Незграбна послідовність ваз на комоді - якісь шклянні рурочки з білими метеликами на грудях, глиняні розмальовані глечики, щось під китайську порцеляну, заквітчане розлогими крилами синіх птахів. Павутиння. Що дуже здивувало кота Армагедона, то це біле живе і чисте як полотно павутиння на одвірках, поруч з гнилими яблуками на одвірках - вона лишала їх достигати і вони достигали, яблука, передчасно зірвані і кислі. Вона варила кисіль з вівса і ячменю - кислий, прісний, треба було його запивати компотом або молоком, чи кавою з молоком. Вона стояла на кріслі і протирала шкло на дверях до кухні, а він притискався до її теплих довгих шкарпеток, чи то шерстяних панчіх, ротом, і чув запах взуття, що тоненькими лусочками наслоювався на ногах протягом дня, коли вона ходила по дворі, і ніздрі рухались, наповнюючись міським брудним повітрям, як крила кажана, як пальці за шпицями, солодко і звично - солодкі і звичні ніздрі. На їхньому ліжку спали павуки - що теж його здивувало - гидке скупчення павуків, що підступно наївшись комашиних нутрошів, куйовдились як густе волосся на вітрі своїми гнучкими лапами і тонкими животами. Тут були підвальні великі чорні павуки, тлусті і ситі, хатні, граційно зібрані у пучок лап, польові зелені і рожеві, що смичуть свою смичкасту павутину у траві і осідають на чиїхось ранкових ногах, які не помітили їхньої мушиної пастки, і потім розповзаються по хаті, у темних закутках, і якщо добре прислухатися, то можна чути стукіт їхніх твердих кольорових лап, і капання слини, з якої ті лапи смичуть нову павутину.
Під ліжком - як завжди - теплі, її теплі і вологі капці, наче щойно з ніг, її хатні пантофельки, що попроминалися під її п'ятами і пальцями - зелені до зеленої святкової хатньої спідниці, що не потребувала під себе білизни і була такою широкою та легкою, що кіт Армагедон залазив під неї увесь. Червоні пантофлі, колись вишиті бісером і стрічками, а потім протерті на носиках, використовувалися під час миття підлоги, прання - її руки лускали як горіхи, втомлені і холодні від холодної води - вона давила червоними капцями павуків - вона бігла до павука, з розгону стукала тапком, а потім з писком і без тапка, летіла до нього і він хапав її за крила, за долоні, за шию, за волосся, він хапав її як кішку, як рибу хапає рибалка, щоб вона не зірвалась із вудки, хапав її як змію, просковзуючись руками у згустках її слизу, у темряві її тіла, у липучості і вологості її брудного халату, просмердженого смаженою цибулею і квашеною капустою, і дешевою ковбасою, підсмаженою з яйцем, він хапав її в обійми і слухав, як дратують його сльози, такі мокрі на щоках, безбарвні, дурні, бабські, дурні бабські сльози через павука. А ще колись були голубі пантофлі. Були гумові голубі пантофлі і в них смерділи ноги, смерділи пальці, смерділа вона вся спітнілою гумою, наче вона була гумовою лялькою. Вона була гумовою лялькою в його ліжку.
Вона носила черевички на шнурівки, і шнурівки мала чисті, золотисті, сріблясті, червоні і білі, вона прала шнурівки частіше як білизну, вона вивішувала їх біля п'єца - довгі розкішні шнурівки для повсякденних черевиків, вона вивішувала їх біля п'єца, вона спиралася на п'єц і гріла спину, і спина грілася і вирівнювалася, бо вона мала спину, відвислу біля лопаток. Коли вона сутулилась, він обіймав її лопатки як груди, як ще одні тверді і молоді груди, бо її груди були малі і м'які, висмоктані ніжними ротиками дітей, бо її груди вже давно не були такими як лопатки. Він обіймав її лопатки як інші груди, груди за спиною і думав про світлі і легкі брижики цилюліту, вкриті ніжною шкірою, що ніколи не бачила сонця, посновані синіми жилками - думав про її дивне і привабливе тіло, думав про запах підгорілого хліба і пляцків на соді, що наслоювався на шкіру роками, домав про її брудні халати, думав про дітей, що зникли з їхнього життя так само несподівано, як і з'явились. Їхні фотографіїї висіли на стінах, і він знав, що вона переймається їхньою долею. Вона наполягала, щоб на стіні висіла фотографія їхнього покійного синочка Макарця. Він ненавидів цю фотографію, він ненавидів мушкательки, він почувався винним перед своєю беззахисною дитиною, що лежала і плювалась кров'ю кілька років, і не могла нічого їсти, і він сам у цьому винен. Він ненавидів людей перед якими відчував свою вину. Він ненавидів її. Він її ненавидів більше ніж любив, а любив він її без сумніву. Він її любив як години пообіднього сну, коли сняться солодкі абрикоси, зірвані з чистих, помитих дощем гілок, коли сниться, що він дитина, він її любив, як солодку плівку молочно-шоколадного киселю у власному ситому роті. Він її, без сумніву любив.
Вона жила затишно і розкішно у теплому кошику, поруч із іграшковими мишами, гумовими, хутряними, іграшковими рибками. Її кошик стояв у вітальні і всі гості схилялись, щоб попестити її чорну шерсть, але вона агресивно дивилась на схилені у її бік руки, і стрункими гладенькими лапами погрожуюче готувалась напасти. Вона їла з порцелянової великої тарілки паштет з печінки, смажену або сиру і ще живу мойву, вона пила молоко і сметану, і потім довго чистила свою дрогоцінну морду наслиненими лапами, своє чудесне чорне обличчя, свій вологий блискучий ніс. Вона позіхала і її коштовна пащека лякала всіх птахів, що літати навколо. Вона мала свою доглядальницю, вона купалась щотижня у пахучій ванні і її парфумили лимонною котячою водою.
Кішка Фернанда, кішка Фернанда-Феофілакта-Франагора-Багіра-Ельведейса Восьма, з великим родоводом, що ніколи не починався, а завжди тривав, славний котячий рід. Вона вирвалась від доглядальниці і примчала - вона мчала як справжня породиста кішка, вона летіла, як чорна ворона, над землею, ледь торкаючись лапами трави, вона сяяла своєю викупаною шерстю - діамантова кішка - вона примчала у дім, у лігвище павуків, у пастку для комах всієї околиці. Вона дивилась великим зеленими очима на стіни, де колись висіли фотографії її дітей, її донечки Югинки і синочка Осипка, її померлого в ранньому віці синочка Макарця - він мав вищирені кривенькі зубчики і темні десна, що завжди кровились і покривались пухирцями, а вона полоскала їх йому настойкою з нагідків. Вона дивилась імператорськими зеленими очима на стіни, де не раз била мух газетою або календарем, а потім замальовувала їх перед паскою глиною, і хатній кіт Армагедон злизував глину, бо йому в організмі бракувало кальцію, він відгризав кусками стіну на кутах біля дверей і вона цілувала його у відкритий білий рот, цілувала його лапи, змерзлі за ніч на дворі, він спав під ліжком разом з її пантофлями і обіймав його кеди.
На комоді вона колекціонувала вази. Вона приносила їх додому під полами жакета, розтирала, щоб вони не мерзли і не тріскали від холоду і розставляла у гармонійній послідовності на комоді. А він - він не любив ваз, він садив її поміж вазами і вони розмовляли про своє кохання як про вазу, що ось-ось може розбитися. Він щось вимагав. Він щоразу щось вимагав і вона плаксивим голосом обіцяла все, що він вимагав, вона обіцяла носити паранджу і не садити мушкательок. Він не любив мушкательок, бо йому вони асоціювались з казкою про снігову королеву, а казка про снігову королеву нагадувала смерть синочка Макарця, він читав її під час Макарцевої хвороби - кривавиці десен. Він вимагав чистоти. Він хотів, щоб вона прибирала в хаті і прала, він хотів, щоб вона часто прала свої панчохи, халати і білизну, а вона не прала, вона не любила прати. Вона щоночі скидала з себе жовту брудну білизну і він впивався її чистим прозорим запахом тіла, жіночого, доступного, немитого. Вона любила затишний запах обжитості. Вона любила клибокий тьмавий полиск поту у нього на животі, вона любила солодко-гіркий запах геніталій, вона любила його родимки і бородавки, його усмішку і його рот, вона любила немитись. Вона любила не прати білизни і шкарпеток, але вона любила чисте взуття і черевички, що зав'язуються на шнурівки. Вона любила апельсини і своїх бідолашних дітей, і ніжну дитину - Макарця. Вона насамоті плакала за дитиною і за собою. Плакала насамоті. А поруч з ним - вона боялась плакати поруч з ним, вона боялась, вона хотіла, щоб він бачив її гарною і спокійною, спокійною і тихою, як ранкове молоко, як білий теплий хліб, щойно спечений, вона пекла його з цукром і сіллю, вона їла хліб і думала, що спокійна як хліб, як тиша, як лісова павутина. Вона видавалась собі дуже вродливою і спокійною, вона збирала своє волосся на потилиці у м'яку зав'язку квітки, у горіхово-медовий пуп'янок півонії, і тримала на руках кота. Кіт облизував її губи, і щоки, ніжними лапами обпирався на висмоктані груди, і груди зсувались з кожним роком нижче до пупка. Вона щонеділі читала газету, бо її цікавив зовнішній світ, світ у якому існували ще не бачені вази і в якому народжувалися діти.
Вона читала газету біля вікна. Вона знала, які білі має щоки і терпкі, і він запарював заварку з усякими травами - вона мала в родині відьму і відма навчила її жіночих хитрощів, це були трави, зібрані вранці, із висохлими краплями роси і сечі їжаків, вони причаровували його щораз сильніше, і вони пили чай, а він не міг відвести погляду від білих щік, він зривав її як травинку і пхав собі до рота, він її їв і пив і вона знала, що після цих трав йому не треба нічого окрім зашпарин її спідниці, окрім духмяного затишного халату, пропахлого ніжними солодкуватими пахощами цибулі і гострими, чистими пахощами квашеної капусти. Вона бачила його розгублені отруєні травами очі, що мертво впирались у її тіло, як єдиний вихід власного життя, вона бачила його липкі чіпкі докори - отруєного, враженого, смертельнопораненого, її власного, її підкореного, знищеного. Вбитого, зруйнованого, бо він був зруйнований і вона сама його зруйнувала. Він вже не думав, він не міг думати, він не виходив з хати, він не працював, йому важко було їсти і пив лише молоко, або чай з насушених нею трав. Це були смертельні трави. Вона знала, що це смертельні трави, і коли б їх випила жінка, то померла б на місці, і коли б він зрадив її з кимось, то вилікувався б, а та жінка, з якою він би її зрадив, померла б, але він би ні з ким її не зрадив. Синочок Макарко помер через ті трави - бо його батьком був смертельно хворий чоловік. Вони не носили його до лікарні. Вона знала від чарівниці, з родини якої походила, що дитина отруєна в спермі, що його жилами тече отрута.
Кіт Армагедон думав, що спершу було не так, що спершу він не думав, про пахощі її слини, а потім, коли роз'їхались діти, коли діти виросли і роз'їхались, вони обоє закрились у свому темному будинку і він боявся, що вона зникне, він боявся, що одного разу вона піде за вазою і не вернеться, що не буде стріпувати з себе вологи у їхніх темних сінях, а він не буде притискатися до холодної потворної вази своїм збудженим тілом і не відчуватиме за межами вази, на краях вази, у глибині темряви поза вазою, її трохи відвислого після дітей живота, її піднятої на табуретку ноги, щоб зняти черевичок, він боявся що вона зникне з його життя. Звичайно він в чари не вірив. Він ні трохи не вірив у чари, але він дуже боявся її втратити і варив - розчиняв у молоці - щоранку приносив до її постелі молоко і розчиняв у ньому. Йому порадила чарівниця - її тітка чи бабуся, з вигляду не скажеш, бо всі чарівниці мають гарне тіло і чорне волосся, він знав тіло її тітки, бо чи міг він бути з бабусею так, як був з тіткою, він знав її тіло, а потім вона сказала, що варто йому проникнути у її тіло і вона помре, бо він отруєний. У чарівниць свої страхи, а може вона хоче мене позбутися, не личить якось з чоловіком власної племінниці. Чи внучки - подумав. Отож вона йому нарадила ловити павуків - певний сорт павуків, показала яких - кольорових павуків з твердими лапами і тугою слиною, що плетуть білу наче полотно павутину - і з тої слини та власної сперми робити розчин і на молоці - не буде навіть видно, що розчин, бо молоко біле і розчин білий - давати пити їй. Чарівниця попередила, що то отрута, що ця отрута розчиняє людські нутрощі як розчиняє павуча слина нутрощі мухи. Звичайно не відразу, років через сім. Він подумав, що сім років мати її, стягувати брудну білизну і щоразу віднаходити під нею її тіло, сім років, ловити як пташку - вона ненавидить павуків, гримає тапком, а потім летить, легенька, як патшка - сім років - це так багато. Синочок Макарцьо помер і він знав, що дитина отруєна ще в яйцеклітині не може довго жити. Він ненавидів казку про снігову королеву. Він думав, що занапастив її, що вбив свою дитину - через страх. Вони могли б жити сонячно як досі, вони могли б виховувати синочка Макарця, а натомість він зривав її старіюче тіло як травинку, він вбивав її щодня, з кожним ковтком молока і пережованого печенька, яке вона тим молоком запивала, вона марніла. Він бачив її змарнілі щоки, її великі круглі окуляри, що брилами важкого шкла звисали над бідолашними щічками, змарнілими щічками, беззахисними щічками жінки, яку він вбив.
В останні дні їхнього щастя вона пахла молодими грабовими бруньками, так пахла її слина, її слиз, її піт. Кіт Агатангел почувався нездорово, він думав, що підхопив десь грив. Він пив антибіотики. Він думав, що візьме собі наступну дружину схожу на неї. А може відновить стосунки з тіткою-бабусею, вона як і кожна чарівниця виглядала дуже добре. А кішка Франагора думала, що незабаром він помре і вона причарує собі ще якогось чоловіка, бо у її віці самотній вдові важко когось знайти. Вона переконалась у дієвості чарівного засобу. Зрештою, нічого страшного, що він помре, зате вона дала йому щастя, і собі дала щастя, він наполовину таким щасливим не був би, якби ходив курвитись. Відпас би собі пузо, ситий, депресивний, майже імпотент, йому і жити не хотілося б. А так - вони були щасливими. Вона думала, що жодного іншого чоловіка так не любила, що відколи побачила - давно - відтоді і пропала, навіки, що ніколи б його живого не зрадила. Вона подумала, що він винен - якби не приносив застряглі у штанах чорні волосини, то вона його не труїла б. А тепер - вона дивилась на його хворі крихкі зуби, що елегантно усміхалися. Вона цілувала ці зуби, цілувала його зверхні розчерки брів, цілувала його вихудлі долоні, і він її цілував якось прощально, вона подумала, що він мабуть здогадався про свою близьку смерть, а він подумав, що вона мабуть здогадалася про свою близьку смерть, аж доки не усвідомили, що помирають обоє. Шкода, подумали обоє.
Тепер вони були котами. Вона - породистою кішкою Едельвейсою, а він смітниковим котом Агатангелом, який свого часу був хатнім котом, але оскільки обгаджував хідники і любив спорожнятися в тапки, то його вигнали з дому. На смітнику він отримав нове ім'я - Армагедон - оскільки був найстрашнішим і найобскубанішим котом смітника, а ще десь заразився лишаєм і виглядав так огидно, що діти його жахалися. Йому подобалось його нове ім'я, атже вони колись мали кота, якого також звали Армагедоном. Кішка Едельвейса втекла від своїх господарів і оселилась з котом Армагедоном на смітнику. Вона заразилась від нього лишаєм і ніхто не впізнав би в ній колишню Фернанду-Феофілакту-Франагору-Багіру-Едельвейсу Восьму. Але одного разу бомж заманив її до себе куском тараньки, роздивився дорогий ошийник з переліком її котячих назв та номером телефону, запхав її у свою торбу і відніс господарям, за що отримав пляшку каберне. Кішку Фернанду-Феофілакту-Франагору-Багіру-Едельвейсу Восьму помили, вилікували і надалі водили гуляти лише на ошийнику, а кіт Агатангел-Армагедон здаля дивився на її стрункі лапки із гладенькими пружними кігтиками. Незабаром він помер від лишаю і реінкарнувався у канарейку, яку купили господарі кішки Фернанди-Феофілакти-Франагори-Багіри-Едельвейси Восьмої. У кішки відбулося роздвоєння особистості і вона не могла канарки з'їсти і перемогти свою любов, і не могла не з'їсти і перемогти свій інстинкт. Врешті вона перемогла свою любов і канарки не стало. Подальші реінкарнації героїв цього оповідання авторці невідомі.
