Сніг кружляв у повітрі у якомусь безпам’ятстві, всім нагадуючи, що грудень вже настав. Я стояв і дивився, як падає сніг. Моє волосся було мокрим від води і напруги, яка заважала мені нормально сприймати світ.
Вже другий день я хочу, щоб вона мені подзвонила. Сніг заносить сугробами землю і відразу перетворюється на талу воду. Я все стою і не рушаю з місця. Я загубився у своїх снах. Вони переслідують мене від самого пробудження та десь до обіду, чи до першої кави о 12. На роботі хочеться думати лише про неї і не вдихати запаху м’яса, яке постійно смажиться перед носом. Кожен день я прокидаюсь о шостій, щоб встигнути на маршрутку, яка приходить на зупинку десь о 6.40. Не можу не думати про неї, особливо, коли вона відкидає волосся назад, або закладає його на лівий бік. А ще її посмішка. А ще, як вона виправляє мою російську, коли я, як завжди, плутаю закінчення. В суботу я навчив її казати გამარჯობათ! Це слово далося їй не з першого разу. ЇЇ звати Ніна, але я називаю її Ніно.
Чи складно закохатися в такого як я? Звичайний ქართველი з Горі, працюю вже два роки поваром в кафе на ст. Метро КПІ. Взяв собі, і закохався, як останній хлопчисько. Я надто гордий для неї, надто самовпевнений. А вона розумна, наївна і красива.
Виходжу на вулицю і дивлюсь, як падає сніг, підкурюю собі сигарету, і уявляю вже, як ми зустрінемось можливо навіть у п’ятницю.
Взагалі-то я весь час прагну свободи, я завжди хотів всього досягти самостійно, без допомоги батька чи старшого брата. Залишив Грузію ще в 90-ті і приїхав сюди на заробітки, а потім навіть в інституті вчився років три і писав вірші для студентської газети. Тепер мені 31 і я працюю поваром в кафе. Я вмію гарно готувати. Я люблю свою справу, тому і тримаюся на цій роботі. Друзів в мене не багато, але ті, що є – справжні. Інколи затримує міліція в метро, просять показати документи. З ними все нормально. Я громадянин Грузії, але маю право на проживання. Паспорт завжди ношу з собою. Колись хотів одружитися, але не вийшло.
Докурив сигарету, помив руки. Треба мити м'ясо і тушити овочі. Щось руки мене не слухаються. Скоріше б вже кінець дня. Дивлюсь у вікно, а там все сніг. Летить і йому все-рівно, подзвонить мені сьогодні Ніно чи ні.
Вона мене якось спитала, чи ходив я на балет? Колись давно, ще в Грузії. Може запросити її кудись на вихідні? Вона обов’язково надягне найкрасивішу сукню зі свого гардеробу, а я чорний костюм. Ми будемо гарною парою. მშვენიერი
От, чорт, забув свій мобільний дома! А можливо вона мені вже написала, чи подзвонила? Ми ж домовилися, що здзвонимося. Ну от. Вона подумає, що я ідіот, і образиться на мене.
І от я вже в дорозі. Несусь до театральних кас і купую два білети на балет «Жізель». Іду містом, мішу сніг ногами. На роботі підмінять, не страшно. Вчора я працював понаднормово. Ось так. Вже майже не боляче. Мого друга недавно застрелили. Два постріли, отак. Ми дружили майже з дитинства, а він перейшов дорогу якомусь чечену і той його застрелив.
До мене підходить молода дівчина років 20, мило посміхається і просить сигарету. Я віддаю останню і не можу не сказати, що це шкодить її здоров’ю. Їй звичайно ж все-рівно, що я думаю про це. Вона дякує і біжить в сторону метро.
Сніг заставляє мене згадати про те, що мені потрібна шапка, а краще капелюх, чи взагалі чорний BMW. Отак. І ніхто не відніме в мене право мріяти. Раптом відчуваю, що всі мрії та спогади дитинства накочують на мене і я страшенно хочу повернутися додому. Не вийде. Тут у мене робота, житло. Чому вона з’явилася в моєму житті саме зараз? На все є свої причини.
Я закриваю очі і переді мною пустеля, така далека, неосяжна і піщана. Я чую шум вітру, який здіймає пісок. Я не бачу горизонту. Весь світ звузився лише до моєї постаті, я вимірюю кожен крок новим слідом, який стирається вітром вже через секунду.
Це марево тривало хвилину, чи дві, а може й три. Не знаю точно, скільки так простояв. Давно не було зі мною такого. Це вже натяк на те, що треба щось терміново змінювати. Я забуваю про все і виходжу на ст. Метро Арсенальній. Мене захоплює бурхливий людській потік і поступово відпускає вже на Алеї Слави. Там я можу сидіти годинами, вдивляючись в міське життя. Воно спішить, несеться, а я обережно йду, нікуди не встигаю, але і не запізнююсь. Чому я такий неуважний? Я не встигаю навіть подумати, як якийсь хлопчина знову просить у мене сигарету. Я чомусь вирішую збрехати і кажу йому, що я взагалі-то не курю, і щоб він від мене відійшов на 10 метрів взагалі. Він не дуже засмутився і пішов геть. Я також пішов геть. Мене чекає вдома мій телефон, на якому вже мабуть блимає її повідомлення. Чому я в цьому такий впевнений? Сам не знаю. Люди вірять у те, у що їм хочеться вірити.
Колись давно мій брат мене запитав, чи вірю я в НЛО. Я відповів, що вірю, а він з мене посміявся і сказав, що його не існує. Я з ним незгоден. Та ось в мою сторону рухається якась дівчина – червоне пальто, синій берет. Мабуть знову по сигарети. Та ні, вона питає мене англійською, як пройти до метро. Зі всього, що вона мені сказала, я зрозумів лише одне слово метро, бо воно інтернаціональне. Я показав їй рухами, де воно, але вона не зрозуміла. Тоді я дістав якийсь папірець, взяв ручку і намалював схематично дорогу. Вона симпатична. Такі милі губи. Мені подобаються. Як би ж я знав цю англійську, а не пропускав пари Віри Миколаївни по п’ятницям зранку… Ну от. Я знову лишився наодинці зі своїми думками. Якщо вони мене доженуть, то станеться катастрофа, мега-вибух моєї свідомості, а це до добра не приведе. Я знову почну писати жахливі вірші, потім шматувати їх, потім знову писати і комусь дарувати, якщо взагалі таке можна дарувати. І так по колу. Аж поки мене не зупинить брат, або міліціонер, який попросить мої документи. Тоді я приходжу до норми. Сиджу на роботі тижнями, всіх заміняю. Я готую. Готую все, що завгодно, всі страви, які входять до нашого меню і вигадую нові. Люблю готувати десерти, але сам їх не їм. Я люблю чорний шоколад та один алкогольний напій, який часто любила Janis Joplin. В мене завжди вдома пляшка стоїть. Це Southern Comfort. Мені цей напій завжди висилає мій друг з Німеччини. Він грек, готує ще мабуть краще ніж я, і любить так само Southern Comfort з джин-тоніком. Ще він класно вміє фотографувати та грати на синтезаторі. Іноді сумую за ним тут. Але зараз не про нього, бо я сумую за Ніно. Вона зараз об’єкт всіх моїх бажань та мрій. Чого ж я тут сиджу і ловлю сніг та свої думки?
Знову метро, тіснява, штовханина та ось я вже на Ванди Василевської, підходжу до свого будинку, відкриваю двері. Чорт, ліфт не працює, треба аж на дев’ятий поверх пішки. Нічого. П’ятий поверх, задишка. Видих-вдох, ще раз видих. Сьомий поверх. Хто зламав ліфт?! Видих-вдох. Восьмий поверх. Забув купити сигарет. Та вже якось без них. Нарешті дев’ятий. Скидаю куртку, шукаю телефон. Ну де ж він? Та ось же, на столі.
Тиша.
Вдох. Тільки повільно. Тепер видох. Одне пропущений дзвінок. Від брата. Вдох. Тепер повільний видох.
Знову вниз за сигаретами?
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design