Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49734
Рецензій: 94229

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Жовтий (ч. ІІ)

© Роман К, 03-04-2016
Under ground

Верхній ескалатор – довший, там нічого цікавого, окрім кольорових реклам справа на стінах, зліва там же, і на освітлюваних зсередини рекламних хєрнях – білих таких, там – страуси і ще щось, добре що нема Шрі Чинмоя, від імені якого, на мою думку, йдуть заклики до великої різні, бо якщо всі уявлять, що зможуть втерти сльози всього світу, на чому щораз радикальніше його послідовники, чих хто там, наполягають, то саме це і буде. На зустріч піднімаються нецікаві люди – студенти, хіпстерня, стандартизовані під гламур або напфів-неформал дівчата, а пора зараз - холодна, то й вирячатись на них нема сенсу.
Тому видихаю і втикаю просто вперед, дивуючись, що ніхто не спішить і не штовхає мій рюкзак.
На переході між ескалаторами стоїть мордатий мужик з вусами, як у Мозгового – притулився жопою до стіни, нагнувся трохи вперед і крутить в одній руці дерев’яного барабанчика з двома недерев’яними нитками, до яких прив’язані дерев’яні кульки, які стукаються об барабанчик, від чого той тріщить, потішна цяцька, народна, мабуть, ще й розмальована відповідно, я думаю, що, може, навіть колись мала якийсь магічний зміст, але мужик стоїть з таким їблом, наче викликав духів, які прийшли і сказали дати всім пизди, а він послухався і чекає слушного моменту. І от він стоїть і хірячить своєю стукалкою, а в другій руці тримає ще кілька, а на зап’ясті в нього висить пакетик, куди він гроші, певно складає, бо ж продає ці аццькі іграшки, а біля нього скоцюрбилась баба і хоче, щоб їй за це дали грошей, а навпроти стоїть тітка, яка торгує вазончиками і ніяка сволота в формі не підійде до них, хоч на палацоспортівському переході до дівчат, які на скрипках прикольно так грали, якось мінтяра підійшов і сказав валить, ще й штраф платить, а тут – заради Бога, хоч один раз бачив, як їхній виводок з’юрмився навколо ненашенської малої з дитям, чи що там в неї, яка скоцюрблену бабу заміняла, а мужик з диким їблом при цьому затято хірячив своєю стукалкою.
Другий ескалатор – менший, і там все те ж, що й на першому, тому хрін з ним.
Далі ми бачимо платформу. Ми дивимось вправо, звідки можна заїхати на вокзал, і вліво – що на Святошин. Тепер вже ви бачите мене, який впевнено тулить вліво, бо чогось забрав собі в голову, що позаяк я зазвичай їжджу на право, то зараз треба наліво, що, в принципі, теж вірно, і так я виграю багацько часу, бо тяга буде на Святоші хвилин за 40, але ну його в баню, цей Святошин – я вже не в тому віці, щоб мочитися зі здичавілими баберами-торгівками за місце, тому знову чогось роблю вигляд, що мені по приколу ходити дугами, і вже тулю вправо. Виходжу на перон і дивлюсь вліво – там годинник, який показує 11.52, потім – вправо, де окрім чорної діри тунелю нема ніфіга, хоч має бути поїзд. Який не їде. Його нема. І зараз нема. І досі нема. Все ще нема. А вже, між іншим, 11.53. А його нема. Нема й нема. І не відомо, коли буде. А було б адекватне табло, яке показує, скільки часу до прибуття, то було б більше в мене нервів. Але табло такого нема. Бо в головному офісі метро сказали, що на такі табла грошей нема. І поїзда нема. А є 11.54. Є 11.54 і нема поїзда, хоч міг би бути поїзд і не бути 11.54. Є ще реклами, але кому вони треба, хоч і дорого, мабуть, коштує, якщо одна висить тут ще з незапам’ятних часів. Там кераміку рекламують. Поїзд приїхав! 11.55, коли що.
У вагоні - люди. Які не справляють ніякого враження, бо люди й люди. Я став біля протилежних дверей, зняв з плечей рюкзака, дістав з нього книжку, засунув її під пахву – і задумавсь, як ж так зробити, щоб застібнути рюкзак, з якого все почало вивалюватись.
А робиться це так. Великим і вказівним пальцями лівої руки хапаєтесь за змійку – щоб звузити простір відкритості, і все позалазило туди, звідки повилазило. Правою ж рукою тягнете собачку – закриваючи рюкзак. Паралельно вільними пальцями правою руки впихаєте в рюкзак все, що впихається, допомагаючи собі дверима, об які необхідно сперти свою сумку одним боком і притиснути собою з іншого. І от коли дійдете до середини змійки і далі таким робом – ну ніяк, необхідно сказати «сукаблядьйобйого» - і все дивним чином вийде. Потім треба закинути рюкзак на плечі і від’їхати від політеху.
На читання книжки є пів-прогону, бо інші пів- треба буде класти її назад. Цього разу це робиться швидше, бо рюкзак відкривається на зовсім трішки, книга туди якось впихається, двері відчиняються, сумка на плечі закидається, з вагону виходиться, вправо погляд кидається, 12.02 показується, надія на встигнення з’являється, а людей біля ескалатора – дохуя,і один не працює.
Тому, якщо придивитись, то можна побачити, як я намагаюсь обійти натовп і протиснутись якомога ближче до рухомих сходів, аби чимшвидше покинути таке бажане п’ятнадцять хвилин тому метро, натикаюсь на когось з величезно сумою, я ж на вокзалі чо і якось стаю на ескалаторчик.
А тут – вже цікавіше. Тут і реклами їдла, і хачі, і Шрі Чінмой, і нігри, і геї, і прикольні дівки, і баби, і діди, а на вершечку – ятка з газетами і люди йдуть в різні боки і троє дверей і центральні не працюють і в наступній черзі – теж.
А на вулиці – галас, але я на те не зважаю, бо 12.05, і беру відразу вправо, щоб зайти до Приміського вокзалу.
Правильно, кінець розділу.


11 хвилин

Вчені встановили, що середньостатистичний статевий акт триває 11 хвилин. Тож в очікуванні дикої єблі я відмовляюсь від груш бабці, що стоїть біля входу в будівлю вокзалу, пропускаю всіх, хто виходить на ньому самому, забігаю всередину, не звертаю увагу на все навпроти і пру до табло з розкладом. Дорогою дивлюсь на білий стрілочний годинник над касами, та паскуда показує, що мій годинник та метровський не поспішають, дивлюсь, що біля кас людей нормально так, але рухаються, наче, швидко. На табло знаходжу свій рейс, який, на жаль, відправляється з 27 платфрми о 12.18, а не пізніше, як я собі нафантазував, поки пер, і стаю в чергу до 13 каси.
Поки народ міняє гроші на квитки, озираюсь і бачу кав’яреньку, якої колись не було. Вирішую, що якщо встигну, то візьму собі кавусю – я ж, блін, маю ще 10 хвилин! – і починаю сердитись, що на касах сидять неповороткі дури, а бажаючі отримати квитки дибіли не розуміють, що: а) довідкове вікно – навпроти; б) гроші треба діставати за дві-три людини до; в) взяв квитка – відійди на хрін, не заважай людям; г) треба було ставати в чергу до 12 каси – та, як водиться, рухається швидше.
12.08 – і одна людина переді мною. Навіть не сподіваюсь, що буде швидко, бо ця людина – конкретна тьотка. Підстрижена під хлопчика, як ото п’ятнадцять років тому масово поперепідстригались ледь не всі жінки, зуб потертий золотий, розхристана куртка, під нею – светр, на светрі – ланцюжок, на ланцюжку – хрестик, а на хрестику – розіп’ятий Ісус, який схилив голову, не можучи витримати стійкого і впевненого, хазяйського і владного, жорстокого і безнадійного погляду своєї тьотки, яка так дивиться на свою злегка патлатішу колегу за склом і каже: «Здрастє до Коростеня один білєт будь-ласка». Кладе бабкі. Тьотка за склом бере бабкі і лічить. Потім впевненим рухом вбиває замовлення в компа, той дає команду квитковій машині, та видає тьотці квиток, вона його відриває і без зайвих слів віддає його заскловій для себе тьотці. Ця така бере квиточка, суне в гаманець – і шурує на платформу.
Знаєте, котра година? 12.08. Уже заради цього варто було сюди їхати.
«Ну, - думаю, - ща покажу клас!»
«Малин», - кажу жорстко і беземоційно й кладу двадцятку. Тьотка за склом така бере гроші, і починає клаціать по клавіатурі. Потім ще. Потім ми разом чекаєм, щоб квиткова машина дала нам квитка, а та сука жметься. Нарешті, з неї почав вилазити мій проїзний документ. Повільно якось так, зболено й трагічно. Тьотка бере за вилізлий край і чекає. А коли машинці більше нічого сказати – криво відриває і дає мені разом з чотирма гривнями решти. 12.10 і я думаю, що існує тьотківський кодекс честі, чи орден, і хочу в нього вступити, а ще радію, що черга до 12 каси таки повільнішою виявилась. Наша тьотка - лучше вашей.
І позаяк у мене вже є квиток, до платформи метрів сто, а на годиннику лиш 12.10, я вирішую, що треба пити каву – і йду до кав’яреньки, якої раніше не було.
Іду такий і думаю, що якщо там багато людей – то буду без кави, але там сидить один мужик і мовчить. Місця не так, щоб і багато, але баріста  каже добрій дзєнь. Вітаю, кажу, лате з собою. Мовчазний дядько без кєпкі повертає до мене свою напівлису голову і втиче. Я роблю вигляд, що не помічаю і кладу барісті двадцятку. Той радіє, стрибає до стелі, весело регоче й плескає в долоні – в усякому разі, мовчазний напівлисий дядько дивиться на нього так, наче саме це він і робить, хоч той насправді навіть уваги не звертає, або вміло робить вигляд, як ото я, вдаючи що не бачу, як цей стрьомний мужик хлебче своє еспресо і поправляє язиком кашкета на голові – в усякому разі, я впевнений, що якби він сидів у кашкеті, то саме це й робив би. ВНЄЗАПНА баріста вирішує розрядити обстановку і ставить переді мною лате. Звучить музика з фільму Клінта Іствуда і кав’яренькою прострибує перекотиполе. Я такий беру два цукри, троячку здачі, сиплю цукор в каву і мішаю. Баріста дивиться, дядько втиче, троячка лежить у гаманці. Кладу паличку-мішалочку на серветку. Дядько посміхається посмішкою красногвардєйцєв у дворі куркуля. Я починаю шукати кришку для свого лате, баріста питає, чи я шукаю кришку для свого лате і я кажу «так», а він посміхається, як куркуль у вже дворі красногвардєйцев і каже, що для такої тари, як в мене, кришок у них сьогодні нема. Перекотиполе прострибує назад. «У цій кав’ярні  нема місця для нас обох» - чує дядько, коли я питаю барісту: «Як нема?» «Тоді я б радив тобі забрати звідси свій смердючий зад», - каже баріста, пояснюючи, що «отак: нема й нема». Я поправляю стетсона, кладу руку на кольт і кажу, що «тут вирішую я», запитуючи, і що він пропонує. Дядько з грюкотом ставить своє вмістилище еспресо на стіл, і, погладжуючи свою рушницю, дивиться на нас. Баріста йде ва-банк: він вихоплює свого браунінга і направляє на мене, кажучи: «Пийте з трубочкі». «З хуюбочкі!» хочу відповісти, але просто зневажливо зводжу брову, і це дає барісті зрозуміти, що мій кольт наставлений на нього. Не гаючи часу, дядько каже «хххєх!» - і ми розуміємо, що на одного з нас націлена рушниця, а на іншого – маузер. Тиша. Перекотиполе зупинилось. Йому страшно. Я думаю, що треба вимагати назад гроші, аргументуючи, що він мав попередити, або забрати – і піти, бо в мене вже майже нема часу, але згадую, як одного разу вже пив лате без кришки – і пів-обличчя було в піні, тому відмовляюсь від цієї ідеї. Баріста думає про щось не менш неприємне. Дядько поправляє язиком кашкета. І тут баріста здається! Він каже: «Я можу перелити в більшу тару – до неї є кришки». Я голосно видихаю і поблажливо погоджусь. Стволи опущені. Перекотиполе стрибає далі. Я хочу спитати дядька, схуя він вилупився на мене, але не роблю того, бо в мене нема часу бити йому харю за невихованість, а не тому, що він значно більший – подумаєш, велике діло. «Ось», каже баріста і ставить переді мною на три чверті заповнену моїм лате більшу тару і кладе кришку. Я вдягаю кришку і розумію, що «тут дірка для пиття з трубочки!» «Ну так». «Я, по Вашому, на пєдіка схожий?» Знову мексиканський глухий кут. «Ви поганий баріста! Треба вивалювати всю інформацію відразу» - стріляю. «Ну, так…» - у нього не працює бойок. Я знімаю кришку і стріляю вдруге, кидаючи її на стійку перед ним. У нього, виявляється, нема набоїв. Дядько зводить курок. Я переводжу на нього свій кольт і чую, що «електропоїзд №6602 «Київ-Коростень» буде відправлений з 27 платформи; час відправлення – 12 годин 18 хвилин». Дивлюсь на годинник – 12.15. Застрибую на свого коня і, здіймаючи куряву, вистрибую з салуна.
«З твоєю блядською кавою!» - бурчу, несучись між майбутніми пасажирами, яких стало до чорта. Вибігаю з вокзалу. 27 платформа – справа згори. 24, 25, 26, ось. Тьотя на турнікеті пропускає через завчасно продуману дірку стару бабу і когось з дитиною. Я не маю часу, тож суну до турнікету квиток штрих-кодом вгору – і обламуюсь. Перевертаю, знову суну – і бачу зелену стрілку, що показує вліво. Я біжу вправо, бо то всьо – брехня і турнікет таки на території 25 платформи. Повагом підходжу, сховавши квитка десь в штанах, до заднього головного вагона з кабіною, у якої збоку в вузькому продовгуватому вікні висить злегка перекошена табличка «КОРОСТЕН». Я так думаю, що це моя тяга, тож хапаюсь за огидне поруччя і, пронісшись крутими сходами, дивлюсь на туалетні двері, відкриваю відсувну стулку до тіла вагону і входжу.

Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80669903755188 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …