Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2647
Творів: 49011
Рецензій: 93656

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

СІРИЙ (ХАРКІВСЬКИЙ 11:30)

© Леонід Данільчик, 06-01-2021
СІРИЙ
ХАРКІВСЬКИЙ 11:30

ННННҐҐҐҐ. Сука! Як же, бля, болить голова. Я засовгався на мокрому матраці. Ясно! З цим вже ясно. Мокрі труси неприємно липли до тіла. Плутаючись ногами і руками в одіялі я, нарешті, скинув його і затовк в кут ногою. Сів, скинувши ноги. Матрац чвакнув. Я обняв голову руками, затис вуха. Накривала хвиля розпачу і стиду. Бля! Бля! Бля! Нннґґґґ! СУКА!!! Ніздрі розширились і я швидко, з свистом, глибоко і часто задихав. Ендорфіни! Ендорфіни! Ендорфіни! Спокійно. Мені потрібні ендорфіни. Не думай про погане. Про щось хороше. Хороше. Хороше. Вода. Торт. Ліс. Тече вода. Бля –куди вона тече?! Не помагало. По ікрам ніг спускались крапельки. Я затупав тихенько п’ятами. Дихання втамувалось. Я дещо заспокоївся. Фу, бля. Не встаючи стягнув з себе мокрі, огидні труси і жбурнув кудись в темряву.  Очі стали звикати і в просторі окреслились предмети. Стіл, якийсь величезний фікус, рамка вікна і велика біла пляма під стіною праворуч. То були білі труси на велізарній жопі. Така жопень могла належати лише одному моєму знайомому. Він тихо спав, немов вмер. Така поведінка не була йому притаманна, переважно він  риком храпів, часто захлинаючись власним ревом. Раптово бездиханно затихав і знов розривав ніч своїми риками. Мені завжди щиро було шкода його тендітну, дрібну як зубочистка, дружину. Може здох. Я повільно встав, підійшов і пихнув його стопою в жирний зад, залишаючи мокрий відбиток п’яти на білій тканині. Тлущ в трусах проникливо засвистів. Пердить значить - живе. Туша заворушилась, поплямкала і знову затихла.
Мій перший стрес пройшов. Я викалупав з кута одіяло і ретельно повитирав свої засцяні зад, яйця і ноги. В підніжжі ліжка опинились мої кросівки, там я намацав шкарпетки. Це вже великий плюс.  Де я є? Курва де я є?! Ай! Ай-ай-ай. Почуття сорому, нестерпного сорому і почуття провини повернулось. Я присів. Опустився на коліна і вперся головою в бильце ліжка. Ааайййй! Я же я себе ненавиджу. В пам’яті з’явились епізоди вчорашнього дня і тверда хвиля розпачу та  тяжкого стиду оглушила мене по затилку. Ой-ой-ой. Сука, як же не хочеться жити. Я тихо скавулів, затискаючи вуха. Ендорфіни, ендорфіни, бля, де ті  ендорфіни. Думай про хороше. Хороше! Все буде добре. Просто треба пережити сьогодні. Вчора вже не зміниться. Хороше. Ендорфіни, ендорфіни, ендорфіни. Попускає, попускає по трошки.  Треба знайти одяг. Мені потрібне свіже повітря. Негайно. Я просунувся на колінах вздовж ліжка, опираючись  руками на матрац. Вліз в свою калюжу. Во, бля, кретин. Курва, як я ненавиджу себе. Чмо, чмо, ЧМО!!! Доповз до подушки і нею, всівшись на зад знову ретельно повитирався. Під подушкою виявились мої речі – одяг, телефон, гаманець. Телефон довів мені, що зараз третя година сім хвилин і заряду лишилось двадцять три відсотки. В гаманці залишалось кілька дрібних купюр, але присутні були мої карти. Невпевненими рухами я вдягнувся. Треба вийти на зовні доки не накрило знову.
Думай. Зосередься. Нічого не згадуй. Треба все забути. Вчора не було. Просто пережити сьогодні, лише пережити сьогодні.  Тож не вперше. Ти знаєш, що робити. Опануйся.
Я повільно, обережно встав. Так. Взутий. Одітий. Гаманець, телефон, паспорт. Паспорт? Бля! Паспорт! Чому зі мною паспорт. На хрена мені паспорт? Ладно. Дідько з ним. Добре, що є. Навушники! Де? Та хрена мені вони. Так ще раз. Взутий, штани, футболка, олімпіка, гроші, карти, паспорт. Труси. Труси? …А! бля, згадав. Я посунувся до дверей. Пакеда жопа Славіка. Жопа у відповідь злегка поворушила відбитком моєї п’ятки і ще раз коротко свиснула.
За дверима мене зустрів, якийсь дивний коридор, з рядом однакових дверей. Притушене світло. Рябі, темні, брудні шпалери. Це пригнітило. На мене посунулась чергова хвиля розпачу. Обличчя скривило, губи вигнулись в дугу. Я їх стиснув щоміць, зсутулився, напружився. Не піддавайся, виходь, виходь! На зовні. Коридор, двері, сходи. Якась стійка, знову двері, цього разу скляні. Вестибюль. Зашарпані, обдерті, м’які крісла. Металопластикові двері. Вулиця.
Фу. Ох.  Я глибоко вдихнув. Ще раз і ще. І ще. Йопта. Наче важки свинцевий шолом з голови зняли. Я сперся плечима до стіни і сильно, жорстко і довго розтирав обличчя долонями. Тер очі, щоки, скроні. Мені треба додому. Мені потрібно в знайоме, безпечне середовище. Там легше пережити буде сьогодні. Лише сьогодні. Завтра це вже буде просто, а потім навіть смішно. Але не зараз. Зараз страшно. Як мені зараз страшно. Ай-ай-ай. Ойййй. Ннннґґґґґ. Ніздрі розширились, аж заболіли. Я глибоко, часто з хрипом дихав. Ендорфіни, ендорфіни, ендорфіни. Треба йти. Просто йти. Тоді попустить. Скоро йди. Йди. Йди. Не думай. Думай про воду, ліс. Все добре. Добре, спокійно. Це лише сьогодні. Спокійно. Спокійно.
Я сповільнив ходу. Попускало. Боже, де я? Вулицю я не міг впізнати. Треба знайти таксі. А, чорт, в мене немає готівки. Банкомат. Але де я? Що за дурнуваті паркани, дивні будинки. Я повернув за ріг. В кінці вулиці моргав зелений хрест. Аптека. Єто дажє хоросьо. Я пришвидшив ходу.  Аптека нічна. Я вперся головою в скло над маленьким квадратним віконцем і тихенько постукав чолом. Потім сильніше. Потім ще сильніше.
- Тутка є звонок – сказало мені роздратоване віконце, дивно ставлячи наголоси на останній склад.
- Медіхронал. Два. Атоксил гель. Чотири. Воду. Газовану. Двушку… стаканчик.
Я глибоко видихнув, отруївши простір гострим токсичним вихлопом алкогольного угару. Віконце різко захлопнулось. Образилось, напевно. Я чемно чекав не міняючи позиції. Нарешті віконце зглянулось і  прочинилось. З нього виглядав пакет.
- Карточкою – витиснув я з хмаркою отрути.
Віконце залаялось, все так само, з акцентом на останні склади.  
- І… дай, бля… ту… ду…
- …..
- Дису…  дисуль…  фірай.   …фірум
Віконце мовчки, терпляче чекало.
- Еспераль. Та. Во. Еспералька…
- Не.  Немож. Но за двадцят чотири часи.  Типирька немож. -  Голос був стурбований. Співчувало. Певно було в темі.
Я стягнув усі свої резерви. Мовлення з більш-менш виразною дикцією вимагало всієї доступної концентрації сил. Міцніше вперся чолом в скло.
- Я знаю. Я завтра. Не тепер.
Віконце завагалось, але таки наважилось.  Одним менше, одним більше. Що йому до того – то моя справа.
Циліндрик з таблетками дисульфірама я всунув в кишеню джинс. Решту пакету розклав прямо на тротуарі  за кілька кроків від дверей аптеки. Так щоб бути в плямі світла. Я довго вовтузився з гелем, не міг розгризти міцні пакети і сильно злився. Витер липкі руки о діл штанів. За два приходи розвів та випив медихронал. Потім довго і бездумно сидів на асфальті допиваючи решту води.
Ще раз накрила депресивна хвиля, але вже легше. Глюкоза! Скоро організм очуняється і запросить детоксикацію через дефекацію. Треба добиратись домів.  Я витяг телефон. Відкрив додаток таксі. Визначити моє місце знаходження? Визначай. Дозволити включити навігацію? Дозволити. Карта на екрані смартфона понеслась, пригальмувала, збільшилась і під червоним, видовженим трикутничком з’явився який незрозумілий напис. Я зменшив двома пальцями масштаб, вдалось це не одразу. Навколо трикутника окреслилась неправильна форма населеного пункту з написом Іршава.
Йоб! Іршава!!! Бля!!! Іршава!!! Славік. Паспорт!! Йопта. Велика жирна жопа Славіка!! Ми у відрядженні на Закарпатті.  
В кінці вулиці небо стало світлішим – сходила ранкова зоря. Я п’яно плакав.
*********


Я клацав по клавіатурі в пустій «конторі», ліплячи заздалегідь нікому не потрібну комерційну пропозицію, коли двері відчинились і зайшов Ведмідь. Він весело і слиняво бормотів непізнавальний мотивчик, легко покручуючи свою тушу. Це значило, що він вже в «хлам». Він тривалий час провів в цеху і результат був очікуваний. Завантажившись в своє дешеве офісне крісло фінансового директора, з надмірними зусиллями намагався зосередитись на тиканні  пальцями в ноутбук, але швидко полишив цю непідйомну задачу і опершись на кулак втупив. Я зупинив клацання очікуючи початку розмови про потребу розвитку нових шляхів просування бізнес напрямків. Але натомість він щось нечленороздільно поцмокав, заслинивши свій кулак. Протяжно, з глухим риком, зітхнув, виказуючи тим своє розчарування чи то загальним становищем речей, чи то своєю власною недієздатністю. Я повернувся до моєї марної роботи.
Масна мармиза Ведмедя періодично звалювалась з кулака, перериваючи його неритмічний храп, цямкала або беззлобно рикала, і знову мостилась на кулак то чолом то щокою. Забеленкотів його мобільний. Ведмідь від несподіванки випрямився і широко (наскільки це взагалі було можливо) розкрив дрібні, масні оченятка, глибоко сховані в пом’ятій, спухлій масі обличчя, схожій ком дріжджового тіста. Оговтавшись сміливо почав водити по екрану товстими пальцями, але не  справившись з жестом «підняття» слухавки, розлютився і намацавши збоку телефону кнопку люто тиснув її аж доки той не вимкнувся. Мені набридла ця вистава, до того ж це була вже тринадцята чи чотирнадцята дія поспіль. Дії вистави відбувались щоденно, були одноманітні і передбачувані. За винятком дрібних деталей. Антрактом служили лише вихідні.  Я взяв сигарети, ключі і пішов в цех. Там тихо сопів Щур, вкрившись курткою роби. Він лежав на лавці за обіднім столиком у «кухонному» кутку. За апаратом, в протилежному кінці цеху, традиційно прирікались Галушка та Стручок. Базилія не було, той вже втрачав кваліфікацію і не тягнув щоденну лямку. Тож брав антракти через день. Я виліз на консольний ліфт і закурив. Зябко, кувра! Осінь. В зелену браму дворика просунулась темна постать і зупинилась на розі будинку. Я впізнав Сірого.
Повернувшись в офіс, я перевірив чи Ведмідь не «посіяв» ключі – лежали на столі поряд з ноутом. Вимкнув світло і покинув приміщення закривши двері на ключ.  Сірий висів над сходинкою до під’їзду. Я підморгнув йому в знак вітання, він жодним чином не відреагував. Та і яким чином може взагалі реагувати хмарка сухого темно-графітного пилу, розміром з людину. Він був схожий на нарисовану на прозорому ватмані тінь від шмати, густо затушовану простим, м’яким олівцем. Ми рушили, по засіяній вибоїнами вуличці.
- Що там Ведмідь? – спитав Сірий.
- Купив бігову доріжку, влаштував на балконі.
- Буде ганяти? – посміхнувся Сірий. Щодо посмішки це було моє припущення, оперте на його інтонацію.
- Так. До «склепу» по водяру. – Я позіхнув, - закінчується другий тиждень запою, йде на рекорд, - пояснив я.
- А…
- А доріжка навіщо? – запитав після паузи Сірий.
- Я гребу?!
Далі йшли мовчки. Часу до назначеного візиту в лікарню було ще дуже багато. Йти додому не було жодного бажання. Пертись в той «курятник» по гвинтовій драбині на третій поверх. В кімнату-кухню без санвузла, з облупленими, синіми дверима, низькою стелею  і одним малим вікном в нікуди. Тобто з виглядом на глуху цегляну стіну. В помешкання навіть холодильник не влазив. Стояв на коридорі поряд з відром куди за дня лили помиї, в ночі ходили сцяти. Там напевне тлумилось моє «бабське царство» готуючи якусь несмачну, смердючу болотом рибу. Тим більше припертись в компанії Сірого. А до  прийому в  лікаря я його точно не позбудусь. Тож вирішив йти пішки до лікарні нарізаючи великі петлі по дорозі.
- Ти виглядаєш втомленим, навіть виснаженим, - почав аби щось сказати Сірий.
- Жизнь дала трещіну,  іскра згасла! -  залибився я у відповідь.
- Я хронічний алкоголік в тривалій ремісії з гострою алергією на канабіси, - продовжив я після паузи, - з доступних задоволень лишився лише масаж простати. Але і там набрякла перешкода.
- Комбінований геморой! – Сірий явно ржав. Хоч я твердо зберігав серйозність тону та виразу обличчя.
- Ти знаєш, що я скажу, наперед. Я став банальним і передбачуваним. Втратив гостроту думки та слова.
- Бухий ти прикольніший. Брутальний, але дотепний. Гумор брудний, зате смішний. Тверезим починаєш часто повторюватись. Стаєш плоским і нудним.
Сірий раптово зупинився впершись в якусь думку і встромив в мене довгий погляд. Ну  таке в мене склалось враження. Бо надто складно судити про емоції густого скупчення пилу за графіту.
Після тривалої паузи він спитав:
- А хер стоїть?
Я сплюнув.
- Перманентно. Практично перманентно. Тикати немає в кого.
- Дай сигарету.
Ми закурили і  Сірий змішавшись за папіросним димом став мутним, але світлішим.
Попрямували до перехрестя, за ним розгортався великий парк і перетнувши його ми б опинились неподалік лікарні. Все таки приємніше гуляти посеред зелено-жовто-червоно-гарячих дерев, ніж петляти понурими вулицями, серед мокрих наче опісяних будинків. Спустились в підземний перехід. Його внутрішній вигляд нагадав мені молодий березовий лісок початку весни. Неначе як з молодих деревець точився сік, так з стін тяглись вологі пасма, збігаючись на підлозі в невеликі аміакові озерця. Я підійшов до однієї з стін і додав свій внесок за загальну панораму. Сірий невдоволено кректів  за моєю спиною. Він був ярим противником моєї асоціальної поведінки. Я ж не вбачав нічого недоречного в таких речах як ходити по газонах, срати в парку під акацією чи бухати на газеті.
Решту часу ми провели в парку під мороссю дощу, вештаючись доріжками і несучи якусь лухту.
Доктор як завжди, так і як усі вони загалом, був вкрай ввічливий та доброзичливий. Зазирав в очі, уважно приглядався. Як Ваші справи? Який настрій? Як на Вашу думку? Док, йопта, давай по дєлу! Терапію – нема часу! Мене в низу чекає уявний графітовий друг і анально-апельсинові цікавинки-новинки на спеціалізованих порносайтай.
Лікар белькотів якусь бурду, час від часу пригладжуючи густу щітку сивих вус на зморшкуватому вкритому старечими плямами обличчю. Я втратив інтерес до тиради майже одразу. Яким чином така інформація  може допомогти моїй посталкогольній шизофренії з параноїдальною манією – я не знав. Доктор чомусь в слові манія ставив наголос на перший склад. Звучало досить кумедно. Сюди я прийшов за маленьким листком з кругленькою маленькою печаткою, схожою на блакитний смайлик.
Втупившись в сиві вуса я односкладно і відчужено відповідав на нечасті запитання. Для доктора було очевидно, що я його зовсім не слухаю, що правда його це геть не засмучувало. І я взагалі припинив відповідати так, що розмова перетворилась на монолог.
Пригадалась давня вогненно руда подруга. Ми зустрічались при нагоді кілка разів на рік. З часом її вогненність зникла і вона стала просто руда. Проте в свої сорок  привабливості не втратила, хіба дупа дещо пом’якшала. Не пружинила як м’ячик після ляпанця, а якось мило хлюпала.  В останній рік зустрічей побільшало. Гуляли з її малолітнім сином, який часто плутав сплячих на газоні і тротуарах п’яних мужиків за своїм татом. Я дико нудився на тих зустрічах, але чомусь ніколи не міг відмовити. Вона в продовж прогулянки вливала в себе одну дві пляшки вина, залежно від того наскільки підготовлена була до зустрічі. Це була єдина п’яна жінка яка не викликала в мене роздратування, може за того, що не кокетувала і взагалі п’яною була напевне більш адекватною ніж твереза. На одну з таких зустрічей я безсоромно запізнився на години півтори. І то була фатальна помилка. Я прийняв всі доречні докори без виправдань і знак примирення випив з двушки «Коки» ковток примирення. «Коли» та було рази в два менше ніж дешевого коньяку. Вона добила решту і ми в трьох попрямували в парк атракціонів, катати малого.
Вибухнула вона несподівано, видно давні тріщини на витримали і дамбу прорвало. Все зло спало на дрібну кучеряву голову синулі. Вона шарпала його, жбурляла на траву. А він плакав, намагався її обняти – «Мама пожалій мене» і падав відштовхнутий на газон. Потім затягнула його за ріг якоїсь каси і продовжила екзекуцію. Я харився.  Я не хотів втручатись. Я не бачив глузду в її діях. Я не хотів розбиратись в причинах цієї поведінки. Я не хотів ні заступатись за невинне дитя, ні заспокоювати ошалівшу бабу. Я довго чекав доки вона вгамується, але це було безнадійно. Малий припинив просити жалю та милості, а її істерія продовжувала набирати оберти. Я знав, що це закінчиться припадком і довгими затяжними риданнями, доки весь дешевий коньяк не вилиється крізь сльози. Я не хотів її жаліти, не відчував і жалю до дитини. Просто тупа, безглузда поведінка. Просто життя дало тріщину і струна лопнула в невдалий час і в невдалому місці. Ну  і хрен з нею і з її струною. Мої струни теж лопали, а перфоманси мої були попмезні, яскраві, емоційні навіть епічні. З відповідними наслідками. Тільки от навіщо я тут пасусь? Загудів мій телефон. Субота вечір і ось зараз йому терміново потрібна консультація по квадрату направляючого ролика ведучого шківа прямої передачі портабельного верстата на дизельному двигуні. Сука, сьогодні в ночі, бля, в ліс поїде! Але той раз я навіть втішився дзвінку. Відокремившись від скандалу я довго і детально консультував надаючи всю відому мені доречну і не доречну інформацію, щодо цього запитання.  По закінченню розмови я перемкнув телефон в режим «польоту» і пішов на вихід з парку. Зайшовши досить далеко, я прискорив хід, ще швидше, ще… і зірвався на біг. Куди я біг, чи від кого? Руда то мене точно не наздоганяла. Я добіг до тютюново-газетного кіоска, купив поштучно кілька сигарет «Captian Black» і закурив в перше за чотири місяці.
Ми довго не спілкувались після цього інциденту. Доки мені не зателефонувала наша спільна знайома. В Рудої померла мати. Коли я прийшов на парастас Руда була здивована, нашої вчорашньої розмови по телефону вона не пригадувала. Як виявилось була в «хлам», а я навіть не запідозрив – голос був твердим, а речення осмисленими та логічними.
Наші зустрічі відновились, але тепер ми зустрічались лише в двох і стосунки набули більш лагідних контурів. Контури лагіднішали і починали міняти кшталт. Остаточну форму вони прийняли в заміському готельчику, призначеному саме для таких формувань. Вона наполягала на презервативах, але мені скоріш була потрібна ложка, аби її підв’язати як направляючу. Благо доки в тебе ще є пальці на руках та шершавий язик то ти ще не повний імпотент. Що правда, не вдаючись в дрібниці, після тривалих покутувань таки вдалось довести свою гідність до еякуляції. В процесі якої я на радостях мало не задушив Руду. Але як би там не було - це було повне фіаско! Наш роман фінішував на стартовій лінії по причині профнепридатності спаринг-партнера.
Видно якісь з своїх думок я виказав в голос і розмова з доктором  впала в русло теми спряженості емоційних та сексуальних між статевих взаємостосунків. Я мав що повідати доку про справді емоційні стосунки, але не став. Це було далеке перше кохання. Не перший секс, не перші стосунки, а саме то. Вихри пристрасті, скандали, ляпаси, битий посуд, розмазані по стінах під’їзду торти. Сльози, погрози, благання, зради, примирення… і все це влізло в якихось дев’ять чи десять місяців. А як наслідок на все життя залишись шрами на простаті. Два маленьких – миле нагадування про перенесений микоплазмоз. То миле, ніжне Янголятко, п’ятнадцятиріччя котрого ми святкували вже як закохана пара вже ростила в своєму благодатному середовищі хронічний микоплазмоз. Ранній сексуальний досвід в її сім’ї був традиційним. Цю традицію запровадив голова сім’ї – гідний потомок біблійного Лота. Розбестив з німої, п’яної згоди своєї дружини свою ж власну доньку Сяну і так з’явилась старша сестра мого Янголятка – Чортенятко. Згодом Сяна подарувала татку і другу внучку-доньку, тобто вже саме Янголятко. Так і жили собі три сестри, старша з яких була їхньою мамою. Чортенятко виросло, розвинулось, стало привабливим юним створінням. Трішки псули обличчя чорні вусики під носом, але то легко усувалось. З  нею росло та квітло русяве Янголя, теж з вусиками, але мало помітними – світленькими. І от несподівано Чортенятко завагітніло, а спохопились коли вже аборт робити було пізно. Потомок Лота додав до своїх титулів ще прадіда.  Після цього Сяна вискочила заміж за першого зустрічного і забрала всіх своїх сестер, включно з новонародженою Алею і вже вагітним Янголятком. Цю вагітність встигли обірвати, і таким чином припинити цей невтримний потік інцесту.  Раннє розбещення всіх сестер включно з мамою сильно вплинуло на їх світогляд. Курвились вони нещадно (окрім малолітньої Алі). Сяна показувала гідний приклад молодшим. Ті чемно наслідували, що правда потай одна від одної, не зраджуючи своїх секретів поміж собою.  Чортенятко в короткий термін вирішила застосовувати свої навички в професійному середовищі. І полишивши Алю на п’яну турботу бабусі, в надії що дитя ще надто мале аби привабити свого прадіда-діда-тата, подалась на професійну панель в Туреччину. В короткі свої приїзди ділилась враженнями, абсолютно не приховуючи своєї діяльності.
Її яскраві розповіді агітували краще будь-яких реклам. Майже з кожних гостин вдома, вона забирала з собою завербовану колежанку. Одну з них Наташу, я запам’ятав по тому, що вона вилітала по закордонному паспорту дитини – їй ще не було шістнадцяти. Він вирізнявся блакитною, а не синьою обкладинкою.
Врешті Чортинятко навіть вийшла там заміж і отримала ідентифікаційну карту на ім’я Ідіара Уруз чи Узур. Та покинула роботу в клубах. Гарячий турок приголомшив її своєю бурхливою поведінкою та непередбачуваними вчинками. Засипав її на танцмайданчиках пелюстками троянд. Влаштовував неймовірні вояжі, приголомшливі сюрпризи. Задаровував коштовностями. Оточував безперервною увагою. І був неймовірно палкий в сексі. Жорсткий в коханні! (Згідно її розповіді, в перше ж злягання виграв її в її улюблений спосіб. В який, нажаль, не уточняла). Згодом увага перетворилась на переслідування, а палкість в побої.  Так зі зламаним носом, надірваним вухом і вирваним пасмом волосся, загрібши всі свої зароблені і вкрадені в чоловіка ліри Ідіара пересмикнула Чорне море і знову перетворилась на вітчизняне Чортенятко. Нелегально ввезла з собою цілу оранжерею грибків та венеричних захворювань.  Весь цей добробут цвів  у всіх доступних інтиму місцях, а також в  стравоході та кишківнику. І серед цього буйного квіту Ідіара вдало приховала від митних служб в аеропортах коштовності та суму, що однозначно вимагала декларування.
Скарбів з інтимних печер стало якраз на то аби купити двокімнатну квартиру та відновити нормальне функціонування флори і фауни в організмі, позбувшись всього ботанічного та зоологічного різноманіття. Та от психічний стан після тривалих стресів і перманентного вживання наркотиків  відновити ніхто не намагався і в голові плодились армади тарганів та мишок.  
Чортенятко швидко знайшла серйозних чоловіків, які займались серйозними справами і долучилась до бізнесу. Справа розвивалась, росла – росла та розвивалась самооцінка Чортеня. Серйозна, ділова жінка! Директор та власниця приватної фірми. Власною справи!  Справа була не складною і дуже дохідною. Експорт дубового кругляка в Словаччину під час тотального мораторію на вивіз необробленої деревини. Обов’язки були ще простіші, лише підписувати документи, та ставити печатку. Свою печатку! Яку носила завжди з собою! І підписи робила лише одною ручкою, яку носила разом з печаткою. Звісно, що кругляк вона не їздила вантажити – всіма  решта, другорядними, не вартими її уваги, справами займались серйозні чоловіки. Серйозні чоловіки згодом зникли. Натомість прийшли інші, не менш серйозні. З  СБУ. Оглянули Чортеня, печатку, ручку і квартиру. Печатку  і ручку дозволили залишити собі, а щодо квартири то повідомили, що тепер тут житимуть вони. Тобто не персонально вони самі, але точно вже не вона. А де буде жити вона? Ну якщо наполягатиме то можуть оформити на кілька років на постійне місце проживання з харчуванням та працевлаштуванням з занесенням в трудовий стаж. А ні то й ні, ця опція не обов’язкова.
Решта умов угоди йшла нероздільним пакетом і Чортеня не могла відмовитись від окремих пунктів. Туди включалось і святкування в сауні з шампанським успішного вирішення справи. Так вона зачала свою другу дитину, і позбулась квартири. На той час нащадок Лота відійшов у свій мормонський рай і Чортенятко переїхала до бабусі.  Не тривала кар’єра стриптизерки, ринок гейш не видавався привабливим після Туреччини, та й життя пошарпало дещо. Тож ще не до кінця відомо чи ринок відкинув гейшу чи гейша знехтувала ринком.
В останнє я її бачив, з чорними вусами під носом. Це очевидно свідчило, що вона покинула слідкувати за собою. Роздавала брошури Свідків Єгови – «вартову башту» разом з такою ж вусатою Алею. Обличчя дівчинки підлітка було симпатичним, навіть милим, незважаючи на вусики. Але, неможливо було затримати на ньому погляд, одразу штовхало почуття огиди. Змушувало відводити погляд. Так гидливо і акуратно наче знімаєш з себе куртку, яку щойно заляпало лайном.
Коротка розмова з Чортеням виявила, те що таргани та миші зайняли домінуючу позицію і повністю анексували її голову. Я майже нічого не зрозумів з тієї мішанини слів та фраз, що Чортеня видавало. В решті заплутавшись у власній нісенітниці вона схопила свої брошурки втекла. Тупотіла швидкими кроками по асфальту, нервово озираючись. Аля зазирнула мені в очі, я не зміг не відповісти. В її великих дивних, водянистих майже прозорих очах, тиснулось величезне почуття вини. Наче просила пробачення. За що?!  Вона не знала. Вона помічала ці гидливі погляди на неї, а точніше те як їх відводять. Вона розпізнавала недоброзичливість, огиду в них. І шукала причину в собі, якусь свою вину. Сподіваюсь вона ніколи не дізнається причини, а почуття вини вгамується разом з підлітковим гормональним вихором.
Моє кохане Янголятко покотилось по похилій стрімкіше за своїх сестер. Вона прагно набиралась досвіду, обмінюючи свою ранню юність на розваги. Не ділячи коханців за  віком, вона брала в них  все за що вони могли заплатити, і ніколи грошей як таких. До нашої зустрічі вона скуштувала  більше коханців, ніж її мама за життя.  
… О нашей встречи! Что там говорить! Я ждал ее как ждут стихийных бедствий,
Но мы с тобою зразу стали жить, не опасаясь пагубных последствий….
Спочатку запалав я. Рвав і метав! Я добивався. Ліз бійки, за будь-яке необачне слово, двозначний натяк. Одного разу в двох на вісьмох, де отримав  кастетом по черепу, але метал лише висік дві глибоких рани, пошкодивши лише шкіру та трішки м’ясо. Удар був нанесений м’яко, боязко та невпевнено. Сам нападник, після атаки покинув зброю спробував втекти. Гнівний, закривавлений я товк його доки  не зламав собі  мізинець. Діти били дітей. Решта задалась без бою і ми переможно повели вісімку полонених в бар на виплату алкогольних контрибуцій. Але доки мене Женя відмивав від крові в туалеті арештанти мирно смикнули.
… Потом я помню бил друзей твоих – мне с ними было как-то неприятно,
Хотя быть может были среди них, наверняка, отличные ребята…
І таки добився. Отримав всій  заборонений плід. Разом з хробаками. Великою кількістю хробаків. Хоч яблуко було і добре потовчене і з хронічними набутками, виявилось надто неспіле і апатично несмачне. Та тоді важливо було досягти і скуштувати, гурманом робишся згодом. Наразі – здобувач. Здобув! Цілу популяцію в додатку.
… Я сразу сузил круг твоих знакомств, одел – обул  и вытащил из грязи,
Но за тобой тащился длинный хвост — длиннющий хвост твоих коротких связей…
Щастя було не тривалим. Розбещена, вона не могла довго втримувати увагу на мені одному. А недосвідченість в справах амурних швидко перетворила мене з пафосного войовничого лицаря на слинявого покірного раба.
…О чём просила — делал мигом я: я каждый час старался сделать ночью брачной.
Из-за тебя под поезд прыгал я, но, слава богу, не совсем удачно…
Стрімкий потік безперервних, незавуальованих зрад  провокував  вихри сцен, пінився водоспадами скандалів і потихенько вимив з мене всі почуття.   Нарешті я почув ті холодні струмені на своєму тілі. Враження було наче прокидаєшся здоровим  після тривалої гарячки, а головне байдужим і цинічним.  Останніми краплями, що очистили мою душу, та вимили останніх представників популяції микоплазмозу, було те як моє Янголятко покинуло мою понівечену душу на дискотеці з щойно прибулим незнайомцем. На той час я вже повністю абсорбувався в брудну шмату і не мав жодних прагнень бодатись з конкурентом. А просто мирно жував зелені соплі поруч з входом, чекаючи невідомо чого. І так не дочекавшись поплівся в ніч геть. Та от ранок приніс яскраве сонце, і свіжий запах ранкової роси. В перше за тривалий час лікування дало результат і моя сеча не була заповнена пластівцями життєдіяльності мікроорганізмів, була прозора як карпатський струмок. І пахла! Пахла як ранкова роса на бабусиному хуторі де немає ні асфальту, ні газу, ні електрики. Лише трави і квіти. Далось в знаки те що в нас вже не було інтимних взаємин і лікування дало нарешті результат.  Щодо Янголятка то вона халатно поставилась до свого діагнозу та відповідно і до лікування. З чим можна було б вітати всіх моїх наступників та співкористувальників.
…Не дождуся я, как видно,   когда я с опозданьем
    Сдам с рук на руки книгу с неприличным названьем…

За кілька днів я байдуже розірвав наш дивний союз. Янголя намагалось влаштувати сцену, але я вже був поза межами потоку. І на цьому все мало б скінчитись. Так тепер запалала вона.  
Все закрутилось в зворотному колі. Знову сльози, благання, погрози. Лише тепер я був аудиторією, а вона влаштовувала перфоменси. Використала практично всі доступні методи – від міцної жіночої дружби з моєю сестрою, до спроб спокуси моїх друзів. Все на марно. Я так міцно скучив за справжнім запахом ранкової роси та веселим дзюркотінням сечеграю без різкого, пекучого болю, що не проміняв би в той момент на жодні сумнівні яблука спокуси. Ти більше з її нечистих рук.
З тих темних часів я пильно приглядався, принюхувався та ніжно обмацував бутони всіх квітів, які мав намір зірвати. Що вберегло мою душу і простату від подальшого шрамування.
Згодом Янголятко охолола. Та продовжило відшліфовувати свої таланти. Проте вибрала свій оригінальний шлях. Не пішла в професіонали  як Чортеня, та не вибрала шлях мами-сетри Сяни з щодворічною заміною законного чоловіка. Між іншим Сяна врешті решт знайшла свого принца. Поляка емігранта, що благополучно вивіз її в Манчестер.
Янголя критично оглянула своє життя та перспективи. Оцінила доступні засоби та власні здібності якими можна було б скористатись, щоб  влаштуватись в затишному гнізді під теплим сонцем. І провела ретельні, а головне правильні розрахунки подальшого плану дій. В короткий термін, вона з загнаної офіціантки  в ригаловках та гадюшниках  «три таргана» робить кар’єру популярного бармена на дискотеках в нічних клубах. Ще до тридцяти стає менеджером ресторанного залу в найбільшому казино міста. І нарешті директором одного з найпрестижніших і модних ресторанів міста, з глибокими коріннями, що тягнуться ще в радянські часи.
Виходить заміж і якимось чудом знаходить мене в соціальних мережах, наполегливо проситься в «друзі» і потім засипає щасливими фото з коханим чоловіком та милим малюком. Напевно стосовно мене в неї гештальт ще не закрився.

Доктор замовк. І тиша вивела мене з роздумів. Посопуючи в свої сиві вуса він шкрябав на фірмовому бланку мені перепустку з світу «вселенської» змови,  графітових друзів; підозрілих дерев, тварин та будинків, що безперервно слідкують за мною та гнітючого, низького, похмурого неба. Перепустку, що пустить мене в  байдужий світ нормальних, сірих, заклопотаних людей, таких же байдужих до мене як і до всього решта навколо.  
Ось останній розчерк. Стук і в куточку мило заусміхався смайлик за прізвищем лікаря замість рота  та ініціалами замість очей. Ще кілька фраз і я вклоняюсь та вимітаюсь.


Я вийшов на вулицю. Сірий висів неподалік входу. Я наближився в притул, він не відреагував, отже був до мене спиною. І я прийшов крізь нього. Ах! Як я це любив робити. Він лаявся ще хвилин десять. Ненавидів цю мою витівку. Але то його особисті клопоти. Я його не кликав у свою голову, то ж нехай терпить. До того ж то він мені уявний друг, а не я йому. Йшли ми швидко і мовчки. Я радісний, Сірий – роздратований. Але по мірі наближення до вокзалу понурий настрій приятеля передався мені. Я став дратуватись і чогось дуже поспішати.  Вже в приміщенні маленького вокзалу, просто крихітного як на столицю Западеньщини, я ледь стримував нетерпіння в черзі. Всього три каси і до них зобов’язувала одна черга. Дивно я пам’ятав, що завжди було багато кас і кожна мала свого «хвоста». А менше з тим. Нарешті я підійшов до віконця. Мила молоденька «лапочка» в біленькому платі уважно закліпала на мене. Чим довше я пояснював необхідність і терміновість видачі мені квитка на Харківський потяг об 11:30, вимахуючи телеграмою, тим все збільшувались і без того великі, здивовані очі дівчиська. Вона розгублено відкривала та закривала рот і кліпала своїми тупими, блакитними очима, як риба в умивальнику. Я втрачав терпець і все більш і більш емоційно жестикулював. Ситуацію вирішила старша та певно досвідченіша  касирка, сусідньої каси. Чорнява літня жіночка. Вона забрала мою телеграму своїми кістлявими руками. Прочитала зміст і пильно подивилась мені в очі. Я дещо вгамувався. Проте, натомість щоб махати руками став нервово тупцювати на місці. Коли касирка повернулась настала моя черга витріщатись. Замість квитка вона протягла мені продовгувату картонну коробку, розміром з дві пачки цигарок. Та хрен з ними. Може це нові електронні квитки. Я не знаю. Під час розрахунку я вже практично танцював біля вікна. Мене трусило і шарпало.  Я вискочив на зовні і стрімкою ходою помчав на перон. Поряд темною плямою нісся Сірий. Він став який великий та гнітючий. Почав мене харити. Я всівся на лавку на пероні. Потяга не було. Ноги нервово трусились наче я далі кудись біг. Добув сигарети, з труднощами. В руках був шалений тример. Цигарки випадали з рук. Я ніяк не міг встромити якусь з них в рот. Сірий буквально обволік мене навколо і неймовірно тиснув на психіку. Як же він мене кумарить. Я витяг картонну коробку, роздер її. З неї попадали блістери пілюль. Я вигриз кілька штук, намагаючись заковтнути їх разом з кусками фольги. Але в сухому горлі на ставало слини. Я намацав в кишенях маленьку скляну пляшечку.  Сірий практично вже закрив собою все навколо, я не міг бачити нічого навколо крім графітної темряви. Як же він харить. Як це тисне на голову. Ноги тупотіли в швидкою барабанною дроб’ю. Все швидше і швидше. Я скрутив ковпачок за барбовала. Ай, дідько. Корок. Збиваючи емаль з різців об скло я видер корок і заковтнув його разом пілюлями запиваючи все вмістом фамфуріка.  
Мене все ще злегка трусило, коли темрява перестала бути Сірим, а перетворилась на звичайні вечірні сутінки. Я просидів тут напевно кілька годин. Боліли коліна і спина.  Позбирав розсипані блістери.  Тример вже пройшов зовсім і я закурив.  Глибоко затягнувшись видихнув, навіть не видихнув, а зітхнув у напрямку вокзалу. Вокзалу!? Над входом світилась вивіска «аптека Знахар». Ото певно та мала з синіми очима наїлась страху, коли я вимагав квиток Харківський потяг в 11:30. Добре стара доперла «телеграму» з рецептом взяти. Я знов з полегшенням затягнувся. Уф.
Оглядівся. Я був невеликому скверику поряд з промисловим ринком. Лавка  стояла проти знайомого під’їзду замшілої, цегляної багатоповерхівки.  Років п’ятнадцять тому я тут сидів на цій лавці з одним з своїх придуркуватих друзів.  Він в той час довідався, що його батько завів собі коханку. І тепер палав лютою ненавистю до неї.  То не була молода, красива лярва-утриманка. І навіть не якась молодуха. А така собі тьотка. Практично ровесниця його старого. Нормальна собі така баба з двома дітьми. Яка сама собі давала добре раду і без мужика. Ну не перло його Старого з дещо «ошпареною» дружиною, а та Тьотка видно була йому до душі. Проте Малого кров ясна заливала, за таку аморальну поведінку батька. Хоч сумісні походи до проституток не несли нічого непристойного в його світогляді.
Отож Малий вислідкував, помешкання коханки, а лавка ця була таким собі дозорним пунктом. Я не дуже розумів мети всього цього переслідування. Він часто мене тягнув сюди, ми чекали. Чого я не знаю. Він наливав я пив, все було чудно. Він жалівся, нарікав, я слухав. Мені було байдуже. Згодом відомим вже був код в під’їзд та номер квартири.
І Малий поволік мене на новий дозор на сходову клітку між поверхами.  Там ми простирчали цілий вечір мало не до полуночі. Мене таке дозвілля вже не тішило.  З якого «д’ябла» я маю там топтатись. Одна справа слухати слиняві погрози і бухати на халяву в скверику. А інше зовсім чатувати під дверима незнаної Тьотки з п’яним, накрученим неадекватом. І я став уникати зустрічей з Малим. Тобто припинив їх зовсім.
Потім проминуло маса часу. Старий пішов з сім’ї. Збудував хатку за межами міста і там зажив з Тьоткою. Малий вгамувався. Сини Тьотки  виїхали до свого батька в Австрію чи Австралію. Малий одружився, Старий з купив Малому квартиру. І тепер вони ходять один до одного в гості. Малий возить внучку як і до Старої так і до Старого і Тьотки, на потіху. А в цьому під’їзді в квартирі Тьотки живе собі дочка Старого тобто рідна сестра Малого з своїм другим чи третім чоловіком. Виж, як воно все закрутилось. Малий що правда не одразу вгамувався. Скоро після мого самоусунення, він знайшов тих хто щиро перейнявся його душевними муками, прийняли його праведну точку зору, повністю увійшли в його ображене становище.  Таких братів по духу він знайшов два і вони розділили його ненависть і до ситуації і об’єкта , що провокував її. Міцно промотивовані алкоголем вони таки зустріли Тьотку під дверима власної квартири. Били жорстоко, але коротко. Нікуди не тягли, там між поверхами і зґвалтували. Всі троє. Так як і били – коротко і жорстоко. Малий не приховував обличчя. Він тріумфував помстою! Хотіла – маєш! От чи розповіла Тьотка Старому про цей випадок, Малий не знав. Не знав на той момент коли сидів на цій же лавці кілька років по тому, плакав в мою олімпіку і блював собі на черевики. Я курив його цигарки, пив його коньяк, запивав пивком «баварія 8,6»  і думав, про те що треба купити ще цигарок, а то вже пачка майже пуста.
Я заглянув в пачку і справді була майже пуста. Практично всі цигарки я порозсипав під час приступу. Пора йти додому. Там мене чекає мій курятник і несмачна риба. Треба купити, якусь «няшку» додому.  
Я встав. Потягнувся. Ех, перехилити би грам двісті - двісті п’ятдесят залпом!
…И тогда наверняка вдруг запляшут облака,
И кузнечик запиликает на скрипке! …

Нєєєє, таки краще графітний Сірий, а ніж «кузнечікі на скріпках».

ОСІНЬ 2020


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Вікторія Штепура, 12-02-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0124831199646 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …