Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2642
Творів: 48672
Рецензій: 93428

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Тисяча Сонць, 3. Вигоріле небо

© black3012, 02-04-2021
Перше вересня прийшло нахабно буденно, як завжди. В ЗМІ знову обговорювали зміни до навчального процесу, викликані новими умовами. Маятник роздумів хитався сюди-туди. Школа в своєму класичному розумінні втратила сенс, бо в групі, де є хоча б один здібний учень, всі решта при бажанні відповідатимуть на високий бал. Потреба у фабриці для здобування знань відпала. Слухати розумних людей стало легше, ніж будь-коли, але разом з тим природна людська лінь призвела до загального падіння освіченості.
Навіщо пріти над підручниками, коли можна ухопити мудрість просто з повітря?
Віддалене навчання стало нормою. Заохочувалося усамітнення. Віддача учнів звелася до здачі формальних тестів. Процвітало репетиторство. Школа перетворилася на центр клубів за інтересами, головним покликанням якого стала соціалізація дітей.
Хоча, як на мене, знання у цьому новому чудному світі тепер не головне. Здобуті знання, як особисту перевагу перед іншими, потрібно ще захистити від ледачих любителів  халяви. Усе зводилося до того, як відгородити свої думки від сторонніх. Школи особистісного розвитку перемкнулися на способи ментального захисту. Повірити не міг, коли прочитав, що на повному серйозі пропонується метод нав'язливих мелодій або пісень, описаний колись Бестером: крутиш в голові заїжджений мотивчик увесь час - зменшуєш імовірність бути прочитаним. Здається, фантасти передбачили вихід з будь-яких майбутніх халеп.
Літо для мене завжди означало свободу: канікули, відпустки, довгі світлі золотаві вечори. (Чому, до речі, в українській мові є таке чудове слово "світанок", а натомість немає якогось такого ж для позначення заходу сонця?) Підступна осінь, коли стає на поріг, спершу прикидається твоїм старим другом, ластиться, щедро обдаровує. І немає числа солодким обіцянкам, та не слід піддаватися на її чари. Осінь - це робота. Повно роботи.
Я витратив цілісінький день на прибирання грядок. Позгрібав сухе бадилля, посіяв сидерат. Не зачіпав лише буряка й моркви, їх викопаю в жовтні. Увечері запалив купи, сидів і дивився, як дим закрутився зиґзаґом в нерухомому теплому повітрі.
Я думав над продовженням історії пастиря.
Це мав бути розділ, в якому нічого не відбувається. Описи, довгі нудні описи, які автор мусить створити здебільшого для себе, щоб перейти до наступного щабля історії, і які так не люблять читачі. Потрібно переставити фігурки на шахівниці розповіді, перевести регулятори емоцій на інший лад, необхідний для старту подальших подій. Мотивація повинна змінюватися неперервно, щоб дії персонажів виглядали переконливо. Після бадьорого старту у першому розділі світ вибухнув, і тепер він змінюється просто на очах.
На форум я не заходив навмисне, щоб не потрапити під вплив чужих відгуків, поки не напишу наступний розділ. Сюжетний хід з вибухом ядерного заряду посеред мирного міста виглядав дещо фриково, але найкраще розганяв історію. Тим більше, що це був би найкращий казус беллі для наступної катастрофи. Пастир мав народитися швидко, навколо нього мала утворитися зона відчуження, в якій він би мав певну свободу дій. Анархія, хаос, насильство, падіння моралі.
Я подзвонив на СТО, машину ще не зробили. Не знайшлося нормальних деталей, замовили, чекають. Що ж, автомобіль мені ще не дуже потрібен. Потерплю.
Сонце сіло, повітря стало вогким, дим опустився, і заповнив увесь світ.
"Я плаваю в диму мостів, які спалив сам. Не вибачай мене, я втратив те, на що не заслуговував."
Десь там, мабуть, вечеряє моя колишня родина.
У мене все гаразд. А ви там як?
Хоча яке там гаразд.
Я навіть збожеволіти не можу. Думки гойдаються від чорного суїциду до світлої ейфорії. Тільки-но сонце заходить, як демони беруть гору, але потім настає ранок, і я оживаю. Але в загальному нічого не змінюється. Живу, мов бджола в бурштині.
Ви просто скажіть, я винен, чи ні?
Якщо за всім стоїть простий випадок, флуктуація, пошкодження мозку, через яке я не міг стати таким, як усі, я просто прийму це. Я заспокоюсь і навіть пишатимусь інакшістю. Зрештою, завжди тяжів до усамітнення.
Але якщо я винен сам? Що я в минулому житті зробив не так? Чого мені бракує: емпатії, уяви, чогось іще, притаманного усім людям, але невидимого для мене? Чи є якийсь спосіб це виправити? Я б спробував!
Я люблю своїх дітей. Дуже хочеться їх побачити.
Можливо, я й не заслуговую на прощення, але ж побачення у цій в'язниці дозволено?
На небі розсипалися зорі. Здрастуй темряво, моя стара подруго. Поговоримо?
Через відчинене вікно дим заповнив увесь будинок. Вечеря мала гіркий присмак. Я увімкнув комп'ютер і почав наступний розділ.

Кров невинних
Коли земля ще тремтіла, загибель людей відчувалася, як згасання свічок. Перед внутрішнім поглядом постав всеосяжний темний ментальний храм, в який увірвався раптовий протяг. Тисячі вогників ближче до входу раптово щезли, залишивши по собі чорну глуху зону. Ті, що залишилися, спалахнули багряним полум'ям.
Тисячоголосий біль затопив мене, із запізненням в голові спалахнула вогняна куля телепатичного ядерного вибуху. Не було сили кричати, опиратися цьому смерчу. Я лежав, роззявивши рота, широко розплющивши очі, і мені здавалося, що вогонь струменіє від мене на всі боки.
Час утратив міру, застиг у квантовій пастці смерті. Я - сингулярність болю, яка вибухнула, розширюється в усі боки, народжуючи новий всесвіт страждань. Тисячі перших секунд створили всю матерію муки, світло врешті відділилося від темряви, із згорілих небес посипався попіл. Вогняне море загусло, полум'я перетворилося на ліниву лаву. Утворився чорний острівець, на якому зіщулилося моє прото-я в очікуванні спаду потоку.
Згасали поодинокі яскраві вогні, немов струшені лампи. Потроху все потускніло до багряного тління. Смерділо димом. Весь світ затягнуло димом. Але раптом в самому серці пелени примарно спалахнули поодинокі вогні.
Я розплющив очі.
Чулися стогони. Сусіди лежали навколо мене, плазуючи по землі, в їхніх головах пульсував біль, який я транслював після втрати контролю.
«Пробачте мене.»
Проте шкаралупа захисту ніяк не хотіла складатися назад. Смерть людей здерла з мене усі блоки. Я чув усіх, і всі чули мене. Люди, яких я зібрав у підвалі, кинулися врозтіч. Що ж, пора повертатися до звичного життя добровільного вигнанця.
Знадвору почулися перші сирени. Крики болю, вже не ментальні, гострими паростками пробивалися крізь завали.
«Треба тікати з міста.»
Намацавши в кишені ключі від авто, тримаючись за стіни, я вийшов у двір.
Все змінилося.
Асфальт встелений битим склом. Старі тополі, зламані навпіл, упали на стоянку, розплющивши десяток машин. Краї будинків, повернуті до епіцентру, вкрилися павутинням тріщин, плити перекриття на дахах здибилися. В небі над центром міста виростали чорно-синьо-сірі стовпи густого диму. Шлях до гаражів в нормальних обставинах займав півгодини. Глянувши на завалену деревами вулицю, я зрозумів, що так просто виїхати мені не вдасться. Зціпивши зуби, повернувся до підвалу і став збирати запаси.
В загальному хаосі ніхто не звертав на мене увагу. Хтось не міг додзвонитися до рідних, хтось кликав лікаря, хтось просто лаявся. Двері до квартири відчинилися з добрячого копняка, вочевидь, будинок деформувався від вибухової хвилі. Кинувши вантаж в передпокої, я зробив ще дві ходки, поки не заніс усе до квартири.
До біса ближніх. Я зробив усе, що міг.
Упавши на канапу, заплющив очі. В темряві запалали вогні, тисячі вогнів. Як зоряне небо. Злі червоні карлики й гіганти, жовті спокійні зорі. Але подекуди кололи очі яскраві білі, сині, на грані фіолету,  нові та супернові. Зосередившись, я навіть почув їхній шепіт.
«...нафтобаза? Газопровід? Бардак розвели...»
«...телефон! Вічно глючить, сука! Куди ти вічно...»
«...всралася! Надька, заткнися! Заткнися! Бля...»
«...їх чую. Вони не говорять. Я бачу, як вони думають. Це шок. Я злетів з ко...»
Труснувши головою, я розплющив очі, встав, але зірки нікуди не щезли. Відчувалася присутність червоних і жовтих, але білі та синюваті сяяли навіть крізь світло реальності.
Хто ці люди?
В квартирах навколо було порожньо, всі вибігли на вулицю. Зосередившись на зорі, що відчувалася найближчою, я зміг почути її досить чітко, ніби вона знаходилася поруч.
Це чоловік. Уже в літах. Стоїть на колінах, по колу крутить в голові молитву. В долонях – дерев’яна вервиця. У нього перед очима знайомий орнамент плитки. Заждіть, так це ж підлога храму над річкою! Отець Павло?
Останнє я майже вигукнув, і священик ніби обернувся до мене.
«Хто тут зі мною? Ти, Отче?»
Здригнувшись, я перелякано розірвав контакт, звівши ментальний блок.
Мене кинуло в піт.
Він став такий, як я? Він став чути інших?
Нові й наднові сяяли навколо, штрикаючи своїм гострим промінням захисний кокон. Раз у раз котрась із них припікала сильніше, і я збагнув, що вони сканують мене так само, як я зробив це щойно зі священиком. Масова смерть і біль тисяч людей, а можливо і моя проекція їх, створили нових телепатів. Ця думка паралізувала мене, приголомшила сильніше, ніж заведена атомна бомба посеред міста. Я ніколи не мріяв про таку компанію. Мені вистачало, що думки людей самі лізуть в голову, але я ніколи не міркував що буде, якщо з’явиться ще бодай хтось, хто зрівняється зі мною.
Принаймні радості не додавало.

Я поставив крапку, і розділ застряг.
Вертаючись кілька днів поспіль до кінця тексту, я не зміг додати що-небудь ще.
Хотілося перескочити до глобального ядерного удару, який викликав випадковий вибух в провінційному мусті, до опису постапокаліптичного життя, до перших сутичок між бандами мародерів, до організації перших пастирських комун, але все впиралося в сцени зустрічі головного героя з новими телепатами.
Зрештою, я просто виклав на форум написаний фрагмент. Нехай покритикують.
Тим часом грядки почорніли свіжоскопаною землею.
Я вибився із сил.
Прийшла пітьма, моя добра стара подруга, з колонок тихо лилася депресивна добірка. Сповільнився пульс, кров стала застигати, як потічок рідкого воску. Через якийсь час тіло затерпло, перетворившись на порожню мушлю. Ліниві думки відбивалися від кісток черепа, ніби тенісний м’ячик. Дух в оболонці. Речення, якому не вистачає довжини рядка. Образи і сцени, які не народжують слова.
Здається, я перегорів історією.
Закинути на хмару і повернутися колись потім, згодом.
Що там нового в інших?
У Lloron’и класний верлібр. Не знаю, що це таке, але решта поетів хвалять. Мені ж вистачає самого тексту безвідносно до ритмічного складу.
Oberon зчепився з якимось із новачків у давно забутому топіку, де колись і я прагнув довести свою унікальну просвітлену думку. Нічого нового. Добре, а що там у мене?
Забута Дитина: Щось дуже мало. Образи із зірками це сильно. Шкода, що в реальності все так розмито.
Oberon: Чекаємо продовження. Кінець дуже передбачуваний, але відчувається, що історія ще не спланована до кінця, тож можуть бути несподівані повороти.
Llorona: Справжня фантастика. Мені імпонує, що процес «прориву» зображений звичайними образами (лава, вогонь, дим, зірки), без усіх цих психоделічних тріпів. Пригадую, в моєму випадку це просто «впливло», і я одразу стала вчитися з цим жити. Обійшлася без істерик, якщо одним словом. Продовжуйте, Блеку, нехай уже почнеться махач, треш, Содом і Гомора.
Ingrem: Зірки це дуже добре, от тільки «блакитнуваті»... Де ви бачили такі зірки? Щойно надворі дивилася в небо, жодної нема. Так що без «тріпу» не обійшлося.
Llorona: Та все там гаразд. Є такі зірки. Просто нам з вами вони вже такими не здаються, а Блек ще їх пам’ятає, або йому пощастило з оточенням. Ви ж не нормал, Блеку, правда ж?
Мене морозом обсипало.
Анонімне спілкування в мережі залишалося ледь не єдиним способом комунікації із зовнішнім світом, і мені зовсім не хотілося бути викритим. Де я проколовся? До чого тут колір?
Наступне повідомлення в гілці написав модератор.
Alkali Drinker: Оффтоп. Всі наступні повідомлення перенесено в тему «Життя після Події».
Час від часу я заходив у те обговорення, але п’ять років зробили саму тему банальною. Час від часу хтось із новачків приносив туди свою історію, та й по всьому. Однак від часу публікації третього незакінченого розділу «Пастирів» гілка приросла чотирма сторінками.
Ingrem: А можна конкретніше, що не так з кольорами?
Йорона у відповідь виклала посилання на статтю з медичного сайту: «Ментальний дальтонізм, а також інші набуті розлади зору». Текст не розповідав про якісь ґрунтовні дослідження, радше тільки про систематизовані спостереження. Йшлося про наростаюче загальне несприйняття синього кольору, тританопію, а також про те, що у великих групах людей, які працюють чи просто перебувають разом довший час, формується колективне сприйняття оточення органами чуття. Неформальні лідери, які відокремлюються в процесі телепатичного обміну потоками думок, починають, навіть не усвідомлюючи цього, нав’язувати іншим свій спосіб бачення. Тобто людина в групі починає сприймати світ не через свої органи чуття, навіть не через чужі, а через узагальнене, багато в чому клішоване уявлення.
Llorona: Вже давно зародилася думка, що ми бачимо світ по-різному. В перший час після Події здавалося цікавим глянути на себе очима іншої людини, потім ми звикли до цього, а тепер еволюція бере своє. Кажуть, що синій колір отримав власну назву тільки дві тисячі років тому, що люди просто не зважали на нього, а може просто не бачили, може він з’явився тільки в процесі еволюції, коли став рукотворним, став траплятися частіше, ніж у природі.
Ingrem: Хочете сказати, що його в природі мало? А небо?
Oberon: А небо просто ігнорували. Тим паче, що воно в половині випадків спостереження сіре від хмар, якщо на півночі, та від пилюки, якщо на сході чи півдні. От скільки ви знаєте тварин з блакитним забарвленням? Метеликів? Квіток? Не так багато. Синій колір з’явився останній, можливо, він вимагав перебудови зорового апарату людини. Більшість тварин або взагалі обходяться без кольорового бачення, або мають чутливість строго до якихось вузьких відрізків кольорової шкали, як от коні чи білі ведмеді. Для виживання взагалі важливіший довгохвильовий діапазон, щоб добре орієнтуватися при слабкому освітленні.
Stella: Ой, я зіткнулася з таким. В садочку, куди я воджу свого сина, на початку року з’явилася новенька дівчинка, «нормалка». Невинне дитя, радісне. Так незвично було, коли вона говорила (говорила!), за кожним словом – яскравий образ, картинка-фейєрверк. Буває, що діти капризують, відмовляються від їжі, бо щось не так зі стравою, а ця мала їла з таким апетитом, що вся група без розмов налітала навіть на пісне картопляне пюре. Якийсь час все було дуже навіть чудово, але іграшки все зіпсували. Коли «нормалка» брала до рук якусь непоказну ляльку, для інших дітей вона враз перетворювалася на прекрасну принцесу. Настав день, коли інша дівчинка вирішила відібрати ляльку в «нормалки», та, звісно ж, не дала, зчинила вереск, спрямувала на конкурентку потік агресії. В шоці були навіть вихователі, не кажучи вже про дітей. В результаті всім знадобилася терапія, а заплакана мама забрала донечку із садочка. Мала плакала, хотіла гратися з іншими дітками, та хто ж дозволить після такого. Син хоч і потрапив під дію «глухої», але йому було шкода її, все питав, куди її забрали? Чи її будуть бити? Неприємна, одним словом, історія.
Ingrem: Нісенітниці. Ось мій синій светр. Він СИНІЙ! Я бачу, що він синій.
Llorona: Ні, це не так працює. Ваше око все ще сприймає цей діапазон світлових променів, а от ваш мозок забрав його з кольорової палітри і вже не хоче спеціально розрізняти. Ви пам’ятаєте, що цей відтінок називається синім, бачите звичні речі і знаєте, що вони синього кольору, однак досить дати вам для порівняння два предмети різних кольорів, про які ви нічого не знатимете, у вас почнуться труднощі. Знайдіть палітру для підбору промислових фарб, там відтінки маркуються цифрами, не словами,і спробуйте порівняти. Майже впевнена, що знайти блакитний вам не вдасться.
Далі гілка вкрилася парними картинками, одна з яких була повноколірною, а інша червоно-зеленим місивом. Форумчани завзято взялися розпізнавати відтінки синього, і ця забава тривала майже шість сторінок. Зрештою дійшли висновку, що на роль синього найбільше підходить той, який я бачив темно-зеленим.
Ingrem: Ну, не так усе й погано. Колір дитячих кубиків розпізнавати в реальному житті немає потреби, а так воно дійсно, не дуже й потрібний той синій колір.
Півлітр: Дійсно. Будемо казати, як Гомер: кольору темного вина.
Ingrem: Це ж де він так казав?
Півлітр: В поемах. Море у нього було кольору темного вина. Знався чоловік на темі.
Ingrem: Ага, спитай у сліпого...
Oberon: Я тут подумав, а якщо й інші кольори зрештою стануть непотрібними, на що ми взагалі всі перетворимося? Усе багатство живопису, усі кольори неба, мода, дизайн... Це ж цілий пласт культури. Все зникне? (Пішов розмірковувати).
Llorona: Оце теж щойно вжахнулася. Напевно, лишиться тільки описовість, а також звичка. Ще може час від часу народжуватимуться «нормали».
Ingrem: «Нормали»? А якщо цей «нормал» з прийдешнього матиме мутоване кольоробачення? Ми всі станемо бачити, як він? Краще вже чорно-біле кіно.
Забута дитина: Ой, і я, здається, в синьому плутаюся. Невже не можна це повернути? Хочеться бачити справжні кольори.
Alkali Drinker: А давайте запросимо Блека на форумівку. Може, він нам покаже осіннє пронизливо-синє небо?
Llorona: Навряд чи. Пасаж про блакитні зорі швидше штамп, ніж реальне бачення. Сила звички. Що скажете, Блеку?
Oberon: Промовчить пан Блек, як завжди. Дайте йому спокій, нехай пише далі про своїх ретро-телепатів. А от на рахунок форумівки... Давненько ми не розвіртуалізовувалися. Я – за! Коли і де?
Alkali Drinker: Кидаємо пропозиції в темі «А чи не зустрітися нам?» Тут більше не флудіть.
Я давно вже так не хвилювався.
Не знаю, що більше вражало, незвичайні особливості мого звичайного зору, чи зникнення синього кольору в усьому світі? Після обговорення надійшло чотирнадцять особистих повідомлень на форумі, але я боявся їх читати.
Вечір наприкінці щедрого бабиного літа палав міріадами зірок. Ще можна сидіти надворі, загорнувшись у покривало. Запах попелу і сухої трави забиває дихання.  Темрява стояла поруч, але я відчував себе ще самотнішим, ніж раніше.
Я стаю все особливішим.
Світ звернув кудись не туди, і йому, здається, чхати, що по дорозі він губить багато важливих речей. Хоча, так вважаю тільки я, бо не можу змінитися. Чи пам’ятають мої форумні друзі моменти в житті до Події, в які б їм хотілося повернутися? Під час обговорення в гілках мене двічі розглядали під лупою, але щоразу їм не вистачило концентрації уваги. Спершу вони з’їхали на пропажу синього, зрештою обставивши це як курйоз, вдруге мене заступила форумівка. Можна прилетіти з іншої планети, сісти за комп’ютер, писати про свої чудові подорожі, привернути увагу людства на день, щоб вже наступного дня побачити, що людство знову зосередилося на самому собі. Ми накидали в космос багато сміття, зазирнули в очі галактикам, але так і залишилися троглодитами. Наші мрії часто не виходять за межі наших кімнаток, салонів авто, максимум – паркану навколо халупи. Нам стали байдужими обрії, нас не бентежать фатаморгани. Навіть властивість бачити людей справжніми не додала людям людяності. Нічого з того, що принесла Подія, не принесло ніякої користі. Пристосування – наше все.
То навіщо я хочу бути як усі?
Що мені з того? Атавістичне прагнення не відбиватися від стада?
«Скажи мені, де моя сторона? Припини мій постійний хибний вибір! Між любов’ю та ненавистю, яким шляхом мені йти? Як мені зберегти баланс у цих перегонах? Дай віри, бо я помираю!»
Здається, пора перестати плакати за втраченим.
Я зовсім розкис.
Але це все осіння нудьга й нестача денного світла.
Коли вони вже дороблять мою машину? Треба до них навідатися.
Тож з самісінького ранку я вирушив пішки на СТО. Однак при виході на шосе мою увагу привернув бігборд. Велике порожнє біле полотно із залишками реклами. Повернувшись додому, пошукав у коморі залишки синьої фарби і прихопив драбину. Мій перформанс був короткий, але спричинив невеличкий затор.
«Це синій колір».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Анатолій Азін , 13-04-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2102711200714 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …