Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2647
Творів: 49011
Рецензій: 93656

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Чудовисько Філдсхейму

© Влад Ворон, 21-06-2021
Золотавий диск сонця, ховаючись за горизонт, заливав рівнини пряним, вечірнім промінням. Між лугами вкритими кольоровим полотном весняних трав і зеленою стіною лісу, гадюкою бігла широка дорога. По ній, не спішним кроком ішли двоє подорожніх. Перший був чоловіком середніх років. Ростом високий, міцної статури, широкоплечий. Весь його вид видавав в ньому досвідченого воїна, в тому числі суровий і непорушний вираз обличчя, вольовий погляд і пара мечів, які виднілися за складками сірого плаща. Час від часу він пригладжував свою коротку бороду, та поправляв довге русяве волосся, яке розпатлували різкі пориви холодного вітру. Поряд з ним йшов юнак, який хоч і був на голову нижчий за нього, слабким на його фоні не здавався. Одягнений він був, як і його супутник в лляний одяг і окутаний сірим плащем, а на поясі також висів меч. Волосся він мав теж русяве, проте коротке, а погляд і обличчя було до пари його молодому віку. Його очі, сповнені цікавості, бігали туди сюди, а в зелених зіницях палав вогонь, готовий в будь-який момент вирватись на зовні.
— Що скажете, Даррен, про нашу нову роботу? — мовив юнак.
— Поки нічого, Артуре. Варто перш опитати місцевих і лише тоді робити якісь висновки. А в тебе є якісь думки з цього приводу?
— Нічого такого. Я от просто подумав. Ми ж не одноразово зустрічались з усякими монстрами, як ото гіпогрифи, упирі, вовкулаки і безліч інших виродків. Фахана неодноразово убивали. Наші наймачі завжди описували їх як непереможних чудовиськ, які убивають одним поглядом, але жоден з них не вистояв проти нас у бою. То можливо і цей Бикоголовий не такий вже не безпечний, як нам його описував той граф, як його….
— Болард.
— Так, точно, Болванд.
Артур розплився у посмішці. Даррен лише похитав головою.
— Добре що ти на прийомі у графа не поводив себе як ідіот. Інакше нас точно кинули б в темницю.
— Артур пожав плечима і лише ширше посміхнувся, після чого майже вмить посерйознішав і сказав:
— Так що думаєте про Бикоголового?
Трохи подумавши Даррен відповів:
— У страху очі великі й це ти добре помітив. Проте на цей раз ситуація дещо інакша. Якщо вірити словам графа Боларда, — Даррен наголосив на імені графа, — то цей, так званий Бикоголовий за ніч перебив загін зі ста тренованих солдатів. Мені не варто тобі нагадувати, що сотня тренованих солдатів, навіть без навичок боротьби з монстрами, переможе того ж гіпогрифа чи фахана майже без втрат. Ні на цей раз справа куди серйозніша. Тим більше я ніколи не чув про подібних монстрів як цей Бикоголовий.
Раптом Даррен зупинився і рукою призупинив Артура.
— Що таке? — розгублено запитав юнак.
У відповідь Даррен приклав вказівний палець до губ і кивком указав вперед. Артур перевів свій погляд в ту сторону. Десь приблизно в ста футах від них, перед поворотом, що огинав ліс і повинен був вести, як їм раніше казали, до Філдсхейму, серед дерев ледве виднівся загадковий силует.
— Не може бути, — шепотом промовив Даррен, глянувши на багряний диск сонця, що ледве торкався далекого лісу за лугами.
— Ви думаєте це Бикоголовий? — ледве стримуючи наснагу, прошепотів юнак.
— Граф Болард запевняв, що чудовисько з’являється лише уночі, проте щось мені підказує, що воно якраз нас там чекає.
— Воно і на краще, — Артур вже не приховував свого запалу, — Зараз ми з ним швидко розберемось і робота виконана.
— Благослови нас Ектора, щоб так і сталось. Сподіваюсь історія про смерть всього загону була перебільшенням.
Артур дістав меч з піхов і вже було хотів кинутись уперед, як Даррен знову зупинив його.
— Не поспішай так. Повільно ідемо разом. Хто його знає як і коли це чудовисько буде атакувати, тому варто бути напоготові.
З цими словами Даррен теж оголив лезо свого меча і повільно покрокував уперед, не спускаючи погляду з силуету серед дерев. Артуру же не залишалось нічого іншого, як послідувати за ним.
Вони повільно наближались до силуету, як їм здавалось, Бикоголового і не схоже що той здогадувався про те, що його помітили. Він і далі непорушно стояв серед дерев, освітлений м’яким промінням сонця, що заходило, завдяки чому його і можливо було помітити. Коли ж подорожнім до місця сховку залишалось футів двадцять приблизно, силует різко вискочив зі своєї засідки, моторошно заревів і здійнявши над головою чималу сокиру, кинувся на Артура. То було високе чудовисько з чоловічим тілом і бичачою головою, все вимазане засохлою кров’ю. Воно бігло швидко, немов кінь і буквально за мить вже було біля юнака, намагаючись одним ударом перерубати того навпіл. В останній момент Артур ухилився від удару відскочив у бік і сокира просвистіла перед його обличчям. Одразу ж за цим Даррен атакував чудовисько. Лезо його меча з усіх сил впилось в руку Бикоголового, в якій той тримав сокиру. Проте чудовисько не те що не випустило з рук свою зброю, напроти лише міцніше її стисло і в руці та з замаху вдарило Даррена руків’ям в груди. І хоч той намагався відскочити назад, удар все ж настиг його і Даррен з хриплим стогоном упав на землю. Артур вирішив скористатись тим, що чудовисько перевело свою увагу на його наставника і з усієї сили наніс два удари по спині чудовиська, яка якраз відкрилась. Меч розсік плоть Бикоголового, проте від того що відбулося одразу ж за цим, Артур застиг на місці. Рани чудовиська загоювались буквально на очах, плоть зросталась не залишаючи навіть шраму. Проте атака юнака знову привернула до того увагу Бикоголового. Юнак прийшов у себе якраз вчасно, щоб ухилитись від широкого змаху сокирою. Проте за першим ударом одразу послідував наступний, настільки швидкий, що Артура точно б зачепило, якби не Даррен. Той заскочив чудовиську на спину і тримаючись правою рукою за шию, лівою стромив тому кинджал в око і прокричав до Артура:
— Тікай! Я наздожену.
Чудовисько завило від болю спробувало змахнути Даррена, проте той проколов кинджалом і праве око, та залишивши зброю стирчати в голові Бикоголового, зістрибнув з того та схопивши Артура за руку, який замість того щоб, послухати наказу, знову намагався атакувати чудовисько, побіг в сторону селища Філдсхейм.
Артур ледве не вронив меча, коли Даррен потягнув його за собою, але пручатись не став. Філдсхейм був фактично за поворотом і залишалось до нього трохи менше двохсот футів. Артур біг щосили та навіть трохи переганяв Даррена. Десь на пів шляху юнак почув моторошний рев за спиною. На мить обернувшись, він побачив, що попри виколоті очі, Бикоголовий якимось чином зрозумів куди вони побігли й вже гнався за ними швидко скорочуючи дистанцію. Юнак намагався пришвидшитись, проте вже і так біг на грані свої можливостей. Натомість чудовисько лише наближалось. Артур розумів це по тому тяжкому звуку, з яким ноги чудовиська ступали на землю і звук цей ставав усе ближче і ближче. І ось, коли здавалось, що чудовисько вже майже наздогнало їх і от-от завдасть удару, тяжкі кроки затихли. Артур не знав що сталось і обертатись не хотів. Тим більше що до рятівних стін селища було рукою сягнути. Проте лише зараз юнак помітив, що ворота були зачинені, а через високий частокіл їм навряд чи перебратись.
Як тільки вони добігли до Філдсхейму, Даррен з криками почав гамселити кулаками по воротах:
— Швидше відкривайте!
Артур же стиснув обома руками руків’я меча та обернувся в сторону чудовиська, готуючись в разі чого захищати себе і свого наставника. Проте чудовисько вже не переслідувало їх.
— Погляньте но, — юнак злегка штовхнув Даррена вбік, — Бикоголовий більше не женеться за нами.
Даррен облишив свої спроби достукатись до когось за воротами, тим більше, що йому ніхто так і не відповів, а ворота так і були закриті. Він обернувся і побачив, що Бикоголовий стояв від них у футах сорока і дивився своїми виколотими очима, з одного з яких стирчав кинджал. Чудовисько деякий час так і стояло, після чого розвернулось і зникло в глибині лісу.
*  *  *
Артур дивився на ліс, в якому щойно зник Бикоголовий і не міг повірити своїм очам. Те що чудовисько раптом просто розвернулось і пішло не вкладалось в його голові.
— Щось тут не так, — мовив Даррен.
— Чому він не став нас наздоганяти? — запитав Артур.
— Гадки не маю. Та зараз це не важливо. Потрібно якнайшвидше потрапити в селище, раптом воно повернеться.
Даррен знову постукав у ворота і на цей раз йому відповів переляканий чоловічий голос:
— Він, він пішов?
— Так, пішов. — відповів Даррен. — Тому швидше впустіть нас, доки він не повернувся.
Почувши, що Бикоголового вже немає, голос одразу осмілів.
— А ви хто такі власне будете? Не можу ж я впустити кого попало.
— Ми розбійники й прийшли вас грабувати, — пожартував Артур, за що одразу отримав по потилиці від Даррена.
— Не слухайте цього телепня. Ми найманці. Нас найняв ваш граф Болард, щоб розслідувати смерть його солдатів неподалік вашого селища.
— А звідки мені знати, що ти кажеш правду, — відповів голос за воротами. — Можливо ви й справді розбійники. Чим доведете, що ви від графа Боларда?
Даррен гнівно глянув на Артура.
— У нас є від нього грамота. Якщо відкриєте ворота, я її вам покажу.
— Ворота я вам не відкрию, доки не переконаюсь, що ви є ті за кого себе видаєте. Перекинь грамоту через верх, так краще буде.
— Дожартувався? — звернувся Даррен до юнака. — Нас тепер можуть в селище не пустити через твоє блазенство.
Артур лише посміхнувся і знизав плечима. Даррен важко зітхнув і скинувши з плеча мішок з речами, швидко знайшов у ньому сувій, перев’язаний червоним мотузком.
— Перекидаю, — вигукнув він і кинув сувій через частокіл.
— Деякий час за воротами панувала тиша, після чого вже знайомий голос їм відповів.
— Усе в порядку, зараз ми вас впустимо.
З цими словами через ворота перелетіла мотузка.
— Для чого ви мотузку перекинули? — поцікавився Артур.
— Як для чого? — здивувався голос за воротами. — Ви ж всередину хочете. Сонце вже майже зайшло і відкривати ворота нам заборонено. Тому лізьте через верх.
— Ви знущаєтесь? — розгнівано викрикнув юнак. — Та я зараз…
Артура перебив Даррен, який поклав йому руку на плече і дивлячись йому в очі, суровим голосом мовив:
— Помовчи хоч трохи, інакше ми під воротами ночувати будемо. І доки поряд снує Бикоголовий, це не найкращий варіант.
Артур проковтнув образу і кивнув в знак згоди. Побачивши, що юнак заспокоївся, Даррен, закинув за плече мішок, взяв мотузку, смикнув її декілька раз і промовив до Артура:
— Ти перший полізеш, чи я?
— Ви лізьте, — буркнув під ніс юнак.
Даррен стиснув мотузку обома руками та поліз угору. Коли той вже був за воротами, Артур підійшов до мотузки, обізвав про себе всіма лайливими словами які знав того, хто не захотів йому відкрити ворота і став забиратись на гору. Опинившись на воротах, юнак спритно зістрибнув на другу сторону. Якраз в цей момент Даррен розмовляв з чоловіком в тканинному обладунку, який показував в сторону селища.
— Дякую, — промовив до нього Даррен, ховаючи графську грамоту в мішок. — Тоді ми підемо.
— Нема за що. — відповів вартовий. — Проте завтра обов’язково зайдіть до командира Стівена. Попитаєте в когось із селян чи вартових, вони підкажуть як його знайти.
Даррен ще раз подякував і жестом покликавши Артура за собою, пішов в ту сторону, в яку йому показував вартовий. Артур зрозумів, що саме цьому вартовому належав той голос, тому проходячи повз нього, кинув на чоловіка гнівний погляд, після чого прискорився, щоб наздогнати Даррена.
— То куди ми йдемо? — поцікавився юнак.
— Як куди, в трактир. Треба ж знайти дах над головою.
‘’П’яна рілля’’, а саме так називався трактир, знаходився на торговій площі. Прикрашений різьбою, фігурними колонами й черепицею він сильно вибивався із череди однотипних дерев’яних будинків і старої, обшарпаної каплиці. Йому куди більш пасувало знаходитись у великому місті, ніж хоч і не маленькому, проте блідному та сірому поселені. Хоча навіть у містах трактири зазвичай виглядали куди менш доглянутими.
Коли подорожні зайшли всередину, Артура одразу ж окутало відчуття затишку і комфорту. Проте, на диво, в трактирі не було жодного відвідувача. Біля каміна, в якому тихо потріскувало полум’я, яке було ледве не єдиним джерелом світла, на табуретці сиділа молода дівчина і коцюбою розворушувала жар. Господар трактиру, високий, худий чоловік з облисілою головою, спершись рукою об щоку, дивився як розпечена сльоза воску швидко скочувалась по тілу свічки, але помітивши гостей, одразу ж випрямився, широко посміхнувся і мовив:
— Ласкаво просимо в трактир ‘’П’яна рілля’’. Мене звати Джордж, а це, — він вказав рукою на дівчину біля каміна, — наша офіціантка Клаудія, — Джордж перейшов на шепіт, — тільки зарання попрошу не тривожити її. Батьків Клаудії убило чудовиська і з того часу вона сама не своя, — і звичним голосом додав, — тож, чим можу допомогти?
— Доброго вечора. Моє ім’я Даррен, а це мій учень Артур.
— Угу, угу, — пробурмотів юнак, — доброго вечора.
— Ми хочемо зупинитись у вас на декілька днів, у вас же є вільні кімнати?
Артур помітив, як щось немов блиснуло в очах трактирника, а його посмішка стала ще ширшою.
— Ну звісно, в нас достатньо вільних кімнат. Я так розумію вам потрібно дві. Це буде коштувати 10 мідяків за ніч. Звісно без вечері та сніданку.
— 10 мідяків за одну ніч! — Обурено вигукнув Артур. — Та навіть в столиці ціни не такі високі! Ти нас за дурнів тримаєш, чи як?
— Артур, замовкни! — гаркнув на юнака Даррен.
— Замовкнути?! Та цей пройдисвіт хоче з нас три шкури зняти! Я вже краще на дворі переночую!
Даррен злегка стукнув юнака долонею по потилиці й той щось побурчавши, відвернувся в сторону.
— Ви вже вибачайте його, — спокійним тоном Даррен звернувся до трактирника. — Ця молодь вічно норовить показати свій характер. Пам’ятається, у його віці я і сам такий був. Та все ж він правий. 10 мідяків це і справді завелика ціна. Можливо додайте ще вечерю і по руках?
— Ціна не зміниться. — Різко відповів Джордж. — Через це чудовисько в мене практично не має відвідувачів. Подорожні оминають наше селище десятою дорогою, а селяни, ледве сонце торкнеться горизонту, ховаються по домівках. А мені теж якось потрібно виживати, тож 10 мідяків за одну ніч. Зі сніданком і вечерею 20. І ні мідяком менше.
— Гаразд, — трохи подумавши мовив Даррен. — Ми згодні. — Він скинув сумку з плеча, дістав капшук і відрахувавши монети, поклав їх на стіл. — Тут плата на три дні вперед. Проте я хотів би попросити вас про одну послугу.
— Про яку? — не відволікаючись від перерахунку монет, мовив трактирник.
— Не могли б ви відповісти на декілька питань?
— І що двоє подорожніх хочуть дізнатись в старого трактирника?
Даррен дістав із сумки грамоту і розгорнув її перед Трактирником Джорджем.
— Ми найманці. Нас найняв ваш феодал, граф Болард, щоб ми розібрались із Бикоголовим.
— Так, бачу, печатка дійсно його. Вас усього двоє, чи є ще хтось?
— Всього двоє. — відповів Даррен. — Але ми професіонали своєї справи, можете за нас не переживати.
— Та я більше переживаю, що у мене ще стільки вільних кімнат простоюють. — Джордж посміхнувсь. — Добре що герцог хоч когось найняв розібратись з цією бідою. А то у мене справи геть кепсько йдуть. Так що вас цікавить?
— В першу чергу той випадок із солдатами графа. Загін зі ста осіб повертався із містечка Лінчвуд, де придушував повстання. І ніч якраз застала їх біля Філдсхейму. Нам сказали, що чудовисько перебило всіх за раз. Половину тіл так і не знайшли. Вижили лише декілька командирів і лікар.
— Так. Повз нашого селища ще у війну часто проходили війська з фронту чи на фронт, бо це найкоротша дорога. Час від часу вони зупинялись поряд, біля річки на нічліг. Командири ж ночували в мене в трактирі. Чи ви думали звідки у мене гроші на такий трактир. — Джордж самовдоволено посміхнувся. — Так сталось і на той раз. Чесно кажучи вам куди більше розповість комендант Стів. Я знаю стільки ж, скільки й ви. Можливо навіть менше.
— А командири того вечора щось дивне обговорювали?
— Нічого не звичного. Я не дуже люблю підслуховувати розмови постояльців.
— Гаразд, завтра обов’язково навідаюсь до коменданта Стіва. Проте, мене цікавить ще дещо. Чи не траплялись у вас останнім часом ще якісь дивні випадки в селищі. В тому числі й до появи Бикоголового.
— Дайте но подумати. — Трактирник опустив голову. — Так дещо дивне і справді було.
— Чиясь корова травою вдавилась — уїдливо сказав Артур.
Джордж лише зневажливого глянув на юнака і продовжив:
— Десь місяці три назад хтось чи щось стало по ночах приходити на кладовище і розривати свіжі могили. Траплялось це лише безмісячними ночами, тому варта нікого не бачила.
— Розривав свіжі могили кажете?
— Так. Під кінець зими троє селян, упокой Всевишній їхні душі, померли від хвороби. Через декілька днів могилу одного із них знайшли розкопаною, а тіла в середині не було. Згодом така ж участь настигла і могили двох інших.
— Щось мені це нагадує, — задумався Даррен. — Ви звертались кудись з цього приводу?
— Наш староста Елдрід просив графа Боларда найняти когось, проте той вважав це все вигадкою і не вартим його уваги й витрат на це.
— Більше подібних випадків не було?
— Згодом з’явилось те чудовисько, а воно зазвичай забирає тіла з собою. Для їжі чи ще для чого, не знаю. В нього, до речі, граф теж не вірив, доки воно не перебило його солдатів. Але після появи чудовиська ми нікого і не ховали. Правда не що давно помер Колін, від старості, і його якраз поховали на кладовищі за селищем. Можливо розкрадач могил знову з’явиться.
— Дякую за інформацію, — сказав Даррен. — Нас звісно найняли для того, щоб ми з Бикоголовим розібрались, проте варто оглянути й кладовище. Ймовірно це нам допоможе в справі з чудовиськом. Не підкажете як туди потрапити?
— Звісно. З центру селища ідіть дорогою, що пролягає біля каплиці й згодом дійдете до воріт, за якими й знаходиться кладовище. Тільки це, — Джордж різко похмурнів, — якщо підете на кладовище, ні в якому разі не наближайтесь до старого будинку неподалік.
— Чому? — поцікавився Артур. — Там ваш Бикоголовий живе? Чи там кімнати дешевші?
— Проклятий той будинок, з того часу як Сем, доглядач кладовища, повісився в ньому. Хоча якраз тобі, юначе, краще підійти поближче.
— Проклятий, — перепитав Даррен. — Що з ним? Хтось пробував прокляття зняти?
— Чесно кажучи не знаю, це до командира Стівена чи до старости Елдріта вам потрібно звертатись. Я лише хочу попередити вас. Нізащо не наближайтесь.
— Будемо мати на увазі. Якщо це все, що ви хотіли нам сказати, то ми підемо заселятись в кімнати. Спустимось на вечерю.
— Так, будь-ласка. Я чи Клаудія покличемо вас.
*  *  *
Артур спокійно спав, як раптом раптовий скрип дверей вирвав його зі сновидінь. Юнак привідкрив заспані очі й по звичці став шукати руків’я меча під ковдрою, при цьому вдаючи що він і далі спить. Тим часом двері в кімнату відчинились і у дверному отворі з’явився чийсь силует. Ніч була темною і юнак не міг розгледіти кому той належав. Силует повільним кроком став наближатись до Артура і юнак і стиснув руків’я меча, готуючись у разі небезпеки атакувати першим. Схоже, нічний гість не здогадувався, що він вже не спить. Силует наблизився до ліжка юнака і став тягнути руку до його шиї. Артур різко відкинув ковдру і виставив меч уперед, приставивши лезо до шиї гостя.
— Ще хоча б один рух зроби і я тобі горлянку переріжу.
— Не спиш? Це добре, — пролунав знайомий голос.
Вже звиклі до темряви очі розгледіли обличчя Даррена й Артур полегшено видихнув.
— А, це ви, — юнак опустив меча. — Я думав це якийсь грабіжник чи вбивця. Вибачте, що я направив на вас меча.
— Нічого страшного, — Даррен посміхнувся. — Це навіть добре, що ти не даєш себе застати зненацька.
— Ви ж мене цьому навчили. Проте чому ви тут. Ще ж ніч на дворі.
— Нехай темні сутінки тебе не обманюють, сонце скоро почне сходити. А це означає що наша робота от-от почнеться. Тому швидко збирайся і ходімо.
— Так рано? — невдоволено сказав юнак. — Можливо я ще посплю трохи?
З цими словами Артур позіхнув і ліг назад укрившись ковдрою. Даррен же взявся за край ковдри та різко стягнув її з юнака.
— Вставай, нам не немає коли спати. Робота чекає.
Артур зітхнув.
— Яка робота? Староста і командир варти ще сплять.
— А поки вони нам і не потрібні. Ми з тобою підемо на кладовище.
Від слів Даррена у юнака пробіг мороз по шкірі.
— На кладовище? Ви впевнені що нам варто туди йти?
— Звісно. Пам’ятаєш що Джордж розповідав учора?
— Про розкрадача могил? Так, пам’ятаю.
— Так от, мені здається що він якось пов’язаний з Бикоголовим. Можливо це навіть ключ до природи Бикоголового.
— Що ви маєте на увазі?
— Ти ж сам бачив, що звичайна зброя йому не чинить значної шкоди, та й ті не глибокі рани загоюються миттєво і кров у нього не йшла. І знаєш що це означає?
Артур похитав головою.
— Ні. Навіть не здогадуюсь.
— Це означає що Бикоголовий рукотворний. Не знаю як ти, але я встиг розгледіти шви на його тілі, тому швидше за все це творіння некромантії. А хто любить розкопувати свіжі могили окрім трупоїдів і моргулів?
— Еее… Вовки?
В цей же момент Артур отримав легкого під потиличника від наставника.
— Некроманти, дурню.
— Та зрозумів я, — обурено мовив юнак.
— Тоді хутчіше збирайся. Цієї ночі наш розкрадач могил цілком міг узятись за старе. Спробуємо вислідити його по свіжим слідам. І якщо вийде, це нам значно спростить справу.

*   *  *
Сонце вже зійшло над горизонтом, коли Артур і Даррен дістались до кладовища. То була всіяна могилами поляна, відміченими кам’яними плитами та дерев’яними хрестами. Майже все кладовище було огороджене старим парканом, що являв собою вкопані в землю невисокі палі, з’єднані один з одним прибитими до них дошками.
— Вартовий казав, що могила Коліна геть в кінці кладовища, — сказав Даррен, після чого звернувся до Артура. — Щось не так?
— Та ні, — відповів юнак, — просто ви ж знаєте, я не дуже люблю такі місця.
— Якщо не хочеш, можеш почекати тут. Я тоді сам огляну могилу. Проте хто його знає, можливо мені знадобиться твоя допомога.
— Ну, якщо мені не можна повернутись до трактиру, то краще я піду з вами.
— Я так і думав, що ти хочеш до трактиру, — посміхнувся Даррен.
— Справа не в цьому, — став виправдовуватись юнак, — просто мені моторошно від цих могил і хрестів, особливо після того випадку три роки назад. Та не важливо, — Артур махнув рукою — йдемо вже.
Після цих слів Артур перестрибнув через паркан і попрямував до того місця, де повинна була бути могила Коліна. Даррен важко видихнувши похитав головою і рушити за юнаком.
І хоча сонце яскраво світило, ранок був холодний. Сердитий вітер пробирав до кісток і Артур вже встиг пожаліти що взагалі погодився виходити із трактиру. Втім цікавість вела його уперед. Артур не дуже розумів як все це допоможе їм в полюванні на Бикоголового, проте все ж довіряв своєму наставнику. Юнак акуратно ступав серед порослих мохом і травою могил, а розум в цей момент малював як із землі вилізають мерці й нападають на юнака. В пам’яті ж випливали картини того, як три роки назад ось так на кладовищі серед ночі вони зустріли божевільного некроманта. Артур гнав ці думки якомога далі, намагаючись думати про щось більш приємне. Згодом вони дістались краю кладовища. Могилу Коліна було знайти не важко, вона була єдина не заросла травою.
— Усе таки ціла, — прикро мовив Даррен.
— То що ми повинні знайти? — поцікавився Артур.
— Вже нічого. Схоже, марно ми сюди йшли.
— То що тепер, повертаймося в трактир.
— Не зараз. Раз ми вже тут, пропоную оглянути той проклятий будинок.
— Ви серйозно? Ви ж пам’ятаєте що говорив Джордж? І вартовий нас попереджав. Я думаю нам не варто наближатись до нього.
— Ніхто близько підходити не буде. Я лише здалеку його огляну і все. Ти ж можеш поки тут почекати.
З цими словами Даррен попрямував до будинку. Артур поглядом пробігшись по десятку могил навколо, швидко став наздоганяти Даррена.
Проклятий будинок становив собою стару, занедбану хатину з похиленим дахом геть під стіною високого лісу. Навколо будинку поросли чагарники, тож з далеку його було помітити вкрай важко. Десь в футах двадцяти Даррен зупинився, рукою зупинив Артура і став уважно оглядати будинок. Його вікна були забиті дошками, а стіни поросли плющем. Поряд з будинком тривога Артура наростала, проте він не розумів чому. Щось з цим будинком було не так, якась зла аура оточувала його. Навіть пташки перестали співати коли вони підійшли до нього, вітер стих, а тіло почав охоплювати незримий холод, відмінний від прохолоди ранішньої.
— Стій на місці, — прошепотів Даррен, після чого зробив крок уперед.
Як тільки його нога знову торкнулась землі із щілин забитих вікон і зачинених дверей почало щось просочуватись. Здалеку то було схоже на чорний туман, який повільно скочувався униз. Досягнувши землі, туман розповзався довкола хатини і невпинно наближався до Артура та Даррена, ховаючи під собою зелену траву. Даррен зробив крок назад, підібрав із землі гілку і кинув її в туман який вже був на пів шляху від них. Гілка була миттєво проковтнута чорнотою не залишивши ні сліду на пелені туману.
— Я все побачив, — промовив Даррен, — ходімо звідси, поки не пізно.
Погляд Артура був прикутий до чорного туману. І хоча розум, говорив, ні, кричав що потрібно тікати, юнак стояв на місці непорушно. Туман щось шепотів йому, щось, що змушувало ось так стояти мов статуя, не зважаючи на те, що відбувається навколо.
Даррен вже розвернувся і навіть зробив декілька кроків, як помітив, що його учень не дуже то за ним і поспішає.
— Артуре, — вигукнув він, — я сказав ходімо.
Схоже, його слова почуті не були. Юнак і далі стояв на місці. Даррен повернувся і смикнув учня за плече:
— Агов, ти чуєш, Артуре?
На мить Даррен побачив очі юнака. Вони були мутні, немов той чорний туман проник в них, закривши собою зір. Даррен важко зітхнув:
— Зрозуміло. Вибач мені, але схоже іншого вибору в мене не має.
З цими словами Даррен дав потужного ляпаса юнаку. Той одразу прийшов до тями й не розуміючи що відбувається, вигукнув:
— Ай, за що?
— Тікаймо, негайно! — відповів Даррен, кивнувши погляд Артуру під ноги та побіг в сторону села. Артур глянув у низ. Чорний туман, що буквально щойно почав виповзати із будинку, вже майже був біля його ніг і побачивши це, юнак миттю кинувся наздоганяти Даррена.
Відбігши майже під стіни селища і переконавшись, що туман їх не переслідує, обоє зупинились. Артур першим ділом схопився за щоку, яка буквально горіла вогнем після ляпасу Даррена.
— В мене був ще варіант вколоти тебе мечем, — побачивши на обличчі юнака невдоволення, з посмішкою сказав Даррен. — Тож марно на мене злитись, я тобі життя цим врятував.
— Я не злюсь, — стримуючи гнів, відповів Артур. — Але можна було не настільки боляче бити?
— Я діяв напевне. І добре, що я вирішив почати з ляпаса, а не з меча.
— Цей клятий туман, — Артур говорив скрегочучи зубами, — він говорив до мене. Я чув голоси в ньому і ці голоси немов зачарували мене.
— Так туман цей не простий. Проте тепер нашу вилазку не можна назвати провальною чи марною. Я багато чого зрозумів, оглянувши той будинок.
— І що ви зрозуміли? — судячи з голосу Артур почав заспокоюватись. — Можливо поділитесь зі мною вже нарешті?
— Не зараз. Ходімо до трактиру, за сніданком я все розкажу. Можливо й у тебе якісь думки з цього приводу з’являться.
Як тільки Даррен та Артур підійшли до воріт, голос зверху промовив:
— Ви двоє. Вас розшукує командир Стівен. Ви повинні негайно з’явитись до нього інакше вас доставлять силоміць.
Піднявши голову Артур побачив, що говорив до них вартовий на оглядовій вежі.
— Як скажете, — відповів Даррен, прикривши Артуру рота рукою, щоб той не ляпнув чого, — ведіть нас до нього.
Ворота відчинились і вже інший вартовий жестом наказав їм слідувати за ним.
*  *  *
Артур і Даррен стояли посеред не великої кімнати в казармах, куди їх привели вартові. Вікно зліва від них було єдиним джерелом світла і освітлювало невеликий стіл, на якому знаходились папери, чорнильниця з пером і підсвічник. За столом, фактично на межі світла і тіней сидів середнього віку чоловік в тканій броні та облисілою головою. По ліву руку від нього, стояв обпершись об лапку стола дерев’яний щит з намальованим на ньому гербом, схожий до якого Артур бачив на аудієнції у графа Боларда.
Чоловік за столом деякий час оглядав гостей, після чого нахилився уперед і склавши перед собою руку, промовив:
— Отже ви і є ті самі найманці, яких граф Болард найняв для того, щоб убити Бикоголового?
— Так, це ми. Моє ім’я Даррен, а це мій учень і помічник Артур. А ви, я так розумію, капітан Стівен?
— Саме так. І можна на ти. Ми з вами не на королівському прийомі. — Стівен відхилився назад ледве не повністю сховавшись в тінях. — Вас усього двоє? Чи не замало вас для такої справи? Нещодавно сто солдатів було перебито за одну ніч, я вже мовчу про професійних найманців, які охороняють торговців, що їздять через наше село.
— Я розумію, що це дещо підозріло, але так, нас усього двоє. Проте цього цілком достатньо, адже ми професіонали своєї справи. Чули про йоркського упиря. Навіть Королівські Ловчі не могли його вислідкувати, проте коли за справу взялися ми, з упирем було швидко покінчено.
— Ага, — додав Артур, — і Бикоголового вважайте що вже нема.
— Це все звучить дуже добре, — скептично відповів Стівен, — проте ви самі розумієте, що виглядає це дійсно підозріло. Ви цілком можете виявитись злочинцями в розшуку. Тому мене цікавлять куди більш матеріальні докази того, чи є ви тими, за кого себе видаєте. І якщо вони підроблені, я одразу зрозумію.
— І у нас якраз є такі докази. Грамота від графа Боларда. Проте справа в тому, — Даррен почесав потилицю, — що вона, як і більшість наших речей, знаходиться в трактирі. Якби ми мали б змогу по неї сходити, я б ва… тобі її продемонстрував.
— В цьому немає необхідності. Всі ваші речі тут, на всякий випадок. В скрині позаду вас, зліва від дверей.
— Кажете всі наші речі, — єхидно посміхнувся Артур. — я на столі залишав п’ять золотих монет, сподіваюсь вони теж в скрині.
— Не звертайте на нього уваги, — сказав Деррен, штурхнувши Артура, — це він так жартує. Зараз я знайду грамоту. Це навіть на краще, що всі наші речі тут.
— Це добре що він жартувати любить. — серйозним тоном відповів Стівен. — Зможе добряче народ повеселити, коли на шибеницю потрапить.
Артур хотів якось відповісти капітану варти, але зловивши суровий погляд Даррена зрозумів, що краще промовчати. Переконавшись, що його учень не ляпне ще щось, Даррен відкрив скриню і трохи порившись в речах дістав два сувої. Перший був перев’язаний червоним мотузком, на другому же була воскова печатка.
— Ось, — Даррен простягнув сувій з мотузком Стівену. — Офіційна грамота від графа Боларда.
— А це що? — капітан Стівен кивнув на сувій з печаткою.
— Усьому свій час. Спершу давайте владнаєм питання нашої особистості.
Явно не задоволений відповіддю, капітан Стівен все ж узяв грамоту від графа, розгорнув її і підійшовши до вікна, став уважно розглядати.
— На підробку не схоже, — згодом сказав він. — А отже вас дійсно найняв граф.
— Щось не так? — запитав Даррен, помітивши розчарування на обличчі капітана варти.
— Я до останнього сподівався що це жарт якийсь. Те що він найняв вас свідчить або про те, що граф Болард нажаль не сприймає загрозу Бикоголового серйозно, або що йому шкода грошей найняти Королівських Ловчих. Зрозумійте мене правильно, двоє пройдисвітів навряд чи впораються з чудовиськом, якими б професіоналами вони себе не вважали.
— Ну, ми далеко не звичайні пройдисвіти. І взялися за цю справу тому що впевнені, що впораємось з нею.
— Ага ж, — додав Артур, — я таких чудовиськ перемагав, що цей Бикоголовий і поряд не стояв.
— На скільки мені відомо, ви вже зустрічались з цим чудовиськом. І замість того, щоб убити його, ви накивали п’ятами.
— Це був стратегічний відступ, — Даррен ніяково посміхнувся, після чого одразу посерйознішав. — Бикоголовий не зовсім звичайне чудовисько і потребує не зовсім звичайних методів боротьби з ним. Це стало очевидно з нашої першої зустрічі.
— Схоже тобі дещо відомо про це чудовисько, — з підозрою глянув на Даррена капітан.
— Нічого такого, що не можливо помітити, маючи певний досвіт в подібній сфері, — заспокоїв капітана Стівена Даррен. — Думаю ти чи твої вартові і самі могли помітити деякі незвичності в зовнішності чудовиська, проте навряд чи зробили правильні висновки.
— І що такого незвичного в чудовиську, окрім того, що це людина з головою бика, яку не стримає навіть сотня солдатів?
В голосі Стівена чувся явна недовіра до слів Даррена і не прихована насмішка. Найманець же ніяк не відреагував на це і продовжив говорити в такому ж серйозному тоні.
— Перш ніж я скажу все, що мені відомо, я хочу пересвідчитись, що нас ніхто не підслуховує. Речі, про які я зараз говоритиму, можуть поставити в невигідне становище не лише мене з моїм учнем, а і вас і вашого феодала, якому ви явно служите всією вірою та правдою.
Недовіра Стівена вмить змінилась на страх і занепокоєння. Він запалив свічку на столі, після чого обережно виглянув у вікно і переконавшись що поряд нікого не має, прикрив його занавіскою із лляної тканини. Темрява вмить заполонила кімнату і якби не запалена раніше свічка, наряд чи можна було б в кімнаті щось угледіти.
— Мова йде про магію? — пошепки запитав капітан Стівен.
Даррен лише кивнув.
Майже в цей же момент за дверима пролунав чийсь розгніваний голос, який сперечавсь із кимось. Різко двері в кабінет відчинились і на порозі з’явивсь давно вже не молодий худорлявий чоловік з довгим сивим волоссям і такою ж бородою, одягнений у простий селянський одяг. За його спиною стояв вартовий, який, схоже, намагався не впускати старого в кабінет.
— Ось ви де, — хриплим, гнівним голосом промовив чоловік. — Ану вимітайтесь з нашого селища.
— Ви, вибачте, хто? — розгублено запитав Даррен.
— Так, — додав Артур, — ти взагалі хто такий і чому з нами так розмовляєш? Не бачиш, ми тут справами займаємось?
— Це наш староста Елдрід, — втрутився капітан Стівен.
— Я староста Філдсхейму. І я вимагаю щоб ви негайно покинули наше селище. У Філдсхеймі не місце усяким найманцям. Достатньо ми від вас натерпілись.
— Я розумію ваше негодування, — спокійно мовив Даррен, — але на жаль ми не можемо просто піти звідси. Нас найняв ваш феодал, граф Болард, щоб ми розслідували смерть його солдатів біля Філдсхейму.
Відповідь Даррена лише більше розлютила Елдріда.
— Стівен, — звернувся він до капітана, — дай наказ своїм солдатам, щоб вони викинули цих двох з селища.
— Я розумію чим ці найманці тобі не догодили, Елдрід. Мені, чесно кажучи, вони теж не до вподоби, але в них є грамота від графа Боларда, тому я повинен їм допомагати. Адже ти пам’ятаєш, кому належить ця земля. Тому покинь нас, а я прослідкую, щоб ці двоє не наробили дурниць, поки знаходяться у Філдсхеймі.
Староста був вкрай не задоволений відповіддю капітана Стівена. Він ще щось розлючено сказав собі під ніс, після чого різко розвернувся і покинув приміщення, залишивши за собою розгубленого вартового.
— Вибачте, капітан Стівен, — винуватим голосом промовив вартовий. — Я намагався його не впустити, але він відштовхнув мене, чого я не очікував і …
— Потім я з тобою розберуся, Рон, — перебив вартового капітан, — а поки прослідкуй, щоб ніхто і близько не підходив до дверей, в тому числі і ти і якщо знову не впораєшся, відправишся в темницю, ти мене зрозумів?
— Так капітан! Нікого не впускати.
— Тепер закрий двері і приступай до виконання своїх обов’язків.
Вартовий одразу ж взявся виконувати наказ і поспіхом закрив двері в кабінет.
— Не звертайте уваги на нашого старосту, — сказав капітан Стівен, як тільки двері закрились. — З тих пір як зникла його донька він сам не свій.
— Її Бикоголовий вбив? — поцікавився Даррен.
— Ні, це сталось ще задовго до появи цього чудовиська, приблизно років вісім назад. Кажуть що вона втопилась, проте тіла так і не знайшли, хоча в нашій річці то не дивно.
— А до нас в нього які претензії? — запитав Артур. — Ми ж не вині в смерті його доньки, а навпаки допомогти хочемо.
— Справа не конкретно в вас, просто з тих пір Елдрід з недовірою ставиться до найманців, — капітан варти зробив паузу, щось обмірковуючи. — Олівія не просто так покінчила з собою. Її викрали і зґвалтували воєнні найманці, які стояли табором біля нашого селища, а потім і її нареченого убили, коли той спробував помститись за неї. Дівчина не витримала такого удару і через декілька місяців убила себе. Зазвичай в селищі про це не говорять, особливо чужинцям.
— А навіщо ви тоді розповіли нам це? — сказав Даррен.
— Просто не хочу, щоб у вас з Елдрітом були якісь конфлікти в подальшому. Він гарна людина і чудово справляється зі своїми обов’язками, незважаючи на вік. А тепер пропоную повернутись до справи. Якщо що, про Олівію я вам нічого не казав.
— А ми нічого і не чули, так Артур?
Даррен знову штурхнув юнака і той зойкнувши вдповів:
— Так, нічого не чули. Я взагалі глухий.
Капітан Стівен кивнув і знову перейшов на напівшепіт:
— Ти казав, що чудовисько пов’язане з магією. Розумієш що буде, якщо подібне почує Свята Інквізиція чи Таємний Зір?
Даррен теж приглушив свій голос:
— Я чудово розумію, що буде. Неодноразово доводилось спостерігати як працюють і ті і інші. Тому я і наполягаю на подібній секретності.
— І звідки тобі відомо про це. Невже граф Болард найняв мага-дисидента.
— Я не зовсім маг, якщо бути точним. Та і Бикоголовий не зовсім магічне створіння. Він чудовисько створене за допомогою некромантії, мерзенної магії, яка здатна оживляти мертвих і керувати ними.
Обличчя капітана Стівена перекосилось від страху.
— Оживляти мертвих? Я думав це вигадки.
— Нажаль ні. І Бикоголовий тому підтвердження. Він створений із частин тіла різних істот і оживлений за допомогою некромантії. В минулому я вже зустрічався з подібною магією і навчився розпізнавати її.
— Якщо це правда, то лише Всевишній здатен нам допомогти, — Стівен перехрестився. — Проте як ти все це дізнався?
— При нашій першій зустрічі, як я вже казав. В бою я помітив, що кров чудовиська не тече, а рани затягуються прямо на очах. До того ж на його тілі є не один шов, немов у ляльки. Звичайною зброєю, та і магією, навряд чи перемогти його.
— І що ви збираєтесь робити? Для чого ти це все розповідаєш?
— Для цього, — Даррен простягнув капітану сувій з печаткою. — Спершу вам потрібно ознайомитись з ось цим.
Капітан Стівен взяв сувій, зірвав печатку і притулившись ближче до полум’я свічки, розгорнув і став читати.
— Ти ж казав, що не маг, — мовив він через деякий час.
— По суті мої здібності магією і не являються, але не всім це зрозуміло. Тому і доводиться обзаводитись подібними дозволами, на всякий випадок.
— А він магією володіє? — капітан вказав на Артура.
— Звісно володію, — гордо сказав юнак, — магією меча, — і широко посміхаючись, поклав руку на руків’я меча, — в мене навіть чарівна паличка є.
В цей же момент Артур отримав під потиличника від наставника.
— Не слухайте його. Єдине, що він вміє, це нести усякі небилиці. Я впевнений, Бикоголового він до смерті заговорить, аби той слухав.
На обличчі капітана на мить з’явилась легка посмішка.
— Розумію. Самому часом доводиться працювати з подібними.
— Тепер, — продовжив Даррен, — коли ви знаєте про наш секрет, думаю ми можемо обговорити план дій щодо того, як покінчити з Бикоголовим.
— Я готовий надати вам будь яку підтримку, окрім солдатів. Відправляти своїх людей на вірну смерть я не збираюсь, тим більше, що в мене кожен вартовий на рахунку.
— Ми і вдвох впораємось, ще солдатів нам не потрібно. Проте у мене буде одне прохання.
— Яке?
— Хоча в нас і є офіційний дозвіл від графа на використання магії для знешкодження Бикоголового, проте зайві свідки нам усе одно не потрібні. Не варто, щоб містами ходили чутки, що граф Болард найняв не офіційних магів. Самі знаєте, що буде, якщо подібні речі дійдуть до Таємного Зору. Тому я навіть вимагаю, щоб цієї ночі, коли ми будемо полювати на Бикоголового, щоб ви зняли усіх вартових.
— Можеш більше не роз’яснювати. Я і так збирався зробити щось подібне. Це все?
— Добре що ти розумієш усі ризики. Проте це не зовсім усе. Скажу одразу, убити чудовисько не достатньо, необхідно також знайти лігво некроманта, який напевне ховається десь неподалік селища. Наскільки мені відомо, Бикоголовий забирає всі тіла з собою. Напевне це для мерзенних дослідів свого творця.
— Тут я вам навряд чи допоможу. Як тільки стало зрозуміло, що чудовисько нападає лише вночі, вартові декілька днів прочісували ліс. Тоді я сподівався що вдень чудовисько десь спить і його можна буде убити уві сні, проте нам так і не вдалося знайти його лігва.
— А як щодо будинку біля кладовища?
— Будинок могильника Сема? Мені казали, що ви біля нього ходили. Він давно як проклятий. Думаєте що там лігво некроманта?
— Я вже чув про це. І на власні очі бачив це прокляття. Проте наскільки мені відомо, прокляття не з’являються з пустого місця, а їх хтось накладає. Тому я хотів би побільше дізнатись про цей будинок. Як давно на ньому висить прокляття, що стало його причиною?
Капітан Стівен деякий час мовчав, немов намагаючись щось згадати, після чого все ж почав говорити.
— Так я і не згадаю. Ще коли його власник Сем був живий, той будинок мав дурну славу, власне як і господар будинку.
— А от з цього моменту детальніше.
Очі Даррена загорілись непідробною цікавістю, немов він от-от почує щось важливе. Артур же тим часом сів на лавку і схиливши голову на бік, став спостерігати за полум’ям свічки. Мерехтіння вогню вганяло його в сон і юнак часом на якусь мить дійсно засинав, проте різко прокидався і продовжував слухати розмову Даррена і капітана Стівена.
— Я вже всього не пригадаю. Що конкретно тобі потрібно?
— Усе що знаєш про цього Сема.
— Знаю я не багато. У Філдсхеймі Сем з’явився років десять, а то і більше. Сказав, що на його селище напали бандити і ймовірно він єдиний, хто вижив. Просив дати йому їжу та дах над головою, а взамін готовий був виконувати будь яку роботу. Елдрід в нас добра людина, тому і назначив Сема могильником і доглядачем кладовища. На той момент Сем був далеко не молодий і навряд чи впорався б більш тяжкою роботою. Поселили його якраз в тому проклятому будинку, оскільки в середині селища вільних будинків не було, а ніхто із селян до себе Сема брати не хотів. Вже тоді вони його чомусь не злюбили. В Елдріда же просто не було місця.
— А хто в тому будинку жив до Сема?
— Ніхто. Це був мисливський будинок, на випадок якщо піде дощ, чи щоб було де обробити тушу здобичі. Ніхто ніколи там не жив, самі розумієте, що це небезпечно. Як не звірі напасти можуть, так бандити. Проте Сема це не лякало. Фактично за всі роки проживання там з ним нічого і не трапилось.
— Ти казав, що селяни одразу не злюбили Сема. За що?
— Не знаю. Виглядав він дуже похмурим і не охайним, що, можливо і відштовхувало селян. Та погляд в нього був добрий, хоча і трохи змучений. Я ніколи не відносився до нього погано, коли підозри селян лише росли. Сем був дуже не звичною людиною. Він рідко з’являвся в селищі, зазвичай заходячи лише по справах. Ніколи ні з ким не розмовляв окрім мене і Елдріда, який зазвичай носив йому їжу, чи відправляв Олівію. До церкви ніколи не ходив. Селяни навіть Інквізицію хотіли на нього викликати, бо думали, що він чаклун який, благо їх Елдрід заспокоїв.
— Цей Сем дійсно був диваком. Досить везучим диваком.
— Що ти маєш на увазі? — не розуміючи сказав Стівен.
— Стільки років він пожив поодаль від селища не будучи захищеним стінами частоколу і при цьому на нього ні разу навіть вовки не напали? Це дійсно дивно. Можливо його поведінка і є не звичною, проте її можна зрозуміти, враховуючи що йому довелось пройти. Але щоб прожити стільки років біля лісу і ні разу не зазнати нападу хижаків, потрібно бути вкрай везучим.
Капітан Стівен задумався:
— Не знаю. Він і дійсно поводив себе підозріло, проте куди більше скидався на дивака, ніж на чаклуна, хоча не те щоб я в цьому розумівся. Як не як Сем як покінчив з собою цією зимою.
— Не знаєш чому?
Стівен похитав головою.
— Я з ним вкрай рідко спілкувався і то лише з приводу його безпеки. Він завжди мені здавався досить привітною людиною і не схоже що в нього були якісь проблеми. Власне його смерть була неочікуваною, та і селяни прийняли цю новину з певним смутком.
— Де його поховали?
Стівен опустив погляд
— Власне, ніде. Його не ховали.
— Тобто там і досі висить тіло неупокоєного? Не дивно що цей будинок проклятий.
— Я розумію всю тяжкість нашого гріха. Проте тоді була інша ситуація. Ми хотіли його поховати, проте ніхто не наважився переступити поріг будинку. Люди казали, що чули голоси, варто було підійти до нього. Усі боялись навіть наближатись. Тому було вирішено просто забити вікна і двері дошками. Мене тоді не було в селищі. Коли ж я прибув і дізнався що сталось, то негайно направився з вартовими до будинку, аби поховати Сема як належить. Проте як тільки ми зірвали дошки з дверей, на нас хлинув той чорний туман. Двоє хлопців, що були найближче цей туман окутав з ніг до голови і через мить від них залишився лише пил. Ми тоді ледве утекли. Я відправив Елдріда до графа Боларда, щоб той найняв когось, хто б міг розібратись з цим прокляттям, проте граф не повірив.
— Тепер я зрозумів, — впевнено заявив Даррен. — Якщо поряд із Філдсхеймом і є сховище некроманта, то воно в тому будинку.
— Можливо так воно і є, — в голосі капітана Стівена все ще чулась недовіра. — Коли зберетесь на полювання, попередьте мене трохи зарання, щоб я встиг знати вартових. І якщо ми вже все обговорили, то я повернусь до своїх справ, а ви можете іти.
— Так, звісно. Проте в мене є ще останнє незначне питання.
— Яке?
— Як я зрозумів, Бикоголовий вже певний час тримає в страху ваше селище?
— Три місяці приблизно. А що таке?
— Я не розумію чому ви весь цей час не звертались за допомогою до графа?
— Тобто як не звертались? — здивовано вимовив капітан Стівен. — Ми не одноразово звертались до графа Боларда, проте той вважав чудовисько лише вигадкою.
— Звертались, кажеш? — З сумнівом в голосі перепитав Даррен. — Справа в тому, що про Бикоголового твій граф дізнався лише після нападу на його солдатів.
— Неможливо! — вигукнув Стівен — Елдрід не одноразово ходив до графа і листа він писав… — капітан раптом замовк з перекошеним від страху обличчям, немов усвідомлення чогось жахливого прийшло до нього. — Елдрід. Який же я був сліпий.
Даррен, не розуміючи чому згадка старости викликала в капітана Стівена подібну реакцію, запитально подивився на нього. Артур же, який же в цей момент вже клював носом, раптом вскочив і розгублено почав крутити головою.
— Що, цей старий знову йде?
Трохи прийшовши в себе, Стівен викликав одного з вартових:
— Рон, негайно сюди!
Вартовий одразу ж з’явився в дверях.
— Візьми ще декількох хлопців, негайно схопіть старосту і приведіть до мене. Якщо буде пручатись, можете використати зброю.
Рон розгублено застиг і щось хотів сказати, як капітан варти раптом крикнув:
— Ти оглух чи що!? Я сказав схопити того виродка негайно!
— Так, капітан! — відповів вартовий і одразу ж зник, зачинивши двері.
— Що сталось? — запитав Даррен.
Стівен сперся руками об стіл і опустив голову.
— Елдрід. — процідив крізь зуби він. — Цей сучий син і є цим некромантом. Бикоголовий його рук справа. І як я одразу не зрозумів цього.
— Ха, — радісно вигукну Артур — я так і знав, що цей стариган не чистий на руку. То як, — юнак подивився на свого наставник, — схоже робота виконана.
— Почекай но, — сказав до учня Даррен після чого звернувся капітана варти. — Елдрід некромант? З чого взагалі такі висновки.
Стівен важко зітхнув
— Трохи більше двох місяців один з вартових мені доповів, що бачив як Елдрід вночі йшов до проклятого будинку. Я подумав що йому примарилось на сону голову, тому і не повірив його словам. Та потім вже інший вартовий бачив те саме. А через тиждень це один. Я подумав, що мене розігрують, тому наказав більше мені про подібне не доповідати. Тоді це дійсно звучала як вигадка, адже без мого відома ніхто не міг покинути селище, тим паче серед ночі. Проте після всіх твоїх висновків я зрозумів, що це була правда. Весь цей час я закривав очі на вбивцю в стінах селища, яке я зобов’язаний оберігати. Притисни я тоді цього виродка, він би напевне все мені розказав.
— І йому було вигідно, щоб граф Болард нічого про Бикоголового не знав, як і про проклятий будинок, — додав Даррен. — Що ж, Артуре, напевне робота дійсно виконана. Залишилось почекати, доки приведуть цього старосту і ми дізнаємось все з перших уст. Дозволиш мені провести допит.
Даррен запитально глянув на капітана Стівена. Той трохи подумавши кивнув. Через деякий час в кабінет забіг захеканий Рон.
— Що сталось? — нетерпляче запитав капітан Стівен. — Де Елдрід? Він на вас напав?
— Він, це… — Рон трохи віддихався — його немає в селиші. Вдома його немає, ми все перерили. Джон, який вартував біля воріт, сказав що Елдрід згодом після того, як вийшов з казарми, покинув селище, сказавши що він направляється до графа по важливим справам.
Стівен вдарив кулаком по столу.
— От виродок.
— Капітан, — командирським тоном заявив Даррен. — Оголошуйте в селищі комендантську годину. Ніхто не повинен покидати будинки. Схоже полювання почнеться раніше.
*  *  *
Артур дивився, як сірі хмари поступово закривали блакитне небо, ховаючи за собою тепло сонячного проміння і залишаючи лише холодну тривогу. Він стояв біля воріт у Філдсхейм, з дивним відчуттям спостерігаючи, як селяни, під охороною вартових стікаються в центр селища, збираючись біля каплиці. Усім цим керує капітан варти Стівен, словами підганяючи людей. Біля юнака, в супроводі двох вартових, пройшли з десяток селян, яких відірвали від їхніх справ на полі. Вони йшли, опустивши голови, але одна жінка на мить глянула на Артура поглядом сповненим надії й без слів зрозумівши, що вона хоче сказати, юнак злегка посміхнувся і кивнув.
— Усе буде добре.
Стівен, роздавши останні накази, підійшов до Артура і Даррена, який весь цей час щось шукав в на вид старій книзі, яку він завжди носив з собою.
— Усе готово.
Даррен, відволікшись від книги, незадоволено глянув на натовп у центрі.
— Ми ж здається домовились, що селяни поховаються по домівках?
— Так, проте священник запропонував, що людям буде безпечніше в стінах каплиці. Вони будуть молити Всевишнього захистити вас від того зла, с яким вам доведеться зіткнутись.
— Гаразд, — зітхнув Даррен, — проте ніхто не повинен покидати стіни каплиці, доки ми не повернемось.
— Я особисто все проконтролюю.
Провівши поглядом по натовпу, який поступово зменшувався, найманець протягнув свою книгу капітану варти:
— Покладіть до моїх речей в казармах. Думаю нам пора іти.
Взявши книгу, капітан Стівен промовив:
— Нехай береже вас Всевишній.
З цими словами він середнім і вказівним пальцями накреслив в повітрі знамення хреста.
Даррен вдячно кивнув.
— Ідемо, Артуре.
Найманець розвернувся і рушив в сторону воріт. Його учень, проводжаючи поглядом останніх селян, що ховались в каплиці, пішов за своїм наставником.
*  *  *
Чим більше Артур наближався до проклятого будинку, тим сильнішим було відчуття незрозумілої тривоги, що охоплювала його. Ще зранку ясне, чисте небо, було повністю сховане за чорними хмарами. Легкий вітерець змінився на розлючений вітер, що здіймав куряву з доріг і полів та ніс її далеко уперед. Злощасна хатина ставала усе ближче і саме в ній, на думку Даррена переховувався некромант. І як виявилось нещодавно, цим некромантом був староста Філдсхейму Елдрід.
Коли до хатини могильника залишалось близько ста футів Даррен дістав меча. Проте це був не той звичний сталевий меч, яким той зазвичай орудував. Його лезо було молочного кольору і здавалось злегка світилось. Від гарди до наконечника, на ньому в стовпець були вирізані слова загадковою мовою. Немов із золота вилите руків’я прикрашав наконечник у формі шестикутної зірки. Даррен мало що розповідав про свою зброю й Артуру було відомо лише ім’я меча.
— Інлунтіс, — промовив Даррен і лезо його зброї окутало біле світло.
Знаючи, що буде далі, Артур дістав свою зброю, звичайний сталевий меч, і направив його лезом уперед. Даррен торкнувся кінчиком Інлунтіса до його леза і його огорнуло таке ж біле світло.
— Будь поряд, — промовив Даррен, не відводячи погляду від будинку, — а краще тримайся за мною і не рвись уперед.
— Як скажете.
Артур намагався приховати ту тривогу, що відчував, проте невпевнений тон видав його.
— Щось не так? — занепокоєно запитав Даррен, перевівши погляд на юнака.
— Усе в порядку. Просто, цей будинок, він якось діє на мене.
— Зрозуміло. Нев'язкому разі не вглядайся в той туман. Взагалі, як він з’явиться тримайся якомога далі.
Артур ствердно кивнув.
Коли до проклятої хатини залишалось футів сорок, її двері різко відчинились. Із щілин в забитих вікнах і відчинених дверей почав тягнутись темний туман, а у дверному проході виднівся вже знайомий силует. Побачивши незваних гостей, Бикоголовий скажено заревів і кинувся уперед. Туман окутував його по пояс і немов біг поперед нього. Добігши до Даррена, Бикоголовий замахнувся сокирою. Тим часом туман під ногами чудовиська сформувався в руку і спробував схопити найманця. Даррен відскочив в сторону, ухилившись від удару чудовиська, проте туманна рука різко повернулась в його сторону. Він змахнув мечем, випустивши в переслідувача дугу світла. Та пройшла через руку, відділивши її туманну і вона димкою розчинилась в повітрі, а туман відступив під ноги чудовиська.
Тим часом Артур ривком підбіг до Бикоголового і направив свій меч тому в живіт. На відміну від минулого разу, лезо з легкістю пройшло наскрізь і в рані зашкварчала чорна кров. Юнак, мов по маслу, провів лезом вверх, проте туман кинувся йому на зустріч, захищаючи чудовисько і намагаючись схопити руки Артура. Юнак, помітивши це, різко відскочив, ледве не залишивши свою зброю стирчати в тілі Бикоголового. Туман і далі тягнувся за ним, набуваючи більш чіткої форми. Він ставав все більш схожим на людський силует, який руками намагався схопити Артура. Відстрибуючи назад, юнак відступав усе далі, та туманний силует лише пришвидшувався. Ось вже руки майже дотягнулись до Артура, як світлова дуга відділила їх разом із моторошним силуетом від туману і той відступив назад, залишивши по собі лише димку, яка тут же розчинилась.
Врятувавши свого учня, Даррен кинувся на поранене чудовисько, яке, мов паралізоване стояло після атаки Артура. Одним змахом Інлунтіс відсік йому голову і неприродньо велике тіло упало в темний туман, який одразу зупинив свій наступ.
— Артур, прикрий мене! — викрикнув Даррен стиснувши руків’я меча двома руками, виставив його перед собою, лезом угору і почав щось пошепки говорити.
Артур підбіг до наставника і ставши в бойову стійку перед ним, приготувався до ймовірної атаки.
Туман тим часом скупчуватись в тому місці, де чудовисько було обезголовлене. Раптом над його поверхнею з’явилась рука, яка тримала за ріг голову Бикоголового. Голова дивилась прямо на Артура, і її очі були немов заповнені чим чорним туманом. Обезголовлене тіло чудовиська встало над чорною поверхнею, в одній руці тримаючи свою голову, в іншій стискаючи сокиру. Туман тонкими смужками повз по Бикоголовому до його шиї, з якої стікала чорна кров чудовиська і здавалось, що це він контролює подолане тіло. Бикоголовий підняв голову вверх і та знову моторошно заревіла, після чого кинувся в атаку.
Навіть без голови він бився нічим не гірше ніж до того. Його удари були настільки швидкі, що Артуру ледве ухилявся від них, не маючи часу на атаку у відповідь. До того ж туман, який слідував за чудовиськом, клубився під ногами і юнак декілька разів ледве не вступив у нього. Втім із своїм завданням він справлявся. Він відволікав чудовисько від свого наставника, доки той щось готував.
— Закрий очі! — вигукнув раптом Даррен і здійняв меч угору. Артур швидко зробив декілька стрибків назад і зажмуривши очі, відвернувся від Даррена. Якраз в цей момент із клинка з пронизливим високим дзвоном розлилося сліпуче біле світло. Спалах був миттєвий і хоча очі Артура були закриті, а сам юнак відвернувся, світло все одно пробивалось через повіки.
— Усе, — промовив Даррен, можеш відкривати очі.
Юнак розплющив очі і обернувся. Туман, що до того вкривав землю навколо хатини, зник, а чудовисько лежало на землі. Все його тіло було вкрите опіками, немов довгий час пробуло у вогні. Даррен підійшов до нього за декілька ударів відсік ноги, після чого проколов серце.
— Тепер точно не встане, — мовив він, побачивши нерозуміння в очах Артура. — Ходімо, нас ще чекає зустріч з некромантом.
Коли Артур підійшов до будинку, до нього повернулось вже знайоме відчуття тривоги. І хоча до цього він ледве не рвався уперед, зараз юнак ледве наважився переступити поріг і то після того, як його наставник вже зайшов у середину. Як тільки його нога ступила на стару, вкриту пилом, скрипучу підлогу, ті відчуття лише підсилились і юнака почав охоплювати страх. Побачивши, що його учень застиг на місці, Даррен злегка штовхнув юнака.
— А? Що? — розгублено сказав юнак. — Мене знову немов…
Даррен перебив юнака приклавши вказівний палець до губ. В середині хатини було дві кімнати. Перша, в якій вони знаходились, була не великою і більше була схожа на комору. Другу кімнату відділяла стіна і старі, трухляві двері. В хатині було дуже темно. Дошки були прибиті вкрай щільно одна до одної і не пропускали світло. Не допомагали і відкриті двері. Щось немов приглушувало світло, що лилося з них і лише сяйво, що окутувало зброю найманців, розганяло пітьму. Даррен притулився до стіни і злегка привідкрив двері. Зненацька щось прогриміло в сусідній кімнаті і двері розлетілись на щіпки. Від неочікуваності, Артур не встиг ухилитись і декілька щіпок потрапили в Артура, на мить відволікши того і залишивши після себе цівку крові на щоці.
Відбившись від щіпок, юнак побачив, як в проході, на місці дверей, з’явився моторошний силует. То була людиноподібна істота з чотирма руками, в кожній з яких була зброя. Майже все її тіло було покрите металевими пластинами і шматками кольчуги. Своїми розмірами вона ледве влазила в дверний прохід. Даррен, встигши зреагувати, ударив істоту в живіт. Меч зі дзвоном врізався в металеву пластину, проте не зміг пробити її. Істота навіть не помітила удару, оскільки відразу накинулась на Артура. Дві руки озброєні мечами атакували юнака і той, ледве встиг вискочити з хатини. Леза врізались в стіну, здійнявши хмару щепок і пилу. Істота на мить розгубилась і Даррен, скористувавшись цим, теж вибіг на вулицю.
— Це що ще за чудовисько чотирируке? — В легкій паніці закричав Артур.
— Атакуй по ногам, — спокійно наказав Даррен, — це її слабке місце. Під колінами броні немає.
Чудовисько різко повернулось в сторону найманців. На голові в нього було щось, схоже на закритий шолом, проте в ньому не було прорізів для очей і решіток для дихання. Він представляв собою цільнометалевий ковпак і не було зрозуміло, чи у чотирирукого були рот, вуха і очі. Втім Артур немов відчував на собі його погляд і в нього пробігли мурашки по шкірі.
Чудовисько рушило в сторону найманців. Воно йшло досить повільно і упевнено, на відміну від Бикоголового, який просто нісся на противників. Втім навіть так воно пересувалось досить швидко.
Чотирирукий замахнувся однією з рук, в якій до його руки немов приросла булава і націлився на Даррена. Найманець стрибком в бік ухилився від атаки, проте як тільки він став на ноги, чудовисько атакувало його іншою рукою з мечем. В останній момент він зміг заблокувати удар, проте той був настільки сильний, що Даррен ледве втримався на ногах. Інлунтіс стримував іржаве лезо, проте чудовисько не переставало давити на нього.
Артур ледве ухилився від удару мечем і пірнув під ліву руку істоти. Опинившись позаду, він ударив під коліно, де не було броні. Меч з легкістю увійшов у мертву плоть, дійшовши до кістки і чудовисько упало на одне коліно. Тиск на Даррена послабився і той відвів клинок чотирирукого в сторону і одразу одарив під лікоть, який теж був не захищений металом. Проте його атака відрубала кінцівку і та, упавши в траву, почала звиватись мов змія, намагаючись зачепити хоча б когось.
Поранена нога почала швидко затягуватись і чудовисько стало підводитись, при цьому розмахуючи зброєю. Артуру ледве не прилетіло булавою, в останню мить він пригнувся. Тим часом чотирирукий вже стояв на ногах і напав на Даррена, послідовно атакуючи трьома руками. Даррен ухилився від усіх атак, а Артур знову атакував під коліно. Чудовисько знову схилилось над землею, проте не переставало розмахувати зброєю, не даючи підійти до себе. Даррен зробив декілька стрибків назад, сильно розірвавши дистанцію і направив клинок на чудовисько. З його кінчика із дзвінким гулом вирвався промінь, вдарившись в металеву пластину на грудях уже трирукого. Даррен повів меч в сторону і промінь послідував за ним вже б’ючи в руки чудовиська. Після чергового замаху чудовиська, воно підставило незахищений лікоть під промінь і лишилось ще однієї кінцівки. Проте чудовисько знову оговталось від рани у нозі і на цей раз напало на Артура, який стояв неподалік. Юнак спритно ухилився від декількох атак, проте раптом чудовисько почало падати на нього. Масивна туша ледве не придавила Артура, той ледве встиг перекидом ухилитись від неї.
Як тільки чудовисько повернулось до нього спиною, Даррен скористався цим. Він направив промінь світла під коліна, майже миттєво відділивши від тіла обидві ноги і промінь світла потух. Найманець наблизився до чудовиська. Лежачи на животі воно розмахувало вцілівшими руками і мало вкрай комічний і жалюгідний вигляд. Між його шоломом і тілесною бронею виднілась тонка полоска незахищеної шиї і Даррен ударив туди. Голова покотилась, руки ще кілька разів замахнулись і упали додолу.
— Що це взагалі таке? — викрикнув Артур, злегка вдаривши тушу чудовиська ногою.
Даррен похмуро глянув на голову під ногами.
— Краще переживай, щоб у будинку більше не було подібних істот. З однією ми ледве упорались.
— Якщо цю істоту зробив Елдрід, я особисто йому морду наб’ю.
— Вгамуй свій пил, юначе. Хто його знає що він може утнути. Потрібно бути готовими до усього.
Даррен і Артур наблизились до хатини. На цей раз вони тихо прокрадались в середину, попередньо згасивши світло на зброї. Артур притулився до стіни біля вибитих дверей. Даррен стояв по іншу сторону і заглядав усередину. В кімнаті було темно, через забиті вікна майже не потрапляло світло. Єдина свічка освітлювала приміщення, проте її полум’я було не звичним. Воно заливало кімнату блідо-зеленим світлом. В кімнаті майже не було меблів. Лише стіл, ліжко і невелика шафа. Підлога була вкрита темними, вологими плямами і через зелене світло було важко зрозуміти, що за рідина була розлита. Біля столу, спиною до дверей, стояв не високий силует, схований за чорною робою з капюшоном. Його руки активно рухались і було схоже, що зшивав частини тіла, що лежали в нього на столі.
Дошка позаду юнака скрипнула,той миттєво обернувся і побачив, як хтось намагається вдарити його палицею. Артур не розгубившись відбив атаку і вдарив нападника ногою в живіт, так, що той вдарився об дверну раму і упав додолу.
— Якого чорта! — вилаявся Артур побачивши нападника.
Даррен на мить обернувся на шум і здивовано застиг.
— Елдрід?
На землі перед Артуром лежав староста Елдрід і стогнав.
— Тримай його, Артур, — скомандував Даррен і увірвався в кімнату некроманта.
Артур дістав із кишені мотузок і швидко став зв’язувати старості руки. Той спершу пручався, проте отримавши ліктем у бік, скрутився від болю.
— Молю, помилуйте її, — жалібно простогнав Елдрід. — Прошу, вона не винна!
Як тільки Даррен увійшов до кімнати, йому одразу вдарив у ніс запах гнилої плоті. Той був настільки сильний, що його ледве не знудило.
— Інлунтіс! — вигукнув найманець і кімнату наповнило біле світло. Як тільки його меч засіяв, запах гнилі став куди слабшим а нудота відступила.
— Усе скінчено! — Суворим тоном сказав Даррен і став повільно наближатись до силуету.
— Так, — пролунав жіночий голос. — Я вже давно живу в борг. Сподіваюсь, ти покладеш цьому край.
З цими словами, некромант опустив руки і обернувсь. Він підійшов до Даррена, став перед ним на коліна і знявши капюшон, опустив голову, чекаючи суду. На мить найманець побачив обличчя некроманта. Перед ним стояла немолода жінка з висохлим, зморщеним обличчям і запалими очима. В її зібраному в косу темному волоссі добре виднілась сивина. На вид вона виглядала куди старшою за Даррена, і її молодий голос немов належав іншій людині.
— Олівія, біжи! — пролунав позаду голос старости, який одразу перервався болючим стогоном.
— Усе скінчено, тату, — промовила спокійно дівчина, немов до себе. — Я вірою і правдою служила королю мертвих і моя смерть не буде даремною.
Даррен не вагаючись замахнувся мечем і єдиним ударом відрубав голову дівчини. Бездиханне тіло упало до його ніг, заливши прогнилі, старі дошки чорною, як смола, кров’ю. Меч Даррен згаснув, він витер його об робу Олівії, кинув на неї бридливий погляд і повернувся до Артура і зв’язаного по рукам і ногам Елдріда.
— Отже, це була твоя донька? — сказав Даррен, присівши біля старости. Той лише відвернувся. З його очей текли сльози, проте сам він був немов німий.
— І ти весь цей час знав, що це її чудовисько нападає на твоїх односельчан?
— Бикоголовий не нападав на селян, — прохрипів староста. — Лише на солдат і подорожніх.
— А батьки Клаудії? — не стримавши емоцій, викрикнув Артур і вдарив старосту ногою в бік.
Артур! — гримнув Даррен на юнака. — Ще раз його зачепиш, я сам тебе відлупцюю.
Юнак щось незадоволено пробурмотів і відійшов від старости.
— Батьки Клаудії не були місцевими. Олівія могла керувати чудовиськом. Вона зумисне помилувала Клаудію.
— Усе мені з тобою зрозуміло.
Даррен підвівся, в роздумах пройшовся по невеликій кімнатці і знову сів навпроти старости, спершись об стіну.
— Мене не дуже цікавить як твоя донька зв’язалась з некромантами, її мотиви і в принципі її історія. Вона була клятим некромантом і заслужила своєї участі. Нас найняли, щоб ми розібрались з Бикоголовим раз і назавжди і ми свою роботу зробили. Тепер зал

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.210373878479 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …