Реінкарнація дибіла.
У минулому житті я напевно був дибілом із ангельськими очима і великими шолудивими лапами. Як і пасує кожному вибілу, я перебував у будинку із жовтими м’якими стінами. Там особливо нема чим зайнятись. Між прийомами убогої пайки їжі і болючими уколами після яких нудить і я «вимикаюсь» на кілька годин. Між цим я і інші дибіли лежимо і мовчки дивимось у стелю, очікуючи на щастя. На щастя дибілізм як народна патологія має один приємний побічний ефект – кримінальний талант. Я відразу ж зорієнтувався у середовищі дибілів. Взяв ініціативу у свої руки. Після болючих уколів до мене дійшло, що в минулому житті я також був дибілом, дебітом стану і в майбутньому. І після мені стало легше. В першу чергу я взяв владу у палаті. Звичайно, що коли ти молодий хлопець із палаючими до влади очима і руки аж чешуться, а навколо усі ідіоти, найлегше взяти владу силою. Тобто просто на просто лупити з усієї сили усіх, хто проти того, що ти старший. Але важко стати старшим у компанії, де кожен другий або Наполеон, або Сталін, або принаймні такими себе вважають. Крім того, кожен перший з них є психом, тобто належав до того класу людей, яких аж ніяк не хочеться чіпати. А ще в моїй палаті була «велика дитина», даун розміром два на два (і це тільки голова), що вважав себе Атілою. Кому, кому, а мені аж ніяк не хотілося доводити свою зверхність над ним. На щастя для себе, я був розумнішим за бритоголового «братка» на шестисотому мерседесі. Я знав, що для диктатури треба три речі: харизматичний лідер, організовані прихильники і апарат насильства. Мої ангельські очі і звички типового дибіла навіювали довіру, а мій новий друг Атіла майже відразу став міністром внутрішніх справ палати. Ми організували свою партію і примусили усіх носити червоні піонерські галстуки і вітатися піднімаючи праву руку вгору із криком «хайль» (врешті решт партія вибілів має відповідно поводитися). Звичайно, що майже відразу ж з’явилася опозиція. Спочатку з нею доводилося важко. Приходилося цілу ніч працювати з моїм приватним Атілою, «рахуючи» зуби чи ламаючи кінцівки черговому опозиціонеру. Але потім усе внормувалося. Ми пообіцяли на обід давати подвійну порцію гречки і сто грам «фронтового» спирту що неділі. І опозиція погодилась на такий явний компроміс. Як завжди у справі популізму і завищенням соціальних стандартів, довелося стикнутися із дефіцитом бюджету. Враховуючи то, що ні в кого з вибілів не було навіть натяку на хоча і малий, але стабільний дохід, проблема здавалася нездоланною. Але насправді кожен дибіл щодня з’їдав як мінімум сто гривень у вигляді таблеток і іншого лайна, яким нас постійно «пічкали». І ми почали відбирати таблетки у дибілів і продавати їх у сусідню палату, де проходили реабілітацію наркомани. Справи налагоджувалися. Звичайно, що лікарі і медсестри швидко нас розкусили. Довелося з ними ділитися. Але я знав, що це захід тимчасовий і рано чи пізно ми переможемо, тому що нас більше і ми ідіоти, тобто високоідейні бійці. Крім того, по сто гривень на місяць медсестрі і сто п’ятдесят лікарю – не так уже і багато. Хоча, саме собою, що навіть такого скромного марнотратства ми не могли собі довго дозволити. Ніхто із нас не збирався ділитися владою, навіть із відносно чесними, розумними людьми у білих халатах. Коли ми остаточно взяли владу у руки, їх довелося зв’язати і поселити у наші колишні палати. Вони почали мерти як мухи. Чи то від того, що їхня душа відчайдушно прагнула волі, чи то тому, що мій маленький Атіла, мій улюблений дибіл так любив гратися з ними у поганого і ще гіршого лікаря, де він виконував роль як одного так і іншого. Але мені було не до того. Вони стали пройденим етапом. Насувалися нові проблеми. Закінчувалися таблетки і наш хоча і невеликий, але стабільний дохід міг будь-якої миті перерватися. Ми почали замість наркоти продавати аспірин. Хто був незгодний, тому пропонувалося зіграти з Атилою в стару добру гру «Поганий, ще гірший лікар». Після перемоги дибілів в одній окремо узятій клініці, нам стало тісно. Кількість Леніних і Робесп’єрів різко зросла. Виник ресурс для експорту революції. Від організації «червоного вермахту» довелося відмовитись через те, що ні один із моїх місцевих вибілів не вважав себе ні воїном, ні солдатом. Залишилося будувати демократію в одній окремо взятій клініці. Але така благородна ідея зіткнулася із тепер уже не переборними труднощами. Почали мерти наркомани. Дефіцит бюджету став відчутним як ніколи. І ми з моїми дибілами стали нальотчиками. За останні гроші купили кілька обрізів, один автомат Калашникова і почали експропріацію того, що не встигли експропріювати до нас. Особливо у цій справі відзначився Атіла. Він любив першим забігати до банку чи магазину і тикати злісно в лоб дулом автомата. Коли бідолаха починав благати про пощаду, корчачи неможливі гримаси на обличчі Атіла наче жаліючи обертався, щоб зайнятися кимось іншим і в цю же мить – пах, і бідолаха уже лежав із діркою у голові. Через такий творчий підхід нас боялися і часто самі воліли платити, ніж чикати, що ми самі прийдемо і візьмемо усе, що хочемо. І почалося справжнє життя. Я взяв собі шестисотий мерседес. Атила – підтриману Ауді. Малиновий піджак від Армані дуже пасував до моїх ангельських очей. А постійні п’янки у грузинських ресторанах точно підкреслювали мій новий «блатний» статус. І усе в мене виходило. Я був ідіотом, а як відомо їм правила не писані, тому мені в певному сенсі було не тільки море по коліна, але і будь-яка справа по плечу. Але згідно закону підлості, усе не завжди могло бути безхмарно, мала настати чорна смуга. І я, як у воду дивився. Одного разу, на світанку нас усіх дружно захапала міліція. Атіла виявився донощиком. Чи це був не він? Не пам’ятаю. Цілком можливо, що мої ідіоти ще до того прирізали його, коли він спав безтурботним сном дитини після чергової «справи». Уся справа у тому, що він надто любив гратися з своїм новим другом – автоматом Калашникова і ніхто не хотів стати випадковою жертвою невинних ігор цього ідіота. Так от. Загребла нас міліція. Але з цього приводу ніхто із нас особливо не переживав. На нашій стороні були: сила, гроші, магнетична чарівність дибілів і любов народу, який з однієї сторони завжди любив юродивих, а з іншої – схилявся перед силою уседозволеності бритих братків. В моєму минулому житті усі водії маршруток також слухали шансон. Тому я знав – боятися нема підстав. У нас на руках усі козирі. Я, як справжній дурник, пускав слину і тупив свій ангельський погляд у підлогу. Судді думали, що розкаююсь. Вони не розуміли, що усе робилось не для грошей чи бандитської романтики. Нас, кретинів вабив сам процес. Єдиною помилкою, яка нас спіткала через юнацький максималізм було те, що ми свого часу не подались у депутати. Не створили свою фракцію у Раді. А ми б могли, тому що ми стали реальним втіленням спроби побудувати дикий капіталізм в одній окремо взятій країні. Коли цю прописну істину усі навколо зрозуміли – було уже пізно. Усіх моїх ідіотів і мене в тому числі, відправили в нашу рідну клініку на примусове лікування. Там ми могли розпочати усе з початку.
А в цьому житті я відчуваю, що поступово вигораю, як лампочка Ілліча, що починає мигати перед тим як перегоріти. Мене трясе. «Мурашки бігають» по спині. Сиджу, курю сигарету за сигаретою, пускаю слину на підлогу і порожніми очима ангела тупо дивлюсь у стелю як справжній дибіл. Тільки кілька ковтків холодного пива повертають мене у менш більш свідомий стан і тоді я інколи даю волю своїм шолудивим рукам, які в такі моменти повільно починають стукати по клавіатурі ноутбуку. Але нічого. Я тримаюсь, тому що знаю, ще трохи і я знову опинюся в моїй рідній клініці. І там усе зможу взятися з початку. Я готовий на усе.
