"жи єсі на нєбєсі". Та, коли на нєбєсі дубар, і промінці на землю просяться? чи так вже й холодно у цім Кільці Земнім? поете, дорогий філософе, Обручка "трохи" заширока, Та, хай не завузька... носіть, носіть життя...
я зараз згадую::
"Земля обертається довкла Сонця"... читаю речення з кінця: "Довкола Сонця обертається Земля"... Якщо земля, не та, якою засипає, мов снігом (сніг - біла земля?), а кулька - хай буде й буде у Вас це коло...
Я буду обертатися довкола Ваших віршів. І тепло мені буде навіть від холоду... Спасибі. Спасибі.
(є такий красивий холод. Може, Вам буде до вподоби).
http://www.youtube.com/watch?v=lUDwGcRNBNk&feature=related
О майн готт, як то сказав би Гординський де Федькович. Ураган. Дайте я збережу це навсігда. (:
Абсолютно. Воно впало на попередні "штучки" з форматуванням і з них скористалося. Мабуть, якби натомість передувало шось гастрономічне, вийшов би тратат "Халоднийє закускі" (:
Дак вопше кажучи, я можу тільки вухами ворушити, дослухаючись. Бо зсередини його читати було просто неможливо, бо знову як "лєпєртаж с мєста сабитій". Або "Підручник власноручного голковколювання для чайників". А тепер коли воно одірвалось хочеться пояснити його так, шоб його взагалі не стало. А натомість ластівки гніздечко звили в стрісі.
Нє, ну я ше з ним не змирився, хіба шо частково і тільки дякувати отсим відгукам. Це добро, правда, мало садистським наслідком те, шо на його хвилі я змусив Пана Композитора писати вірші (що вопше повний сюр) і він набомбив здоровенний цикл хоку "про бублики". Хоча б користь. Гггг. (:
Як, ну... я десь розумію, шо він написав, а вже не його самого, тьху-тьху (стукає по лобі). Теоретизуючи, можна сказать, це як свинки в море попадали. ((:
Дозвольте високо здійняти великого бриля на подяку.
(Пурхає, машучи вухами, червоними від сорому)
Єфрем
якщо /стиль - то є повторення, переповторення і самоповторення/, що безумовно вірно, особливо - самоповторення (тут дописувач буряковіє і єхидно либиться), то дуже вірно вибрана тема_тематика, бо в замерзаючої людини падає клямка і вона ні про що більше не може думати, окрім всепоглинаючого холоду, а тому й ходить колами, вперто (й тупо?) вертаючись до того, що її більш за все й пече в цю мить - власне, до холоду. але ж властивість мозку така, що втриматись довго на одному предметові - ну ніяк, бо то вже медитація, а наші люди в булошну на таксі не їздять, тому думка (міцно заякорена до Х) спорадично кидається в різні боки, інстинктивно вихоплюючи (як їй здається!) в навколишньому&внутрішньому безмежжі найважливіші для себе пазли, але, як йо_йо, вертається до свого любимого Х. тобто - вірш може бути абсолютно еклектичний, але міцно триматися холодом і видавати суперпупер цілісним, як цеглина. це я до чого (окрім блукань колами), а до того, що тема і втілення - ідеальні... мабуть, вірно вибрано столик, бо на деревляному так би не написалось (радіє що сказав дурню:)
/уже на межі (чи за межею) літератури?/ - на межі між віршем і невіршем. та так на межі, що не тяжіє ні до того, ні до іншого - а цілком самостійна межева штукенція. зізнайтеся - писали цеглинкою, а потім форматнули? жартую-жартую... просто хочу сказати, що за сприйманням це для мене не загальноприйнятна неримована поезія, а щось таке самостійне... бо, з одного боку - якщо прибрати форматування, це прозова цеглинка, але, розбито так вдало і закладена в неї така напруга, що це вже аж ніяк не (з острахом оглядається в бік прозової колонки і членів її фанклубу)... ну, ви мене розумієте. тобто: форматування (уявне... внутрішнє...) для вас - це дорога в один бік, потім почуття так цементують текст, що сприймається він тільки отак і ніяк інакше.
зрозумійте вірно, я не кажу що текст написаний цеглинкою і потім розбитий. а мається на увазі, що - !не при першому прочитанні, одразу цього не розумієш, бо захоплений (власне) текстом! - він відходить від загальноуявної зализаної поезії в напрямку прози, але так до неї й не доходить: лишається стовбичити в якійсь своїй царині, де поодаль Марко зі своїм блюзом, далі ще хтось...до болю знайомий... тобто - я цілком можу уявити його уявний шлях у зворотньому напрямкові у цю ж саму царину: від віртуальної прозової цеглини до кінцевої драбинки. і тільки сюди можу приписати вашу хвройдівську обмовку "обоє-рябоє". але ж звідси він, з цієї нічиєї вашої землі - ні ногою!
в цьому величезна "небезпека" для читача, бо від поетичних конструкцій, загалом штучних, в нього несвідомий захист. а ваша штукенція - це як шаманське нашіптування: просто-таки вмерзаєш в лід. у вас виходить простий розмовний текст, від якого захисту нема. але розумієш це, коли вже пізно, після якось там енного прочитання - все, ти попався, креветко, тебе заморожено!
поети, наївні, щось там ритмізують, вилизують, шукають якоїсь там плинності тексту, щось там ще - а ви Х з плеча, потім ще раз - Х по голові, а потім - Х під дих...- і все: читача нема, загнувся...замерз.
в кінці дописувач щиросердно кається, що, мовляв, писав гарячково, якби писав ще раз, то було би все інакше, що це виключно його хворблива уява саме від цього тексту, а він тут ні при чому... щось там ще...ще.... і обіцяє більше так не бути.
Кудкудак-(щиросердо)-кудкудак! ((: Формально кажучи, се, по ходу справи, наче була думка про музичні "варіації на тему", в тому розумінні, шо стиль - то є повторення, переповторення і самоповторення...
Але насправді воно якось (паскудно) уже на межі (чи за межею) літератури? Якесь, обоє-рябоє, за що й дякувати стидко?.. (Уперто шаркає ніжкою та витирає носа рукавом.) Пасіба за прачьтєнійє...
Єфрем
