Зима потьмарених снів
Нарешті ударив мороз. І добре, що ударив. Він дає надію на те, що незабаром можна чикати першого снігу. Не те, щоб я дуже любив зиму. Холодно. Усе перетворюється на крижану пустелю. Але, з іншої сторони, Новий рік і Різдво без снігу – це з розряду знежиреного молока чи безалкогольного пива. Наче те саме, а відчуття не ті. Суцільна омана і порушення традицій. Нарешті світ перестане бути розмитим, наче ксерокопія ксерокопії, ксерокопії і так до безкінечності. Він перетвориться просто на одну суцільну білу пляму. Але може це і на краще. Навколо утомлені люди серединного покоління, до яких я відношу і себе. Серединне покоління, що не знало ні великої війни, ні великої депресії. Велика війна – наша боротьба зі світом, велика депресія – наше життя. Зміна навколишніх декорацій із сірої розмитої копії копій на білі, снігові, що нагадують потьмарені сни, мороз і фізіологічне відчуття холоду для багатьох з мого покоління, майже єдина можливість відчути, що ми ще живі.
Зранку прокинувся. Оглянувся навколо. Невже це мій дім? Не віриться. Перша думка – усе спалити, тому що з цим безладом боротися майже не можливо. Кімната як після стихійного лиха, коли легше не відбудовувати, а усе знести і побудувати на ново. Але, усе ж таки зупинився на середньому варіанті: прибрав, приготував їсти, виніс сміття.
Може ще щось приготувати на обід?
Чи нічого?
Моя улюблена страва.
Пішов перший сніг. Почалася пора потьмарених снів. А як іще може бути, коли ночі стають практично безконечними, особливо якщо спати до обіду, а погода стимулює сидіти дома. І таке добровільне затворництво, режим медитації переривається тільки п’яним угаром від святкування чисельних свят, від іменин Романа першого грудня і аж впритул до восьмого березня. Але усе ж добре, що на дворі уже зима. Може мороз «підморозить» усі наші гріхи. Він перетворить їх із багнюки, що засмоктує і обліплює кожну пору тіла, отруюючи душу, в тверду дорогу, індивідуальний шлях, яким можна іти, або не іти, в залежності від індивідуальних вподобань і смаків. Приблизно в цьому сенс Різдва.
Зима, як довгий розмитий сон має дивний вплив на людей, що можна порівняти з магією, починаючи від зимових депресій, загострень неврозів і шизофренії, до того ефекту, що відбувається зі мною кожної зими, коли знову і знову в довгих потьмарених снах випливають спогади тієї зими, що буває кожен рік, кожен вечір і раз на чоловічий вік.
Зима, я, ніч і шкільний спортзал. Перша дискотека, перший алкоголь. Нам по чотирнадцять. В неї карі очі і руде кучеряве волосся як язики полум’я. А той, що керує дискотекою ввімкнув повільний танець. І ми сплелися в танці, в цьому діалозі тіл. Я хочу сказати, що усе життя шукав саме таку, і що її люблю. Але мені бракує слів. Проте пальці так хочуть опинитися в полоні іншої вогняної долоні. Усю пісню ми у любовному сні, коли увесь світ навколо завмирає, лише серце б’ється з усієї сили. Мабуть через те, що нього уже давно амури встромили добру дюжину своїх стріл. А в наступну мить я прокидаюся. І амури кляті уже мовчать. Мороз і перший сніг очищують усі спогади. Закриваю очі і намагаюсь усе згадати. Але усе марно. Не можна розібрати копію копії моїх снів. Перед закритими очами біла пляма зими. І у великій війні із світом програю як і я, так і мій світ. Життя як «Велику депресію» не побореш. Усе закінчується відміною «сухого закону» і походом на ненависну роботу.
Пам’ятаю, тієї зими, коли усе почалося, я зустрічався із однією дівчиною із великими голубими очима і сотнею африканських косичок із білявого волосся наче сотня змій альбіносів, від чого я її ніжно називав Медузою Горгоною. Вона тільки питала чому я у вісні почав сміятися від часу, коли ударив перший мороз і пішов перший сніг. А я тільки чесав потилицю. Ну що тут скажеш? Скажеш, що бачив розмитий сон, що до якого невідомо: чи був він насправді, чи я його собі вигадав від зимового авітамінозу. Вона усе одно не повірить, не зрозуміє. Та і навіщо їй це? Зима і Різдво пропонують, не прощення. Це прерогатива весни і Пасхи. Вони лише «підморожують» життя, перетворюють його із багна на «крижаний шлях», що повертає в минуле чотирнадцятилітнього підлітка. І коли ми з нею і з повною хатою майже чужих мені людей святкували Різдво, після чого кімната перетворилася на «місце стихійного лиха», яке легше спалити і відбудувати з нуля, а не прибирати, я думав про те, з ким тепер, в цю різдвяну ніч танцює одна кароока дівчина із рудим кучерявим волоссям кольору язиків полум’я.
