Душевний біль, страждання. Вона закрила очі, сльози стікали по щоках. Дівчина бігла геть, геть від реальності, геть від усього близького та водночас ненависному її серцю. Ніхто, ніхто не вартий довіри, усі підлі.
- За що? Чому мене усі ненавидять? Чому усі лізуть в душу і все у ній руйнують? – беззвучно мовила вона.
Дівчина йшла по дорозі, машин не було, а вуличка погано освітлювалася. Почулося як їде десь далеко машина. Все ближче і ближче. Елідора вже бачила машину, але водій не бачив її. «Це вихід із ситуації?.. Усім так буде краще… І мені теж… Біль… Біль зникне…» - промайнуло у неї в голові. Їй лишалося піти на зустріч полегшенню, спасінню, долі… Машина була дуже близько… Елідора стола на середині дороги і дивилася у вічі подальшому…
Раптом щось пішло не так… Не зрозуміло… Машина не може зупинитися… Все побіліло… Чиясь рука її відштовхнула… Шум…
- Вона, що...? – почувся переляканий чоловічий голос десь близько і все зникло, усе поринуло у темряву…
* * *
Того дня Андрій, після гри у футбол, ішов до дому. Він побачив дівчину, котра самотньо йшла по дорозі. Вона була дуже гарна. І на зустріч їй їхала машина… Серце у хлопця болісно стислося, він не хотів щоб вона померла. Андрій побіг до дівчини… Машина була вже занадто близько і не могла затормошити. Він її відштовхує, дівчина втрачає свідомість… Вона жива, а він не встигає відійти і … машина не змогла зупинитися. Шум. Темнота…
* * *
Елідора прокинулася і світло різко вдарило їй в очі. Все було розмитим, але за деякий час вона могла бачити приміщення де вона знаходилася. Дівчина роззирнулася: ліжко, коло нього стіл та стілець, та столі букет лілій то невеличка пляшка води і дивний запах ліків. Це була лікарня.
Двері прочинилися, зайшла мила, не висока та усміхнена жіночка:
- О! ви вже прокинулися? Я рада.
- Ви хто? Я в лікарні?
- Саме так. А я старша медсестра – Аня.
- Як?.. – Елідора спробувала підвестися, але раптово їй розболілася голова. Вона перелякано подивилася на медсестру.
- Ви вдарилися головою… Нічого, але тиждень ви мусете реабілітуватися. Не хвилюйтеся, із вами буде все гаразд.
- А машина? Вона мене збила?
- Ні, вас врятував хлопець. Ви вже третій день у лікарні, а він досі без свідомості лежить.
- Як? Хто він? Він виживе?
- Мусить.
- Можна до нього?
- Ні.
- А хто він?
- Тобто ви його не знаєте?
- Ні. Чому він мене врятував? Чому я його не можу побачити? Адже тепер я його боржниця! Він мене врятував!
- Заспокойтеся. У нього важкий стан. Але кола він прийде до себе то я влаштую вам зустріч. А тепер Ви мусите випити ліки.
Аня подала Елідорі ліки, а та їх слухняно випила і поринула у сон.
Решту три дня у дівчини пройшли немов у вісні . вона завжди питала про стан здоров’я хлопця у медсестри. Шостого дня Елідора збудилася від враження, що на неї хтось дивиться. Це була медсестра, котра весело посміхалася.
- Доброго ранку, - промовила вона.
- Доброго… А чому, ви, такі веселі? – спитала Елідора.
- А тому, що Андрій прийшов до тями.
- Хто?
- Хлопець, котрий тебе порятував.
- Справді?! Можна до нього? – радісно запитала дівчина.
- Не можна, а треба! – з усмішкою відповіла медсестра.
Елідора мерщій одягнулася та попростувала разом з медсестрою до палати Андрія. Його палата була в іншому кінці лікарні, вона майже не відрізнялася від палати Елідори, лише стояло чималенько букетів квітів та відкриток. Коли Елідора зайшла до Андрія то він спав. Тому дівчина тихенько підійшла до нього і присіла на краю ліжко. Андрій недовго дрімав, а прокинувшись, він зразу ж подивився на Елідору, нібито знав, Що вона тут.
- Я радий, що ти вижила. – промовив Андрій.
- Дякую, що врятував. Хоча я не розумію, навіщо ти це зробив?
- Сам не знаю. Просто я не хотів, щоб ти померла. – він дивився довго у вічі дівчині.
І Елідорі Андрій видався дуже знайомим. Вона зразу ж відчула, що йому можна довіряти.
- Ти так когось мені пригадуєш.. – після мовчанки проговорив Андрій.
- Ти також когось мені нагадуєш… Таке враження, що ми знайомі. – відказала Елідора.
- Вибач за питання, котре я зараз тобі задам… Чому…Ти бачила, що машина їде на тебе, але не відступила… Ти хотіла померти? – його погляд виражав деякий шок.
- Тоді мені здавалося, що це єдиний вихід. – глухо обізвалася вона.
- А, що трапилося? Чому?
- Моє життя повністю не вийшло. Я сирота, живу ніяк. А про батьків нічого не знаю, від них у мене зостався лише кулончик із ініціалами.
- Співчуваю… Але… все ще попереду… Життя… воно…
- Я знаю. – перебила його вона. – Я знаю, але часом… здається, що життя нічого не варте, що воно для того, щоб випробувати людину. Тіло зв’язує душу і щоб вивільнитися треба померти. А далі-воля, щастя… - докінчила Елідора шепотом, а очима вдивлялася у простір.
- Хочеш, я поверну тобі смак до життя?
- Як?
- Ти поживеш у мене. У кімнаті моєї сестри.
- Вона не буде проти? І чому ти так хочеш мені допомогти?
- Моя сестра зникла давно і я , допомагаючи тобі, маю надію, що їй також хтось допоможе…
- Добре… Я згідна на твою пропозицію.
Елідора повернулася у свою палату з дивним почуття… Вона включила телевізор, а там показували щасливу сім’ю. Дівчина заплакала, адже вона ніколи нічого не мала, не знала як це, коли тебе люблять і про тебе піклуються, але вона знала – все ще попереду.
* * *
Наступний тиждень Елідора жила у будинку Павла. Хлопець завжди розказував їй про своїх батьків та сестру. Його сестра зникла, коли мала чотири роки, а зараз вона мала б бути віку Елідори. Павло ставився до неї як до сестри. Він старався показати їй , яке є чудове життя: водив до театру, на дискотеки, в кіно, в музеї, знайомив зі своїми друзями і часто та довго з нею говорив. Елідора відчула, що життя набуває сенсу, що варто жити.
Одного дня, повертаючись із дискотеки, Елідора помітила, що на шиї в неї нема кулончика, котрий вона отримала від батьків. Дівчина в сльозах підбігла до Андрія:
- Його нема!!!
- Кого « його»?
- Кулончика від батьків!
- Де ти його могла загубити?
- Не знаю… Мабуть на дискотеці – «Luix»
- Заходь в дім. А я піду до адміністрації «Luix». Не хвилюйся, ніхто не вкраде твій кулончик, бо ця дискотека для VIP-персон, а вони всі чесні люди. – сказав Андрій, виходячи з будинку.
Елідора, знаходячись в будинку, не могла знайти собі місця, вона дуже хвилювалася. Андрія не було годину, дві..
Стукіт в двері. Дівчина побігла відчиняти їх. На порозі стояв дещо схвильований Андрій.
- Є кулончик? – вмить спитала Елідора
- Є…
- А чому тебе так довго не було?
- Я думав…
- Про що? Можна кулончик?
Андрій подав їй кулончик та зняв зі своєї шиї такий самий:
- Знаєш, батьки зробили два одинакові кулончики зі своїми ініціалами. Один вони подарували мені, а другий – сестрі… Вони однакові, розумієш? Подивися! – промовив він радісно, показуючи свій кулончик.
Елідора не могла повірити у своє щастя. Хоча в глибині душі вона знала це. Дівчину переповнила неймовірна радість. Вона отримала те, чого ніколи не мала – брата. Елідора знала – тепер буде все інакше, простіше. Хоча попереду ще багато труднощів…
