Ризикни обпектися торкнувшись чола
і, раптово відхопивши руку, -
цей пейзаж дозбирай, наче крихти (зола!),
дай птахам у дорогу води, для крила.
Пригадай, що колись ти у мене була
і закутайся тихо в розлуку.
Перелітні птахи покидають міста,
замикаючи жовтень у ночі.
Риби плещуть на дні, що птахам висота,
що ріка висихає, гризе самота,
самогубця злітає у небо з моста.
Ці часи нас замочать.
Можу тихо живтú, снами бачити ліс,
знову бахуром тирити груші.
Але час обирає курвів та гульвіс,
їм вигукує "браво" і кличе "на біс".
Мій Господь зазирає з господніх куліс
і витрушує душу.
Бачу власний театр – цвілий пафос тих роль;
я ненавиджу зіграні п’єси!
Стільки крові розпито із келихів доль...
Кислота сивини - не спасе алкоголь.
Себе бачу згори, словом, – голий король
під крилом стюардеси.
Долетіти б на старість в осінній курорт,
біля моря. Гурзуф або Ялта.
Білий лайнер велично заходить у порт,
тягнуть линви надривом гортаней, аорт.
І студентку чекає за тиждень аборт
від матроса-прибалта.
Ти ввімкни телевізор, кіно про тварин;
про загиблих під бампером фури
в історичній частині, де клоун один
балотується в мери, хоч з виду кретин
і верзе про здобутки сектантських меншин
в українську культуру.
«Я би трахнув Бандеру...», великих нагнув, -
екс-міністр дошуковував зиску*.
Ех! - воскресла би тінь на годину одну
з понад Канева, – гнати хазарську жидву
з планокурами. Та за княжну Рєпніну,
Бузині надавав би по писку.
Пам’ятаю, маленьким: вечеря, Різдво,
смак куті, тепла піч і вертепи;
я вкидаю копійку в капшук, аби зло
нам оселю шляхами всіма обійшло.
Так і вийшло: те бидло в столицю пішло,
впхавши роги у білі манжети.
І мичать, і мурчать, тупотять наче слон,
на майданах викручують дулю.
Відмирає людей сорок п’ятий мільйон,
у Верховній хоч плюй – кожен перший гандон.
Вже не знаю де ангел гніздиться... Пардон,
над гніздом цим - літає зозуля.
З віком час вкоротúть мої сни, календар.
Із травневих депресій – в осінні.
Поки чую дощі на обличчі – це дар.
Часом блимне блондинка діоптрієм фар,
часом хочеться гепнути з танку в радар
на кордоні Росії.
Та не гоже палити мости і любов,
чи вина, що москальське насіння.
Тільки час перетре, і очиститься кров:
на погостах - єдиний кадастр підошов.
Замовкаю, бо поряд архангел пройшов
дозбирати каміння.
2008
*--"Я міг би "трахнути" Бандеру Щербицьким, але не зробив цього, бо Щербицький – фігура з минулого…" – з цього зізнання почав виголошувати тост на фуршеті після фіналу "Великих Українців" доктор історичних наук, професор, академік, екс–віце–прем'єр з гуманітарної політики Дмитро Табачник.
