Вони вдвох. Вони лежать і слухають, як плавно поскрипують суглоби на пальцях розкішних фікусів, чудернацьких і чорних у темряві. Вони поприлипали до стін, до вікон, один до одного, і танцюють на мимобіжних вогниках автів, колишуться, перешіптуються, мовчать - серед мовчазної тиші вони замовкаючи мовчать, притулені і ледачі. Серафима цілує його в щоку, а Івась вдає заспаного і щойно пробудженого, вона потягується, бо на її думку це має дуже звабливий вигляд - він верзе щось наче спросоння - в кімнаті зимно і вони лежать під ковдрою немов дві квасолини в стручку - дві квасолини, одна велика, а інша мала. Та що мала - Серафима. Івась засинає в унісон з її поцілунками. Проснувшись, він можливо хотів би, щоб її вже не було, але вона лежить поряд і дивиться, як плавно зеленіють фікуси.
Все пахне гірко і щасливо початком.
Серафима не розуміла чому їй без когось сумно і моторошно залишатися в світі, чому хочеться обертатися до північного вікна і виловлювати з нічних калюж його силует, чому не тішить нова білизна і чистий, щойно нанесений лак для нігтів, який вона час від часу облизує, щоб кінчиком язика зрозуміти чи він висох. Все тривожно пане його присутністю - іскристо, обнадійливо, разюче ніжно, затишно. І все тривожно пахне його припустимою відсутністю - порожньо, грипозно, загноєними гландами.
Серафима біжить, рішуча і осяйна на їхнє щасливе побачення - відкрила себе усім вітрам - на роздоріжжі, на роликах, коси пахнуть багном і ожиною, а поцарапані засмаглі ноги безглуздо шурхочуть від кожного дотику, стоїть перед ним і думає, мабуть, про щось зовсім далеке. Серафима. А згодом вирішила піти на виставку. І в бібліотеку. А до бібліотеки підобідала в "Шоколадці" - не знала що робити, самотою врізавшись в інтер'єр томатними солодкими пальцями і пожованою серветкою. Товкла в руці папір, вихлюпувала каву, сором'язливо ховаючи кісточки рук рукавцями. По-огірковському хрумала, чи хрумалась - безжальна засоромлена огірковість. До чого? В бібліотеці піднялась температура і на виставку зайти не вийшло. Лише відсапала чверть години трамвайних поручнів, смаковито підсьорбуючи нежить, і потрапила на дно знайомої вулиці - температура піднялася ще більше.
Разом з гарячим вином виликала вечір - кошенячи скрадаючись підступила до горнятка, встромила туди язичок і, притримуючи двома пальцями кіски, - лик-лик, лик-лик. І, несподівано для неї і для нього, він прийшов. Ну якій нормальній хворій дівчині потрібен Івась? І найдивніше - виявилось, що потрібен. Виявилось, що ні хворе горло, ні температура не стоять на заваді його потрібності. Запаморочено думала - сьогодні білизна не до ладу: червоне, жовто-гаряче. Він обов'язково помітить. Серафима так поспішала, натягнула все, що потрапило під пальці - картала себе подумки за недоглянутість. Ноги в мозолях - ходила пішки щодень для покращення кольору шкіри. Нігті з обдертими шкірками лаку. Пальці шорсткі та темні від горіхів - суцільне якесь непорозуміння, а не панєнка - яка збіса з Серафими панєнка? Гаряча і суха, всмоктана до вух сидінням, кліпає мутними світло-карими банечками - ціла біда з такими панєнками. Тому вона відразу якось заходилася бадьоритись, підстрибом промовляла речення, які теплими гладенькими кульками зісковзувались до нього:
- Ото бачиш, Солодка Карамелько, я собі так, як є і знаєш, мені так во дуже добре - а ти лише, як би тобі сказати розумніше, зухвале і приємне доповнення до того я є.
Вони вийшли з автобуса на узліссі і обійнялися - так просто і так закохано, немов би Серафима і не була слабим понурим дівчам.
- Сьогодні я зроблю тобі молочко з содою, маслом та медом і взавтра ходитимеш здорова, добренько?
Серафима подумала, що бабуся вже мабуть спить - бачить у сні рай - бузкових янголів з білими ліліями в косах, блякло-голубі хмаринки, і Серафиму. Їй мабуть самотньо, бабусі, вона, мабуть, довго молилася перед тим, як покластися до ліжка, молилася за Серафиму, мабуть вона шкодувала, що відпустила її на ніч хвореньку - і вже певно навіть припустити не могла, що Серафима зараз любиться з Івасем на узбіччі дороги у осінній траві. Івась сказав, що хтів би бути років на двадцять молодшим, бігати на подвір'ї у веселих дитячих шортах і заглядати дівчаткам під спіднички. А Серафима думала - Джонатан Свіфт казав, що жодна розумна людина ніколи не прагне бути молодшою.
