Лиш зойк душі: “Я вихідних не жду…” –
І розумію, чим на тебе схожа…
То випадково поряд я іду,
Задумлива, печальна перехожа.
І я уся, немов у сніговій,
Тривогою п’янкою оповита…
Так раптом стало холодно самій…
Мені б податись в розпашіле літо!..
Мені б туди, де сонця досхочу,
Де зустрічі жадані й випадкові...
Немов у спеку не стає дощу,
У січні не стача мені любові…
Моя любов
Десна і ліс. І таємнича ватра.
Холодна ніч і теплота долонь.
І ми з тобою, мов почесна варта,
Залишені підтримувать вогонь.
Чаклуємо, як споконвічні маги,
Я вже не знаю, котру ніч не сплю,
Не відаю, чи вистачить відваги
Тобі сказать, як я тебе люблю.
Люблю тебе прозоро і стосило,
Моя любов не знає перепон.
Впізнай мене! То я тебе просила,
Щоб не мовчав у мене телефон…
Впізнай мене! У ночі горобині
То я стояла тишею в громи,
Знайди мене у цвіті на калині,
Що раптом забуя серед зими…
Пропах димами светр. І я сміюся…
Волосся в поцілунках і зірках…
І я нічого в світі не боюся,
Гойдаючись у тебе на руках…
Художнику
Намалюйте мені тихі краплі дощу на шибі.
Краплі. Осінь в дощі. Дощ на щастя! Не треба сліз!
Засміюся дощем і, як крапля, застигну, ніби
Сірий присмерк очей, дивний ліс, що у дощ проріс.
Намалюйте мене, як туман чи весняний настрій,
Як нестишну печаль, що, бува, біля Вас блука.
Я не знаю й сама, і сама не збагну я, нащо
Мені Ваші дощі?.. Краплі…Краплі…Вуста…Рука…
Я не знала, що й я можу стати дощем осіннім
На картині у Вас. Зрозуміла я це тоді,
Як побачила дощ, сіру шибу і сірі тіні,
Потім – Вас, що писав дифірамб дощовій воді.
Намалюйте мені тихі краплі, вікно і просинь.
Хай відступить печаль! Сльози щастя – оті дощі!..
Буде солодко так. Буде щасно. І буде осінь
Поміж нами стоять у картатім своїм плащі…
Органістові
Намагалася я передбачити Ваші рухи.
Віднайшла ув очах я і втому, і щем, і біль…
Я не знала ще, як написати про Ваші руки…
Хто Ви, сивий Орфей, органісте старий, відкіль?
І сама не своя не могла я піти з костьолу…
Мій автобус рушав і сигналив, немов кричав,
Та лишалася я, бо не чула іще ніколи,
Як, підвладний рукам, старовинний орган звучав.
А йому в унісон калатали серця присутніх,
Божеволів орган, і вставали усі, хто чув…
Був у храмі концерт, - як Ви грали, Орфей, могутньо! –
І ніхто ще не знав, що останнім для Вас він був…
* * *
Серед депресій і репресій, минучості і каяття
Якась провина зимним вітром проймає все моє життя.
Іще мій розум достеменно того усього не збагне,
Але пожухле листя клена знов розтривожило мене…
Моя жура – як тиха скрипка, - що на плечі не знає сну,
Вона в осінній синій вечір не залиша мене одну…
Та над собою я не владна: моя печаль дощами снить…
І так лякає астенія – безсилля щось-таки змінить…
Похорон
Квіти.Люди.І двері настіж.
І розпачлива тіснота.
І розхристана тітка Настя
Тужно схлипує:”Сирота!..”
Кволий ранок стоїть дощами
Безнадії в живих очах…
Чорна хустка, як пам’ять мами, -
Криком відчаю на плечах…
Мідь оркестру – миттєвий сполох…
Сльози свічки – одвічний сум…
Голосіння прощальне соло
Пада грудкою у росу…
Трави в’януть з жалю й розпуки,
Тихо стогнуть старі вози,
І знімають слухняно руки,
Якось в поспіху, картузи…
Кладовище…І плач…І горе…
Очі долу – сира земля…
Тільки ясен дивився вгору,
Проводжаючи журавля…
В соборі
У місті – пташиний хор…
І дзвінко…І людно…Гамірно!..
Борисоглібський собор
Заслуханий в музику камерну…
І скрипку, і контрабас
Відчула я і побачила…
І тенор зітхав, і бас…
Я плакала…Що б то значило?..
На нотних рядках – мінор…
Щоб з іскри вогонь роздмухати,
Навшпиньках зайду в собор
І стану…І буду слухати…
Сльоза у годину втіх
В найдальшім куточку схована…
Та плакатиму при всіх,
Як слухатиму Бетховена…
