Від піску не сховаєшся. Міріади його очей прокладають шлях через мертві кімнати древніх царів пустелі. Вони ллються кристалами на голови кам’яних вартових, котрі не дають Гоморрі захлинутись сухими потоками. А наситившись її благаннями втамувати спрагу, опадають дощем на перевернуту сторінку історії міста, де чорнило змішується із тінями, породжує Тремора.
Батька страхів.
Стань його думками.
Не озирайся.
Дивись уважно.
Ось він – самотній велит, шматує худими ногами залишки ранкового туману. Сизі пір’їні колихаються над бруківкою і чекають на золоті голки Еоса. Чоловік зупиняється. Вдивляється у потріскану вітрину кав’ярні.
Нахиляється.
Зачерпує повну жменю імли.
Нитки в’ються у долонях безкінечним сизим клубком.
Темп уповільнюється.
Голки нагострені.
Еос вишиває мереживо крізь аорти людських сердець. Нитка за ниткою, вона сплітає павутину навколо Тремора.
- Торкнися вузлика. – говорить до нього Стріча.
Він мовчить. Страх не любить наказів. Та все ж торкається скла, щоб проникнути у задзеркалля.
Лівиця хапає вузлик.
Пісок сиплеться крізь пальці, а вітер ним же накладає сьомий енохіанський ключ.
Тіні в задзеркаллі хамелеонять оголеними тілами під солодку мову вайделота: « Ra-asa isalamanu para-di-zoda…»
Пісня замовкає… Тільки чути, як дзвенять нитки під вагою чорної кішки за спиною у Тремора.
- Дивись… Дивись у задзеркалля. – мовить Стріча. Зникає.
Чоловік випиває зорово швидким ковтками, щоб зіниці не прогавили мить народження янголів із пащі кішки-Всесвіту.
- Deus vult. – мовить перший янгол. Другий подає Тремору стрічку.
Посміхається.
Ридає.
Кляне Лота.
Коли Еос закінчила життя самогубством, а її брат зайняв престол, велит зачовгав тісною вуличкою до квартири Френи, тримаючи пакунок яблук. Під ногами шаруділи уламки порцеляни. Навіть на останньому поверсі, де він жив із коханкою, обвуглена глина ховалася між тріщинками бетону.
Хай тіло п’янить терпке блаженство Содома.
Сон не зодягне на Тремора кайдани. Навпаки, допоможе пов’язати стрічку на очі коханки.
Через мить краде у неї зір.
Притискаючи до грудей стрічку, хлопець закутується у темряву. Прохолодна стіна дихає його потом.
- Боже, чому ти прирікаєш нас відчути твій гнів?
Мовчання.
- Через твої хиби, ми будемо страждати.
Мовчання.
- Де кінчається мій гріх і починається праведність Лота? Чи не там, де вуста твої породили гординю, а мене наділити любов’ю до тебе?
Мовчання.
- Я жахаюсь твоєї німоти.
Еос воскресла поміж зелених віт яблуневого саду. Рідким золотом, вона омивала високе Треморове чоло.
- Брате, коли вже нарешті Семаргл розітне блакитні води небес? Він забарився... – Сизі очі.
- Зажди. Ще мить... – Руки пестили лебедину шию коханки.
Тремор вдивлявся угору й посміхався. Без страху вдихав сірку, що от-от мала политись на них божевільним танком пекучої стихії.
- Треморе, я чую шелест метеликів.
Чоловік переводить погляд на сестру. Цілує. Закриває її вуха від наростаючого грому.
А метелики, все дедалі сильніше закручувалась у вохровий потік живих іскор, які кінчиками вій торкались яблуневого саду.
- Я почув тебе, Треморе.
