"Dovete adunque sapere come sono duo
generazioni da combattere - bisogna
essere volpe e leone"*
- Ніколо Макіавеллі
1.
Галичина, серпень 1914 року.
Зранку ми не поснідали. Лишень устиг я чайку сьорбнути раз чи два – тут і налетів на нас командувач, як коршак. Наказав мерщій по автомобілях і хутко в путь!
Гішторія, бачся, ач така, що прокинулися ми заздалегідь, ще вдосвіта. Тільки-но вбралися у випрасовані звечора ґаліфе та кітелі з накрохмаленими білими комірцями, нап'яли начищені ординарцями хромові чоботи та налаштувалися снідати – аж тут невідь звідки і вигулькнув наш генерал.
Здавалося, ніби добродій наш Олексій Олексійович Брусилов узагалі ніколи не лягав спати. Одначе, завжди виглядав свіжим, як огірочок. Стрункий і жвавий наче парубчина. Дарма, що голова сива. Кажуть, він ще в останню Турецьку війну ворогові сала за комір заливав. От і любить він усе з наскоку й навідлиг! Одне слово – кавалеріст. Хутко-хутко, мерщій-мерщій, раз-два-три! А ми ледве встигаємо за ним.
Адже ж ми з полковником бароном Нестором Івановичем фон-Шуфреном – люди статечні, офіцери штабні, а не кіннотні. Нам з наскоку отак не треба. Особливо ж без сніданку – це взагалі нікуди не годиться. Це ще наш видатний генералісімус Суворов свого часу казав, що сніданок для шлунку солдата … Чи то паки, пригадується мені, буцім це сам імператор Буонапарте, той анциболотний Le Petit Caporal, здається, казав. Позаяк, наші теперішні союзнички французи завжди стурбовані їжею, тож про їжу найбільше вони й розпатякують. Так от, сказано було щось про шлунок солдата. Про сніданок собі, пригадується, та про вечерю ворогові…
Утім, хто б і що б не казав чи хай би там як було насправді, але ані я, ані барон Нестор Іванович, парубками аж ніяк не виглядаємо. І барильця в нас є, і щоки такі поважні – начальницький вид, що не кажи. Штабна служба, напружена та відповідальна, сприяє не тільки зміцненню бойового духу та збільшенню царських нагород, але й зростанню тіла, як не в зріст, то принаймні вшир. Тому-то нам без добрячого сніданку буде украй сутужно!
З иншого боку, добре, що я привів себе у належний вигляд. На відміну від полковника Нестора Івановича фон-Шуфрена. Я от устиг поголитися та намастити вуса французською ваксою Pinaud. Ще й надати вусам належного фасону. Натомість, мій супутник Нестор Іванович, хоч і не мав часу так ретельно зайнятися вусами, але таки встиг скуштувати доброго солох-аульського чаєчку, якого він посьорбував з плескатої талірочки з позолоченим обвідочком, з цукорком і в прикуску. Він полюбляв випити чаєчку натщесерце, бо казав, що так рекомендує медична наука, аби пожвавлювалася перистальтика стравоходу перед прийняттям їжі.
Генерал Брусилов їхав разом зі своїм адьютантом у командирському Руссо-Балті попереду. А ми з фон-Шуфреном їхали позаду – супроводжували Брусилова на ранкову нараду з генералом Рузським до штабу сусідньої ІІІ-ї армії.
За кермом нашого штабного Renault E.F. 14/20 сидів молодший унтер-офіцер Панкрат Ялобуєв. Небалакучий і кремезний юзівчанин. Завжди неусміхнений і набурмосений. До війни він працював, здається, десь на донбаських шахтах чи деінде. Чи то якимось механіком, чи таки шофером, чи то взагалі грець його знає ким, але напевне по автомобільній частині.
Для супроводі наших двох автомобілів генерал Брусилов не взяв жодної охорони чи конвою. Хоча дорога від нас до розташування штабу генерала Рузського пролягла далеченько. І то все їхати хащами прикарпатських лісів і перелісків, байраками та балками. Віднедавна ці відвойовані у неприятеля терени – чи паки «звори й дебри» мовою тубільців – стали тилами нашої армії.
Проте, ми були напоготові повсякчас, як і належиться на війні людям військовим, аби показати ворогові міць нашого славетного оружжя. Саме для такої евентуальної оказії барон і я мали начищені до лиску нагородні револьвери системи Nagant, надійно заховані в глянсованих шкіряних кобурах.
Водночас ми були певні, що зброя нам аніц не знадобиться цим ранком. До того ж, постійно похмурий і від природи недовірливий Панкрат мав при собі трьохлінійку, якою нещодавно запопадливо розжився. Він виміняв цю ґвинтівку за торбинку махорки в сибірських ополченців і відтоді тримав її у багажнику Renault, ретельно загорненою в ганчіряччя. Це, до речі, при тому, що в армії була жахлива нестача зброї – наша піхота, переважно, мала одну ґвинтівку на двох стрільців.
Насправді ж, о цій порі, годі було вже чекати жодних войовничих сюрпризів від розбитого вщент австро-угорця. Авжеж! От у цьому й була сутність справи. І, між иншим, головне питання для сьогодняшньої ранкової наради. Очевидячки, що австріяк уже ніяк не оговтається після того, як ми показали йому кузькину матір на Гнилій Липі! А тепер з'ясовується, що австріяк не має жодного бажання захищати навіть і свій Лемберґ чи паки Львів – цю перлину Східної Галичини. Натомість, драпає чимдух у затишок першокласних фортифікацій Перемишля. Ніби той поранений звір, що кидає напризволяще недобиту збдобич і чкурить до лігвища. Аби там відчути безпеку та позализувати свої рани, заподіяні йому нашим славетним оружжям!
Наприкінці серпня до нашого штабу надійшов важливий звіт повітряної розвідки. Літуни доповідали, що бачили довкола львівського залізничного вокзалу велике скупчення військ, які мерщій вантажаться по вагонах і потягами прямують на захід. Наші кінні роз'їзди також доповідали, що австріяцька піхота масовано маршує з фронту, оминає Львів, і крокує навпростець на захід.
А вчора ввечері отримали взагалі приголомшиве повідомлення від 12-ї кавдивізії. Генерал Олексій Максимович Калєдін повідомляв, що один з його кінних роз'їздів увійшов до Львова! Неймовірно, але місто, виявляється, вже залишено ворогом! Місцеві мешканці напрочуд привітно та люб'язно вітали дюжину наших чернігівських драгунів з офіцером. Тому генералу Брусилову тепер треба було негайно радитися з нашими фронтовими сусідами та узгоджувати спільні наступальні дії.
Ми всілися в купе автомобіля на м'якому й пругкому шкіряному фотелі кольору стиглої вишні, чи радше барви бурґундського вина. Добре, що за порадою Панкрата кожен з нас прихопив по подушці. Припасували їх ніби наголів'я – таким чином, аби зручно притулитися та подрімати.
Панкрат завів мотор. Автомобіль жваво покотився ґрунтовим шляхом. Я вмостився щокою в м'яку пухову подушку. Шкіряний фотель мав добрі пружини. Автомобільні ресори були також вельми пружинясті. Ритмічне розгойдування чудово заколисувало. Назагал, усередині цього Renault можна було почуватися на диво затишно та комфортно.
Деякий час я дрімотно розглядав інтер'єр. Стелю салону оздоблював небесно-блакитний китайський шовк. Його було припасовано декоративними цвяшками із золотистими шестикутними зірочками замість капелюшків. Якщо ж уважно придивитися, можна було запримітити, що в центрі кожної зірочки золотаво сяяла бджілка. А кожна бджілка, в свою чергу, мала на спинці золотий трилистий fleur-de-lis.
Аби навіяти сон, я заходився рахувати зірочки на стелі. Аж тут озвався мій супутник. Нестор Іванович засинав навдивовижу швидко. Спав міцно та солодко, як дитя. До того ж, він мав казковий хист до непересічно вокального хропіння. Протягом лишень однієї музичної фрази свого схропу барон віртуозно вищебечував і кургикав, підіймався з надр найнижчого basso profondo до найпронизливого falcetto, а тоді пірнав навспак. Заснути поряд з ним було всеодно, що спати під бурхливий акомпанемент такого собі оркестру рязанських балалайок і тамбовських ложкарів.
А між тим, Нестор Іванович фон-Шуфрен – мій щонайлюб'язніший приятель. Як і я, він був справжнім російським офіцером, походив зі шляхетного роду-племені спадкоємних захисників Вітчизни. І, між иншим, народжений був у фамільному інґерманляндському маєтку на суворих берегах Фінської затоки побіля імперської столиці, нашої Північної Пальміри.
Щоправда, мушу зазначити, що Нестор Іванович дещо гаркавить. І трохи затинається. І шепелявить. І, назагал, не вимовляє десь половини приголосних звуків. До того ж, якщо він і говорить великою та могутньою, загальнозрозумілою та великодержавною мовою, що стається таки не часто, то всеодно зрозуміти його подужає не кожен, бо в барона будь-які звукоутворювальні спроби виходять з дуже потужним, хоч і природнім для нього, німецьким Akzentом. Через те Нестор Іванович переважно мовчить. Утім, не це ж головне!
А головне є те, що мій друг барон фон-Шуфрен – це великий російський патріот, щира посполита душа. Коротше кажучи, він – ідеальний російський офіцер! Якби-то всі наші офіцери були такими…
Адже його звичка мовчати справді оберталася для нього на золото. Тому його всі дуже любили та поважали. Мовчання в нього виходило напрочуд елеґантно, шляхетно та мудро. Ця риса барона забезпечувала йому блискучу репутацію та ледь не блискавичне просування щабелями службової кар'єри. Бо ж промовчати в потрібний момент у нас в Росії – це як Божий дар! Їжте борщ з грибами та держіть язик за зубами.
От я, наприклад, такого дара не маю. Натомість, маю щось достоту протилежне – можу безугавно теревенити. Такий у мене язик, що й на припоні не втримаєш. І то будь-де, будь-коли й з будь-ким. Що на думці, те й на язиці. Крім того, можу спілкуватися либонь будь-якою мовою, наріччям чи гутіркою.
Навіть і порахувати зараз не зміг би скількома мовами володію! Так у мене склалося ще з дитинства, яке проходило на мальовничій родинній садибі у Середньому Подніпров’ї на півдні Київщини. Ось там я і навчився орудувати язиком, як циган пужалном.
Узагалі ж у моїй родині Бульбенків заведено було, що хто якою мовою волів, такою й говорив. І кожен обов’язково мусив усе розуміти, як балакають инші. Не дарма ж кажуть, що язик до Києва доведе. А я народився в тому самому Києві! От мій язик і не мав кісток з народження. Егеж, ось так і був у мене язик у роті, як чорт у болоті.
Між тим, завжди мовчазний і небалакучий Нестор Іванович цієї миті знай заливав купе автомобіля пишною колоратурою свого храпу. Йому відлунювало лишень голодне бурмотіння у моєму барилі. У такий спосіб мій бідолашний шлунок наполегливо нагадував про кричущий брак сніданку, якого його так брутально було позбавлено. З надр мого зголоднілого й ображеного живота звучало так, ніби то ламентував клишоногий шатун, якого було схарапуджено з барлігу в тайзі.
Урешті-решт, ритмічні погойдування автомобіля виявилися значно впливовишіми на мій організм, аніж карколомні акорди та солов'їні трелі хропіння фон-Шуфрена. Після декількох хвилин розгойдування й заколисування ґрунтовим шляхом, пружний фотель і пухова подушка під щокою зробили свою справу. Я непомітно полинув у солодкий сон.
_______________
* Цей епіграф є водночас епіграфом з поеми Адама Міцкевича «Конрад Валенрод», де він також подається мовою оригіналу та без перекладу. (Для тих з моїх читачів, хто раптом не володіє італійською, подаю мовою, близькою до української: Macie bowiem wiedzieć, że są dwa sposoby walczenia… trzeba być lisem i lwem).
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design