З шатра
благого
в ніч
виносиш
збіжжя...
Що ж... Каменем розлуки іскру виб’єм,
За солов’їв кохання темінь вип’єм.
З Любові піку
впали
на підніжжя.
Малюю замок.
Креслиш роздоріжжя...
Останнє вогнище палає – на межі.
Рань. Соловей лінується співати.
„Каміння досить – зводили б палати!
Рідня – тілами, душами – чужі…”-
Сичать-звиваються круг нас жалі–вужі...
Стожаро – руки... Ні! Гасить не смій!
По краплі
відчай
у жаги
тремкий
вогонь...
Сліпучі іскри – з крижаних твоїх долонь...
І вже – зима – в мені ( чи я – у ній?).
Це ж з піку
зносить іній
суховій!
Іди! Я намалю неба просинь –
Й тебе покличуть юні солов’ї.
В шатрі нам не судилось. Мо",- в гнізді?
