А я згорну свої пелюстки,
Хоча світило ще в зеніті.
В тенета розпачу бискучі
Я запливла, Осоте милий.
Так плачно в них, так гірко й щемко…
Полин від заздрощів ген в’яне.
Згірчити я не хочу мед чийсь -
До мене бджілка ще літає.
Лелія біла - чорну тугу
Я переллю в журливі вірші.
Складаю
спроквола
пелюстки…
Вони й вночі у Сонце вірять.
2
Де ж заводь тиха? Це ж - болото!
Довкіл буяє лепеха…
В цю твань нога анциболота
Боїться, милий мій, ступать…
В грузькім багнищі звізди стигнуть -
Обіймів прагли синіх хвиль.
Усі чуття мої - найвищі -
Це… метушня ефемерид.
Щербатий місяць косить мрії -
І опада липка роса.
Осіння мжичка й влітку сіє…
Надії бджілка не літа:
Вже стала здобиччю філанта.
Я зріла скін в жаскому сні.
Її смарагдові крилята
Змітали сум із жовтих вій.
Едему прагла…
Це ж - болото.
- Засни… - шерхоче лепеха.
Прощай навік, гінкий Осоте:
В обійми ночі квіт зліта…
3
Квіт тамариску, це вже - небо?
Леліє простір голубий…
- Це - берег Мар… Отут поети
Щоніч блукають сам-один…
Легенький поштовх…
Плин у Вічність?
Супокій квіт мій огорта…
В листку верби примара-Вірність,
Твоя й моя, сльозу ковта…
Чому ж ти скімлиш? Ти - свобідна.
- Закуйте в ланці! Краще скін.
Любов зів’яла на землі ще…
Й тебе неквапно сточить тлін.
- Там, на болоті, взявши вудку,
Просився в човен злий Обман…
Вже схлипів Вірності не чути.
Цікаво: день чи ніч - в землян?
Кому ж мій янгол-охоронець
(Він є в людей, людців, лілей)
Розкаже сагу про чесноти?
Який безлюдний мій едем-
Відрадний закут…
„Я” не вмерло!
„Я”є. Продовжує цвісти.
„Я” чує шелех крилець ельфів -
Й боїться впасти з висоти…
