«Cтарший брат пішов війною на фінів. І їм наказали заритися в землю. Він так і зробив, але, поки чекав наказу про наступ, заснув і замерз. А згодом, під час обстрілу, його засипало землею. » Володимир Діброва, «Бурдик»
1.
Карельський перешийок, грудень 1939 року.
«Kuin oisin omilla mailla, oman pellon pientarilla, oi dai oman pellon, oman pellon pientarilla…» – капраалі Вейно Віртанен тулився серед верхів’я засніженої сосни і тихенько наспівував улюблену інкерійську пісеньку, якої навчився ще в дитинстві. Раптом невідь-звідки закліпали крила та повз маківку дерева пролетіла рябенько-попеляста птаха.
* * *
Кудлате гілляччя височезної сосни, у верховітті якої я зручно вмостився, дрібненько здригалося. Так само тремтіли дерева довкола. Пухкі кім’яхи снігу потроху осипалися з припорошеної соснової глиці.
У дитинстві щороку батьки вивозили мене і молодшого брата Мікко із Гельсінкі. Літні канікули ми проводили в Карелії. Там на узбережжі озера, широкого як море, розкинулася мальовнича садиба й затишна хатинка бабусі Іганельми. Там над розлогим плесом Лаатокки вперше почув я відлуння цієї сумної пісні. Про зозулю в чужому краю. Тепер зі свого посту спостереження у верховіттях сосни я визирав за ворогами у бінокль і тихенько наспівував: «... Toisin lintu laulelisin, toisin kukkusin käkönen, oi dai toisin... kukkusin, toisin kukkusin käkönen...»
Крізь окуляри далекогляда, ретельно оповитого білим ганчір’ям, я пильно вдивлявся у віддалену межу засніженого лісу. Звідти дедалі гучніше й виразніше ревли танкові мотори. Аж ось у поле зору нарешті потрапила жахлива двобаштова потвора. Надважкий танк-дредноут, наїжачений жерлами гармат і кулеметів, випливав з-за лісочку велично та хижо. Він розсікав хвилі серед снігової цілини, немов справжній корабель серед моря. Ще два монстри тяглися за ним навзирці. Ніколи в житті не бачив я нічого страхітливішого, ніж ці пекельні почвари!
Я заховав далекогляд у білу торбинку. Підтягнув і поправив на собі пасок, плечові ремінці й тасьми, щоб нічого не теліпалося. Тоді хутко поліз додолу. Аби знічев’я не зачепити гілок, з яких могло би струситися багато снігу, я обережно притримував лівою рукою кольбу ґвинтівки. А правою хвацько перехоплював жердини, набиті драбиною упоперек стовбура.
За пару метрів до землі поперечини закінчувалися. Я зістрибнув у глибокий кучугур. Біля сосни, всаджені в сніг, стійма стирчали мої лижі. Ураз напнув їх і припустив ковзати крізь хащі ялинника. За кількасот метрів, на межі ялинового гайочку в гущавині ялівця, розташувалася моя снайперська позиція. Швидкома скинув лижі. Зняв з-за спини ґвинтівку. Пірнув у свій барліг у кущах і зручно влігся.
Я був тут добре замаскований. Припорошені чагарі жерепу в мене над головою мусили поглинати дим від пострілів. Знизу вистелено хутром поверх цупкої церати, з-під якої відстовбурчувався пружний шар лапатого пагілля й глиці. Попереду відкривалася заздалегідь пристріляна місцина – оповита кучугурами галявина та засніжений шлях. Упоперек шляху вклякла покинута підвода, ущерть завантажена дерев’яними ящиками.
У мене була модернізована трьохлінійка «Укко-пекка», майстерно зліплена вітчизняними зброярами з різних закордонних компонентів Мосін-Наґан моделі 1891 року. На ствольній коробці викарбовано пишний герб – двоголовий орел з короною, і витіюватий напис, в якому я зміг розпізнати лише деякі літери чужоземної мови: «Императорскій СестрорЪцкій оружейный заводъ». Інше тавро з не менш фігуристих літер було на цівці з правого боку біля затвору: «Schweiz Industrie-Gesellschaft Neuhause». А от на дерев’яній кольбі викрашався знайомий картуш – велика літера «S», яку вінчав тризуб з ялинових гілочок – емблема фінської національної гвардії Suojeluskunta.
Перевірив, чи добре заладовано мою трьохлінійку. П’ять набоїв. Пересмикнув затвор. Сперся ґвинтівкою на завчасно приготовану дерев’яну колоду. Спрямував цівку на шлях, звідки мав з’явитися ворог. Пововтузився трохи ліктями, щоб знайти зручне положення. Завмер і став чекати.
Серцебиття помалу приборкалося, дихання вгамувалося. Думки заспокійливо полинули до затишної хатини бабці Іганельми на узбережжі озера мого дитинства. Там, де казкова зозуля-зозуленька мріяла повернутися додому. Де стрункі ялини дослухалися до неї, а високі сосни дочувалися, бо зигзиця моя кувала на різні голоси. Там не чутно було вороння. Там полишив був я зграю лебедів. Там лишились дикі гуси...
Якось непомітно для себе, попри зоддаля наростаючий гуркіт ворожих танків і тремке двиготіння землі, я продовжив мугикати собі під ніс інкерійську пісеньку: «...Omat kuuset kuuntelisi, omat oppisi petäjät, oi dai omat... oppisi omat oppisi petäjät».
2.
«Пінґвіни?!» – риторично вигукунув старший лейтенант Сергій Васильович Кувалов, розпачливо гупнув кулаком по гартованій сталі й закашлявся. Він звертався водночас до самого себе й усієї залоги. Білофіни припинили обстріл. Тепер поливали нас окропом.
Кувалов, командир двобаштового танку-дредноуту «Сергій Миронович Кіров», усе не міг угамувати свого обурення та сухотного кашелю: «Ми, нахєр-кхє-кхє, ім шо, пінґвіни, мляха кхє-кхє, шоп такоє витєрпеть, йадрьона вош?! Кхі-кхі! Кха-кха! »
Іззовні по гартованій сталі хлюпали киплячі потоки. Білофіни качали кипінь, бо інакше на сорокаградусному морозі вода відразу замерзла б іще в їхніх помпах і рурах. Шпаркий вар просочувався тоненькими цівками досередини танку. На сталевій підлозі утворювалася калюжа, над якою парувала сива хмара, перетворюючи нутро танку на великоруську лазню. Кажуть, лазня у білофінів, сауна по-їхньому, геть суха та без пари. Аж, бачся, так для нас вони влаштували особливу гостинність – у нашому ж танку парильну як треба, хоча й геть недоречно.
Скільки б набоїв не вгатили в нас білофіни – ніякої шкоди цим не здатні були заподіяти. Окрім хіба гомінкого дзвону в вухах всієї залоги. Жодна з їхніх гармат – а озброювалися білофіни переважно 37-міліметровими шведськими «бофорсами» – не змогла пробити міцної броні. Ми нарахували десятки зо два прямих влучень. І кожного разу ефект був такий, ніби хтось вгатив ковадлом іззовні. А от ми, завдяки товстій гартованій сталі, змогли з легкістю вже тричі – раз учора й сьогодні двічі – прорвати лінію Манергейма, яку білофінська пропаганда хвалькувато виславляла як украй неприступну.
Усього кілька днів тому наш «Сергій Миронович Кіров» прибув на Карельський фронт прямо з цехів ленінградського заводу імені Сергія Мироновича Кірова. Разом з двома іншими надтяжкими танками – Т-100 і «Клим Ворошилов» – нас долучили в оперативне підпорядкування двадцятій тяжкій танковій бригаді комбрига Борзунова, озброєній багатобаштовими Т-28 і Т-35.
Ми розвантажилися на залізничній станції, вишикувалися в колону й рушили далі своїм ходом. Старшим експериментальної групи призначено було досвідченого кадрового танкіста воєнінженера другого рангу Рената Ахметовича Тугай-Бугаєвського, командира двобаштової «сотки», що замикала нашу валку.
Три танки висувалися через Теріокі, тобто Зеленогорськ. Далі проминули Райволу та вийшли у район недалеко від станції Перкіярві. Передові лінії білофінів проходили між озером Суммаярві та незамерзаючим болотом Сунасуо. Для перевірки бойових якостей нових машин командування обрало досить складну ділянку фронта. На пригорках вигулькували вершечки білофінських укріплень. Звідти вівся прицільний артилерійський і кулеметний вогонь. На підступах до пагорбків увесь сніговий простір було всіяно гранітними надовбами й оперізано павутинням колючого дроту.
Ось тут ми й мусили здійснювати свій випробувальний прорив. Керівником випробувань було призначено Петра Климовича Ворошилова, сина легендарного наркома оборони. Щоб подивитися на нас, на передовий командний пункт прибули начальник автобронетанкового управління Червоної Армії комкор Павлов і директор Кіровського заводу Зальцман з групою інженерів і конструкторів. Окрім них, за нашими діями також спостерігав командувач Північно-Західного фронту командарм першого рангу Семен Костянтинович Тимошенко, герой нещодавного визволення Західної України та Західної Білорусії.
Відгомоніла щільна артпідготовка. Три експериментальні танки пішли в ататку валкою. На чолі, як завжди, торував шлях «Сергій Миронович Кіров».
Протитанкові надовби виявилися неприступними лише не перший погляд. Попередньо розпушені гарматами, вони репалися та кришилися під ваготою танків-дредноутів, як сухарці під товкачкою. У розриви між колючим дротом навзирці за танками струменіла піхота. «За Рооодіну! За Стаааліна! Уррраааааа!!!»
Білофіни відсікали бідолашних піхотинців влучним кулеметним вогнем. Змерзлі як цуцики, червоноармійці волали на повне горло, з переляку та немилосердного морозу. Вони бігли чимдуха в марному намаганні бодай зігрітися. І з усіх сил старалися не відставати від наших танків. Громіздкі силуети сталевих машин були єдиним порятунком і захистом, принаймні тимчасовим, від нищівного кулеметного шквалу.
Червоноармійці плуталися в глибокому, майже по пояс, снігу. Чіплялися валянками за цурпалки колючого дроту. Один по одному беркицались під кулями навзнаки та незграбно вклякали горілиць у заметах. Лише вершечки благеньких суконних «будьонівок» і багнети трьохлінійок витикалися сторчма з почервонілих від теплої крови кучугурів.
Танки успішно подолали усі протипіхотні перешкоди. Піднялися трохи навзвиш убік ворожих укріплень і зупинилися. Деякий час ми обстрілювали білофінів з гармат і намагалися поцілити в кулеметні амбразури.
Незабаром отримали по радіо наказ відступити. Увімкнули реверсний хід і неквапом позадкували до своїх позицій. На зворотньому шляху я відводив очі, щоб не помічати буряковіючих плям на пухнастому снігу під гусенями. Грудки м’яса та рвані клапті ганчіряччя налипали на танкові траки у тих місцях, де під час наступу падали в кучугури червоноармійці.
Експеримент удався на славу. Командування залишилося надзвичайно задоволене новими танками. Увечері нам виділили щедрі надбавки до наркомівських ста грамів. Тільки після прийняття додаткових пайок ми набули необхідного морального й фізичного стану, щоб змогти зайнятися нарешті відчищанням гусеничних траків.
Атаку лінії Манергейма ми повторили двічі на другий день. Протитанкові надовби легітно розтрощувалися. Колючий дріт розмітався заіграшки, ніби павутиння під котячими пазурями. Ми зупинялися перед глибоким протитанковим ровом й вволю вправлялися стріляниною з баштових гармат по білофінських позиціях. Майже впритул. Зрештою, отримавши наказ, благополучно верталися в своє розташування.
Тільки піхота – ех піхота! – не верталася. Щоразу супроводжуючі нас червоноармійці лишалися легма лежати в глибокому снігу. Майже у повному складі. По-батальйонно.
3.
Після другого за день успішного, як нам здавалося, прориву білофінської лінії, члени танкових залог розсілися неквапом чаювати. Усі ми були переконані, що насьогодні вже своє відпахали. Готові були сьогодні-завтра збиратися додому, на Кіровський завод. Тож заходилися реалізовувати подвійну чи навіть і потрійну наркомівську пайку з приємним почуттям завершеної справи. Усі надзвичайно зраділи, коли до нас завітав Петро Климович Ворошилов. Ураз заповзялися бадьоро вітати його, очікуючи, що він ось-ось оголосить тріумфальне завершення випробувань.
