Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51580
Рецензій:	96017

Наша кнопка

Код:

Статті

НАВЧАЛЬНА КНИГА ЗІ СЛОВЕСНОСТІ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЮНАЦТВА. Начертання М.В. Гоголя

, 18-04-2005

ЩО ТАКЕ СЛОВО І СЛОВЕСНІСТЬ

Говориться про все, записується дещо, й тільки те, що потрібно. Звідси — значущість літератури. Усе, що передається від батьків до синів як наука, а не про що теревенить щодня дурна людина, те має бути предметом словесності. Тому тільки той, хто більше, глибше знає який-небудь предмет, хто має сказати що-небудь нове, той тільки може називатися літератором. Відтак, щоб писати, потрібно або мати дуже багато відомостей і знань не загальновідомих (бо тоді писання належатимуть до галузі науки), або ж надлишок відчуттів і досвіду, у цьому разі — людина — поет, і її твори належать до царини поетичної. Тій та іншій людині необхідно вміти уявляти й добре усвідомлювати собі предмет, про який говорить.
Писемністю або словесністю називають суму всього духовного надбання людства, яке передавалося будь-коли словом або письмом. Але насправді, словесність не є сумою усіх пізнань людських. Також вона не є сама по собі чим-небудь істотним.
Вона тільки образ, яким передає людина людині все, про що дізналася, що знайшла, відчула і відкрила як у світі зовнішніх явищ, так і у світі явищ внутрішніх, що відбуваються у власній душі її. Завдання писемності в тому, аби передати це у вигляді найяснішому, найжвавішому, здатному залишитися навіки в пам'яті.
Відкриттям таємниці такого передавания і займається наука словесності. Але навчити цієї таємниці наука не може нікого, так само як ніякій науці й ніякому мистецтву не можна навчитися до такої міри, аби бути майстром, а не ремісником,— якщо не закладені до того здібності і знаряддя у нас самих. Але, попри все, наука словесності так само потрібна, як для всякого іншого знання, — потрібна для того, щоб ввести в сутність справи, щоб, коли точно ми маємо здібності, сили,— вивести їх на шлях, спрямувати у належну колію; щоб наче гладкою дорогою, швидше спрямувався їхній розвиток. Коли здібностей немає, то аби знав учень, чого вимагає цей предмет,— бачив би усю великість того, і не наважився б услід за іншими братися за його високі роди чи ж просто непритаманні йому властивості, а обрав би зброю по руці. Тому що словесність велика, охоплює усе, і немає людини, яка б не була здатна для якого-небудь її роду, якщо тільки в її голові є глузд і може вона про що-небудь гарно подумати. Є дві мови словесності, дві ошати для слова, два занадто відмінних роди висловлювань; один занадто піднесений, увесь гармонійний, котрий не тільки живим, картинним уявленням усякої думки, самими дивовижними сполученнями звуків підсилює висловлювання, і тим яскравіше видає життя всього, про що говориться,— рід, посильний далеко не багатьом і навіть цим небагатьом приступний тільки в хвилини глибоко розчуленого душевного стану, називаний поетичним, вищою мовою людською чи, як називали всі народи, мовою богів, й інший, простий, що не шукає занадто живих образів, картинності у висловлюваннях, узгоджених сполучень у звуках, який вдається до природного ходу думок своїх у найспокійнішому перебуванні духу, у якому спроможний знаходитися будь-хто,— рід прозаїчний. Він для усіх посильний, хоча між іншим може непомітно піднятися до поетичного стану й гармонії, у міру, як доведется до такого розчуленого настрою душевного, якого також може досягнути будь-хто в душевні, щирі хвилини. Зрозуміло, що як у тому роді, так і в цьому є тисячі відтінків і ступенів вищих і нижчих, з яких одні дані тільки надзвичайним геніям, інші — щасливим талантам і, нарешті, треті — майже всім скільки-небудь спроможним людям. Також зрозуміло, що інколи той та інший рід уриваються на межі один одного, і те, що іноді поезія може спуститися майже до простоти прозової і проза підніматися до величі поетичної. Проте вони складають два окремі роди людської мови. Межа ця занадто явна й різка. Слова поезія й проза вживаються в такому ж протирічному один до одного значенні, як слова день і ніч.

Про ПОЕЗІЮ

Джерелом поезії є краса. Побачивши красу, пробуджується в людині бажання хвалити її і співати. Хвалити такими словами, аби й інший відчув красу того, що вихваляється. Поетом є лише той, хто більше за інших здатен відчувати красу творіння. Потреба поділитися своїми почуттями розпалює його і перетворює в поета. Двома шляхами передає він іншим відчуття: або від себе самого особисто,— тоді поезія його лірична; чи виводить інших людей і змушує їх діяти в живих прикладах,— тоді поезія його драматична й оповідна. Третій рід — так званий описовий, чи дидактичний,— може входити в обидва роди, але не є сам по собі шлях, яким передає свої враження поет.

Про ПОЕЗІЮ ЛІРИЧНУ

Поезія лірична є портрет, відображення й дзеркало власних вищих порухів душі поета, його найпотрібніші замітки, біографія його захопленостей. Вона є, починаючи від найвищих до найнижчих її родів, не що інше, як звіт відчуттів самого поета. Чи гримить він в оді, чи співає в пісні, чи скаржиться в елегії, чи ж оповідає в баладі — усюди висловлює особисті таємниці власної душі поета. Словом, вона є чиста особистість самого поета і чиста правда. Неправда в ліричній поезії небезпечна, тому що викриє себе раптом надутістю: той, хто має чуття поета, умить її почує і називає брехуном того, хто надяг маску поета. Вона велика й охоплює собою усю внутрішню біографію людини, починаючи від її високих рухів в оді, і до майже прозаїчних і почуттєвих у дрібному антологічному вірші, у якому він бажає відшукати сторону поетичну.

ОДА, ГІМНИ Й ЛІРИЧНІ ВІДОЗВИ

Ода є найвищою, найвеличнішою, найповнішою й найстрункішою з усіх поетичних творінь. Її предметом може послужити тільки найвище: бо тільки найвище може навіяти душі той ліричний, урочистий настрій, який для неї потрібен і без якого не створити оди поету, яким би великим він не був. Тому й предмет оди чи саме джерело усього — Бог чи те, що занадто близьке високістю почуттів своїх до божественного. Потрібно справді проникнутися святинею предмету, потрібно довго носити в собі самому високий предмет, зріднитися з ним, пропахнутися ним самому, — щоб бути в змозі створити оду. Хвилинне ж захоплення святинею предмету може створити гімн, а не оду. Ода вимагає високого урочистого спокою, а не пориву. Вона не летить нагору, як гімн, але ніби перебуває уся на рівній висоті, ширяючи, а не відлітаючи. І тому завжди в рівносильних і рівномірних строфах і при свободі своїй зберігає в собі строгий порядок. Гімн не має тих якостей. Він є першим виявленням почуттів, що просяться з душі назовні. Він безладний, як найсильніше збурені в нас почуття, що прагнуть тільки швидше вилитися, не думаючи про те, відкіля і з чого пристойніше почати: і починається він і закінчується, де йому здумається, маючи провідником одне натхнення, що вселило поетові на ту пору почуття, що його охопило. Він рідко обмежує себе розміреними строфами, але ллється безстрофно, швидко, як струмки збуджених почуттів, і припиняється раптом, зненацька, швидко. Тому це вилив вдячності душевної, найчастіше його предмет чи ж вихваляння того, що збурило в таке почуття. Гімн і вихваляння майже синоніми. Є ще рід ліричних віршів, що становлять середину між одою й гімном: тільки набувають деякий порядок розмірені строфи й деякий спокій, хоча не мають ще тієї великої повноти й просторої рами, яка належить оді. Тоді їх називають поети стансами, тобто просто строфами. Нарешті, є ще рід, який поступається всім трьом у повноті, який можна назвати ліричними відозвами, що містять в собі ніби один тільки заклик, крик, зойк, запрошення чи крик, що спонукає до чого-небудь інших. Він буває швидкий, короткий, проте піднесений, іноді навіть занадто високий своєю лаконічною силою, і чрез те має право належати до високого ліричного роду, стаючи поряд з одою.

ПІСНЯ
Пісня є найбагатшим відділом поезії у народів слов'янських. Перевага поетичного елементу в глибині слов'янської душі й особливий мелодійний лад нашої мови спричинили появу незліченної кількості пісень у нашій словесності, які вже і в давнину, коли слова не записувалися, і словесність, не переходячи в писемність, залишалася в буквальному значенні словесністю, складали наше надбання. Згодом, коли більше й більше наші поети стали входити в розвиток власного поетичного духу, пісня з'явилася як необхідне вираження усіх тих вражень, що обіймали душу самого поета, пробуджували в ньому ліричне почуття. Вона стала ніби історією поетичних відчуттів поета, що занадто ніжні для оди й не піднімаються до тієї пишномовності, проте відчуваються набагато частіше, ніж ті, котрі служать предметом оди. А тому рідко який з наших поетів не залишив прекрасних зразків, не кажучи вже про Пушкіна, що є наче царем у цій галузі і якого будь-який ліричний твір, щойно з'являвся, у ту ж мить клався на музику й розспівувався від надзвичайного багатства мелодії у звуках. Жуковський, Батюшков, Капніст, Неледінський-Мелецький, Язиков, Козлов, Баратинський, Туманський, Лермонтов обдарували поезію нашу безліччю надзвичайно мелодійних пісень. Пісня обіймає усе: усі почуття й відчуття життя, і тому може поділятися на безліч різних родів; може зображати усамітнення, внутрішні порухи й поетичні мрії поета, може висловлювати пристрасть і любов, може бути застільною й виражати веселощі душі й смуток; може зображувати картину чи стан іншого, як у романсі, переходячи від дифірамба до тихої елегійної замисленості. Словом, усе, що не призводить дух до хорошого настрою, є вже її предметом, хоча це не та велична, висока захопленість, як в оді, піднесена вже самою величчю узятого предмета. У пісні захват ніби стишений,— це радість духу вже після самої справи, чи великого захвату, який уже стався, свято під час відпочинку. Ніби забувши сам предмет своєї радості, співак хоче загубитися в гармонійних звуках. Тому майже музична стрункість строф, доречні повторення і щасливі повернення до того ж надають надзвичайної принадності пісні. Її строфи набагато коротші, ніж строфи оди. Строфи довгі чи ваговиті їй не притаманні: чрез це пісня буде незручна для співу. Також, вона ніяк не повинна бути й довга, бо і враження її швидкі.
Той, хто створює пісню, повинен одразу чути її внутрішню музику, що дає таємний розмір і віршам, і строфам. Кращі пісні складалися у хвилини танцю, бенкету і викликалися порухом смичка, свистом волинки, дзенькотом склянок, розміреним ударом стоп. Від цього вони отримують ту невимовну мелодійну властивість звуків, що робить такими принадними пісні народні.
Найпоетичніші мрії й ніжні внутрішні пориви душі своєї тоді виражалися добре й були гідними пісні, коли вони не мріялися в уяві, а ніби співалися в самій душі поета.

ЕЛЕГІЯ
Елегія є ніби спокійним викладом почуттів, які постійно в нас перебувають; не тих великих і сильних, котрі пробуджуються в нас миттєво при погляді на предмети великі, не тих, котрі, подібно святині, зберігаються в глибині душі й надихають на великі подвиги людину,— але тихих, більш щоденних, більш дружних зі звичайним станом людини. Це сердечна історія — те саме, що й дружній відвертий лист, у якому відбиваються самі собою повороти й внутрішні стани душі. У порівнянні з одою й гімном вона занадто відступила далеко в ліризмі. Ліричне світло її перед світлом гімну, що світло місяця перед сонцем. Її б можна було назвати дидактичним і описовим твором, якби вона не була виливом пом'якшеного й занадто ніжного стану душі, сподвигнутої на тиху сповідь, що не може вилитися без душевної ліричної теплоти. Усе в ній тихо. Що волає ніби громом гучного оркестру в оді, співається в пісні,— у ній вимовляється речитативом. Подібно до сердечного листа, <вона> може бути й короткою і довгою, скупою на слова й безмежно говіркою, може обіймати один предмет і безліч предметів у міру того, наскільки близькі ці предмети до її серця. Найчастіше вбрана вона в меланхолію, найчастіше в ній вчуваються скарги, бо зазвичай в такі хвилини прагне серце висловитися і буває говірким.

<ДУМА>
Дума є родом віршів, не запозичених нізвідки, але утворений у слов'ян. Пісні північних конунгів мають з нею деяку подібність. Вона не є баладою, змістом якої обираються таємничі поетичні перекази, неясні явища, що ворушаться і лякають уяву. У ній нічого немає такого, щоб було б непроясненим, невиразним і заманювало б самою поетичною своєю невизначеністю. Навпаки, у ній усе виразно і ясно. Її предмет — подія справді історична, дійсно таке, що відбулося, чи ж переказ, так жваво збережений в народі, що сама історія вписала його у свої сторінки. Думи можуть бути виключно про історичних осіб. Цей рід можна скоріше б зарахувати до творів оповідно-драматичних, якби думи не розспівувалися подібно до пісень нашими старцями-сліпцями, хоча й речитативом, і якби не писалися розмірними строфами, серед яких багато є відкличних й повторюваних, що надає гармонійного округлення пісні — властивість, яка складає невимовну принадність пісні.

ПОЕЗІЯ ОПОВІДНА ЧИ ДРАМАТИЧНА
Поезія оповідна, на противагу до ліричної, є живим зображенням краси предметів, руху думок і почуттів поза самим собою, окремо від своєї особистості, до тієї межі, що чим більше автор уміє відокремитися від самого себе і сховатися за образами, які він змалював, тим більше встигає він ставати сильнішим і живішим у цій поезії; чим менше вміє сховатися й утриматися від втручання свого єства, тим більше недоліків у його утворі, тим він безсильніший і млявіший у своїх уявленнях. Значимість поезії оповідної чи драматичної збільшується в міру того, коли поет прагне довести яку-небудь думку і, щоб розвинути цю думку, закликає до дії живих осіб, з яких кожна своєю правдивістю й правильним відображенням природи захоплює увагу читача й, розігруючи роль свою, дану автором, служить доказом його думки. У міру того, чим природніше це здійснюється, вся подія здається живою, природною подією, що недавно відбулася,— тим часом, коли внутрішнє спричинене глибокою логічною діяльністю розуму. Тоді твір живий, драматичний, запальний перед очима усіх стає найвищою мірою дидактичним і є вінцем творчості, приступним самим тільки великим геніям.
Значущість поезії драматичної чи оповідної зменшується в міру того, коли автор випустить з уваги значну й сильну думку, що спонукає його до творчості, і стає простим списувачем сцен, які перед ним відбуваються, не наводячи на їх доказ чого-небудь такого, що потрібно сказати світові. Тоді значимість самої події керує ним, і він одержує тільки від нього свою значимість, хоча вона й не в ньому, але в події, а перевага його в чутті й умінні вибрати подію.
Простір і межі цієї драматично-оповідної поезії великі. Вона поєднує у собі безліч родів, починаючи від найбільших: епопеї і драми — до дрібних: байки чи притчі.

ЕПОПЕЯ
Найбільшим, найповнішим, найвеличнішим і найбагатостороннішим з усіх творінь драматично-оповідних є епопея. Вона обирає в герої завжди особу значиму, яка перебувала у зв'язках, відносинах і була дотичною до безлічі людей, подій і явищ, навколо якої неодмінно має змальовуватися все століття його і час, у які він жив. Епопея містить не деякі риси, але всю епоху, серед якої діяв герой з напрямом думок, вірувань і навіть пізнання, які мало на той час людство. Увесь світ на великий простір освітлюється навколо самого героя, і не лише приватні особи, але весь народ, а часто й багато народів, поєднуючися в епопею, оживають на мить і постають саме в такому вигляді перед читачем, у якому представляє тільки натяки й здогади історія. Тому епопея є витвір всесвітній, який належить усім народам і століттям, найдовговічніший, нестаріючий і вічно живий, і тому вічно повторюваний у вустах. Високу досконалість усіх якостей потрібно поєднати у собі поету понад найвищим генієм. Тому явища ці занадто рідкісні у світі, і, крім одного Гомера, тобто крім двох епопей Іліади й Одісеї, навряд чи є інші, що цілком містять у собі ту цілісність, видимість і багатосторонність, якої вимагає епопея. Порівнявши з Гомером всіх інших епіків, бачимо тільки, як впадають вони у частковості й незважаючи навіть на видиме бажання охопити багато, обмежують значення, всесвітнє втрачається у них, і епопея перетворюється у явище часткове. З тим разом пропадає і та велична невимушена простота, яка є у великого патріарха всіх поетів так, що весь згаслий древній світ з’являється у нього в тому ж сяйві, освітлений тим самим сонцем, ніби не гас зовсім, щоб зберегтися навіки живим у пам'яті всього людства.

МЕНШІ РОДИ ЕПОПЕЇ
У нові століття з’явився рід оповідних творів, що складають ніби середину між романом і епопеєю, героєм якого буває хоча й приватна й непримітна особа, однак значима в багатьох відношеннях для спостерігача душі людської. Автор проводить його життя крізь ланцюг пригод і змін, аби представити разом з тим в живу точну картину усього значного в рисах і правах узятого ним часу, ту земну, майже статистично схоплену картину недоліків, зловживань, пороків і всього, що помітив він в узятій епосі й часі гідного притягнути погляд усякого спостережливого сучасника, який шукає в минулому живих уроків для сьогодення. Такі явища від часу до часу з'являлися в багатьох народів. Багато з них хоча й писані прозою, проте можуть бути зараховані до творів поетичних.
Всесвітності нема, але є і буває повний епічний обсяг чудових окремих явищ у міру того, як поет вбирає у вірші.
Так Аріост зобразив майже казкову пристрасть до пригод і до чудесного, якими захоплювалася на той час уся епоха, а Сервантес посміявся над охотою до пригод, що залишилися після рококо у деяких людей, у той час, коли вже саме століття навколо змінилося, той та інший зжилися із взятою ними думкою. Вона виповнювала їх розум і тому набула обдуманої, строгої значущості, прозирає всюди й надає їхнім творам малого вигляду епопеї, незважаючи на жартівливий тон, на легкість і навіть на те, що одна з них писана в прозі.

РОМАН

Роман, хоча й писаний прозою, але може бути високим поетичним творінням. Роман не епопея. Його, скоріше, можна назвати драмою. Подібно до драми, він є твором занадто умовним. Він містить в собі строго і розумно обмірковану зав'язку. Усі персонажі, що мають діяти, чи, краще, між якими повинна зав'язатися справа, мають бути взяті автором заздалегідь; долею будь-кого з них заклопотаний автор і не може їх пронести й пересувати швидко й багато, ніби швидкоплинні явища. Усяка з’ява персонажу, спочатку, очевидно, незначна, вже повідомляє про його участь потім. Усе, що б не з’являлося, з’являєтся тільки тому, що занадто пов'язане з долею самого героя. Тут, як у драмі, допустиме тільки дуже тісне поєднання між собою персонажів; усякі ж подальші стосунки чи зустрічі, без яких можна обійтися, є порохом у романі, робить його розтягнутим і нудним. Він летить, як драма, об’єднаний жвавим інтересом осіб, які відносяться до головної події, у яку заплуталися діючі особи, і яка буремним ходом змушує ці діючі особи розвиватися, виявляючи сильно й швидко свої характери, збільшуючи захоплення. Тому всякий персонаж вимагає остаточної царини. Роман не описує усього життя, але чудову життєву подію, таку, що змусила життя проявитися блискуче, незважаючи на умовний простір.

<ПОВІСТЬ>

Повість обирає своїм предметом випадки, які відбувалися колись насправді чи насправді можливі, — випадок з якоїсь причини чудовий у психологічному відношенні, іноді (навіть зовсім без бажання сказати) повчальний, аби лише зупинити увагу мислячого чи спостерігача. Повість надзвичайно різноманітна. Вона може бути навіть зовсім поетичною і отримує назву поеми, якщо подія, що трапилася сама по собі, має щось поетичне; чи ж набула поетичності через часову віддаленість; або ж поет підійшов до неї з того поетичного боку, який доступний лише поету. Так, повість «Бахчисарайський фонтан» — уже поема за теплим розкішним колоритом, яким від початку й до кінця наділив її поет. Вона може бути просто живою розповіддю, майстерно і жваво розказаним картинним випадком, як Жуковського «Маттео Фальконе», Язикова «Сурмін». Або ж засобами сатири описує який-небудь випадок, і тоді стає значним твором, незважаючи на несуттєвість узятого випадку; такі «Модна дружина» <Дмитрієва>, «Граф Нулін» Пушкіна, котрий і без того мав значущість вираження, як жива картина. Іноді навіть сам випадок не заслуговує на увагу і береться тільки для того, щоб зобразити яку-небудь окрему картину, живу, характерну рису умовного часу, місця й звичаїв, а інколи й власної фантазії поета.

<КАЗКА>

Казка може бути високим творінням, коли служить алегоричним вбранням для високої духовної істини, яка проявляє відчутно й зримо навіть для простолюдина справу, доступну тільки мудрецю. Такі почасти дві повісті Жуковського про життя людське. Казка може бути творінням невисоким за своїм змістом, але найвищою мірою сповненим принадністю поетичною, якщо поет, узявши народний мотив, випестить її своєю уявою і розів'є з неї поему, як, наприклад, «Руслан і Людмила». Нарешті, казка може бути значним творінням, коли увесь зміст створений поетом, але в дусі народному, як Лермонтова «<Про> купця Калашникова», і, нарешті, казка може бути просто переказом майже слово в слово народної казки,— твір найменш значний, котрий виграє тільки від того, якщо поет зуміє краще впорядкувати її, вичистити, втримавши характерне для неї й позбавившися зайвого. Такі казки Жуковського <і> Пушкіна про царя Салтана, про царя Берендея, про царя Сал<тана?>, про Сплячу царівну й сімох братів.

Згенеровано за 0.042041063308716 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати