Із кожним днем все більше сивини…
Вже в нас дорослі доньки і сини…
Бува насниться школа у бузках,
Мала дитина в мене на руках…
Роки спливають…Все отак мине…
Таке до болю рідне і земне…
Ще прагне тіло найсолодших втіх,
Та вже дорогу замітає сніг,
Холодний вітер раптом перейма…
Була весна…А тут уже й зима…
Та тільки я ще в зиму не піду,
Бо маю душу зовсім молоду.
Мене ще ваблять весни і зірки,
Хвилює порух дужої руки,
Ще так потрібні трепетні слова,
Любов справдешня, поки я жива!
* * *
На цьому світі ми недовго будем
Стоять на грані світла і пітьми.
Ми перебудем. Всі ми перебудем…
А день відійде – підемо і ми.
Життя – то ніби кладка через річку –
Гірську, бурхливу…Ступиш – видно край.
Воно то рух, то щем, то просто звичка…
Іди чи стій, як хочеш, вибирай.
Життя – то і поразки, і падіння,
І сумніви, й над прірвою політ,
То віра і немеркнуча надія,
Емоції минулих днів і літ.
В нім головне – протриматись, не впасти
На віражах, де все пливе, тече,
Щоб врешті тихо голову покласти
Коханому чи сину на плече.
