Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51579
Рецензій:	96017

Наша кнопка

Код:

Статті

ПСИХОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ ТА НІМА МОВА

Микола Шошанні, 18-05-2005

Що відбувається з нашою свідомістю під час читання або слухання поезії? Чому нас приваблює поетична мова? Як саме діє ця мова? Чи можливо спрогнозувати успіх того чи іншого поета і які закони цього успіху?
Давайте спробуємо поміркувати над цими та іншими запитаннями.
Отже, що відбувається з нашою свідомістю під час читання або слухання поезії?
Як правило, поет пише про те, що хвилює в першу чергу самого поета. Але що цікаво — в переважній більшості випадків ми звертаємо увагу не на майстерність римування та химерність висловлювання думок поетом, а на те, наскільки те, про що говорить автор, близьке саме нам, чи переживання автора співпадають саме з нашими переживаннями. Ми ніби приміряємо “одежу думок, переживань і почуттів” поета до своїх думок, переживань і почуттів. Якщо автор вміє висловити наші думки, почуття, переживання краще за нас самих, то на цього поета ми навішуємо ярличок «гарний поет». Тобто, за великим рахунком, «гарний поет» ніби зводить незримий «каркас» будівлі наших думок, почуттів та переживань, залишаючи при цьому невеличкий обсяг роботи і для нашої уяви — обклеїти цей «каркас» зсередини «шпалерами» за власним смаком. То яка ж роль насправді відведена поетам — роль людей, яким вдається допомогти сформулювати наші думки та почуття і відобразити тимчасові настрої часу чи роль посланців якихось незримих небесних сфер на землі?
На це та багато інших запитань ми поки що не маємо відповідей. Єдине, в чому мені особисто багатократно доводилось переконуватись, що поезія насправді — це диво, яке змінює внутрішній світ людини.
Чому нас приваблює поетична мова?
Крім мелодики заримованих рядків та насолоди від магії звучання слів варто звернути увагу на значно важливішу сторону поезії. За великим рахунком, все життя людини є навчанням, кожен з нас перебуває на різних щаблях цього навчання і, на мою думку, поезія в першу чергу виконує роль ненав’язливого мудрого порадника, який подає нам різні грані філософських сентенцій у доступній для сприйняття формі. За допомогою поетичної мови більш прискорено скидаються шори інфантильності з нашої свідомості.
Поезію можна було б ще назвати спілкуванням душ, і якщо в процесі цього незримого спілкування-читання написане поетом у нас особисто викликає довіру, перед таким поетом відкривається наша душа, і виникає бажання самому стати в чомусь хоч трішки кращим. Внаслідок цього підсвідомого бажання наша душа змушена робити над собою певні зусилля у прагненні підтягнутись до рівня духовного росту поета. Якщо ж відчуваємо, що поет або просто не розуміє того, про що пише, або лукавить, наша душа, навпаки, закривається, і виникає протилежне бажання — закатати такого поета катком в асфальт. Невідомо, яким чином схиляються шальки терезів нашої внутрішньої довіри у сторони “Вірю” або “Не вірю”, тому що нерідко навіть бездоганно вибудовані з точки зору логіки і правильності фрази замість того, щоб викликати довіру, чомусь викликають лише відразу. Не виключено, що цей процес захований в наших душах значно глибше, ніж на рівні свідомості. Значну роль у прийнятті нашого рішення “Вірю” або “Не вірю” відіграє і той факт, чи підтверджує поет написане власним життям і чи має він моральне право взагалі говорити про те, про що він пише.
Ризикну висловити ще одне припущення, яке, можливо, на перший погляд декому видасться дещо самовпевненим. Поезія (звичайно, на прикладах кращих поетичних зразків або так званого концентрату думок та емоцій) є, на мою думку, найпотужнішим зі всіх жанрів мистецтва, який здатний очищати душі людей до рівня первозданної чистоти, викликати ефект катарсису і тим самим навіть достойно конкурувати зі світовими релігіями в процесі пізнання Бога.
Чому поети прагнуть слави?