Однак вираз обличчя у Петра Климовича був суворий. Запропоновану йому жерстяну філіжанку, по самі вінця наповнену живицею, він відставив. Натомість виголосив несподіваний наказ. Ми мусили підтримати прорив у районі Суммаярві. На фронті склалася критична ситуація. Окрім наших трьох танків, які так успішно себе щойно зарекомендували, командування не мало жодної бронечастини, яка могла б виконати це важливе завдання. На нас покладалися особливі надії.
Особливого захоплення це серед нас не викликало. Усі мовчки попленталися до бойових машин. Три танки спрокволу розбурхали промерзлі двигуни, вишикувалися в колону й рушили в обхідний маневр. «Сергій Миронович Кіров», як завжди, йшов попереду. Назирком за нами гуркотіли Т-100 і «Клим Ворошилов».
Невдовзі ми натрапили на якийсь шлях, що вів нібито до Кямері, тобто в потрібному нам напрямку на Суммаярві. Час від часу обабіч засніженого шляху траплялися кинуті транспортні засоби, автомобільні й гужові. Чи радянські вони були, чи білофінські – не розібрати. Але, в принципі, це було нам глибоко по цимбалах. Наш механік-водій Жора Коновал з палким завзяттям не оминав жодного такого авта чи підводи.
Під майстерним керуванням Жоріка, п’ятидесятип’ятитонний двобаштовий вітязь у броньованій шкурі навдивовижу рвучко й стрімко завертав зі шляху, шубовсався в глибоке кучугуристе узбіччя та шулікою налітав на запорошений снігом транспорт. Завиграшки протаранював, розчавлював і вмить перетворював на плаский млинець будь-яку техніку. А тоді хутко вертався на шлях.
Водії в обидвох танках позаду нас мусили були божеволіти й конати – від заздрощів, самозрозуміло. Адже їм нічого вже не залишалося робити, чи паки громити, услід за нами. «Сергій Миронович Кіров» розтрощував і розколошкував геть усе, що тільки траплялося на його шляху, та й поза шляхом також.
Серед екіпажів експериментальних танків кадровими танкістами були не всі. У військах ще не було фахівців, які б зналися на цих нових машинах. Тому половину залоги складали цивільні – механіки й інженери Кіровського заводу.
У нашому танкові, окрім мене та Жори Коновала, заводськими були ще двоє: трансмісійник Вітьок Шуфарович і моторист Міша Дерев’янко. Усім нам видали утеплену військову форму без знаків розрізнення, ватяні куфайки, полушубки і табельну зброю. Але найголовніше й найприємніше – регулярно та безперебійно видавали щедру фронтову пайку наркомівського спирту – адже зима цьогоріч видалася недзвичайно морозною. Металеві механізми ледве-ледве витримували арктичний холод. Що вже казати про нас! Спирт був єдиним (чи паки за винятком полум’яного імені товариша Сталіна), що хоч якось могло зігрівати нам душу в сніговійній і негостинній Карелії.
Аж ось попереду вклякла упоперек шляху якась занедбана підвода. Її було вщерть завантажено громіздкими дерев’яними ящиками, що нагадували свіжі труни. Жора піддав обертів і «Сергій Миронович» як вихор налетів на підводу. Крррк-чвввк-хрмпф!
Аж тут сталося щось навальне і несподіване. ГА-ГАААААХ!!! БУ-БУУУУУУХ!!!
Ураз мені шварконуло в потилицю. Буцімто небесна громовиця. Мовби межи вухами бабахнув грім. Зненацька й звідусіль. Усе довкілля перетворилося на суцільне гуркітливе пекло. В очах замерехтіло, закружляли хурделицями іскорки, а потім усе занурилося у безпросвітній морок. Запанувала чорна гробова тиша.
4.
Спливло невідомо скільки часу перш, ніж я оговтався. Один по одному з чорноти озивалися голоси членів залоги. Цілими й неушкодженими виявилися майже всі. За винятком механіка-водія Коновала, який ніяк не відгукувався.
Спочатку вирішили, що його вбило. Насмерть! Адже найбільшої сили вибух мав саме з його боку. З’ясувалося, що Жорік іще дихав. Проте його так сильно контузило, що він втратив свідомість абсолютно й безповоротньо. Завжди рухливий, жвавий і бадьориий, тепер він виглядав, ніби квашений огірок чи оселедець. Більше не жилець на цьому світі. Пізніше Жорік так і помер. Непритомним. Просто серце зупинилось і він припинив дихати.
Почали з’ясовувати що ж сталося. Зрозуміли, що танк наїхав на ящики боєзарядів, які водночас розірвалися всім гамузом. Можливо також, це була надпотужна протитанкова міна, підладована білофінами до якщиків з амуніцією. Наше супроводження – «Клим Ворошилов» і Т-100 – ніби корова язиком злизала. Або чорт вітром здув. Радіо у нас не працювало. Підмоги викликати ми не могли, тому треба було розраховувати лише на власні сили.
Після моцного вибуху в землі утворилася величезна чорна вирва, в яку лівою носовою частиною похилився «Сергій Миронович». Коли спробували зрушити з місця, то з подивом пересвідчилися, що нічого не виходить. Імовірно, вибухом пошкодило лінивець і гусені. Крім того, зірвало болти кріплення трансмісії та прогнуло днище.
Трансмісійник Вітьок Шуфарович узяв набір інструментів і поліз назовні, щоб краще роздивится. Коли він виліз, я просунув йому крізь люк свого кожуха. Сорокоградусний мороз – це штука серйозна! Вітьок нап’яв кожуха поверх куфайки і зістрибнув з танку в глибокий сніг. Став обходити довкола, щоб роздивитися гусені з обидвох боків. Він смішно ступав, високо підіймаючи коліна з кучугурів. Тут його і підкосив снайпер. Підстрелив з правого борту. Влучив у ногу.
Фінські снайпери часто ховалися у верхів’ях ялинок і сосен. Тому ми їх називали зозулями. Кування таких зозуль у карельських лісочках неодмінно вкорочувало червоноармійське життя.
Шуфарович беркицнувся у кучугур. Спочатку кричав несамовито. Потім верещав і кувікав, наче недорізане порося. Крутився в снігу, як на розпеченій сковорідці. Обіруч обхоплював стегно. З нього дзюрчала фонтаном тонка цівка яскравої артеріальної крови.
Довго не роздумуючи, на допомогу товаришеві кинувся моторист Міша Дерев’янко. Він схопив пістолет, медпакет і поліз назовні. Як тільки видряпався крізь люк і перш, ніж устиг зістрибнути з корпусу танку, снайпер влучив йому в голову. Дерев’янко зовсім не мучився. У сніг упав уже мертвим.
Тепер ми дивимося крізь отвори спостереження на труп Міши, що нерухомо лежить навзнаки у кучугурі. Кров була гарячою і парувала. Навколо голови сніг підтопився і став червоно-буряковим. Немовби хтось вихлюпнув на білу порошу цілий казан густого і наваристого борщу.
Старший лейтенант Кувалов дуже розлютився. Він вирішив вислідити снайпера й гахнути по ньому з усіх калібрів. Тобто з наявних у «Сергія Мироновича Кірова» двох гармат і трьох кулеметів.
Аж тут з’ясувалося, що обидві башти заклинило. Головну – ще зранку, від численних прямих влучень ворожої артилерії. А другу – оце тепер. Тож обидві гармати стали негодящими. Позаяк здатні стріляти були тільки в одну точку. Єдиною більш-менш дієвою зброєю нашого надпотужного й надмогутнього танку залишалося тільки три кулемета. Два спереду й ще один – кормовий, у задній частині головної башти. Усі перескопи було геть розтрощено ще раніше, під час ранкових атак. Ми не встигли їх замінити. Отже стріляти прийшлося майже навмання, корегуючи вогонь крізь смотрові шпаринки з обмеженим полем зору.
Патронів ми не шкодували. Стріляли довго й завзято. Кров Віті Шуфаровича й Міши Дерев’янка жагала жорстокої помсти лютому ворогові! Зосереджений кулеметний вогонь пообтинав геть усі верхівки сосен і ялин навколо танку – аж поки остаточно не закінчивися боєзапас. Жоден снайпер не уцілів би під таким нищівним шквалом!
Оскільки перескопи були розбиті, командир наказав стрільцю-радистові червоноармійцю Смирнову на власні очі пересвідчитися, що білофінську «зозулю» ліквідовано. Юра Смирнов поліз до люку головної башти. Дуже повільно й обережно почав визирати назовні. І нараз отримав кулю. Прямісінько межи очі. Тіло червоноармійця з грюкотом повалилося досередини танку й гепнулося колодою на сталеву підлогу.
Ет, як тільки тому клятому снайперові вдалося вціліти на дереві, ядрьона вош! А може, він зовсім і не на дереві сидів?
Невдовзі невідь звідки іззовні танку зацюкали артилерійські вибухи. Старший лейтенант зорієнтувався на карті й з’ясував, ще неподалік від нас знаходилося озерце. Там на березі було позначено фінський хутір, лісозаготівельний пункт, водокачку з водогоном і ще кілька господарчих будівель. Імовірно, десь там і розташувався загін білофінів, який устиг щойно підтягнутися сюди за той час, поки нас немилосердно дзьобала «зозуля».
Білофіни заходилися гамселити по танкові з кількох малокаліберних гармат і протитанкових рушниць. Ми нічим не могли їм віддячити. Лишень пукнули раз-другий із обидвох знерухомлених баштових гармат. Вийшло по горобцях – бодай відполохати білофінів! З іншого боку, товстезна броня «Сергія Мироновича» була їхнім «бофорсам» не по зубах!
За деякий час білофіни припинили обстріл. Очевидно збагнули, що тільки амуніцію переводять. Адже усі їхні нібито «бронебійні» протитанкові набої були до одного місця. Тоді й почали хлюпотіти шпаркі потоки окропу – запрацювала їхня клята водокачка.
«Пінґвіни?!» риторично вигукунув старший лейтенант Сергій Васильович Кувалов. Розпачливо гупнув кулаком по гартованій сталі й закашлявся. Він звертався водночас до самого себе й усього екіпажу. Пара була настільки щільною, що ми не бачили один одного. Дихати ставало вкрай сутужно.
Вода невпинно прибувала всередину «Сергія Мироновича». Рівень калюжі на підлозі швидко підіймався. Уже повністю зникло під водою тіло підстреленого стрільця-радиста Смирнова.
Вітьок Шуфарович жахливо стогнав назовні. Часом волав на пуп. Часом жалібно скиглив, як дитина.
Командир заборонив навіть думати про те, щоб висовуватися з танку. Поранений трансмісійник назовні був лишень приманкою снайпера. Буцімто виманював нову ціль. Однак, сидіти в танку й чути, як щемно страждає й повільно вмирає наш Вітьок – було нестерпною мукою.
Шуфарович втратив величезну кількість крови з простреленого стегна. Усі ми дивувалися такій живучості Вітька. І розуміли, що з хвилини на хвилину він настільки заслабне, що знепритомніє й кінець-кінцем замовкне. Я щиро волів, щоб його страждання припинилися якнайшвидше.
Натомість, зненацька припинилося хлюпотання води. Незабаром розвіялася пара. Вода почала швидко холонути й замерзати. Деякий час було чутно цяпотіння крапель, які ще не встигли заледеніти. Проте, все поволі схоплювалося кригою. Згори, з панцерної стелі виснули химерні гірлянди бурульок. Наш одяг і все довкілля поступово, але незворотньо вкривалося тонким шаром криги. Нарешті вгамувався й замовк Вітьок Шуфарович.
Ураз мене охопив страшений мороз. Надійшло якесь дивне відчуття. Немовби моє тіло невблаганно затискувалося дужими лещатами. Буцім я сам, мій розум, почав поволі розвіюватися разом з парою, швидко холонути, замерзати й схоплюватися кригою. Мало-помалу я перетворювався на одну кремезну крижану бурульку.
5.
«Пін-ґвіни?» Тіло моє геть втрачає силу й енергію. Зір затьмарюється, довкілля стає нечітким, туманним. Докладаюзусиль, щоброзплющитиочі аленеможу. Невзмозібільше заплющуватичирозплющувати своїзіниці. Моїдумкизливаються воднукрижанукбрилу. Словазліплюютьсяводнезаледенілеречення. Реченняскупчуютьсяразом. Важкоповорушитируками чиногами. Здається, нібиякудисьпровалююся.
«Пін-ґві-ниииии?» Втрачаю відчуттяхолодучивтоми, чиболю, чинавітьжалюдосамогосебе. Ледве-ледве відчуваюкінцівки, однакнезнаю чиможунимиповорушити. Уротістає зовсімсухо. Язикніби присохдопіднебіння. Губизрослися і сталицегляними. Таке враження, ніби мояслина піт кров інавітьсеча затвердіваютьнібицемент.
Гетьнічогонечую. Вуха повні вати. Ли шень і но ді до мо єїсві до мо сті ври ваю ться якісь зв у ки іззо вні. Йадрррьооонннааавввоооошшшшшш... «Пінґвіни?!» Проте, йавженечуюнічого, йавженечуюсамогосебе. Не чу ю вла с них д у мок. Плу та юся. Пл ут аю ся. П лу таю ся. П л у та юю сссь яа а аа.
«Пі нґві ни! – Пііііі ннн ґвііііі нннн иииииии!»
Раптом відчуваю потребу згадати обличчя батька й матері. На ма га юся. На маг аю ся. Нам а гаю ся. Нама гаюся. Намагаюсяаленеможу. А лене мо жжжжу. Будьчиєобличчя. Немо жу зга дати жо дного. Жодного обличчя. Жодногоімені. Жодногопрізвища. Свогоімені. Свогопрізвища. Неможузгадати. Якзвуть моїхбатьків? Я ке мо є і м’я? Д е я? Х то я? Х то цілю ди по руч?
«Пі нґві ни! – Пііііі ннн ґвііііі нннн иииииии!»
Тіло втрачає тепло. Віднімаються кінцівки. Сповільняється кров. Замерзають думки. Холод просочується у шлунок. Стравохід наповнюється льодом. Дихати важко. Тяжко видихати, але ще можу. Набагато тяжче вдихати, вже майже не можу. Дедалі сутужніше втягувати повітря всередину себе. Крижане повітря затвердіває і не втовкмачується у легені, не протискується крізь ніздрі. Жодних запахів. Морозна студінь.
Блакитний міраж розтоплює землю. Твердь ґрунту розріджується і спливає тремкими прозорими хвилями. Хвилі розчиняються в іскристих бризках – вода випаровується пелехатим туманом, сивою хмарою. Вогники, ватри, іскорки спалахують звідусіль білим димом, мережаними зоряними сузір’ями – і перетворюються на вітер.
Жодною частинкою тіла не можу поворухнути. Рух припинився. Припинився порух вітру. Припинився доступ повітря в легені. Вимкнулася пам’ять. Нічого й нікого більше не пам’ятаю. Холоднеча розповзається всередині мене. Морозом прихоплює нутрощі. Холод сягає кісток і підступається до серця. Іззовні й всередині все скуто кригою. Пломінчик тремтить над свічкою. Схарапуджено мерехтить. От-от згасне. Згасає, згасає, згасає... Згас.
Вузли розв’язуються. Кришталеве зерня вивільнюється із серця й осяюється яскравим сяйвом. Найважливіша й напотужніша зернина. Вивільнюється Біла Краплина Батька з маківки моєї голови й лине додолу. Біле світло переповнює всесвіт. З пуп’янка вивільнюється Червона Краплина Матері й лине вгору. Злиття, злука, з’єднання. Небо зачервонилося калиновим полум’ям. Усесвіт наповнюється рубіновим сяйвом. Насичується густою вишневою, гранатовою, бордовою загравою.
Серце враз виповнюється вісімдесятьма вітрами, що миттєво вщухають і розчиняються в тиші. Серце стає світлом, сумирним і спокійним. Тихо сяє Місяць на чорному крижаному небі, без жодної хмариночки, жодної зірочки.
Місячне сяйво поволі сірішає, вужчає, тускне. Місяць у чорнім небі згасає, згасає, згасає... Згас. Морок. Чорнота. Тиша і темрява. Абсолютна порожнеча. Жодної цяточки світла. Безкінечне й неосяжне – чорне світло. Час і простір вичерпалися.
Раптом чорнява луснула, наче шкаралупа. Морок поступово м’якшає, розчиняється, сірішає, втрачає міць, слабне, відступає та спливає. У нікуди. Народжується світло. Нізвідки. Сяйво стає все більше, воно дужчає, освічує новонароджуваний простір і відтак наповнюється ще яскравішим світлом. Засвітилося світло світу. Увесь усесвіт освічується осяянним сяйвом. Простір заповнюється на весь неосяжний обшир яскравим рівномірним сяянням. Це прозоре світло – останній рубіж, кінець і початок.
Невідь-звідки починають з’являтися відчуття. Рухи, звуки, запахи, відтінки й кольори.
Білі, білосніжні, блакитно-сиві казкові форми, навдивовижу чудернацькі, напрочуд химерні, розкуйовджені й розпелехані, вертикальні й горизонтальні. Це – крига, крижані брили, химерні гірлянди бурульок, верхівки айсбергів, льодові поля, ополонки, кучугури, снігові заметілі. І вода, багато води – крижано сапфірова, ультрамаринова, густо-синя вода заливає усе довкола. Стільки води ще ніколи й ніде я не бачив.
Мене дивує, вражає, лякає та водночас вабить, утішає, радує, всолоджує нова здатність – рухатися. Я рухаюся вперед. Поривно чимчикую дрібненькими крочками. Незграбно й оковирно розгойдуюся то ліворуч, то праворуч. Мені ледь-ледь вдається втримувати рівновагу. Відчуваю слабкість у всьому тілі, в неслухняних кінцівках. Порожній шлунок ниє. Я страшенно зголоднілий. Як я хочу їсти!
Аж ось раптом бачу перед собою рідних батьків! Вони дуже високі, височезні – майже сягають неба. Вони дуже великі, здоровезні. Мої батьки чалапають до краю крижини й стрімко пірнають у воду. За якусь мить повертаються з рибою у клюві. Лискуча, мокра й слизька, відчайдушно ляскотить хвостом... Їжа! М-м-м! Як це доречно. Як це смачно!
Агов! Несподівано бачу... Жоріка Коновала. Він рухливий і жвавий, як завжди. Авжеж, от і Вітьок Шуфарович тупцює власною персоною. З білим черевцем, з чорними крильцями, що стирчать розчепірно в обидва боки. Он і Міша Дерев’янко – щасливий також, бо з рибою в клюві. Оце так зустріч! Дивись-но – навіть Сергій Васильович Кувалов, стрілець-радист Юра Смирнов і Ренат Ахметович Тугай-Бугаєвський прямують до мене. Щоб привітатися. І всі вони – з рибешкою в клювах! Оце так так! Як приємно знову побачити знайомі й милі обличчя...
Ми всі стаємо колом. Беремося за руки, чи може крила чи плавники, – що вже там у нас є в якості верхніх кінцівок, – і утворюємо ланцюжок хороводу.
Звідкілясь випорхує сизокрила зигзиця і летить просто на мене. А-а, вітаннячко тобі, моя сіра Зозуле-зозуленько! Шарий рябенько-попелястий птах – а звуть його Вейно Віртанен – сідає мені на плече, зручно вмощується й тихенько затягує свою улюблену інкерійську пісеньку, якої навчився ще в дитинстві: «...Nyt oon mailla vierahilla, tuiki tuntemattomilla, oi dai tuiki... tuntemattomilla tuiki tuntemattomilla…»
Йдемо по колу та радісно всміхаємося один одному. Хороводимо весело й завзято. Співаємо голосно й злагоджено: «…Tok mie lintu laulelisin, sekä kukkusin käkönen, oi dai sekä... kukkusin, sekä kukkusin käkönen...»
«Пінґвіни!» – раптом бадьоро та піднесено вигукує попеляста зозуля.
