Тут я запідозрив, що недарма мені пригадалося «Изданіє Брокгаузъ-Ефрона», бо за енциклопедичністю персоналу цей готель може направду вважатися щонайменше його філією. Адже якщо в особі балакучого тлустого портьє в наполеонівському капелюсі мені вбачалося втілення Брокгауза, то рухливий і моторний кельнер має бути принаймні його Ефроном.
Так, я дізнався від нього, що 1905 року протягом двох днів дорогою до Відня у цьому готелі зупинявся «король королів», «монарх монархів» – іранський шах Музафер-ед-Дін з онуком, сином і численним почтом. Це тоді стало надзвичайною подією для міста.
Шах прибув власним потягом і гостинне місто зустрічало його надзвичайними урочистостями. Звідусіль лунали перські марші, гримав гарматний салют з цитаделі. Вулиці Львова переповнювалися юрмами радісних львівян, яким кортілося сердечно привітати й на власні очі побачити високого гостя у супроводі цісарського намісника графа Андрія Потоцького та військового коменданта Фідлера.
У готелі шаха зустрічав власник пан Бжезіцький, а пані Бжезіцька привітала перського монарха французькою мовою і вручила чарівний букет із білих лілій, гвоздик і троянд, пов’язаний біло-зеленою стрічкою. Кольори букету відтворювали перський прапор.
Увесь люксусовий готель був у ці дні зайнятий високими гостями. Задля шаха було зроблено чимало оздоблень, і навіть перебудов. Зокрема для його візиту злагодили були окрему кухню, на якій куховарили шістнадцять кращих кухарів з Франції. До речі, улюбленою стравою шаха виявилися телячі зразики з яриною.
Протягом дводенного перебування у Львові шах відвідав Високий Замок, де на його честь відбувся концерт військового оркестру. Згодом він побував на крайовій виставці в парку Кілінського. На шаха справила надзвичайне враження Рацловіцька панорама, де зображалася битва повстанців Костюшка з російськими військами у 1794 році.
Утім, розкішний побут у Львові коштував скарбниці шаха більше, ніж у нього вистачило грошей. Тож перський монарх змушений був розрахуватися частково своїм майном, як-от деякими екзотичними тваринами. Наприклад, слонами. Відтоді вони й завелися у Львові. Ось чуєте, яки вони ревуть.
Я прислухався та почув. Овва! Так це ж, виходить, не в животі моєму гарчало, а львівські слони сурмили хоботами зоддаля.Оце так гішторія, оце так екзотика! Кельнер отримав від мене щедрі чайові кількома целковими. Наш з бароном чудовий львівський сніданок у «Жоржі» добігав кінця.
Ми вийшли назовні. Нестор Іванович задоволено поляскував по ситому барильцю, поворушив плечами, аби розігнати кров, смачно позіхнув. Я обзирнувся довкола площі. Сонечко вихопилося з-за хмаринок. Увесь простір перед готелем ніби сяяв красою та умиротворінням. Здалеку донеслася гомінлива луна – спів львівських слонів, пам’ять про відвідини перського шаха.
Наше авто стояло на місці. Однак, Панкрата ми ніде не бачили. Лишень коли підійшли майже впритул до Renault, помітили, що з-під авта стирчать його ноги. Кілька разів я гукнув водієві, що ми вже тут і готові їхати далі. На подив, Панкрат ані відгукнувся, ані поворушився. Я нахилився й смикнув його за ногу. Жодної реакції. Тоді я зазирнув під авто. І нараз скам’янів від жаху.
Панкрат лежав мертвий у калюжі власної крові. Нестор Іванович теж це помітив. Він щось забелькотів було і тицьнувся до Панкратової рушниці. Лише встиг її взяти до рук і незграбно смикнути затвор, як звідкілясь пролунав постріл.
Картуз поривно злетів з голови Нестора Івановича, буцімто його зірвало раптовим шквалом вітру. Услід за картузом на бруківку гепнулася зброя і сам барон. З закривавленої скроні люрала червона юшка. Мій люб’язний приятель, полковник барон фон-Шуфрен був уже мертвий.
Жах спаралізував мене. Я не міг зрушити з місця. Вирячився на вкляклий під ногами труп барона і не знав що робити.
Несподівано щось дуже яскраве зблиснуло мені в очі. Обернувся й побачив на куті готелю, майже за рогом, дівчинку і пані з кудлатим цуциком на шворці.
Дівчинка Квітославця гралася з люстерком. Вона скеровувала кудись промінчик і дзвінко сміялася. Пані поетеса стояла поруч з легкою парасолькою від сонця та зосереджено нашіптувала дівчинці. Ніби давала якісь інструкції. Умить я намацав кобуру й тремкими руками заходився виймати нагородного револьвера. Аякже, дівчинка з поетесою в смертельній небезпеці...
Пальці стали ніби дерев’яними й втратили гнучкість – я ніяк не міг розстібнути кобуру. Поки я незграбно порпався з пістолетом, продовжував спостерігати за дівчинкою. Вона й надалі дзвінко сміялася й гралася з люстерком.
Аж раптом до мене почало доходити очевидне – ані пані, ані дівчинка не почували себе в небезпеці. Більш того, чи могло таке бути насправді, що вони дійсно не перебували в небезпеці?! І навпаки, єдина особа, яка цієї миті знаходилася в смертельній небезпеці на цій площі – це був я сам? А пані з дівчинкою, натомість, були частиною жахливого дійства довкола мене? Чи не про свою роль у цьому кривавому вертепі говорила пані поетеса, коли відмовлялися поснідати зі мною та бароном, бо посилалася на якісь такі невідкладні обов’язки?
Мимохіть я прослідкував за напрямком її погляду й утнувся в будинок навпроти. Там було відчинено вікно на третьому поверсі. Мій зір заледве міг розпізнати кольорові плями у вікні. Я встромив монокль ув око. Ой, лишенько!
Що я побачив у віконному отворі ... не вкладалося в межі здорового глузду. Звідти визирав справжнісінький мамелюк! З тих, що були у Гвардії Наполеона.
Ну, може, якщо це був і не наполеонівський мамелюк, то судячи з того, що я фахово, як штабний офіцер, розумівся на зовнішньому вигляді цього барвистого однострою, він належав принаймні до ескадрону знаменитих литовських татар польскої кінноти у складі наполеонівської La Garde Impériale, під командуванням полковника Мустафи Ахматовича.
Вигаптований і повишиваний, роззолочений і черлений жупанець, оперезаний навхрест стрічками. Широчезний червоний пас, за який запнуто пістолі й шаблі. Пухнаста шапка з яскравими шнурами та китицями, шликом і султаном. Виразні й великі, чорні як смола вуса. Чорні очі, пильний погляд. Ой, лишенько! Він дивиться просто на мене!
Нарешті пальці мої впоралися з кобурою і я вхопив руків’я свого нагана, але висмикнути його не встиг. Бо мамелюк, чи ким там був той колоритний вусань у вікні третього поверху, блискавично приклався до карабіна й вистрілив. Я побачив тільки спалах. Почути пострілу ще не встиг, бо вмить відчув шалений удар і водночас пірнув у чорноту.
