24.06
Сиджу на веранді( Парковий спуск, Кореїз, Крим, Україна). Вдихаю вологий і п’янкий аромат дощу, слухаю стукіт крапель по даху. Ноги простягнулися на килимку, очі солодко примружені… Краса… Але ми ж збиралися нарешті іти на море. Стрибнути у прозору блакитну безодню після усіх цих потягів, автобусів, маршруток та інших можливих і неможливих засобів пересування… Але дощ. Сильний, собака. Згадуються білети з географії: «… і тільки на Південному березі Криму, з його субтропічним кліматом, основна кількість опадів випадає взимку, а літо жарке і сухе…». Ага, базікайте. А на море, згадуючи, як ми добирались, хочеться…
***
Отже, наш trip розпочався вчора. Майже опівночі ми з мамою сіли в потяг Одеса- Сімферополь. На верхній полиці вже чи то спав, чи то впадав в стан дзен молодшого пенсійного віку чоловік. Подивившись на нього, ми з мамою зрозуміли - відпустка почалася. Потім до нас ще підсіла худорлява блондинка років 30, яка ще довго спілкувалася зі своїм чоловіком через запилене і замацькане вікно потяга. Невідомий з темряви бажав їй приємного відпочинку і просив віддати йому якийсь ніж.
-Ну а раптом я ще піду грибів збирати, - відповідала йому блондинка і хихотіла так, ніби цих грибів вона вже добряче назбиралася =). А далі потяг рушив. Загалом, наша сусідка виявилася дуже милою жінкою. Ми ще довго розмовляли про курортний потенціал Одеси, іноземних туристів і таке інше, в той час як наш сусід медитував ( або просто дрих) зверху. Вночі я знову майже не спала ( це в сімферопольському потязі вже традиція). Потім цей чувак на сусідній полиці почав дико хропіти. Коли поїзд їхав, цей звук тонув у стукоті коліс, а от коли ми стояли на станціях, було гірше. Як на зло ( чи на щастя для сусіда), під рукою не було жодного достойного предмета, яким би можна було в нього запустити. А от під ранок я вже дрімала і це був дійсно золотий час.
Ранок був традиційним для потягів: чашка чаю ( в сріблястому підстаканнику), зупинки на станціях, споглядання краєвидів через вікно. Круто отак стояти в цьому вузькому коридорі і замріяно дивитись в далечінь. В волоссі – вітер, в навушниках – AC/DC, а в серці – радість. Згадуєш кочових предків.
Приблизно опівдні ми прибули в Сімферополь. І знаєте, що я дослідила? Коли ідеш не з велетенською валізою на колесах, а з рюкзаком за спиною, нахабні таксисти з захмарними цінами чіпляються набагато рідше. Ми сіли в автобус і рушили. Перший пункт – Ялта. На небі вже збиралися чорні готичні хмари. Не вистачало лише зграї чорних ворон, які б з них вилітали. Я ловлю ці хмари і перші гірські вершини ( здається, Внутрішнє пасмо) в об’єктив свого вірного фотіка. Видно море. Через хмарну погоду воно наче зливається з небом і здається, ніби ми їдемо не над морем, а над безоднею. Ну що ж, у цьому щось є. Я закусую побачене чорним, як це небо, сухариком.
А ось і Ялта. На автовокзалі нас зустрів дощ, під яким ми і чекали на маршрутку. Втислися в салон. Рушаємо! По Парковому спуску ми йшли, як і в минулому році, під дощем. Але тоді він через півгодини закінчився і ми пішли на море. Але зараз не вийшло. Мама пішла читати. Я сиджу на веранді. Далі ви знаєте…
