Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51565
Рецензій: 96014

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 33576, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.21.46.24')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

Світла голова- темні думки

© , 19-07-2012
Дрейф у сторону Європи.
Усе, що було, те і є. Українець залишається стояти на місці, на краю між Європою і Азією. Але межі Європи пересунулись. Несподівано він виявився на краю Європи, а не в анусі Азії. Поки що йому цього досить.
― Я європеєць, - каже він гордо, - тепер я маю право на майбутнє.
Але ці слова поки що не винний писк. В майбутньому, щоб не звалитися з краю Європи знову в анус Азії, більше того, щоб далі упевнено рухатися в Європу, доведеться добряче попрацювати над своїм естетичним образом.
― Та ну, - поки що українець невдоволено бурчить. – Будуть гроші – буде і естетика. ― Але, - кажу я, - невже так багато треба грошей, щоб маса мужиків зняли свої тілогрійки і валянки, щоб вони причесалися, поголилися. І скільки їм треба грошей, що б навчитися говорити «дякую» і «будь ласка».
От поміняємо удавану духовність на велику культуру, побудуємо дороги, які б витримували українські зими, зведемо будинки, які не складаються як карткові будинки, відправимо своїх дітей до Оксфорду, Сорбонни і Кембреджу, переб’ємо усяку там сволоту і посадимо помірних негідників і тоді заживимо:
Замість горілки – квас. Він гідна, суто слов’янська заміна горілки, яку вигадали європейські католики алхіміки.
Замість кордоцентризму – здоровий глузд. Він корисніша програма, коли не вистачає мудрості.
Як справжні європейці, продамо свою фальшиву загадкову слов’янську душу за справжні американські зелені гроші. Увесь світ продав – і нічого. Зелені гроші лише сприяють тому, що з’являються усе більше і більше тих, що за їх не пристойно велику суму готові досліджувати вітчизняну душу з точки зору літератури, поезії, філософії, соціології, політології, генетики і ще з чорт знає якої новомодної науки.
― На тому краю світу треба ж працювати, - незадоволено бурчить українець.
― А як ви хотіли пані і панове, - звучить у відповідь. Годі мріяти про всесвітню годівницю, яку не треба поповнювати новими запасами, а дозволено лише харчуватись без відшкодувань. За законом збереження маси і енергії, до речі сказати, фундаментальним законом всесвіту, така годівниця не можлива. Вона заперечує усе, що людство до тепер знало про світ.
Звичайно, можна і не смикатися. Сказати славнозвісне одеське «А оно мне надо?» і наплювати на усе. Подумаєш, апокаліпсис в режимі очікування. На наш вік стане. А після нас – хоч потоп. Але, потім не треба жалітися, що душа болить, коли бачиш як папуаси, які ще якихось сто років тому з задоволенням жерли один одного, а зараз – будують хмарочоси до неба. А ми такі хороші нічого не уміємо. Вони також нічого не уміли. Бігали у набедреник пов’язках, час від часу убивали когось щоб поїсти, щоб була сила знову без толку бігати у набедреник пов’язках. Але нічого. Прийшли дяді колонізатори, навчили усіх жити цивілізовано. Хто не хотів учитися – того постріляли. Не усе у них вийшло. Час від часу, колишні колонізовані ще бігають у набедреник пов’язках, але це так, тільки рецидив, тимчасові припадки на шляху до загального виздоровлення.
А українець і далі сумнівається.
― А як же національна самобутність. Невже ми дозволимо, щоб наше сало і борщ замінили гамбургери і хот доги.
А хто вам каже дозволяти. Не дозволяйте. Хто вам каже пісяти кип’ятком перед кожною плямою на політичній карті світу. Не нагинайтесь. Самі нагинайте.
― Але ми так не уміємо, - продовжує бурчати українець. – Там люди усі групуються, сумуються, створюють якщо не профспілку то мафію для захисту своїх інтересів. А в нас «моя хата з краю, нічого не знаю».
Ну і що тут скажеш? Стільки енергії витрачено на не потрібні аргументи. І усе марно. Стоїть українець на краю Європи. Розвів руки. Не знає куди іти. Йому найкраще потупцювати на місці, сісти, покурити, подумати трохи і усе залишити на самотік. Мовляв, поживемо, побачмо цим це усе закінчиться. А загалом – та якось воно буде. З іншої сторони, незважаючи на те, що українець чисто випадково, через літосферний рух політики опинився у Європі, на її краю, можна тільки порадіти, що він оглянувся у сторону Європи і можливо уперше за останніх триста років поглянув у сторону Європи. Це уже великий плюс, особливо якщо зважити, що ще якихось двадцять років назад не було вибору навіть куди дивитися. Дивиться українець у Європу і промовляє:
― Ну чому усе так? Є ж Поляки, врешті є прибалти, які на початку дев’яностих були в таких же умовах як і ми. Чому ж вони зараз у Європі, а ми стоїмо на краю.
Не треба кивати на Прибалтику чи Польщу. Вони природжені європейці. А ми – ні.
Але, як би там не було, українець – потенційна географічна сенсація для Європи, можливо навіть більша, ніж відкриття Колумбом Нового Світу. Вона сама повільно дрейфує туди. Можливо навіть я також маленький цвяшок у дні великого судна, що дрейфує на Захід.

24 червня 2012 року Попович Р. В.


Партія «Хом’ячків»
Мені, пів серйозно, пів жартома, запропонували вступити в партію хом’ячків. Вони стали новим модним типажем. Коли настав кінець історії і більше не потрібно було готуватися поховати світовий капіталізм-імперіалізм, чи комунізм-більшовизм, тоді усі чоловіки якось швидко обміліли, зсохлися, обросли вусами, шерстю і жиром і стали хом’ячками.
Насправді хом’ячок, тварина не однозначна. З суб’єктивної точки зору вони милі. Такі маленькі, пухнасті і так приємно дивитися як вони бігають у колесі, або як беруть у передні лапки насіння і гризуть, наминаючи за щоки. Але, з об’єктивної точки зору, хом’ячок, навіть найбільш милий усе ж таки гризун, тобто належить до тієї сімї тварин, яку люди ніколи недолюблювали, яка розносила і розносить різну заразу і узагалі з представниками цього сімейства навряд чи хтось мріє жити під одним дахом. Приблизно така ж історія із сучасними чоловіками. На перший погляд, вони люди не погані, у будь-якому випадку кращі за усяких там Калігул, Неронів, Йосипів Віссаріоновичів чи Адольфів. Але, з іншої сторони сучасний чоловік належать до хом’ячків, тобто до того роду тварин, який можна боятися, ненавидіти, просто не любити, ігнорувати, експериментувати на них, чи тримати дома як домашніх тварин. Але думка, що вони десь під нашим носом бігають і гидять просто огидна. Надто міцна історична пам'ять як їхні родичі у Середньовіччі розносили чуму, не жаліючи ні дітей, ні жінок чи старих. Страх пройшов, але. Як кажуть, осад залишився.
Смерть хом’ячків здебільшого така ж безглузда як і їхнє життя. Мало який щасливець серед них може похвалитися тим, що помер власною смертю. Здебільшого їх з’їдає сусідський кіт, або їм на голову падає щось важке (ненавмисно звичайно), або маленька дитина вирішить погратися з хом’ячком, візьме і спробує чи уміє він літати, викинувши його з вікна дев’ятого поверху. Вік людиноподібного хом’ячка також не довгий. Звичайно пройшли ті далекі темні часи, коли їх відкрито вішали, або обезголовлювали, зараз вони навіть у автомобільні аварії чи у інші нещасні випадки потрапляють набагато рідше. Але, їхній активний вік усе одно залишається не довгим. Доля як справжніх, так і не зовсім справжніх хом’ячків залежить в значній мірі від їхньої здатності подобатися. Уміння сподобатися для справжнього хом’ячка гарантує теплий дім, ласку, увагу і постійні сніданок, обід і вечерю. Уміння подобатися для не справжнього хом’ячка також гарантує доступ до великої «годівниці» країни. Але, як усюди в жорстокій знеособленій природі, у випадку з хом’ячками подобаються чомусь тільки відносно молоді, здорові, розумні і бажано щоб з почуттям гумору. Усі інші перетворюються з хом’ячків на хом’яків. А хіба ж комусь може подобатися «хом’як»? Він старий, жирний, кошлатий, брудний із поганим запахом. Таке створіння у кращому випадку може викликати лише жалість. Коротше – нікчемне видовище.
Однак, у усякому випадку, хом’ячки, в усіх своїх іпостасях заслуговують на те, щоб їх щонайменше поважали. Вони нова естетична категорія, новий образ чоловіка, що обмілів, розжирів, обріс, весь час лежить на канапі біля телевізора, дивиться футбол, або новини, хлепче пиво і удає з себе абсолютно щасливу людину. Такий безконфліктний, покірний, не винний. Сучасний буддист. По-народному, ні риба, ні м'ясо.
Вони – нова форма милого, прирученого, окультуреного чоловіка, про якого з такою зневагою говорив Ніцше.
Вони як похмілля без попереднього сп’яніння.
Вони поряд із кроликами, стали новим утіленням чоловічого начала. Принаймні його спрощеного, обрізаного варіанту.
Вони як безалкогольне пиво. З вигляду нормальні, але ефект не той.
Вони – підкаблучники, що утратили право носити горде ім’я чоловіка, але як не крути, вони залишаються чоловіками, обрубками чоловіка.
Вони – запах розкладу пізньої культури, що іде до свого заходу.
Хтось іронічно запитає: «А за що ж тоді їх поважати»? А усе дуже просто. Просто так! Без причини! Можливо люди-хом’ячки мають повно недоліків. Але ж це ще не причина, щоб їх очорнити і зневажати. Не причина зневажати себе, як частину цього зоопарку.
Чи мають майбутнє хом’ячки? Їхня сила у кількості. Вони – особливий вид скотини, що швидко розмножується. Тим більше, що вони подобаються жінкам. Яка жінка, при виді хом’ячка рефлекторно не вигукне: «Вони ж такі милі»! Такі милі,що стає аж млосно. І узагалі, усе навколо стало таким милим. Інтелектуали перетворилися на милих хом’ячків бунтарів, політики – милі хом’ячки негідники, робочі – симпатичні хом’ячки трударі. Напевно із цієї градації, цього проклятого кола випадають хіба що алкоголіки. Хоча ні! Вони можуть бути не дуже симпатичними, але глибоко хворими хом’ячками.
Хом’ячки творять свою особливу партію, таємне товариство без фіксованого членства, членських внесків, таємних знаків і такого іншого. Але, незважаючи на це, партія хом’ячків в Україні керує усім. Вона сильніша за будь-яку владу чи опозицію, розумніша за усіх інтелігентів, хитріша за тих українців, що пишаються своїм удаваним єврейським корінням, мудріша за народ. Об мовчазну змову хом’ячків свого часу зламали хребет комунізм, фашизм, капіталізм. Зламає шию об неї і Україна. Шевченко перший заговорив про те, що українці повинні безжально витравити із себе хом’ячка. Не вийшло. Замість того, щоб вижити із себе поца, я вступив у партію хом’ячків. Що ж? Як кажуть: «не можеш перемогти - приєднуйся».
Ми святкували моє посвячення до партії. Хом’ячки хоч і в Африці хом’ячки, але п’ють як коні. Їх виправдовує одне – з ними весело. Після п’ятої пляшки горілки, коли уся закуска закінчилась, а хом’ячки ледь трималися на своїх задніх лапках, я і Головний хом’ячок (навіть у них є своя ієрархія) вийшли на балкон покурити. Він, чи тому, що добряче випив, чи може уже вважав мене за свого, поділився глобальними планами.
― Ми, - розпочав він, - уже захопили світ. На черзі освоєння нових планет. Через кілька років хом’ячки з планетарного явища перетворяться у космічне, зоряне, галактичне явище.
Я лише слухав цю дурню. А сам думав: «Летіть голуби! Летіть! Побачимося коли ви падаючою зіркою, каменем будите летіти до земного ґрунту, а я буду на вас дивитися і загадувати якесь хороше бажання».
А Головний хом’ячок, цей всесвітній шаман, що претендував на звання нового планетарного божка усе розказував, розказував, розказував...
А на думку лише приходило риторичне: «В що ж я вляпався, до чого опустився»…

28 червня 2012 року Попович Р. В.


Кілька бачень любові
Любов як ранкова, полуденна і вечірня ерекція. І усе в один день. Що тут скажеш? Тобі мужик пощастило.
Любов як чудо, і чудо коли вона проходить без не приємних ексцесів.
Любов як трагедія. Але нічого страшного. І це також мине.
Любов як любов. Ще один приклад мінімалізму краси. Нічого зайвого.
Любов як спокуса. Важко не піддатися спокусі. Ми усього на усього слабкі люди.
Любов як вигадка – чиста література, така як вона є. Врешті решт, усі написані і не написані книжки про любов. Навіть книжки, які закликають убивати, палити і ґвалтувати, також про любов, про любов з приставкою «не».
Любов як ранкове похмілля, зникає після двох трьох випитих келихів вина. Але воно є причиною того, що кожного ранку усе повторюється знову.
Любов як чиста енергія. Шарахнувши, може зарядити, а може і убити.
Навіть Бог – це любов.
Любов – це процес і не тільки процес тіл.
Любов – це фетишизм духу і тіла. Чудова релігія, замінник давніх забобонів.


Літо
Літо. Пече не милосердно. Сонце наче дійшло до середини неба і зависло над головами людей, що важко дихають і стікають потом. З дванадцятої до четвертої години усі дружньо плюють на роботу і влаштовують фієсту. Через це Україна у літку набуває чарівної невідомої енергії півдня. Також літо – час південної надмірності. Полуниці, вишні, черешні, кавуни, дині, малина, ожина, смородина – і ще десятки овочів і фруктів, які з самого початку літа з’являються на базарах за порівняно не високі ціни.
Літо – час природи. Воно не стимулює залишатися в «великих бетонних джунглях», що розігріваються до істино пекельної температури. Усі дружно виїжджають на береги річок, ставків, озер, туди, де з навстіж відкритих машин лунає музика, а різкий запах диму перебивається приємним ароматом смаженого шашлику. Туди, де сидячи під деревом на березі річки і повільно посмоктуючи пиво після купання у прохолодній воді, розумієш – життя справді прекрасне.
Літо – еротичний рай. З початком червня і до кінця серпня одяг на жінках і дівчатах поступово наче тане і в один прекрасний момент на самітному пляжі на одинці з тобою вона вирішує позбутися решток одягу, що до цього часу був на ній наче випадково. А далі – нічні купання, посиденьки в двох біля вогню із усіма наслідками більш тісного спілкування.
Літо – час відпусток. Відпустка – період в році, коли українська душа отримує свободу і займається тим, що уміє найкраще – умертвляє плоть, тобто цілих два тижні безпробудно п’є, їсть усяку гидотну типу шаурми і хот догів, що продаються на пляжі, на тому ж пляжі постійно обгорає з нього лупиться шкура наче тала шоколадка, з якої так важко відірвати упаковку; заводить випадкові зв’язки з протилежною статтю, наслідки яких потім доводиться лікувати в венеролога. І не важливо, куди українець їде у відпустку: Туреччина, Єгипет, Крим. Традиція літньої відпустки не змінна. Вона призначена не для того, щоб відпочити. Її мета показати, що працювати насправді не так утомлено як воно здається. Набагато гірше, коли наш брат опиняється покинутим сам на себе і намагається якось організувати собі гедоністичний південний рай.
Літо час ексцентриків. Якщо згідно з даними статистики, в весняно-осінній період в більшості психічно нездорових людей їхні душевні хвороби загострюються, то в літній період загострюються припадки ексцентризму в усіх інших. І хіба ж може бути по-іншому. Коли сонце прямо впирається у твою потилицю, а пиво п’ється як вода, хіба ж може в таких умовах розум працювати в нормальному стандартному вимірі. Хіба ж під час довгої полуденної фієсти, з мінералкою в одній руці і морозивом в іншій можна думати про роботу, користь, гроші. В голову лізуть лише думки про «високе» і «прекрасне».
Влітку найкраще бути за містом, у селі, де річка, свіжі овочі і фрукти, прохолода від старих дерев у саду. Тут навіть любов отримує своєрідне втілення у смаку молодої картоплі запеченої із кропом у сметані, запаху свіжого яблучного соку із «молодих» яблук, що в місяці жовтні перетвориться на пахуче домашнє вино із легким відтінком літа. А в вечері, пізно ніччю, лежиш на ліжку і слухаєш як співають цвіркуни під вікном і від цього монотонного дзвеніння думки стають чистими як ранкова роса, що впаде на землю за кілька годин.
Але з літом в Україні треба бути обережним. В країні, де зима перетворюється на локальний апокаліпсис із льодом, снігом і поламаними кінцівками, весна в більшість своїх днів холодна, сира, повна бруду на дорогах і після зимовим авітамінозом, осінь дарує лише кілька днів «бабиного літа» із літнім достатком овочів, фруктів, літо перетворюється на райський період. Але, незважаючи на цю оману, ми глибоко ворожі південній культурі, літньому способу життя і пекучому сонцю. Наші національні страви: борщ на м’ясному бульйоні, сало чи навіть оспіваний в піснях самогон – це останнє, що хочеться з’їсти і випити, коли на вулиці більше ніж тридцять градусів тепла. А от, коли на вулиці наприклад градусів десять-чотирнадцять вони те що треба. Хоча треба визнати, що в українців усе ж таки є явна і палка любов до літа. Не розділена любов. І як і кожна справжня велика світла любов вона закінчується дрібним, легким розчаруванням, яке ми називаємо «бабиним літом».

4 липня 2012 року Попович Р. В.


Дім, славний дім.
Після того як філософи, типу Ніцше і дві світові війни знецінили ідею Бога, фемінізм знецінив сімю, а капіталізм відданість і дружбу, в чоловіка залишилося єдине бомбосховище від світу – його дім. Вони завжди були єдині. Чоловік, що живе з батьками, або принаймні з матір’ю, не тільки в нашій, але і в західній культурі викликав зневагу. Справжньому чоловіку не личить метатися, дратуватися, стояти в черзі до туалету, скандалити з співжильцями, терпіти чужі правила там, де він проживає. Йому потрібен свій куток, місце, яке б він міг облаштувати згідно із своїми уявленнями про ідеальну організацію всесвіту. І нехай цей всесвіт не ідеальний. Він брудний, запилений, усюди валяються брудні шкарпетки і порожні пляшки від пива, але він дихає в одному ритмі із чоловіком. Цей всесвіт – його всесвіт свободи. І, як і кожного чоловіка, його краса не в гармонії і порядку, а в сліпій вітальній силі хаосу. Тому призначення холостяцького дому не в земному комфорті, а в тому, що він місце, яке спрямовує свого власника у небо, до істини, правди, краси, примушуючи забувати про побутові незручності. Такі помешкання проходять ряд еволюційних перетворень:
Батьківський дім – це дім, де чоловік виріс. Саме тому чоловік носить відбиток рідного дому у собі до смерті. Він його ідеальна модель облаштування простору, частина його душі. Батьківський дім – праобраз усіх майбутніх холостяцьких помешкань.
Холостяцька барлога – наступна форма територіального існування чоловіка. Вона утілює приказку «мій дім – моя фортеця». І як кожна фортеця, вона має бути обладнана за останнім словом техніки і повинна бути пристосована до того, щоб довгий час витримати облогу. З цією метою тут дуже легко знайти шикарний м’який шкіряний диван, великий плазмовий телевізор і холодильник повний пива і напівфабрикатів, типу заморожених піци, пельменів чи вареників. Холостяцька барлога не витримує присутність справжньої хазяйки, яка починає відразу ж розбирати гори брудної білизни і спішить приготувати домашній борщ. Такі дії руйнують увесь шарм барлоги. Але, вона немає нічого проти жінок як таких, жінок, що після дванадцятої приходять випити чашку кави, а зранку безслідно зникають і більше ніколи не повертаються. Хоча, холостяцька квартира більше схильна до того, щоб чоловік ішов у гості на пізню каву, а не навпаки.
Незважаючи на усю свою естетику і практичність холостяцька барлога має ряд суттєвих недоліків. По-перше, в ній ніколи немає що поїсти. Напівфабрикати в морозильнику, шматочок цвілої ковбаси і сиру, що давно покрився пліснявою, ось увесь список продуктів холостяка. Його дім також рідко буває затишним. В кімнатах стоїть ледь чутний запах тютюнового диму, занавіски і штори жовті від того ж диму, в ванній стоїть білизна, замочена для прання тиждень назад. Тому, рано чи пізно, а чоловік переходить на інший, наступний еволюційний рівень організації свого простору – «сімейне гніздо».
«Сімейне гніздо». Воно не мислимо без дружини, або принаймні подруги. Тут добре. Така домівка завжди повна спокусливих запахів з кухні, запахів гарячого борщу, смаженої картоплі з м’ясом і звуків дзвінкої мови молодої жінки, що вносить життя в дім. «Сімейне гніздо» завжди прибране, світле, з влаштованим побутом. Але воно уже не зовсім чоловічий куток. Потреба ділити одну жилу площу іще з кимось протилежної статі вносить у життя чоловіка відомі обмеження. Наприклад, він не може вільно курити чи пити в приміщенні, а свої брудні шкарпетки доводиться викидати в корзину із білизною і регулярно прати. Звідси, зрозуміла загальна різниця між «холостяцьким барлогом» і «сімейним гніздом». Останнє забезпечує незліченну кількість зручностей, комфорт, звільняє від самотності, обмежує чоловіка в самознищенні, але забирає у нього свободу.
І, нарешті, усе частіше і частіше чоловік у старості опиняється в домі престарілих. З точки зору тридцятилітнього мужчини, що перебуває в цей час якраз на піку розумової, фізичної, фізіологічної активності, така перспектива здається абсолютно жахливою. Справді, в цьому є щось трагічне. Той, хто ще кілька десятків років назад був володарем світу з безмежними можливостями, в домі для престарілих сидить ні живий ні мертвий, жує мирно своє пюре і навіть не хоче розуміти, що сили, якими він так пишався, давно його покинули. Але, з іншої сторони, він на взамін отримує спокій. Життя закінчує свій цикл і стає менш більш зрозумілим. Чоловік звільняється від залежності що до географічної локалізації.
Як би там не було, а чоловік завжди прагне контролювати простір. Такий його інстинкт. Навіть кімната розміром три на п’ять метрів може стати цілим світом. Якщо чоловік дбає про свій дім і поважає його, про нього кажуть що він домовитий. При загальній підозрі жіночої половини країни до не одружених чоловіків і при повальній заздрості одружених до холостяків, якщо про останнього говорять, що він домовитий, то це звучить майже не гласним визнанням його умінь господаря. Що означає не гласну згоду на те, що йому дружина не потрібна.
― Домовитий він мужик, тільки не відомо чому ще до сих пір не одружений.
― Що правда, то правда. Не одруженим довго не походиш, довго не проживеш.
―. Чого вчепилися? Може довго і не проживеш, але принаймні житиму, на відміну від нікчемного існування одружених.
Коли жінки перестають бути подругами і утішительками героїв, тоді дім стає місцем, де чоловік намагається врятувати свою душу від світу.

5 липня 2012 року Попович Р. В.


Похмілля.
Хто ніколи не відчував похмілля, той не знає життя. Похмілля – національна форма фізіологічної підготовки до буддиської медитації, коли мозок скручується в «паперовий кораблик» і пливе в ірраціональному потоці свідомості, коли в голові наче хтось постійно шкрябає цвяхом по склу і від цього виникає пронизливий писк, що наче застрягає на зубах, коли кожен нейрон твого мозку «гуде» і пульсує, а в рот мов спорожнилося стадо слонів. В такому стані усі проблеми світу здаються дрібницями. На перший план виходить проблема зняття симптомів інтоксикації. В цій справі не допоможе ні кава, ні мінеральна вода. Найкращі ліки – сто грам самогону чи пів літри вина, на крайній випадок – два літри пива.
Крім функції духовного просвітлення, похмілля визначає ідентифікацію з народом. Той, хто вийшов з народу в першу чергу кидає пити. Освічена, просвітлена людина, яка ж ще і при грошах, ніколи не буди пити підозріло дешеву горілку і запивати пивом. Вона віддасть перевагу хорошому французькому коньяку чи вину. Навіть хорошим бренді чи віскі, або ж мартіні важко напитися. Ти хочеш ними насолоджуватися, вдихаючи їхній аромат і насолоджуючись їхнім смаком. Протилежний народний підхід – швиденько ковтнути стакан горілки і, кривлячись швидко її заїдати чи занюхувати. Так можна миттєво накидатися і не помітити, що ти уже ледь крутиш язиком і перебираєш ногами. Тому похмілля – великий вододіл між народом і не народом. Воно – концентрований вираз прекрасної душі народу, що сама є суцільною кровоточивою раною.
З фізіологічної точки зору похмілля є по-суті отруєння. Воно наближає чоловіка до смерті, а тому робить його життя більш осмисленим. А, по-друге, погані відчуття, що його супроводжують є фактором, що стримує алкоголізм. Такі собі своєрідні ядерні ракети на Кубі. Зрозуміло одне: похмілля як маленька репетиція останніх годин перед смертю, примушує задуматися. Хоча, декого стимулює лише на те, щоб похмелитися. Традиція похмелятися зранку – інша сторона похмілля. Небезпечно іти на поводу у спокусливого давнього принципу – подібне лікують подібним. Так починається запій. Він, по суті є наслідком надмірної старанності у лікуванні похмілля. А воно, як і будь-яка велична річ, не терпить перенасичення собою. Інакше можна перетворитись на людський фарш із поганим запахом із рота. Похмілля – це зустріч тверезого прагматичного розуму і великої світлої п’яної душі, що закінчується поразкою обох. Ідеальний варіант – щоб вони узагалі не зустрічалися і жили паралельно. Інакше похмільна дезінтеграція людини може закінчитися повним розчаруванням у житті.

14 липня 2012 року Попович Роман


«Біла» подруга
В мене була дівка, називалася горілка.
Звичайно, що ти була не досконала. Твоя компанія коштувала мені майже усього, що я заробляв, ти постійно доводила мене до стану самозабуття, порушувала мою координацію рухів, боляче била по печінці і узагалі доводила мене до «білої гарячки». Але навіть це не давало мені права зраджувати тебе із пивом чи ще якимось «шмурдяком», пробувати кинути пити і зайнятися спортом чи серйозно взятися за навчання. Ти була зі мною, коли мені було паскудно на душі. Твоя компанія виривала мене з обіймів самотності. Твоє тепло так приємно розливалося по жилам, коли я перехиляв чарку з тобою. Я далекий від того, щоб звинувачувати тебе у своїх нещастях. Знаю – сам винен в усьому. Можна було зробити мудро і залишитися друзями, зустрічатися час від часу у хорошій компанії і згадувати старі добрі часи. А так, наші рідкісні зустрічі на свята перетворилися на пекло, пекельний безкінечний монолог жалю до себе.


Любовний театр
Що сказати, коли сказати нема чого, та і не хочеться нічого говорити. Сиджу, курю і розумію, що слова перетворилися на дешеве «мило», яке ковзає десь поміж вух. Ти хотіла бачити в мені політолога – я став політологом, клятим активістом, всезнаючим циніком, що в глибині душі хоче змінити світ. Ти хтіла бачити мене інтелектуалом – я став інтелектуалом, знавцем Фуко і Шпенглера, любителем двох Єрофеєвих і таємним українофобом. Ти хотіла бачити в мені «нормального» мужика, що не проти випити і може сказати міцне слівце, я на твоїх очах напився і почав пороти дурість. Ти розчарувалася і захотіла забути про моє існування. Я вдав із себе невидимку, перетворився на чоловіка-пуделя, забавного дядька, який час від часу тебе розважає. Звичайно, можна спробувати усе переграти. Закінчити цей дешевий любовний театр і розпочати жити. Але що ж робити із негативними враженнями, що залишилися після моєї поганої гри? Спробувати ще раз переграти? Але ми з тобою у не рівних умовах. Той, хто любить завжди в програшних умовах для того, щоб усе переграти. А я, на відміну від тебе, відчуваю щонайменше симпатію. А навіть така, по-суті дрібниця, усе псує. Перекувати симпатію у любов усе одно, що раз плюнути. Кілька поглядів, пара слів, притишена інтонація голосу, трішки еротики, а після – повне ігнорування. Простіший рецепт хіба що у вермішелі швидкого приготування. І знову починається дешева драма під назвою «Любов». А любов нічим хорошим ніколи не закінчується. Проблема навіть не в ній самій. Проблема в людях. Кохана людина – найперший ворог. Її недоліки легко затьмарюються, залишаються лише уявна доброчесність. Вона завжди має таємний ресурс – потьмарення розуму в закоханого. І рано чи пізно цей ресурс буде використано. Щастя коли його застосовують по трохи і до нього, як до зміїної отрути, виробляється імунітет, антитіла. А коли тебе в одну мить тверезять і наче сніг на голову падає гірка, до цього часу не відома правда – це удар, який може, якщо і не убити, то підірвати віру у людей і перетворити тебе на людиноненависника і циніка-практика.
Само собою, що в тебе знайдеться тисячі виправдань і пояснень. Мовляв, ніхто такого не хотів, ти ні про що таке не підозрювала, я усе сам собі надумав і тепер сам умовно страждаю і узагалі – в таких справах завжди винні двоє. Хтось не те сказав, хтось не те зробив. В питанні любові почуття керують людиною, а не навпаки, тому тут зайві якісь пояснення. В кожного чоловіка є ідеальна жінка, в кожної жінки є ідеальний чоловік.. І кожен, раз на день, місяць, рік, чи хоча б раз у житті, уявляв собі як би він чи вона поводилися чи що б казали, якщо б зустріли свою ідеальну любов. Але в кінці кінців такі фантазії усе одно – вічний діалог з собою, самозаглиблення, що доходить до самозабуття. Можливо і ти була моєю ідеальною любов’ю, самозабуттям, що мені тільки наснилось, не вдалим способом самовизначення чи ще якоюсь марою такого роду. Хто знає. Люди можуть вигадати усе що завгодно, якщо вони змогли вигадати і зіграти любов.

15 липня 2012 року Попович Р. В.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

На сто відсотків згідна з Юлею

© Любов, 20-07-2012

розділяй і владарюй

© Юля, 19-07-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.02960991859436 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати