Мне кажется порою, что джигиты
С кровавых не пришедшие полей,
Не в землю нашу полегли когда-то,
А превратились в белых журавлей.
Расул Ґамзатович Ґамзатов, «Журавлі»
1. Allemanda. Allegro molto vivace.
Першого вересня тридцять дев’ятого року до Польщі вдерлися німецькі танки. Гітлер почав операцію «Вайс». Сімнадцятого вересня до Польщі вдерлися совєцькі танки. Сталін почав операцію «Визвольний похід Червоної Армії в Західну Україну та Західну Білорусію».
Зі Сходу на Польщу сунула біблійною сараною майже п’ятитисячна панцерна армада. Серед неї було сімсот дев’яносто сім легких танків Т-26 Українського фронту командарма першого рангу Семена Костянтиновича Тимошенка. Поодинокі прикордонні та резервні частини Війська Польського в Галичині та на Волині було затиснено в обценьки значно переважаючим супротивником.
Пліч-о-пліч з вояками на захист рідного краю стали окремі патріотично налаштовані цивільні громадяни. Вони боронилися мужньо й затято. Утім, знешкодити змогли всього п’ятнадцять червоноармійських танків Т-26. За іронією долі, майже в двадцять разів більше танків, тобто триста дві «двадцятьшістки», самі вийшли з ладу через різного роду технічні несправности.
У цій повісті йтиметься зокрема про трьох танкістів, трьох веселих друзів, екіпаж машини бойової. Наприкінці вересня тридцять дев’ятого року їхній Т-26 не потрапив ані до куцих списків знищених ворогом танків, ані до довжелезних списків бойових машин, що вийшли з ладу через технічні причини. Натомість упродовж майже півсторіччя цей танк і його залога вважалися такими, що пропали безвісти.
2. Danse des coupes. Tempo di polacca.
УКРАЇНА І СВІТ Наш краянин з Країни Кенгуру
Любомир Шинкарук, «Волинська газета»
Нещодавно до Волині здалеку завітало подружжя Джорджа та Ліяни Біленків. Пан Джордж – це наш колишній краянин, а тепер мешканець мальовничого куточку Австралійських Альп у далекій Країні Кенгуру. А ще він є всесвітньо відомим науковцем і деканом факультету клінічної фармакології одного з провідних університетів в австралійському штаті Вікторія.
Виявилося, що пан Джордж, а по-українськи Юрій Харитонович, народився й зростав у невеличкому селі Андріївка Шацького району на Волині. Туди по Громадянській війні переїхала родина Біленків з Наддніпрянщини. Батько пана Юрія, Харитон Біленко, був неабиякою людиною. З відзнаками служив у царській кінноті, звитяжно козакував у Вільному Козацтві, хоробро боронив Україну в лавах національних військових формувань Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії Петлюри. Більшовицький режим не міг йому цього подарувати, тому в міжвоєнні роки на Харитона Біленка розпочалося запекле полювання.
Мати Юрія Харитоновича та дві старші сестри-близнючки пали невинними жертвами «червоного терору» – загинули жахливою смертю від рук чекістів. Відтоді його батько Харитон Біленко не припиняв нерівного двобою з радянським режимом – усіма приступними йому способами, можливими й неможливми. Аж допоки його самого не було замордовано в сталінських катівнях.
Буремні віхоли Другої світової війни закинули Юрія Харитоновича ще юнаком на примусову працю до Австрії. Там він потрапив на сільськогосподарську працю до віддаленої ферми в австрійських Альпах. По війні опинився в таборі для переміщених осіб в американській зоні окупації. Те, що Юрій Біленко народився де юре на території Польщі та завдяки цьому мав відповідні польські документи, врятувало йому життя де факто. Адже він був колишнім громадянином незалежної до вересня 1939 року Польської Республіки. І тому мав право вільно пересуватися світом замість того, аби розділити трагічну долю мільйонів українців з підряданської Східної України, вивезених на примусову працю до Німеччини. За мовчазної згоди англо-американських союзників їх примусово повертали до сталінських гулагів. З Австрії Біленко дістався, через Італію, до Єгипту, де найнявся матросом на корабель. Зрештою, кружними шляхами потрапив до Австралії.
На далекому континенті Юрій Біленко попервах побідкався. З часом призвичаївся, вивчив англійську мову й зумів докласти зусиль аби отримати вищу медичну освіту. Але для цього мусив був записатися до військово-медичної служби. Щойно закінчив навчання, як його відразу відправили на війну. Так він опинився у складі австралійського польового шпиталю у В’єтнамі й прослужив там кілька років.
Спеціалізувався пан Біленко переважно на лікуванні отруєних хімічною зброєю. Як американського, так і радянського виробництва. З В’єтнаму він повернувся героєм і висококласним фахівцем – з орденами, медалями та унікальним практичним медичним досвідом. А ще звідти він привіз свою дружину Ліяну Біленко – тендітну пані Нгуен Лієн Ан. Вона походила зі шляхетної та заможної родини в’єтнамців і працюла вчителькою французької мови та літератури в елітному ліцеї у Сайгоні. Вона тоді захоплювалася акварельним живописом і грою на фортеп’яно.
Відтоді під впливом свого чоловіка, пані Ліяна залюбилася в усе українське. Навчилася грати на бандурі (спеціально виготовленій для її тендітного зросту майстрами з Канади). Опанувала навичками Петриківського розпису, писанкарства та вишивання. Стала знаною мисткинею на всю Австралію. Щороку Ліяна Біленко-Нгуен улаштовує по дві-три персональні виставки в Австралії, Канаді, США чи Європі.
Пані Біленко розповіла, що серед в’єтнамців імена мають велике значення. Спочатку йде родове прізвище, яких не так вже й багато, а одним з найпоширеніших є Нгуен. А вже потім – ім’я, що обов’язково мусить мати значення, часто вельми поетичне. Так от Лієн, наприклад, означає квітку «лотос» – східний символ чистоти, незайманості, мудрості або самого Будди. Що ж стосується Ан – то це «мир».
Юрій Харитонович зізнається, що йому так і не вдалося вивчити в’єтнамської мови. Це надзвичайно складна мова, суттєво відмінна від української, англійської чи будь-якої іншої європейської мови. Унікальна в’єтнамська фонетика має в основі музичну тональність.
А от його дружина – навпаки, досить швидко опанувала українською. Тепер пані Ліяна вільно володіє нашою мовою, щебече як справжній соловейко. Крім того, вона ще й викладає українську мову та літературу в суботній школі українознавства при одній з українських церков Австралії.
Зі свого боку, пані Ліяна навернула чоловіка на свою екзотичну в’єтнамську віру. Проте, це не перешкоджає подружжю Біленків активно брати участь у житті українських громад у штаті Вікторія, як греко-католицької так і автокефальної православної. На великі християнські свята вони завжди навідуються до невеличкої української церкви Св. Андрія поблизу містечка Джилонґа, де мешкають самі.
Подружжя Біленків не вбачає для себе протиріч між своєю вірою й українським християнством будь-якого напрямку, патріархату чи конфесії. За їхніми словами, важливо бачити ширшу картину світобудови, не чинити шкоди іншим живим істотам, радіти життю й святкувати його дивовижне розмаїття.
Пан Біленко розповів, що зайнятися фармакологією його спонукала одна драматична подія, що сталася з ним у вересні 1939 року. Юрій Харитонович не уточнював, що саме тоді скоїлося. Утім, як би там не було, але та подія безперечно глиьоко врізалася в пам’ять пана Біленка на все життя й стала вирішальною для його подальшої долі та професійної кар’єри.
Із металевої лікарняної скриньки сильно тхнуло медициною. Дошкульний чад цідився з пуздратих пляшечок, флаконів, каламарчиків, слоїків, ампул і пробірок. На різнобарвних скляних поверхнях ліпилися пожовклі папірці, де грифельним олівцем понадписано було мудрагельні назви латиною. На кількох наліпках вирячилося зображення адамової голови з перехрещеними кістками.
Тьмаво полискували шприці, голки та холодний булат пістолета. Обіч іменного М12 Steyr’а лежав коричневий пакуночок дев’ятиміліметрових набоїв до нього, з фірмовим логотипом виробника Sellier & Bellot, Prag. На гладкій сталевій поверхні пістолета з одного боку прилагоджено було сріблясту пластинку з каліграфічним написом. Особиста подяка «від Я.Г.В.У.* Павла Скоропадського». З иншого боку кожуха-затвору красувався геральдичний козак з мушкетом – ніби печатка Війська Запорізького – в облямівці з лаврового вінку. А нижче – стилізовані по-нарбутівськи кириличні літери «У.Д.», тобто Українська Держава.
_______________
*Ясновельможного Гетьмана Всієї України
З-під пістолета витикалися три ордени, три металеві хрести. На одному з них викрашався образ вершника – Св. Георгій списом проштрикує змія до землі . Другий хрест мав білого орла на аверсі та напис на реверсі: «Honor i Ojczyzna». Третій – зображення золотого тризуба у центрі чорного хреста на лицьовому боці та викарбований напис на звороті: «За зимовий похід і бої». Жовтогаряча стрічка з чорними смужками кріпилася до хреста двома перехрещеними булавами.
Харитін Біленко зачинив скриньку ретельно припасованою металевою лядою. Замкнув на пругку лямку. Обгорнув цупкою рядниною та нахилився до чорного отвору в підлозі. Звідти йому в обличчя війнуло вогкістю, сирою землею та машинним мастилом.
У темряві ледве можна було розпізнати загорнену в ганчір’я зброю – кілька рясно змащених нових чехо-словацьких ручних кулеметів Zbrojowka Brno, щойно з заводу, отже либонь ще навіть не стріляних. Решта зброярні Харитона – це залишки з часів Великої війни, сумлінно змащені, догляджені, у зразковому стані. Десяток австрійських карабінів Mannlicher. Залізні коробки з набоями до кулеметів. Ящик німецьких гранат-колотівок Stielhandgranaten з цибатим руків’ям.
Харитін поклав металеву лікарняну скриньку поверх зброї. Зходився закривати отвір у підлозі дошками. Порпався навколішки. Праворуч на підлозі легма лежав його ціпок, а ліворуч стояв плетений кошик.
З-під вишиваного рушника у кошику смаковито пашіло харчами: ковбасою з часником, вудженим салом, пишною паляницею свіжої випічки. А ще під рушником ховався бутель каламутного самогону.
Харитін застелив килимок. Узяв милицю та почав незграбно підводитися. Йому було тяжко стояти, ходити та й взагалі пересуватися самотужки. Харитін шкандибав, сильно припадаючи на ціпок. Ліве плюсно було геть прострелено – вже довіку не встромити його у стремено, не вигравати ніколи на баскому коні.
Окрім немічної ноги, ще й праву руку було понівечено – вона безпорадно виснула вздовж тулуба. Повік-віків уже не змахне Харитін козацькою шаблею навідлиг, з посвистом, як бувало колись. Крім того, на правиці з поцюканими м’язами не вистачало двох пальців. Великого й вказівного відтято було.
Не зможе вже Харитін потиснути на гачок іменного пістолета з каліграфічним написом особистої подяки «від Я.Г.В.У.». А ще ніколи не зможе взятися за перо. Не зможе скомпонувати жодного каліграфічного рядочка про те, що бачив і що пережив на своєму віку.
Урешті звівся на ноги. Здоровою рукою відкинув сиве пасьмо, що збилося на ліве око. Обсмикнув лляну вишиванку, яку носив навипуск. Вишкутильгав до світлиці. Там у покутті викрашаласясіла ікона Святої Богородиці в ошатному оздобленні божника. Цього великого рушника-оберега з рясними візернуками вишивала колись власноруч нині вже покійна дружина. Усе, що в хаті Біленків було вишиваного – її рукоділля.
Харитін дошкандиляв попід ікону, поставив кошик з харчами на стілець і відклав ціпок. Сперся на високу скриню обіч. Розправив груди. Розпрямив плечі. Випростався струнко перед іконою. Тричі перехрестився здоровою лівою рукою. Дістав з глибокої кишені збляклих і полинялих ґаліфе щупляву церковну свічечку та заходився припалювати її від тьмавої лампадки перед образами. Запалив. Знову перехрестився і стиха промурмотів молитву.
Потім присунувся до вікна, відгорнув білу мережану фіранку, густо повишивану червоними півниками, і гукнув сина. За мить до хати вихорцем улетів захеканий дванадцятирічний хлопак, чепурно вбраний у святкову лляну сорочку з розшитим відложним комірцем. Він глипав на Харитона великими шарими зіницями та водночас долонею пригладжував неслухняну русяву чуприну:
– Дєдю, ви… ню кликалє?
– Авжеж, синку. Готовий? Вони ще там?
– Бігме... дєдю, – відповів хлопець, усе ще вхекано сапаючи ротом повітря. – Жовнєри… ще там… є. Я ж бувсьм… зраннє біжка… тамтей. Їх є… утрьох. Моторове геть сі… зіпсутє. Гасу їм є… ніц. Радіво … німотнє.
У лівому оці Харитіна радісно зблиснули вогники.
– Ну от і добре, Юрку. Служиві завжди голодні. А голод – не тітка! Це я добряче затямив, синку, на власній шкурі.
Харитін подав парубійкові хрусткий кошик:
– Наш почастунок, Юрку, буде вельми доречним. Усе таке добре, що на службі годі мріяти про таку розкіш. Свіже, смачне, поживне...
Батько затримався на мить. Замилувався рушником, який покривав сулію та харчі в кошику. Тендітно торкнувся кінчиками пальців барвистого візерунчастого шиття. Сумовито зітхнув, а тоді промовив, ніби пояснював синові:
– Це матуся наша вишивала. Золоті руки були…
Харитін обрівався, потупив чоло. Аж за мить різко відкинув посріблену прядку волосся. Ніби відмахнувся від тяжкої думи. Буцімто відігнав дощовиту хмаринку, що зненацька виринула з болючої пам’яті. Нараз повернувся обличчям до сина:
– Обов’язково поверни цього рушника, Юрку. Бо ж я тебе, бешкетника, знаю! Дивись мені, не забудь!
– Йой, дєдю, – хлопчисько взяв від батька важкий кошик.
Харитін звільнився від ноші й занурив здорову руку в кишеню старих ґаліфе. Дістав наручного дзиґарка й простягнув синові:
– Ось, Юрку! Це тобі.
Іменний швейцарський «Tissot» – відрадний подарунок, яким цілу вічність тому було нагороджено молодого уланського корнета Волинського полку Харитона Біленка у Ломжі, в Царстві Польському.
– Пильнуй на всі боки повсякчас. Роби так, як я тебе навчав. Тоді все буде гаразд, синку! Слідкуй за собою, будь обережним!
Хлопець узяв батькового дзиґарка. Пальці трохи тремтіли від хвилювання. Юрко взявся зосереджено припасовувати ремінець на ліве зап’ястя. Антикварний годинник у військовому стилі, з ясними числами на білому емалевому кружалі. Особливий срібний корпус начебто не пропускав ані води, ані пилюки.
Люмінісцентні числа й стрілки годинника викликали захват у Юрка. Особливо вночі, в темряві, чи навіть і вдень. Варто було затулити дзиґарок долонею, залишити тільки вузьку шпаринку між великим пальцем і вказівним, примружити одне око, а другим зазирнути між пальців. Ось тоді можна було бачити, що обидві стрілки й всі числа довкола них світяться самі по собі зеленуватим холодним сяйвом. Либонь як місяць і зорі у нічному небі. Чудасія та й годі!
Харитін поклав здорову ліву руку синові на русяву голівоньку. Чуприна в паруб’я золотилася, наче збіжжя стиглої пшениця. Такої ж барви волосся було в покійної Юрчиної матері. Як тепле сонце восени. Тяжко зітхнув батько.
Знову йому пригадалася минувшина. Запекло ліворуч у грудях. Засвербіло там, де було колись праве око. Заблищало набряклою вологою у лівому оці. І перш, ніж устигла набубнявітися сльоза, Харитін відвернув обличчя від сина. Бодай хлопчак не помітив батькової слабини. Промовив у бік покуття, немовби до ікони:
– Гаразд, синку. Іди з Богом. Тільки дивися аби ніхто тебе не узрів дорогою з цими харчами. І щоб за півгодини був удома! Слідкуй за часом. Годинник у тебе вже є!
Харитін тричі перехрестився і поблагословив Юрка хресним знаменням, але вже навздогінці, бо хлоп’яга відразу чкурнув з хати. І чимдуху пошпарив за село манівцями, оминаючи головний шлях, де він міг трапитися на очу комусь із селян.
Коли Юрко зник з виду, Харитін дістав з-за ікони заховану там пожовклу фотографічну картку. На художньо виконаному студійному фотопортреті з фотоательє Жоржа Ґрабовського закарбувалося зображення цілої родини. Красень козак у черкесці, з немовлям на руках, красуня молодиця та двійко гарнесеньких дівчаток.
Козак ставний, хват завзятий, хоч і тримав обіруч немовлятко в пелюшках, але всеодно виглядав, як справжній джиґун. Окрайці пишних вусів задерикувато підкручено догори. Густий і чорний як смола розбишакуватий чуб вихопився з-під папахи – його закручено оселедцем за вухо. У цьому ж вусі виблискував срібний кульчик, немов у затятого січовика з картини Рєпіна «Запорожці». Зухвалі чорні очі бешкетно сяяли – гарячі, як вишкварки. Губи ледве стримували посмішку. З-під черкески замість бешмету визирала лляна сорочка з високим сторчовим коміром, рясно повишиваним, підв’язаним у пишний вузол тасьмою з китицями. Козак тримав немовля таким чином, аби ясно видно було ліворуч на грудях, на кунштових газирях черкески, три лискучі хрести.
Молодиця на старій фотографії була невимовної краси, наче мальована. Струнка й тендітна, білолиця, очі ясні та веселі. У розшитій сорочці, з намистами в кілька рядів, коралями та блискучими дукачами. На голові – характерний завій. Серпанок з білої вишиваної хустини. Убрана була в картату гарусову плахту, зшиту з двох рушників «гривок». Поверх неї спереду викрашалася візерунчаста єдвабна запаска попередниця, яку було підперезано крайкою. Взута молодиця в гарні святкові чобітки-сап’янці на високих підборах. Дівчатка – обидві чепурні та вродливі, охайно вбрані в гаптовані оксамитові суконки. З віночками і стрічечками на русявих голівоньках. Круглі личка гожі, як червоні яблучка.
Знову зітхнув тяжко Харитін. Цього разу не стримався. Сльоза витікла з ока й збігла лівою щокою. Права щока залишилася сухою. Позаяк замість правої зіниці в старого Біленка чорніла пов’язка, що навскіс закривала чорне випалене тіло. Во дні они там бешкетно сяяло було око, гаряче як вишкварки. Відтак Харитін уже ніколи не поцілить в червоноармійські зірки, як бувало колись за старих часів.
4. Danse des cygnes noirs.
У СВІТІ ЦІКАВОГО Унікальний пташиний зоопарк на Волині
Мар’яна Луцишина, газета «Червона Волинь»
Багато років поспіль мешканці села Андріївка Шацького району на Волині здивовано спостерігають, як до одного з невеличких озер окрай їхнього села щороку прилітають дивні пернаті гості – трійко лебедів. Здивування викликає чорний колір оперення цих лебедів. Великі чорні птахи проводять тут кілька днів восени наприкінці вересня. Неначе роблять зупинку на своєму шляху до вирію.
Озеро, на яке прилітає трійця чорних лебедів і яке тепер називають Лебединим – одне з багатьох у районі. Недарма північний захід нашої області славиться озерними перлами, які по праву занесено до світової скарбниці природи. Це – унікальні карстові озера Світязь, Пулемецьке, Луки, Перемут, Люцимер й інші, які стають визнаними місцями профспілкового відпочинку загальносоюзного значення.
Ось що розповів про дивних чорних лебедів Федір Іванович Климчук, заслужений пенсіонер, ветеран праці, кавалер орденів і медалей, колишній головний зоотехнік найбільшого в районі птахокомбінату «Шлях Ілліча»: «Я спостерігаю за цими птахами дуже давно. Уперше мою увагу до них привернули мешканці села. Тоді це озеро всі селяни називали просто «озеро». Це вже тепер воно вважається в них як «Лебедине озеро». Я молодим був, тільки-но закінчив науку в сільгоспакадемії. Відгукнувся на заклик Партії. Поїхав працювати на Волинь, де тоді лютували бандерівські недобитки. Направлення отримав на щойно збудовану птахоферму в передовому колгоспі «Зоря комунізму». То були радісні часи. Трудовому люду тоді жилося добре й весело.»
Федір Іванович зауважує, що поголів’я цих чорних птахів ніколи не змінювалося. Їх завжди троє і серед них ніколи не буває лебедиць. Уже минуло кілька десятиріч відтоді, коли вони вперше з’явилися на озері. Але щороку чорна лебедина трійця наполегливо прилітає сюди. Завжди о тій самиій порі – наприкінці вересня.
Надія Митрофанівна Колодяжна, колишня вчителька біології, а нині директорка восьмирічної середньої школи ім. Юрія Гагаріна в с. Андріївка розповідає, що чорні лебеді в природних умовах спостерігаються тільки на протилежному боці планети – в Австралії. В Україні цих птахів можна побачити лишень у зоопарках, куди їх штучно завозять з далекого Зеленого Континенту. Назагал, на водоймах України зустрічаються лебідь-скрипун і лебідь-шипун на перельотах і зимівлі у пониззі Дунаю, Дністра, Дніпра і Кубані, але всі вони мають біле пір’я. Саме таких білих лебедів-шипунів у одомашненому стані розводять у парках по різних куточках нашої області.
Отже, школярам волинського села Андріївка дуже пощастило, вважає Надія Митрофанівна. На її думку, природа сама потурбувалася про те, щоб організувати на Лебединому озері такий унікальний і видовищний пташиний зоопарк з рідкісними чорними лебедями.
Селяни в заможному поліському селі Андріївка поставилися прихильно до приходу радянських військ восени 1939 року. Будь-які ознаки осоружної для них панської влади зникли тут ще з початком вересня. Тож у селі бадьоро вітали прибульців з Великої України як справжніх визволителів.
Останні два десятиріччя тут жили під Польщею. Згадку про життя під Московщиною мали лишень старші люди. Розповідали малим дітлахам кумедні байки та моторошні жахалки про царя-бороданя і його безжальних москалів.
Подейкували, наприклад, що Миколай Другий, останній московський цар, хоч і мав іззовні вигляд нашого Святого Миколая, але ж насправді ходив темними ночами у своїм царстві по хатах з царицею-німкенею та її коханцем, московським попом Розпустяним, що під попівською рясою ховав був ратиці й хвоста. Цур йому пек!
Отак ця трійця лиха, бодай їм довіку в пеклі шкварчати, блукала ночами Наддніпрянською Україною та збирала до торби малих дітей неслухняних. Забирали «у москалі» – на почастунок кровожерливим боярам-вовкулакам у Кремлі, в яких довгі кучматі бороди стелилися просто додолу, а червоні писки виглядали огидніше за кнурячі, та ще замість пальців на руках і ногах стирчали розчепірені курячі пазурі. От які жахалки оповідали дітлахам у селі Андріївці!
Тепер уже настали нові часи. Селяни розсудливо кмітили між собою, що завдяки східноукраїнським братам-визволителям в Андріївці почнуться нові порядки й нові статки. Але вже без ляхів і, прецінь, без їхньої остогидлої кормиги. За це вже дяка Богові й командармові першого рангу Семенові Костянтиновичу Тимошенкові!
Урешті-решт, усі українці возз’єдналися у сім’ї великій, вольній, новій. Точнісінько, як заповідав Великий Кобзар! Хіба ні?
Злука цього разу сталася під турботливою орудою великого керманича, ватажка трударів і народного генія товариша Йосипа Віссаріоновича Сталіна-Джуґашвілі. Хоч і не українця, але все ж з гарними вусами, немовби щиро козацько-вкраїнськими.
От і здійснилася мрія посполитого українського народу, впродовж століть розділеного кордонами чужих імперій та держав-завойовників! Принаймні, назагал саме такої думки притримувалися селяни в заможному поліському селі Андріївка восени 1939 року.
Добігав кінця вересень. Згасало бабине літо. Весілля бучні в Андріївці вже відгуляли пишно й грошовито, а їх цьогоріч було вдосталь. Жнива, Богу дяка, пройшли гойні. І хоча з ланів позбирали вже всі щедротні врожаї, але городи ще повнилися пізньою яриною. По садочках достигали й наливалися соком рясні яблука й груші.
Саме повз такий рясний садок осадницького фольварку пробігав зараз Юрко. Стара осадничиха баба Ядвіґа жила у великій просторій хаті майже самітньо, наодинці з незаміжньою та немічною дочкою Данутою. Чоловік Ядвіґи – осадник Тадеуш Кармазинський, колишній геройський улан у війську маршала Пілсудського, вже помер довший час тому. Коли він вийшов у відставку з війська, вже на емеритурі, встиг попрацювати кілька років у Луцьку цивільним урядовцем при канцелярії волинського воєводи Генріка Юзефовського.
З чотирьох синів Кармазинських жоден уже не мешкав на фольварку. Пороз’їхалися по світу білому хто куди. Найстарший, пан Анджей, випурхнув з батьківської оселі найпершим і надзвичайно улестив батька тим, що пішов батьковою стежкою та записався в улани. Тепер Анджей служив поручником на Помор’ї у вісімнадцятому полку при штабі полковника Казиміра Мастеляржа, батькового побратима.
Другий син, пан Ґжеґож, відмінно скінчив студії на університеті в Кракові. За батьківським благословенням, порадою та сприянням, поступив на державну службу. Тепер він успішно просував свою кар’єру в одному в міністерстві у Варшаві.
Третій, пан Станіслав чи пак «Стенлі» – найсамостійніший з чотирьох синів і невиправний шибайголова. Він до батька прислухатися не став, а натомість подався шукати своєї долі за океан. Спочатку працював у далекого родича, який володів крамницею у Чикаґо на розі Вестерн-авеню й Айова-стріт, де торгував польськими ковбасами, шинкою, вудженицею й іншим харчем власного виробництва. Пізніше влаштувався на працю до редакції щоденної польської газети Dziennik Chicagoski.
Тільки наймолодший син, пан Збишек, залишився на Волині. Він служив у волосному поліцейському постерунку при вуйті, який був добрим приятелем покійному Тадеушу Кармазинському, а тепер очолював волосне управління Шацької гміни. Принаймні щотижня, а иноді й кількараз на тиждень, Збишек приїздив до Андріївки. Провідати матінку й сестру Дануту, допомогти їм у господарстві. Але найперше – по службових справах. Він продовжував батькову справу – стежив за дотриманням польських порядків і дисципліни у цьому волинському селі.
Порядки ці й дисципліна підтримувалися суворими заходами і дошкульними штрафами. За сінокіс у невстановленому місці накладалася пеня у десять злотих. За викинуте сміття на дорогу – п’ять злотих. За неприбраний нужник – знову ж п’ять злотих. Як забажалося кому з селян піти в ліс збирати ягоди чи гриби – будь ласка, спершу сплати два-три злотих. А ще й за кожен один зламаний прутик – кара один злотий. Хто не міг заплатити, той мусив відсидіти відповідну кількість днів у в’язниці на своїх харчах.
Для збору штрафів і податків до Андріївки прибував із Шацька спеціальний вельможа на посаді екзекутора волосного управління. Його неодмінно супроводжував Збишек Кармазинський. При цьому щоразу полюбляв зухвало вигарцьовувати селом на чорному як смола скакуні.
Востаннє Збишек завітав сюди місяць тому. Це вже після того, як наприкінці серпня записався до Волинської кінної бригади полковника Филиповича, ще одного давнього приятеля та бойового побратима покійного батька.
Тоді новоспечений уланський хорунжий Збишек Кармазинський заявився на село як завжди басуючи верхи на розкішному громакові. Однак, цього разу виглядав чепурніше, ніж завжди. Убранний був, як справжній дженджик. У новенькому й бездоганно випрасованому однострої волинського кіннотчика, з малиновими облямівками й гаптованими зиґзаґами на комірі, в елеґантній ґарнізоновій роґатувці з білим орлем, з піштолем і шаблею при боці.
Чорний баский арабець тримав шию наче лебідь. Молодий вершник вправно вигравав огирем і собі тримався як орел. Хвацько брав під козирець ґарнізонової роґатувки, трохи набакир, і веселими очима пускав бісики сільським дівицям. А вони виходили до тину на кавалерку. Аби помилуватися як шляхом басує доладний легінь. Статурний панич, як павич. У відповідь на його залицяння юні красуні тільки шарілися, сором’язливо гиготіли й ховали свої гарні личка.
Новоспечений уланський хорунжий дуже пишався тим, що відтепер служитиме у лавах найкращої, найславнішої у цілій Європі кінноти. А ще дужче він пишався своєю зброєю. На превеликий жаль Збишека, волинські улани більше не озброювалися легендарними піками. Проте його шабля була для нього предметом особливих гордощів. Справжній витвір зброярського мистецтва!
Попри свій коштовний вигляд, ця домаха – гартований клинок з дамаської сталі – була ще й дуже практичною зброєю, що пройшла крізь не одну криваву січ. Колись викресала іскри з вражої сталі в стрімких фронтальних атаках волинської кінноти. Спочатку весело й хвацько локшила супостата у полях борні на сторожі імперії московських царів. Згодом уже свідомо й патріотично кришила воріженьків незалежної та суверенної Республіки Польської. Сріблястий держак шаблі перев’язано було білою тасьмою з гаптованою китицею – рукоділля Харитонової дружини. На сталевому лезі, вже у пізніші часи польської незалежності, викарбовано було шляхетного орла з короною та напис: «Honor i Ojczyzna».
Ця славна корабеля дісталася панові уланському хорунжому в спадщину від батька. Полковник Тадеуш Кармазинський дослужився колись до командира цих самих волинських уланів. А починав службу безвусим корнетом у царських лейб-гусарах ще на повороті двох століть.
Юрко пробігав зараз не вулицею, де в осадничихи височів міцний паркан, за яким гарчав злий пес Ярчук на довгому ланцюгу, а там, де широке обійстя баби Ядвіґи дотикалося густого лісу. У цій частині осадницького маєтку буйно розростався кронистий і дещо занедбаний яблуневий сад. Від лісу його відгороджував скособочений і потрухлявілий тин, ледве помітний серед заростів корчистої ожини та малини, тирхатої бузини.
Яблука вже дозріли. Тепер час був уже їх збирати. Чимало червоних плодів устелювали зелений рястистий моріг. Але пан Збишек вже не приїде їх збирати. За останні майже три тижні від початку вересня він жодного разу не навідався до матусі. Відтоді як почалася війна, його кінна бригада стримувала німецькі танки на Помор’ї.
Можливо, хорунжого Збишека Кармазинського вже навіть і не було серед живих. Як, наприклад, його старшого брата. Анджей загинув у перший же день війни.
Першого вересня полковник Мастелярж, командир вісімнадцятого уланського полку, очолив звитяжну шабельну атаку проти танків і панцерників Гудеріана біля Тухольського лісу. І геройськи загинув разом з усіма своїми офіцерами. Доблесним лицарем серед них поліг і молодий уланський поручник Анджей Кармазинський.
Геть захеканий від швидкого бігу, Юрко спинився на мить під яблунею, щоб перевести дух. Поставив кошик додолу й сперся долонею на стовбур.
Покійний осадник шанував Юркового батька. Вони обоє колись товаришували. Один починав службу корнетом волинських уланів Російської Імперії, а другий закінчував службу полковником волинських уланів Польської Республіки. Обидвоє зійшлися тоді, коли разом служили українськими гусарами на польських теренах.
У молоді роки Харитін Біленко й Тадеуш Кармазинський зустрілися у 15-му гусарському Українському полку Її Імператорської Високости Великої Княгині Ксенії Олександрівни. Напередодні війни було розквартировано їх у Варшавській губернії. Молодим поручникам Біленкові й Кармазинському випало кватирувати разом в одних господарів у містечку Влоцлавек. Досить швидко Харитін і Тадеуш (у ті царські часи знаний радше як Фаддєй, чи пак Фєдя) вже стали нерозлийвода.
У царевому війську Миколи Другого про українських гусарів Влоцлавеку співали дошкульних пісень. Москалі-побратими ганили та зневажали смаки українських гусарів, які легковажили горілчаною традицією великоросів і зухвало віддавали перевагу вину:
Светло-алый доломан -
То укрАинец-болван.
Вместо мозга винный пар
У укрАинских гусар.
У серпні 1914 року два гусарські поручники засмучено поскладали свої барвисті помаранчеві доломани в рундуки. Змушені були натомість убратися у безбарвні й невиразні польові гімнастерки. На щастя, характерні жовтогарячо-блакитні кашкети їм було дозволено залишити при похідному однострої. І відтак, українські гусари Харитін Біленко та Фаддєй Кармазинський радісно, з піснями та веселим ґвалтом, яскраві картузи набакир, припустили вчвал на Велику війну – сікти на локшину вражих супостатів, німчуру кайзера Вільгельма Гогенцолерна з металевими глеками на макітрах.
Незабаром обох поручників майже водночас підвищили у званні й представили до георгіївських нагород. А невдовзі, навскач у звитяжний шабельній атаці, вони разом скуштували німецької шрапнелі. На щастя, поранення виявилися легкими. Два гусарські штаб-ротмістри потрапили в різні польові шпиталі, їхні фронтові шляхи розійшлися. Аж допоки у 1920-му році, на той час уже полковниками, не зійшлися пліч-о-пліч у борні проти нового спільного ворога – визволяти Київ від більшовицької орди.
Тоді вже не лишилося імперій ані царя Миколи Романова, ані кайзера Вільгельма Гогенцолерна. І ворог уже сунув не із Заходу, а зі Сходу. Полковник Харитін Біленко служив у кінноті українського війська під проводом генерального отамана Симона Петлюри, а полковник Тадеуш Кармазинський – у кінноті польського війська під проводом маршала Юзефа Пілсудського.
Юрко зірвав три соковиті червоні яблука, один за одним, відбираючи щораз якнайспілішого. Заховав їх у кошик під вишиваний рушник. А потім зірвав ще одне яблуко. Обтер його рукавом і вкусив. Сік аж зашипів у роті й збіг кількома солодкими краплинами з куточків рота на підборіддя. Таких солодких яблук, як у баби Ядвіґи ні в кого на селі не було!
Юрко пожадливо відкушував ласе яблуко й згадував про Кармазиниху. Стара осадничиха дозволяла йому збирати в садочку огульно будь-що йому тільки заманеться. І взагалі, вона та її покійний чоловік Тадеуш, поки той ще жив, ставилися до Юрка й Харитіна прихильно.
По неділях після церкви, принаймні щодругого тижня, Біленки навідувалися до осадників. Ледь не завжди Юрко пручався тим гостинам, мовчазно й вперто. Єдине, що хоч якось підсоложувало хлопцеві відбуття тієї гіркої для нього панщини, так це надзвичайно смачні ласощі баби Ядвіґи. Особливо лакомими були galaretka porzeczkowa та budyń czekoladowy. А її напрочуд неперевершений mus jabłkowy смакував Юркові взагалі найліпше за будь-що. Осадничиха готувала цей десерт зі своїх уславлених червоних яблук, солодших за мед.
Однак, навіть попри солодкощі, Юркові ця прихильність до нього з боку родини ляхів-осадників не була приємною. Гейби навпаки. Він соромився й усіляко уникав показуватися на люди побіля маєтку Кармазинських. Адже всі инші українці в Андріївці трималися з польськими осадниками наїжачено та похмуро.
Юрка завжди дивувало таке сливе нетипове, як на щирого українця, ставлення батька до польських осадників. Пояснював хлопець собі цю батькову дружбу з ляхами тим, що Харитін Біленко походив з Великої України. Оселився він в Андріївці на Волині в Польській Республіці вже після того, як більшовицькі комісари загарбали Наддніпрянську Україну й знову підкорили її Москві.
Юрко згриз солодке яблуко, жбурнув качанець у розгілчасті хащі ожини попід скособоченим тином окрай лісу, підхопив кошика та припустив собі далі.
Нарешті хлопійко вибіг за село й звідти вже побачив блискуче плесо. Неподалік від озера по-над поліським субором здіймалося невисоке, опецькувате взгір’я з лисовинням на верхівці. Там, на краєчку сосново-дубового гаю зачаївся танк. Його було ретельно замасковано під свіжозрубаним ополистим гілляччям і лапатим сосновим галуззям. Сороки галасливо стрекотіли й перелякано пурхали врізнобіч над вершечками дерев. Саме до того пагорка й почухрав Юрко.
Раптом хлопчисько зупинився. Став як вкопаний на відстані кількасот метрів від підніжжя пригору. Замість очікуваних трьох танкістів хлопчина побачив на лисовинні чотири постаті. А поруч із замаскованим танком помітив ще й мотоциклетного ровера.
Троє військових були вбрані у ґаліфе і гімнастьорки, – військові сорочки, що москалі не заправляють у штани, а носять навипуск і підперезують пасом. Четвертий був у суцільному чорному комбінезоні. Один з військовиків колупався з лопатою в землі. Другий сидів верхи на башті й оглядав у далекогляд навколишні простори. А решта двоє – копирсалися у моторі.
Юрко трохи розгубився. Зранку він бачив тільки трьох і зараз не був готовий зустрітися аж з чотирма. Хлопчак уже подумав, що бодай варто тихесенько підкрастися до них і простежити, що тут тепер відбувається навколо танку. Потім чкурнути додому і розповісти про все побачене батькові. А тоді вже либонь краще було б знати як діяти далі. Але вже було пізно, бо військові помітили Юрка.
6. Entracte.
Сказав слово любий Сталін Співанка про визволення Західної України.
Червоноармійці розсілися колом. Бадьоро гомоніли, жартували. Позаду походжало кілька командирів. Один з них, у синіх ґаліфе і в кашкеті з синім верхом, делікатно тримав цигарку в тонких пальцях. Жевриво підступалося до кругобіжного напису з зеленими літерами: «Герцеговина Флор».
Командир у синіх ґаліфе наостанок затягнувся. Шпурнув куций недопалок додолу. Ретельно розтер його чоботом. Неквапом дістав зошита й олівця зі шкіряного офіцерського планшета. Уважно роззирнувся накруги та приготувався писати.
На імпровізовану сцену вийшов хлопчик у вишиваній сорочці та барвистому кептарику, з топірцем у руці. Низько вклонився, підніс очі до хмаринок, трохи примружився та почав голосно й натхненно декламувати.
Командир у кашкеті з синім верхом відразу почав швидкоруч, ретельно і вправно занотовувати кожне слово:
Заплакала Верховина гіркими сльозами,
Відай, браття, пропадемо в неволі з панами.
Ой, як тяжко без водиці рибці пробувати,
А ще тяжче в панській Польщі життя коротати.
Гине народ без роботи, діти без освіти.
Пани кричать: "Знищіть хлопа, не буде смердіти".
А податків та додатків без ліку, без міри;
Пани кричать: "Так вам треба, ви бидло, псявіри"
Та прийшов день, день великий, щаслива неділя,
Сповнилася наша мрія та наша надія.
Задзвонила дванадцята на Кремлівській горі,
Вчули голос того дзвону аж на Чорногорі.
Сказав слово любий Сталін, Молотов говорить,
Ворошилов із бійцями кордон переходить.
Плаче нарід із утіхи щирими сльозами.
Цілуються невільники з вільними орлами.
Гучна пісня визволення, червоні прапори,
Не забудем тої днини ніколи, ніколи.
Не віриться, чи то правда, чи то тільки сниться,
Ми вже вільні, славний Київ - то наша столиця.
Спасибі вам, більшовики, що нам волю дали,
Що з кайданів, із неволі, ви нас розкували.
