Якось холодно у цій раніше затишній кімнаті. І стіни, це найгірше, тиснуть мов сто кілограмів металобрухту, притискають до підлоги, і задоволені твоїми стражданнями тріщать дужими легенями. А потім музика, яка грає як ніколи голосно, вливається у голову й пульсує некерованим, хаотичним ритмом по стомленому мозку. Усе тіло розпадається на мільйони гнилих молекул, блукає кімнатами й, зрештою, щоби не зазнати смерті, зливається із чужими тілами.
- В’ячеславчику, а чому це ти тут один сидиш, наречену покинув, що ти собі думаєш?
- Та голова щось заболіла.
- Голова йому заболіла, ти дивись, щоб щось інше не заболіло, і це напередодні шлюбної ночі. Як тобі не соромно, – Дмитро зареготав, і прудко вмостився у крісло поряд мене. І що за безглузда ідея взяти шлюб в один день. І як я піддався на цю його, треба визнати, чудово сплановану провокацію. Та, зрештою, я й не знав, що він задумав. «Слава, це у вас завтра з Томкою весілля. Можу пообіцяти, будеш здивований. Та ти тільки не хвилюйся. Позитивно. Позитивно здивований.»
- Славику, а правда ми це чудово скумекали, одружитися в один день.
- Ти скумекав.
- Та облиш, ти, що ображаєшся, я думав так буде краще. І, зрештою, є щось у цьому таке, ну знаєш?
- Так воно і є. Вибач, піду на кухню вип’ю аспірину.
- Дивний ти якийсь, щось трапилось?
- Та ні, зараз тільки пігулку проковтну й усе повернеться до норми.
Моя маленька фея. Де ж ті полохливі ночі коли ти спускалася на моє ліжко, пригортала до себе й співала таку спокійну колискову. Як приємно було бавитися твоїм волоссям, ловити його на обличчі, плечах, грудях. Відчувати твій гарячий подих, і неспинні поцілунки які впивалися в тіло, і не відпускали до крові. Теплий, приємний дотик твоїх ніг на щоках і паморочливий, наче терпке вино, смак на язиці. Так і знову, хочеться бігти до того бурхливого, різкого й швидкого руху. Кричати, аж поки стачить повітря в легенях. Засинати наче немовля на твоїх грудях. Засинати й знову бачити тебе. І так до смерті. Знову й знову.
І чому ховаєш очі. Ну дай же ще подивитися, сховатися в них хоча б на мить. Спопели, принижуй, роби хоч щось, а краще знищ, бо все і так втратило сенс. Закінчилася книжка, і в епілозі хтось поставив жирну крапку.
Нестерпно болять очі. Думки, вихиляючись зливаються в єдиний, незрозуміло-ваблячий, приречений образ. Кімната з гостями вкривається брудними плямами, розпадається наче пазл і все зникає. Потім, повільно народжуються стіни від яких чути вогким подихом, і маленький вогник який повільно коливається на тонкому дроті, ніби, малюючи вимушену усмішку. Жодного звуку. Опинившись у такій собі сурдокамері, десь три на чотири метри, я відчув слабкість і якийсь надприродний спокій. Здавалося я більше не можу думати. Бесплатные вращения в виде бездепозитного бонуса представлены на этом сайте - http://www.casinobonus-ruu.com . Обширный список с фриспинами от казино.
- В’ячеславе, Господи, що з тобою? – легкий мамин голос.
- А...хто – реальність повернулася не очікувано і одразу.
- Коханий, ти мене чуєш? – вона непевно торкається мого плеча.
- Тамаро, – я притискаюся до її білого тіла і вперше плачу, плачу серед інших. Єдине бажання – розбити, розтрощити все і всіх, а потім бігти, вперед, і швидко, просто бігти.
- Я...я...кохаю тебе, ти знай кохаю. О, Господи, що ж це таке. Я, мабуть, піду приляжу, вибачте щось дуже погано.
- Славику, любий, заспокойся. Ходімо, ось тримай, тримай руку.
- Ні, я хочу сам.
Пригадалася вихалка з дитинства. Вона була вкопана біля двох невеличких дубків. Мені було чотири роки. Чорт забирай, чому я ще досі це пам’ятаю. Тато брав мене на руки, потім саджав на гойдалку й гареляв. Літній вітерець грався з моїм волоссям і тоді мені здавалося, що життя подібне до цих швидких рухів вихалки: вгору вниз, вгору вниз, вгору вниз.
- Ти. Що тобі від мене треба?
- Настуня...
- Досить, ти вже й так сьогодні влаштував геніальну виставу. Найбільший нещасний у світі, може ти ще переді мною заплачеш. Який ти жалюгідний, потворний блазень, мене нудить від тебе.
- Але...
- Я сьогодні вийшла заміж.
- Я кохаю тебе.
- Просто чудово, – випите вино додало їй впевненості – то може підемо до твого ліпшого друга та вже дружини, і запропонуємо обмін. Скажемо, вибачте сталася прикра помилка – її голос віддавав металевим блиском. – Виродок, ти брудний, потворний виродок.
Не в змозі більше стримувати себе, моє стомлене тіло миттєво долає відстань, і розпростерті обійми заховують у собі гаряч, і розпач.
- Пусти, чуєш пусти. Я ненавиджу тебе.
Якась невідома, темна сила враз оволоділа моєю свідомістю. Втративши здатність керувати собою я з усієї сили відкинув її беззахисне тіло, і вона впала на ліжко. Уже потім, коли я трохи отямився від незвичного затьмарення в кімнаті відчулась присутність жіночих сліз.
....................................................................................................................
- Ти ж знаєш, ці мої кляті борги. Без неї в мене тільки один шлях. І знаєш куди? До домовини. Ти, що не розумієш – у неї гроші, у неї до біса тих клятих грошей. Я мав одружитися на ній щоб бути з тобою. Ницо – так, підло – так. Я знаю, я все це дуже добре знаю, але скажи, ти можеш сказати, що я мав робити?
- Вона кохає тебе, я бачила.
- Чому, скажи, чому ти це зробила?
- Бо він, – здавалося, що її погляд здатен знищити все те, що є я – він вміє любити. І я – відвернувшись – йому потрібна.
- Чому ти це зробила?
- Це вже не має значення.
І знову запах її волосся: п’янить, безволить і тягне мов магнітом мої спраглі губи. Тепле відчуття у роті її гострого, жвавого язичка. Ні, ти не підеш. Ти не будеш ні з ким окрім мене. Вона розщібає ґудзики на моїй сорочці і я ловлю її стривожений дотик. Мої руки, а потім губи, пестять її збуджені груди. Ми знову повністю належимо одне одному. Від швидких рухів пітніє тіло, і я чую як вона шепоче, а потім кричить:
- Я...те...бе...кох...аю
ко...хаю
коха...ю
к...о...х...а...ю
- Зараз, Настуню, зараз, так де вона, та де ж ця клята валіза. Нехай. Ми придбаємо все нове, чуєш, усе – у нас буде інше життя де не буде їх, чуєш – не буде. Тепер я зрозумів, пробач сонечко, люба, кохана пробач, я зрозумів – ти, ти єдина. Втечемо, залишимо все...
Я почув як розбилося скло. Звук від падіння легкого тіла. Не обертатися, тільки не обертатися. Пальці заніміли, і з рук випав її іграшковий пінгвін. Спиною потік холодний піт. Кімната закрутилася перед очима й крізь нестерпний, виючий тон я чув якісь уже далекі й чужі голоси.
- О, Господи, донечко...як же це так...
- Падло, чуєш я все знав...це ти...ти її вбив...
- Тримайте його...та тримайте ж, він зараз його...
- Синку, що ж це...
- Славику, як же ти міг так зі мною...
Очі були відкритими, але я вже нічого не бачив, навіть темряви. На мить, відчувши в м’язах гострий біль здригнувся, і в наступну хвилину втратив усі відчуття. Мабуть, я перестав існувати.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design