Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51567
Рецензій: 96015

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 1355, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.141.21.199')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Історична проза

Сніданок у Львові (3)

© , 21-05-2006
3.

Деякий час шлях іще зміївся лісом, але поступово рослинність рідішала.  Водій мусив їхати повільніше та стриманіше, ніж звичайно, з огляду на стрільців, які мостилися на широких підніжках автомобіля. Невдовзі ми виїхали на відкритий простір і побачили попереду передмістя. Жодних ознак австрійських військ ніде не було.  Аж урешті-решт,  авто  вкотилося до міста й неквапно задріботіло бруківкою.

Сибіряки-ополченці бережко роззиралися довкола, з ґвинтівками напоготів. Але ворога й надалі ми не бачили. Вулиці вражали охайністю та спорожнілістю. Ніде не було жодної живої душі!

Ми зупинились біля чергового перехрестя та, на превелику радість Панкрата,  відпустили штабс-капітана з піхотинцями. Задоволений водій ураз піддав газу та помчав із вітерцем.

Чим далі вглиб міста рухався наш Renault, тим з більшим захватом ми з Нестором Івановичем спозирали на причепурені будиночки.  Львівська архітектура милувала око радісною вишуканістю, шляхетною витонченістю, рясною орнаментальністю та бадьорою красою чарівного віденського юґендштилю (Jugendstil), себто австрійського еквиваленту наших союзницьких Art Nouveau чи Secession,  і цим звеселяла нам з бароном настрій, осмутнілий було зранку за браком сніданку.

За роки, проведені у Варшавскому гарнізоні, я був призвичаївся до нашої, царської Польщі, панслов'янської, рустикально посполитої, хлібосольної, горілчано-квасної та картопляної, щиросердно зрозумілої та, зрештою, великоруської. Натомість цісарська Польща, східно-галіційська, австро-угорська, центральноєвропейська та геть чужоземна, виглядала мені достоту инакшою, несподіваною й украй екзотичною. Загадковою та чепурною, звабливою та зачарованою…

Як не крути, але відчувається відразу, що це – справжня Європа! Хоч би і найсхідніші її терени. Так би мовити, оріентальне охвістя уламків Священої Римської Імперії!

Хай би там як, але наші азіопські, великоруські потуги розродитися своєю власною європейською породою неодмінно призводять щоразу на світ Божий якесь одоробало, слово чести. І замість того, аби в'їхати в Європу верхи на елеґантому білому коні, ми завжди ввалюємося туди у вигляді й подобі  якогось гіпопотамуса мегаломаніакального. Та ще й з ведмежим писком і пазурями,  з балалайками і самоварами, у валянках і толстовках. І відразу розпочинаємо патякати про свою унікальну духовність, особливе місіанство, достоєвщину та балет…

А вже австрійський Лемберґ, дорогенький Несторе Івановичу – оце тобі той самий  ґатунок, що Відень чи Париж! Ось! Ось і ось, мій любий бароне! Поглянь-но сюди, друже полковнику, і туди, і ще он туди – все довкола, лише чистесенькі й охайні вулички якими зараз оце ми їдемо. І чомусь ані живої душі...

Натомість,  наші російські  Вільна, Варшава чи Ревель з Гельсінками – таке ж нечипурне великоруське захолустя, наша рідна непутьова тмутараканська тамбово-рязанщина, зачухана та невмивана, як і решта нашої неосяжної імперії, від берегів балтійських і аж до тихоокеанських!

Водій віз нас неширокими чужинецькими вуличками жваво й впевнено, так буцімто він чітко уявляв куди саме прямувати. Коли ж ми нарешті виїхали на розкішну простору площу, я заходився гукати Панкратові, аби він зупинився.

Ми з бароном вибралися з автомобіля й стали озиратися довкола. Площа мала дещо трикутну форму, посередині якої  здіймався монумент. Струнка колона й статуя при ній. Скультпурна фігура при підніжжі колони зображувала якогось елегантного добродія, що либонь відмахувався від надокучливої пташки, чи намагався її вхопити. Абощо.

Щиро скажу, не вважаю себе знавцем ані хитромудрощів орнітологічної науки, ані фіґлів-міґлів скульптурного мистецтва. До того ж, дається взнаки, що зір мій з роками зовсім не поліпшується, а навпаки. Тож на відстані розгледіти достеменно що ж там коїлося зі статуєю при колоні мені було вкрай сутужно.

Припускаю, що це був якийсь австріяцький фельдмаршал, котрий либонь прославився у них тим, що попереводив і понищив був чимало нашого ж люду. Або ж, очевидьки, якийсь віденський імператор, цісар-і-король, ерцгерцоґ чи архикнязь, герцоґ чи барон, ґраф чи марґраф, чи й просто ріттер. Позаяк кого ж іще  міг би возвеличувати такий тріумфальний монумент у центрі Лемберґа? Зрештою, не піїта ж!

А от сам стовп ураз нагадав мені дещо Вандомську колону в Парижі. Чи колону Траяна в Римі, або колону Помпея в Олександрії Єґипетській... Звичайно, не розмірами, а своєю витонченою тріумфальною величчю. У нас таких є небагато. Ну, може, Маґдебурська колона на правобережних крутосхилах Дніпра в моєму рідному Києві. Та ще, мабуть, і оспіваний піїтами Олександрійський Стовп на  Двірцевій площі у нашому місті Мідного Вершника.

Зненацька одна річ миттєво  збудила мої тонкі почуття на цій площі. Це був ласий  і благоуханний повів. Хтось десь поблизу о цій миті смажив їжу! Усе моє щире єство затремтіло від ледь чутного аромату шкварок. Від самої тільки думки про гарячий сніданок мій шлунок ураз скрутився корчами...

Я було вже обернувся до Нестора Івановича, як одночасно помітив, що він смикає мене за рукав. Барон мовчки вказав трохи вбік від монументу. Там перетинали вулицю пані з паненям і песиком. Здавалося, ніби вони втрьох прямували через площу навпростець до монументу.

І простували так аж доти, доки не помітили нас. Тоді пані рвучко підхопила песика, трохи нахилилася до малятка, ніби щось пояснювала, і кількараз показала рукою в наш бік. Потому вони прудко почимчикували прямо до нас.

Я вставив ув око монокль. По мірі того, як вони наближалися, почав розрізняти докладніше те, що спершу бачив кольоровими плямами. Пані в мережаній блакитній сукні тримала в руках кудлатого рожевого пуделя з барвистим пишним бантом, а тендітна дівчинка в жовтій суконечці – розкішний оберемок жовтогарячих троянд, оперізаний кольоровими стрічками.

Ми з бароном зробили кілька кроків їм на зустріч, буцімто лейб-гренадери на муштровому плацу, хвацько взяли під козирець і  клацнули підборами. Пані ледь не заверещала у захваті, випустила з рук песика й екзальтовано кинулася з обіймами та поцілунками і до мене, і до Нестора Івановича. Вона розціловувала нас, зойкала і вищала то magnifique і merveilleux, то excellent і  fantastique.

Від такого неочікувано бурхливого вияву палких емоцій ми з полковником фон-Шуфреном, відверто кажучи, просто розгубилися.  Це, вочевидь, занадто помітно відобразилося на наших обличчях, бо пані й собі раптом зупинилася, зніяковіла, зашарілася. Вона зграбно відступила на крок, одночасно зробила манірний реверанс і простягла руку. Ми з бароном церемонно представилися та тицьнулися наввипередки цілувати її виточену длань в мережаній мітенці.

Пані шанобливо назвалася доволі милозвучним ім'ям і прізвищем. Потім  поважно опустила очі, витримала павзу  й стиха, але впевнено й значущо додала, „une poétesse galicienne.”  

Її солодкий і теплий, трохи гортанний, голос майже губився у верескливому цявканні кудластого пуделя. Оздоблене зграйним жовтим і синім шовковим бантом, цуценя радісно шкрябало наші чоботи й усе норовило вчепитися в полковницькі ґаліфе.  Пані поглянула на дівчинку, що сторожко визирала з-за букету пишних квітів, і звернулася до неї лагідно кличною формою, проте таким тоном, що не припускав нічого, крім наказового способу: „Квітунечко!”

Дівчинка збентежено  глипнула на пані поетесу, прожогом зробила кніксен і пруднулася до барона. Маля простягнуло йому жовтогарячі троянди, оперезані гарними та гармонійними стрічечками, синьою та жовтою. Нестор Іванович залився густою фарбою, нахилився до дівчинки, цьомнув її в щічку й обережно взяв квіти, мурмотячи собі під ніс: „Ка-гммм! М-ммегсі, ммадамм. Еммм, к-гммм, мммегсі боку, мммадаммм...”

Пані поетеса щебетала  й вицвірувала чудовою французькою мовою, аж серце мліло. Вона жваво глипала своїми небесно-блакитними очима то на мене, то на буряковіючу пику барона та захоплено розповідала про одного з її найулюбленіших віршарів. До речі, цим ранком вони з маленькою Квітославцею саме йшли аби покласти квіти до його монументу. Принагідно, ось цей монумент он тут, прямо перед нами.

Але ж монумент цей, роз'яснювала  свою мотивацію пані поетеса, попри всю його красу й важливість, на відміну від живих і дорогих гостей з далеких країв, нікуди не подінеться ані завтра, ані післязавтра. Тож як тільки вона запримітила на цій площі нас, то враз вирішила піднести ці живі жовтогарячі троянди нам, замість покладання їх монументові.  Як сердечну ознаку щирої гостинности та миролюбности.

Виявляється, я таки жорстоко помилився щодо маєстатичної колони в центрі цієї розкішної площі й, зрештою, в центрі цього чарівного міста. Зовсім він, виявляється, і не австро-угорський шляхтич, і навіть не цісарський полководець, а майже зовсім навпаки. Таки піїт! Та ще й литвин, чи лях. Буцімто, ледь не білорус! Коротше, хай би там як, а питомо наш співучий і посполитий слов'янин.

При цьому пані поетеса знову звернулася до дівчинки: „Квітуненько!” Маля зворушливо склало долоні на серці, примружило оченятка й залепетало напам'ять:

Z tej strony tłumy litewskiej młodzieży,
W kołpakach rysich, w niedźwiedziej odzieży,
Z łukiem na plecach, z dłonią pełną grotów,
Snują się, śledząc niemieckich obrotów.
Po drugiej stronie, w szyszaku i zbroi,
Niemiec na koniu nieruchomy stoi;
Oczy utkwiwszy w nieprzyjaciół szaniec,
Nabija strzelbę i liczy różaniec.


Як тільки дівчинка скінчила, ми з бароном охоче зааплодували. Розчулена пані поетеса торкнулася мережаним носовичком куточків очей і заходилася жваво розповідати нам як її рід шанує благодать і велич московських царів. Про непорушне братерство і віковічну дружбу наших народів. Про спільну колиску слов'янських племен. Про нашу єдину долю, єдину кров і єдину душу. І, безперечно, про спорідненість наших культур, мов і літератур.

Раптом вона  завмерла. Підбила золотаву прядку, що витнулася з-під її фасонистого капелюшка, склала долоні гейби для молитви і заплющила очі. Її приємний гортанний голос тремтів від клекоту почуттів. Пані поетеса задекламувала з ледь чутним, м'яким і заокругленим акцентом:

С медвежьей кожей на плечах,
В косматой рысьей шапке, с пуком
Каленых стрел и с верным луком,
Литовцы юные, в толпах,
Со стороны одной бродили
И зорко недруга следили.
С другой, покрытый шишаком,
В броне закованный, верхом,
На страже немец, за врагами
Недвижно следуя глазами,
Пищаль, с молитвой, заряжал.


Міжчасом, здається тільки я один помітив, що цуценятко надзюрчало на брудний чобіт барона. Шолудивий песик справді зробив послугу полковникові, бо струмочком своєї сечі трохи позмивав з чобота кавалки раніше налиплого чи то багна, чи то лайна. І добре, що Нестор Іванович увесь цей час незворушно і з гідністю тримав оберемок пахучих троянд, а його парсуна, все ще червона як парадний мундир лейб-гусарів, просто сяяла від несподіваного щастя.

Коли поетеса припинила декламувати, ми з бароном розсипалися бурхливими оплесками й знову полізли обціловувати її тендітну ручку. Нестор Іванович заходився наполягати на тому, аби Mademoiselle  прийняла від нього щойно подарований йому дівчинкою букет.

Саме цієї миті я почув, як у череві знову загарчало. Але нічого не відчув ізсередини, хоча цього разу буркотіло надзичайно гучно. Набагато гучніше, ніж будь-коли, аж так, що це було ясно чути всім навколо. Я зашарівся й, ніби у підсвідомому намаганні заглушити, либонь і постфактум, недоречний утробний звук, дуже бадьоро й голосно поцікавився у поетеси де в цьому чудовому місті можна поснідати двом зголоднілим російським офіцерам. Пані вказала на найближчий до нас будинок. Це був готель «Жорж». За чудесним провидінням, наше авто припаркувалося саме перед його мальовничим еклектично-юґендштильним фасадом.

У «Жоржі», на думку пані поетеси, мусили би задовольнити наші найвибагливіші кулінарні смаки. Адже саме у цьому готелі знаходиться один з найліпших ресторанів Лемберґу. Там куховарить, до речі, справжній француз, славнозвісний Мусьйо Жерар.

І знову на лихо загарчав шлунок, і знову я дивним чином цього зовсім не відчув, а лише почув. Я ще густіше почервонів і перелякано глипнув на пані поетесу. Який конфуз перед шляхетною дамою!

Вона помітила моє занепокоєння, але потрактувала його, очевидно, по-своєму та защебетала бездоганною французькою мовою: «Restez tranquille, mon Colonel!»  

Лагідно заспокоїла, аби я тим не переймався, позаяк нічого аж такого страшного в тому немає для двох хоробрих російських вояків.  Я перепросив і запитав, що саме вона мала на увазі, бо моє знання французької, попри вихваляння, було не  таким вже й бездоганним.  

«Très-bien, mon Colonel!» відповіла пані. «Авжеж, сьогодні в нас такий, такий, такий день. День дітей!»

Мені ці її слова видалися дещо дивними, тож я й перепитав який саме день. Пані повторила. Потім додала, що це є унікальною львівською традицією. З якою, до речі, безпосереднім чином  пов’язаний саме готель «Жорж».  

Я спробував було, вельми наполегливо, запросити пані поетесу скласти нам з бароном компанію за сніданком і докладно розповісти про повчальну та захоплюючу історію її рідного міста. Одначе, вона люб’язно відмовилася з огляду на невідкладні обов’язки. Ми з бароном розкланялися й хутко рушили до готелю.


Далі буде


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Чудовий стиль!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М. Гоголь, 23-05-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.047510862350464 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати