політичних аспектів не існує. Текеллі для тебе, дорога, порубав усіх підряд, тільки накажи.
- Добре я подумаю над твоєю пропозицією!..
Так закінчила цю розмову імператриця. Вона викликала і наказала своїм фрейлінам одягнути її. Потім звеліла накрити їй з князем сніданок в малому залі.
Після сніданку імператриця сказала князю:
- Гришенька, віддай наказ генералу Текеллі зайняти Запорізьку Січ. Треба покласти край «вольному пристрою і свавіллю запорожців»!
У травні 1775 року генерал Текеллі отримав наказ зайняти Запорізьку Січ, зруйнувати її дощенту.
