Даринка верталася додому зі школи в компанії старших брата і сестри. Грудневий мороз пощипував щічки, а під ногами рипів сніг. Сонечко вигравало промінцями на калюжах, закутих у кригу, та на бурульках, що звисали з дахів будинків. Але першокласниця не раділа зимовій погоді, вона йшла похнюплена, роздивляючись носаки зимових чобіт, на які сідали сніжинки і танули.
— Чому ти сумуєш? — запитав Сашко. — Сьогодні ж Миколая, свято див і подарунків!
— Та знаю, але… — непевно заперечила сестричка.
— Жодних але!
— … але ж подарунки насправді нам лишають батьки, і ніякого Миколая-чарівника не існує! — випалила скоромовкою Даринка. Її щоки спалахнули рум’янцем, а на очі навернулися сльози.
Сашко і Оксанка перезирнулися. Сестра стенула плечима, мовляв, нічого не знаю.
— Хто тобі це сказав? — звернулася вона до молодшої.
Діти зупинилися неподалік майданчика, де ватага хлопчиків грала у сніжки. Деякі котили величезні валуни, щоб зліпити сніговика. Даринка важко зітхнула і показала на однокласників.
— Їм у справах див точно не варто довіряти, — запевнив Сашко і багатозначно поправив окуляри на носі. — А от твої брат із сестрою знаються на Миколаєвих чарах!
Оксанка ствердно кивнула.
— Думаю, Даринка вже достатньо доросла, щоб упевнитися в існуванні Миколая на власні очі. Правда ж, Сашко? — підморгнула вона братові.
— Так, сьогодні дочекаємося півночі втрьох, — погодився Сащко. — Сама все побачиш. Лише не кажи батькам, що збираєшся не спати так довго.
Очі в Даринки заіскрилися радістю.
Увечері, коли в батьківській кімнаті згасло світло, діти навшпиньки пробралися до вітальні. Там поблискувала гірляндами-вогниками і золотими кулями ошатна ялинка.
Сестри та брат прихопили з собою ковдру й подушки, які розклали на величезному пухнастому килимі поблизу ялинки. Даринка, хоч і не до кінця вірила в існування чарівника, також умостилася на килимі зі старшими. Разом вони точно не пропустять прихід Миколая.
— Тепер головне — не заснути, — позіхнула Оксанка. Вона сперла голову на долоню, щоб краще бачити брата й сестричку.
Діти ретельно підготувалися до очікування. До півночі було ще дві години. Хлопець озброївся ліхтариком та взяв книжку з улюбленими чарівними казками. За читанням час зазвичай минав швидко. Оксанка подбала про солодощі — взяла з кухні миску, повну домашнього печива. Молодша сестра прихопила улюбленого ведмедика. Поклала іграшку поряд і натягнула ковдру собі аж до носа.
Минуло кілька довгих годин. Дівчата здалися ще до того, як на електронному годиннику висвітилося 23:00. Тепер вони сопіли, притулившись головами одна до одної. Проте хлопчак ні на хвилину не заплющив очей.
Минула дванадцята, перша…
— Щось не так, — Сашко будив Оксанку, трясучи за плече. — Миколая немає.
Даринка також прокинулася і розгублено терла очі.
— Ти впевнений?
— Мабуть, із ним сталося щось лихе, — не вгавав Сашко.
Оксанка спробувала знайти пояснення:
— Він міг пройти повз і залишити подарунки в наших кімнатах. Бо зазвичай ми спимо не тут.
— Я вже перевіряв біля ліжок, — Сашко був стривожений. — Двічі.
Хлопчик важко зітхнув. Даринка бачила його таким розгубленим чи не вперше.
Раптом він схопився на ноги і кинувся до стіни позад ялинки.
— Так і знав! Сталося найгірше, — розпачливо вигукнув хлопчик. — Дивіться, як бринить чорна тінь від дерева!
— Що це означає? — не розуміла Даринка.
— Я читав, що володар тіней — Морок — ненавидить Миколая всім серцем, якщо тільки воно в нього є. Він заздрить, адже люди люблять Миколая, — пояснив Сашко. — Боюся, цієї ночі він вирішив помститися.
— Невже Морок заподіяв Миколаю щось лихе? — прошепотіла Даринка і міцно обійняла ведмедика.
— Поки не знаю, — похитав головою Сашко. — Але хочу дізнатися.
— Як? – ошелешено здійняла брови Оксанка.
— Порталом до царства Морока слугують тіні. Я пройду туди крізь цю.
Хлопчик торкнувся чорної плями за ялинкою, і тінь сколихнулася. А коли занурив руку в портал, темрява ніби ковтнула його долоню.
— Це надто небезпечно! — скрикнула Оксанка, а тоді затулила губи рукою.
Дівчинка прислухалася, чи, бува, не розбудила батьків. Але в будинку стояла тиша.
— Я йду, — наполягав Сашко на своєму. — Бо хто ж врятує Миколая?
— Тоді я з тобою!
— І я! — озвалася Даринка.
— Ні-ні-ні! Ми підемо удвох, — заперечив Сашко, — а ти тут лишишся за старшу.
Даринка кинулася обіймати Оксанку, а тоді підійшла до брата. Він міцно пригорнув малу.
— Ми скоро повернемося. Дивись, не з’їж усе печиво, поки нас не буде. Миколаю трохи залиш, — підморгнув він сестричці.
Сашко взяв за руку Оксанку, і вони пірнули у царство Морока. Було геть темно, тож діти йшли навпомацки, не випускаючи долоней одне одного. Обабіч тягнулися вогкі кам’яні стіни. Вони вже минули кілька поворотів, коли Сашко згадав про ліхтарик, який завбачливо поклав до кишені. Але темрява навколо була така густа, що світло ледь-ледь її прорізувало слабким променем.
— Агов! Є тут хтось? — гукнув Сашко, але його голос загубився в глибині тунелю, немов у бездонному колодязі.
Вони рухалися холодним коридором і жалкували, що не вдяглися тепліше. На них були лише махрові піжами та домашні капці. Час від часу діти вступали у щось слизьке, через що Оксанка мало не впала кілька разів, але Сашко вчасно її підхоплював.
Тунель заплутував дітей багатьма поворотами і відгалуженнями. Сашко намагався запам’ятати маршрут, щоб так само повернутися назад. Один раз наліво, двічі управо, а після довгого переходу на роздоріжжі обрати вхід посередині. Проте ось перед ними постала глуха стіна. Йти вперед було нікуди, і дітям довелося повернутися на попереднє перехрестя.
Просто над головами зі свистом протетіла зграя створінь із гострими пазурами, що скуйовдили волосся дівчинки.
— Що це? — голос в Оксанки тремтів.
— Кажани. Не бійся, — заспокоїв сестру Сашко, хоч і сам жахнувся раптової появи рукокрилих.
— Здається, ми загубилися, — зітхнула дівчинка, коли побачила нове перехрестя.
Три отвори на кам’яній стіні дивилися на них, наче порожні роззявлені роти.
— Стривай, чуєш? — зупинив її брат, і приклав собі до губ вказівний палець. — Там щось відбувається.
Із крайнього зліва входу долинали голоси. Розмову важко було розібрати через протяг, який свистів у лабіринті. Тут, на перехресті, вітер дув іще дужче. Діти пішли на звук розмови — і опинилися у просторій печері. Кам’яна зала була величезна, неначе якийсь гігант видовбав її у скелі.
Коли вони увійшли, голосів уже не було чутно.
— Миколай он там! — гукнув Сашко і кинувся до чоловіка, котрий лежав на холодній кам’яній підлозі. Він мав білу бороду і довгий коричневий кожух. Дідусь не ворушився і, здавалося, спав. Сашко потрусив його за плече, але той не відповідав.
Вітер пробирав до самих кісток. Оксанка обхопила себе руками, щоб хоч трохи зігрітися.
Раптом шалений холодний вихор закружляв посеред зали, неначе справжній смерч, закручуючи у вир сухе листя, грудки землі, каміння і все, що попадеться. Дівчинка здійняла очі — і побачила під склепінням печери похмуру чорну хмару, до якої тягнувся смерч, немов стовбур кремезного дерева.
— Поглянь туди! — дівчинка вказала братові на хмару, яка росла і зловісно миготіла блискавками.
— Морок, — озвався слабкий хриплий голос. Це Миколай прийшов до тями. — В лабіринті Морока мої добрі чари безсилі. Тут господар — він.
— Хто до мене завітав? — голосно, неначе грім, проказав згори Морок. — Діточки прийшли рятувати бідного дідуся?
Хмара перетворилася на жаске обличчя старигана з червоними зіницями. Діти відступили на крок і притулилися до мокрої стіни.
— Звільни його! — крикнув Сашко Мороку. — Не вбивай!
— Ні-ні, він житиме, — гуркотів голос, — і бачитиме, як гасне віра в його дива. Нарешті день розплати настав!
Образ Морока зник, натомість у хмарі почали зринати темні силуети з нічних жахів. Десятки черепів із порожніми очницями, кістляві руки, які, неначе хотіли вхопити дітей своїми величезними пальцями.
На хмарі, немов на екрані, діти побачили інших малюків, як мирно спали в своїх ліжечках, допоки кошмари Морока не втрутилися в їхній сон. Чорні зграї кажанів та бліді тіні привидів, вилетівши з хмари, кружляли над їхніми маленькими голівками. Малюки прокидалися від жахіття і гірко плакали.
Раптом на «екрані» з’явилася Даринка. Дівчинка лежала і мирно спала неподалік ялинки, що яскраво сяяла вогниками. Слуги Морока кинулася до сплячої Даринки і закружляли над нею у страхітливому танку. Даринка прокинулася, її оченята були мокрі від сліз. Один за одним на ялинці почали згасати золотаві кульки-вогники, і вже за мить на різдвяному дереві не лишилося жодного. Запала гнітюча темрява.
Сашко і Оксанка сумно перезирнулися, наступної миті зображення Даринки зникло.
— Не чіпай нашу сестру! — пригрозив Сашко.
— Мені вона не потрібна. Я лише поцупив її віру в дива, от і все, — гримнув голос Морока. — Без віри дітей Миколай — не більше, ніж жалюгідна людина. Скоро віра в добро згасне по всій планеті, і моя влада над страхами буде безмежна! — Морок засміявся так голосно, що стіни печери здригнулися.
Вдома Даринка прокинулася страшного сну. Вона покликала брата і сестру, та ніхто не озвався. Згадавши, що вони пішли рятувати Миколая, дівчинка захвилювалася, що вони потрапили в біду. «А раптом Морок їх скривдить? А що як вони ніколи не повернуться з його темного царства? Що буде з ними і з Миколаєм?»
Даринка похилила голову і важко зітхнула. Вона понад усе любила старших брата й сестру і не хотіла, щоб з ними сталося щось лихе. «Якщо Миколай дійсно є, — подумала вона, — лише він своїми чарами зможе врятувати Сашка і Оксанку з полону Морока».
Дівчинка загорнулася в ковдру і прошепотіла тремтячим голосом:
— Любий Миколаю! Вибач, що я сумнівалася, чи ти існуєш. Дякую тобі за подарунки, які ти щороку клав мені під подушку: ляльки, іграшки, книжки. Дякую за чудового ведмедика, він став мені другом! — дівчинка погладила іграшку і міцно притулила до себе. — Але сьогодні, прошу тебе, врятуй моїх брата і сестру. — По щоках Даринки текли сльози. — Це буде найкращий подарунок!
Наступної миті на ялинці засяяли вогники: один, другий, третій. Золотаві кульки заблищали, а гірлянда замерехтіла, осяюючи кімнату. Даринка усміхнулася, і її серце забилося швидше в передчутті зимового дива.
Тим часом в темній холодній печері темні тіні, слуги Морока, насувалися дітей та Миколая щільною стіною. Вони простягали кістляві руки, свердлили порожніми поглядами, наводячи жах. Монстри з нічних кошмарів обступили в’язнів лабіринту зусібіч, і здавалося, що вже не вирватися.
— Туди! — вигукнув Миколай. — Хтось повірив у новорічне диво! — дідусь показав на тунель, де сяяло золотаве світло.
Вогник, що спочатку ледве жеврів, за лічені секунди спалахнув яскравим вогнем. Здавалося, що сонце зазирнуло в похмуру печеру. Неначе осяйна жовта стежка, широкий яскравий промінь простягнувся до дітей, прорізаючи шлях крізь натовп жаских слуг Морока.
— Біжіть! Я за вами.
— Можете йти? — стурбовано запитав Сашко.
— Так, сили повертаються до мене.
Вони побігли на світло, відштовхуючи страхітливі тіні. Морок прокричав їм у спину:
— Тобі пощастило, Миколаю! Але я наступного разу я так просто не здамся.
— Я не тримаю на тебе зла! — проказав чарівник, і разом з дітьми переступив портал, який випромінював світло.
Вони опинилися в просторій кімнаті вдома в Сашка й Оксанки. Щойно діти вийшли з тіні ялинки, до них із обіймами кинулася Даринка:
— Як я вас чекала!
Троє дітей обійнялися.
Коли з порталу вийшов Миколай, Даринка застрибала з радощів.
— Це ви! Це ви врятували моїх брата і сестру! Ви саме такий, як я собі уявляла.
— Ні, це ти врятувала всіх нас, Даринко, — ласкаво пригорнув він дівчинку. — Завдяки тобі дива повернулися в цей світ!
Миколай поглянув на електронний годинник.
— Уже третя ночі, я маю встигнути рознести подарунки дітям. А ви лягайте спати, треба набратися сил після небезпечних пригод.
— Так, — позіхнув Сашко, — цілком погоджуюся.
— Нарешті тепло! — загорнулася в ковдру Оксанка.
— Бувайте здорові!
— Ой, геть забула! — скрикнула Даринка, коли Миколай пішов до дверей. — Пригощайтеся! — дівчинка протягнула йому миску з печивом. — Мабуть, ви зголодніли.
Миколай взяв кілька шматочків печива і помахав дітям на прощання.
Коли вранці Сашко, Оксанка і Даринка прокинулися, то побачили біля себе три коробки, загорнуті в блискучий папір і прикрашені бантами.
— Доброго ранку, діти! — мама з татом зайшли до вітальні. — Миколай, мабуть, довго шукав вас у ваших кімнатах, поки знайшов тут. Чому ви не в своїх ліжках?
— Ми… ми всі разом хотіли його побачити, — пояснив Сашко.
— І як? Вдалося? — підморгнув дітям тато.
— Це довга історія, — усміхнулася Оксанка.
— Але головне те, що сьогодні свято. І ми всі разом! — обійняла брата і сестру Даринка. — Ну-мо розпаковувати подарунки!
Діти зашурхотіли, відкриваючи коробки і розв’язуючи банти. З вікна за родиною спостерігав Миколай. На його обличчі сяяла ласкава усмішка.