Не дивлячись на висловлювання типу «Слава — яркая заплата на ветхом рубище певца» (О. Пушкін) «Слава — золочёная неволя, пусть она неволит не меня» (Л. Семаков), свідомо чи підсвідомо всі поети прагнуть бути визнаними своїми сучасниками. Корені цього бажання знаходяться не у прагненні до слави як такої, а, в першу чергу, у бажанні спілкуватись із подібними собі. Для цього потрібно ні багато, ні мало — змінювати світ.
Власне кажучи, світ і так постійно змінюється, але за допомогою важелів влади, грошей та зброї. Варіант зміни світу поетами передбачає рух зовсім в іншому напрямку — в напрямку змін внутрішнього світу людей. Цей процес, на мою думку, значно складніший за процеси суспільних змін, тому що це непримирима і безкомпромісна війна у незримому внутрішньому світі, у душі людини. З одного боку барикад — лінь, гординя, насолоди і заспокоєність, а з іншого — біль, відчай, щирість і неспокій. На чий бік схилятись, як розібратись у своїх внутрішніх поривах, до чиїх порад зі сторони можна дослухатись? У цьому випадку саме публічна слава поетів, які змогли піти дещо далі за інших, не допускаючи процесу девальвації у сказаних ними словах, і є тією “важкою артилерією”, яка допомагає пробивати “панцирі душ” читачів, у яких ще замалий багаж власного духовного досвіду для прийняття дуже непростих рішень.
Звернімось до ще однієї болючої для поетів проблеми — хто визначає, кого з поетів зараховувати в класики, а кого ні?
На перший погляд, відповідь лежить на поверхні — це вирішують читачі, критики та фахівці. Але, по-перше, читачі з критиками всі різні, по-друге, у всіх різний рівень літературного та духовного досвіду, відповідно — різні критерії та підходи до оцінок, не кажучи вже про вплив на рішення різного виду цензури.
Де нам шукати ту істину в останній інстанції, якій дійсно можна вірити? При всьому розмаїтті поглядів та підходів можна простежити одну спільну рису — внутрішнє захоплення прочитаним і внутрішнє визнання зробленого митцем кращим за зроблене нами. Саме з цієї точки відліку розпочинається надскладний процес закладання підвалин піраміди поваги до митця, популярності та справжнього визнання митця, бажання розвивати принесені митцем зерна думок в тій чи іншій формі, безкорисливої передачі позитивної інформації про митця та прикріплення до його імені своєрідного “знаку якості”. Це дуже непростий і повільний процес із подоланням безлічі гострих кутів.
Раніше процес відбору кращого протікав природним чином — що витримувало випробування часом, те залишалось жити і дійшло до нас у вигляді казок, пісень та різноманітних коротких філософських висловів (прислів’їв, приказок).
Ця система відбору працювала бездоганно до тих пір, поки Слово просто і щиро йшло від душі до душі, не ставлячи за мету заробляння грошей. Після зміни векторів з’явилися різноманітні оплачені замовниками PR-технології, із застосуванням яких визнання, славу та успіх митця стало можливо “запрограмувати”.
Виходячи з вищесказаного, виникла необхідність нової систематизації та деталізації при підході до оцінок творчості авторів, які претендують на звання класиків. На мою думку, читачі мали б можливість більш чітко зорієнтуватись, розділивши категорію “класики” на чотири умовні підвиди:
— КЛАСИКИ З ПРОДАЖУ ТВОРІВ — тимчасово найбільш популярні автори якогось певного проміжку часу, за яких читачі активно “голосують” своїми гаманцями. Якщо митець бажає стати класиком з продажу творів, то при якісному творчому продукті, який нерідко видають “на гора” і маловідомі митці, йому необхідно мати потужного продюсера зі зв’язками на телебаченні, радіо та в пресі.
— КЛАСИКИ ІДЕОЛОГІЇ ПРАВЛЯЧОГО РЕЖИМУ — як правило, живі автори, творчість яких тимчасово вигідна владному режиму для “притягнення за вуха” думок та ідей автора з метою свідомих маніпуляцій суспільною думкою. В цьому випадку своєрідним “продюсером” виступає владний режим. Але така роль для митця тягне за собою незворотні сумні наслідки, тому що зі своїх п’єдесталів скидали навіть богів.
— КЛАСИКИ ІДЕОЛОГІЇ НАРОДУ — живі чи вже покійні автори, що проповідують на прості та болючі або приємні для народу теми, які на базі власних переживань зрозумілі так званому “широкому загалу”. І навряд чи колись зійдуть з найвищого щабля популярності теми кохання, навколосексуальні загравання або як несподівано з бідного стати багатим. Отже, якщо ви поет і бажаєте бути зрозумілим для всіх з миттєвим злетом популярності, — спробуйте написати, наприклад про фалос. Попадання, як мінімум, у дев’ятку вам забезпечене.
— КЛАСИКИ ДЛЯ ІНШИХ МИТЦІВ — як правило, мертві автори, цікавість до творчості яких у вузьких колах митців не спадає з плином достатньо великого (не менше ста років) проміжку часу. Нерідко паростки ідей, закладених у творчості таких митців, є вихідною точкою для творчості інших митців. Важливими критеріями для зарахування до пантеону класиків є ті, що поет у чомусь був першовідкривачем. Також варто зазначити і те, що до переважної більшості авторів із даної категорії слава прийшла лише у вигляді “тієї жінки, що на могилу квіти принесла” (Л. Костенко).
Власне кажучи, лише цю останню з переліку категорію авторів і можна назвати не бутафорними, а справжніми класиками.
Власне кажучи, 99% зі всіх можливих варіантів УСПІШНОГО творчого майбутнього митців можна помістити у зазначені вище ті ж чотири схеми. І мені видається, що кожному із авторів, яким не дають спокою його творчі амбіції, перед тим, як ставати на творчий шлях, було б зовсім не зайвим спочатку чітко визначити для себе особисто домінуючі вектори напрямків руху, тому що, як давно тонко підмічено, важко всидіти одночасно навіть на двох стільцях.
Але головною метою цих роздумів є не роздача рецептів популярності, а спроба доторкнутись до незвіданого, яке поки що не має визначення. Через те, що це незвідане заховане не просто в мові, а саме в поетичній мові, але не в словах, а ЗА СЛОВАМИ ТА МІЖ СЛОВАМИ, то я поки що не придумав нічого кращого, як назвати його НІМОЮ МОВОЮ. Однією з психологічних “надбудов” німої мови є ЗСУВ СВІДОМОСТІ (більш розгорнуто і детально про особливість сприйняття слів, умовно названу “зсувом свідомості”, можна прочитати у моєму есе «ДЕЯКІ ФІГУРИ «ВИЩОГО ПІЛОТАЖУ» В ПОЕТИЦІ»). Я припускаю, що корені й слова цієї німої мови знаходяться не у свідомості людини, а швидше за все, у підсвідомості, хоча не виключаю ймовірності знаходження навіть десь за межами її тіла та розуму. Більше того, я берусь стверджувати, що людство майже не має уявлення про справжню складність Слова та Мови. Також я беруся стверджувати, що наше словесне спілкування не “одноканальне”, а насправді “багатоканальне”, тобто всі слова мають по декілька смислів, але ми в переважній більшості свідомо розуміємо і в змозі обробляти своїм мозком лише один традиційний канал.
Для розуміння інших смислів мови необхідні принципова зміна світосприйняття людини або згаданий вище зсув свідомості. Кому вдасться це зробити й утримувати свідомість у “зсунутому” стані, той з людей зможе потрапити ніби в справжню казку, в ІНШУ РЕАЛЬНІСТЬ, яка своєю грандіозністю перевершує найфантастичніші уявлення. Повинен застерегти, що абсолютно ніякої практичної вигоди ця інша реальність людині не несе, більше того, фізично — це занурення у стан постійного неймовірного душевного болю, тривог і мук, але той духовний досвід, який отримує людина, перебуваючи в цій іншій реальності, просто неоцінимий.
Маючи безпосереднє відношення до творчості, десь років з п’ять тому я зробив для себе вражаюче за своєю простотою відкриття — мова поезії не є мовою свідомості. Свідомість до творчості також має певне відношення, але, на мою думку, її питома вага не перевищує десяти відсотків. Все решта в стані максимальної духовної концентрації та неймовірного нервового напруження виходить і народжується через поетів невідомо звідки. Можливо, із підсвідомості, а можливо, з невідомих людині принципово інших вимірів, в основі яких лежать “канали” саме німої мови. І поки що ще не знайдена відповідь, як же нам все-таки сприймати поетів: як людей з підвищеним інтуїтивним чуттям чи “секретарів” незримих небесних духів (Платон)...
Для розширення діапазону поглядів доречно буде згадати і про точку зору на творчість у цілому теорії Фрейда. За Фрейдом, кожна людина живе двома життями — свідомим і несвідомим. До свідомого життя відноситься наше реалізоване спілкування засобами мови, а всі наші нереалізовані бажання і мрії побутового, виробничого, сексуального та інших характерів кожна людина заганяє в підсвідомість. Всі ці бажання та мрії нікуди не діваються, а живуть у підсвідомості, трансформуючись у непередбачуване, що нерідко стає причинами психічних розладів. Творчість у цьому випадку є своєрідним терапевтичним засобом, який звільняє “перевантажену” підсвідомість від інформації, і те, що творча людина викладає на папері, перестає її хвилювати.
Але повернемось до спроб опису та пошуку коренів німої мови.
Чи можливо дати їй характеристику, якимось чином обрамити в зрозумілі поняття? Чесно кажучи, завдання не з легких. У мене за плечима є унікальний власний досвід, коли не за рахунок вживання галюциногенів (як, наприклад, Кастанеда) чи наркотиків, а тільки від процесу активного складання віршів у 2000 році в мене випадково відбувся незвичайний “прорив” у споглядання принципово іншого світу з небілковою основою. Невідомо яким органом сприйняття, але на невеличкий період я несподівано почав у прямому розумінні “бачити” слова, як живих істот і розуміти крім традиційного “каналу” ще й інші смислові “канали”, що, власне кажучи, і дало поштовх взятись за написання цього есе. Мені дуже хочеться розповісти про цю незвичайну дивну мову, хоча слів і понять для побаченого я маю зовсім небагато. Корені всіх слів занурювалися в неймовірні глибини, за одним смислом слів було приховано, як мінімум, три інші, при цьому кожне слово звучало, ніби симфонія, і все це ніби виходило зі смерчу якоїсь німої прамови. З розуміння інших смислів цієї дивної мови виникала незвідана глибина сприйняття як самої мови, так і всього навколишнього світу. І, що цікаво, слова, скомбіновані саме в поетичних рядках, видавались ідеально співзвучними з багатьма смислами цієї німої мови. Ніби поезія — це передача невловимої багатооктавної мелодії на налаштованих струнах музичного інструменту німої мови. За своїм принципом німа мова дещо нагадувала езопову мову, але в набагато складніших варіаціях.
Пізніше я спробував відтворити послідовність кроків, внаслідок яких мені вдалося зазирнути невідомо куди. Першим щаблем до розуміння цієї мови був зсув свідомості. Другий щабель — поступове зближення підсвідомості зі свідомістю і, застосовуючи комп’ютерний термін, завантаження інформації з підсвідомості у свідомість. Третім щаблем було постійне прагнення дізнатись, а яке ж саме Слово було першим зі всіх Слів, якщо “Спочатку було Слово...” і, відповідно, хоч трішки наблизитись до цього Першослова-Бога.
Можу додати, що ідея та прагнення дійти до Найпершого Слова стали для мене справжньою ідеєю фікс приблизно ще десь років з десять тому назад. У двох словах також можу додати, що за цей проміжок часу десятки разів змінювалась мета, з якою я шукав це Слово, і, відповідно, змінювався мій внутрішній світ. Опускаючи деталі цього шляху, скажу лише про те, що я три рази був на межі цілком реальної смерті, і скажу про фінал — приблизно через десять років це Слово відкрилось мені в одному зі снів, після чого заглиблення в розуміння слів і внутрішня боротьба двох протилежних полюсів почали досягати напруги, яка просто розривала мою свідомість вже не тільки в емоційному та фігуральному, а й у фізичному смислах. І я під впливом різних зовнішніх обставин змушений був прийняти рішення зійти з дистанції. Поверхню айсбергу, який мені відкрився, в максимально сконцентрованому вигляді я спробував втиснути в інше есе під назвою “ПРО БОГА”.
За плечима у мене лише невеличкий проміжок пройденого шляху, яким дуже цікаво було йти, без перебільшення, найцікавіше зі всього, що в мене було в житті, і, якби не відповідальність за своїх малих дітей, я цим шляхом ризикнув би піти і далі. Можливо, я не витерплю і ще до нього колись повернусь, тоді, коли зможу спокійно осмислити те, що мені відкрилось. Ймовірно, що, крім мене, цим невідомим і страшним шляхом дослідження мови та слів захоче усе-таки колись пройти до кінця ще хтось. Що відбудеться в результаті — не знає ніхто, тому що найголовнішим уроком, який я виніс з цих досліджень, є той, що Слово — це насправді ЖИВА незвідана безодня, а поезію я б назвав більш або менш вдалими спробами заклинання цієї безодні.
Наміри, з якими я ставав на цей шлях досліджень, були намірами емоційного революціонера, якому видавалось, що розуміння німої мови дасть іншим людям ключ до розуміння Істини, а розуміння Істини зробить людину вільною. Але з часом моє світосприйняття змінилось докорінно і стало світосприйняттям запеклого консерватора, який готовий затискувати всі можливі і неможливі гайки, тому що, по-перше, я не впевнений, чи потрібні комусь мої відкриття взагалі, по-друге, переважна більшість людей прагне рухатись у напрямку вектору щастя, а я прийшов до парадоксального висновку, що значно потужнішу перспективу для духовного росту людина отримує при русі за вектором болю, і, по-третє, поняття “свобода” чи “рабство” кожен розуміє по-своєму і те, що для одних людей є свободою, інші сприймають, як рабство, і навпаки. То чи варто руйнувати чужі ілюзії?
Але не будемо відходити від теми німої мови. На перший погляд, кому і навіщо потрібне таке надскладне спілкування з багатьма смислами, заглиблення в які, перш за все, може привести людину до психіатричної лікарні? Міркуючи над коренями цієї мови, підсвідомість чіпляється лише за туманні версії.
Хочеться вірити, що саме через поетів у гомеопатичних дозах привноситься якась принципово нова для людства інформація, яка приведе до поступового і незворотного духовного прогресу.
Хочеться вірити в краще, а можливо, навіть у те, що так як поети прагнуть спілкуватись із подібними собі, безкорисливо і щиро передаючи іншим наповнення свого внутрішнього світу, так і Творець (виноска для радикальних матеріалістів: звичайно, у випадку Його існування) також прагне до спілкування з подібними Собі і в Його планах на першому етапі — підняття всіх людей спочатку до рівня духовного росту поетів, а на другому етапі — підняття нової майбутньої раси всіх людей-поетів до рівня богів.
Швидше за все, подібна ідея у більшості людей сьогодні викличе лише почуття іронії, але я впевнений, що віра саме в таку версію майбутнього навряд чи зможе принести більшу шкоду, ніж, наприклад, віра в ідею, що найдовершенішою фазою розвитку людства в цілому є устрій, окреслений поняттям “демократія”.
Згадаймо з цього приводу фразу Наполеона: “Я хотів стати Богом, а зміг стати лише імпе-ратором!” Перефразовуючи сказане, спробуйте знайти відповідь на таке запитання: чи буде гірше для якоїсь окремо взятої людини та її оточення, якщо вже в наш час свою первозданну чистоту, енергію та сили хтось вирішить спрямувати не за векторами задоволення своїх “одноклітинних” інстинктів, а за вектором власного духовного росту з кінцевою планкою — за силою свого духу стати подібним Богу, і в результаті нехай не зможе стати Богом, а зможе дотягнутись лише до планки “поет”?
Можливо, в когось виникне інше запитання, а чому саме “поет”? Хочете вірте, хочете ні, але колись в одному зі своїх видінь на це запитання я отримав таку відповідь: “Поезія — це початковий мінімум ввічливості при бажанні поспілкуватися з Богом.”
2002 (2004)

© Микола Шошанні

Опубліковано:
М. Шошанні “Всесвіт Усміхнених Псів” (Вибране за 1999-2004 рр. Вінниця, Континент-прим, 2004, 160 с. ISBN 966-516-198-9)
Замовити книгу можна в Києві за тел. (044) 237-04-46

Інші есе цього ж автора на навколопоетичні теми:

ПРО ФОРМУЛУ ПОЕЗІЇ, 2002(2004)
ДЕЯКІ ФІГУРИ „ВИЩОГО ПІЛОТАЖУ” В ПОЕТИЦІ, 2002
ПРО РІВНІ ПОЕТИЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ, 2003
ПРО БОГА, 2004
ПРО ПРОСТІ РЕЧІ, 2004
ПРО КРИТИКУ, 2005

Згенеровано за 0.032644987106323 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати