Дитина мала на собі вісім родимок. Дивилося синіми очима на світ і бачило дощ, тобто воно не знало, що це дощ, але напівп'яна доглядальниця, якій сьогодні господарі подарували палярус, сказала, видихнула, а може лише подумала, але дитя зрозуміло - який бездумний необгрунтований дощ. Ніжними хвильками, солоними пасмугами, як приправа до страви з томатом, він прокочувався, прострумовувався, він рухався в різних напрямках, як наелектризоване волосся. Дитя подумало - вона думає - який безтолковий дощ. Вона розпустить увечері хвіст, що звисає з потилиці. Коли доглядальниця схиляється над дитям, хвіст лізе йому в очі і в рот, воно захлинається ним як риб'ячими кістками, хоча дитя ще риби не куштувало, бо воно не має зубів. Увечері доглядальниця розпустить свій хвіст, позбувшись остаточно тверезості, комплексів і сумнівів у власній важливості, яких вона набиралася з дня на день, поруч з дитиною, закутавши свої вуха плеєром від його дитячих примх і вимог, закутавшись у розтелепані обскубки светра, який мав би виділяти її з юрби, мав би дарувати їй свободу і затишок у наскрізь незатишному світлі, закутана у свої думки як у прозоре простирадло. Дитина бачила її крізь прозоре простирадло своїм ще не запам'ятованим баченням. Дитина бачила її думку - легку - який недоречний дощ, її хвіст, твердий і міцний, як риб'ячі кістки, що вона його увечері розпустить, змокне під дощем - думала доглядальниця - її парасоля опустить свої відсирілі шпиці додолу і з них скапуватиме вода - думала доглядальниця - вона увечері танцюватиме і почуватиметься так, наче її волосся зовсім не схоже на риб'ячі кістки, наче її волосся тонке і плавне, як музика, якої вона ніколи не слухала. Дитина не любила своєї доглядальниці, пропахлої тютюновим димом і музикою, твердою та давучкою, як риб'яча кістка, пропахлою дешевим одягом і милом, яким вона мабуть той одяг прала. Дитина любила маму. Мама пахла дощем. Мама розмотувалась з великої шовкової хустки. Мама мала усмішку як біло-рожева пустушка, що дитині пхали до беззубого рота для жування. Мама казала - який холодний осінній дощ, як приправа до томатної страви, який гострий глибокий дощ. Мама любила дощ. Мама любила все - вона казала, що все прекрасне і біло рожеве, як пустушка. Мама пахла гумою. Вона рухалася плавно і рішуче, як дощ, вона будувала свої вчинки досконало і напарфумовано дорогими легкими парфумами, що просочувалися до дитини крізь ковдрочки і пеленки бузковим бузком, весняним духмяним вітром, що летів просто з трав, що випаровувався з бруньок, що ніколи дитина його не чула, але якоюсь попередньою пам'яттю, якимись далекими спогадами про світ, вона знала, що таке запах бруньок і трави. Мама мала безліч переваг перед іншими, дитина любила її єдину, її пахучу і рішучу, дитина любила її тимчасову і швидкоплинну, маму, що пролітала повз колиску як помах шовкового віяла, як пір'їнка, що вибилась з дитячої подушки, і на неї було зручно дмухати та стежити, як вона колишеться в повітрі, плавна та тиха. Мама мала старі руки і молоде обличчя. Вона ховала руки рукавами, але дитя бачило які вони негарні, і попри те любило маму. У доглядальниці руки були гарними. Доглядальниця впиралась в колиску великим грудьми, що пробивались крізь відсутність ліфчика детально і самовпевнено, вона впиралась гарними руками, що завершувалися довгими нігтями в колиску, але дитя не любило торкатися її рук, бо вони були пітними і холодними, холодними і вологими, як використаний памперс. Доглядальниця того дня колись народилась і мама подорувала їй палярус. Доглядальниця колись мала пір'ячко-волосся і рожеву пустушку. Доглядальниця була колись дитиною і бачила чужі думки наче крізь прозору пеленку, і думала схоже, вона казала, що народилась в четвер - четвер, теплий день літа, сонячний день сонячної весни, перші комахи на гілках, співочі, легкодухі - перші птиці, агрус, кущі. Доглядальниця. Дитя не любило доглядальниця, не любило плеєра на її і без того великих вухах, що рожево просвічевались на її голові. Вона витерла руки у джинси - волосся змокне - подумала, змокне волосся і промокнуть шматяні мешти, і промокне тіло, і ніхто його не висушить, але вона буде сподіватись протягом вечора, що висушить хтось її тіло, сите канапками з шпротами, п'яне від вина, випитого на хазяйській кухні - вітаємо - вітали її, подарували палярус, не потрібний - нащо їй палярус, краще духи, краще туш для вій, краще гель для душу, краще вона буде чистою і привабливою, краще розмотувати легку шовкову хустку і пахнути як вітер з трави, свіжий і зелений вітер, краще пахнути дощем. Нащо доглядальниці палярус. Дитя подумало, що вона мабуть ніколи не матиме гарного запаху, вона приречена на свій прохолодний рідкий піт на руках, на запах мила і волосся. Дитя подумало - нащо їй духи, вже краще палярус. Мама сидітиме замість доглядальниці протягом вечора біля колиски, триматиме його пальчики - як сосульки, як карамельки, як желатинові ведмедики або хробачки - у своїх теплих і сухих пальцях, мама. Суха мама. Вона скаже - який сумний і гарний дощ. А доглядальниця вгрузатиме у мамалигу алей своїми шматяними мештами, вгрузатиме у темряву грузькими лампасами свого светра, що мав би виділяти її з-поміж інших, вгрузатиме у свої безперспективні мрії і сподівання, вгрузатиме у хмільне забуття випитого пива і скурених цигарок, а доглядальниця вгрузатиме в своє свято, наповнена п'яною рішучістю зробити його незабутнім, а вранці про все забуде, і розжовуватиме жувачку після кави біля колиски, і подумає - який огидний брудний дощ з похмілля. Мама пригадуватиме протягом вечора якісь свої минулі безповоротно дні. Вона, бузкова і чиста, випрасувана, викупана, дощ був завжди білим як молоко вранці за тюлями, дощ був сірим і гірким - коли вона плакала, а вона плакала, вона плакала залпом, вона плакала так, наче їла маслини, вона плакала наче хотіла з своїх сліз наробити на зиму закруток, вона плакала і дитя плакало собі. Доглядальниця ніколи не плакала. Доглядальниця не вміла плакати, вона намагалась дивитися на життя тверезо, вона вважала, що життя її нічим вже не здивує і не розчарує, бо вона була розчарована і здивована від народження, вона боялась, що хтось її ошукає, вона боялась мати дитину. Вона розсувала тюлі на вікні і дивилась тверезими великим очима на брудний дощ - вона ненавиділа дощ, вона дивилась на різнокольорові і різнозасклені балкони з разками намоклого шмаття, вона дивилась на зрізані під вікнами дерева і думала, що так буде краще, що не гнитимуть стіни від сирості і влітку у кімнати налітатиме менше комарів. Вона думала, що її волосся тверде як риб'ячі кістки.
Дитя подумало про нареченого доглядальниці, що приходив до них вечорами і мама - його бузкова гумова мама, осідала як кішка в кутку кімнати і її очі займались паволокою сліз, як росою, як півонії вночі вкриваються росою, її очі, її прозорі півонії, її котячі лапки, притиснуті до грудей. Наречений доглядальниці підіймав дитя високо над собою і казав - який пахучий дощ, як прилипають у жінок до тіла сукні, як оголюються груди, як пахнуть жіночі роти, чуйно торкається вода до тіла. Який чудесний безпорадний дощ. Тоді вони виходили з хати разом - доглядальниця і наречений, вона сміялась, вона рухалась майже як мама, - доглядальниця. А потім приходила як завжди - з плеєром і думала про те, що він ще раз зник. Він вкотре зник безвісти - наречений, він сказав, що дуже її любить і дуже за нею сумуватиме - і зник. Він сказав, що сумуватиме. Вона не має підстав йому не вірити. А мама - вони йшли, обіймаючись, розчулено цілуючись під тим чудесним дощем прилиплих жіночих суконь, вони зникали в зеленій темряві - а мама відчувала, що безповоротно когось втратила, а мама почувалась покинутою, шовкова і пружна, мама вдивлялась у дощову безчинність майже курортного міста - які смертельно ніжні у нього губи - думала мама, обкутуючи свої старі руки рукавами, які боляче і смертельно ніжні його губи. Вона уявляла, як він спить зсутуливши плечі, як сопе по-собачи в темряві, а поруч - великі груди доглядальниці. Мама пролітала повз вікна - з вікна до вікна - як нічний комар. Мама схлипувала у темряві, мама плакала, дитя відчувало її теплі легкі сльози, що зсувалися зі щік, що щелестіли по одязі як по шклі, скапували, стікали, падали, згасали десь долі, куди не сягали його дитячі очі.
Який заколисуючий дощ - сказала мама одного разу, коли наречений доглядальниці прийшов до них в гості саме у той вечір, коли доглядальниця розпустила свої коси, обула червоні шматяні мешти і пішла святкувати день, у який вона колись народилася, хоча тоді було дуже сонячно і сухо. Наречений щось говорив і його пальці накручували на себе мамину шовкову хустку, а потім розкручували і знову накручували. Який бехвихідний дощ - сказав наречений доглядальниці, як дзвенять трамваї і вікна, що їх відкривають на ніч, щоб запах чистої зелені потрапляв у кімнату, який безвихідний дощ - сказав наречений доглядальниці. Він дивився на маму. Він тримав її на свїх колінах, а мама плакала і думала - який заколисуючий дощ. Наречений доглядальниці колисав маму - його тонкі зап'ястки, його руки, пальці, рукави, його запах - думала мама - який заколисуючий дощ. Наче хтось співав їй колискову, наче дощ співав їй пісню-колискову, наче не було на світі тата і доглядальниці, наче навіть дитини не було - мама - півонія, хризантема, айстра, фіалка, мама, легка і пахуча, шовковиста і барвиста, мама-пташка, мама-комаха, мама-пір'ячко - який заколисуючий дощ - думала мама - пахне березами, пахне березовим соком, пахне мокрим джинсом і шкірою, пахне як гель для душу. А потім дитя подумало - який сирний дощ, як сир, як манка, як дитяча суміш, яку йому давали їсти замість материнського молока.
А тато сказав - весело і самовпевнено - який свіжий живий дощ, після нього ростиме пшениця і яблука, цвістимуть півонії. Як я змок - сказав тато - буде восени дешевий хліб і мука, будуть солодкі яблука і кислі полуниці, буде солодкий зелений горох - сказав тато. Тато розшнуровував мешти і говорив - будуть мокрі вокзали і розмиті дороги, і нікуди не поїдеш, але ж як свіжо надворі. Не поїдемо завтра за місто - сказав тато, мама буде протягом дня - суботи - вдома, колисатиме дитину. Доглядальниця не прийде - подумало дитя. А мама обтріпувалась від дощової колискової, - я спала - сказала мама. Наречений доглядальниці десь зник. Дитя не простежило за його зникненням. Може він привид - подумало дитя, він зникає і з'являється несподівано, він мабуть привид.
А потім з наступного тижня дитина дізналась про весільний дощ. Доглядальниця прийшла як ніколи щаслива. Вона усміхалась і не відшторювала штор - хай дощ буде білим як молоко - казала - як весільна сукня, як лілії, як порцелянове горнятко, у якому цього ранку наречений приніс їй до постелі каву, як білий шоколад. Нехай дощ буде гарним, хай за вікном не майорить темне подвір'я з вирубаними деревами. Доглядальниця пахла кавою і тілом. Вона обсмоктала дитині пустушку перед тим як покласти до рота, щоб не потрапила туди якась порошинка або бактерія, і дитя відчуло поруч зі смаком гуми та слини якийсь незрозумілий запах поцілунків і сперми. Це ж треба - подумало дитя, звідки я, дитина, можу про це знати. Доглядальниця незабаром вийде заміж за нареченого - сказала мама, і пролетіла-проминула, блискуча від сліз - який підступний зрадливий дощ. Доглядальниця рахувала родимки на тілі дитини і думала, що коли дитя виросте то родимки також виростуть, і будуть такі великі темні родимки, як у її нареченого, і їх цілуватимуть дівчата, і її хвіст, давучкий як риб'ячі кістки ліз дитині до рота. Я ніколи не одружився б на дівчині з таким давучким хвостом - думало дитя - вона гидка і її груди - як слимаки, як драглі, торкалися його дитячого тіла. Воно бридилось своєю доглядальницею. І понад усе любило маму. Тому дощ видавався похмурим і зрадливим, але і йому і мамі хотілося, щоб до них прийшов наречений їхньої доглядальниці і сказав - як пахне дощ бузком і поцілунками, як прилипає до жіночого тіла мокрий одяг.
