Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49556
Рецензій: 94098

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (33). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ

© Viktoria Jichova, 03-01-2015
31.

- Ну, слава Богу, вже притомніє.. - впізнаю голос свого чоловіка. Лунає дивно, наче з іншого берега. Крізь мережку вій врізається тонесенькa цівочкa світла. Вона дражнить, але повіками ворухнути ще не можу. І не можу збагнути, де я і що сталося. Принаймні, усвідомлюю, що ще живу. Намагаюся розплющити очі, та слабкість унеможливлює зробити хоча би якийсь тілесний порух. Але думки вже прокидаються, починають поволі ворушитися, як сонні бджоли у вулику після довгої зими. Разом з тим відчуваю, ніби на мої груди падає важка брила і давить-давить, не дає дихати і вичавлює з мене, наче сік з диких виноградин, гіркі краплини згадок.. Але ж де я? Нічого не тямлю.. Як тоді, у юності..

..Тоді я прокинулася на якомусь ліжку, обтягненому слизькою зелено-гірчичною цератою, в якійсь білій, стерильній палаті з височенними стелями, де смерділо медикаментами та дезінфекцією. Мене вивертало. Від смороду, від гидоти, від нестерпного, пекучого болю у шлунку і стравоході та бридкого присмаку ґуми у роті. Тою ґумою була трубка-шланг, якою запускали якусь рідину з марганцівкою та бозна з якими ще препаратами і викачували отруту з мого тіла.. Тіла, якому вже було абсолютно до лампочки, що з ним буде.. Чемериця, яку я випила тої ночі, видко, виходила з організму дуже важко - тому вони, оті бездушні люди в білому - медики - майже всю ніч мучили його, рятуючи моє нікчемне життя. Навіщо? Навіщо, коли я, врешті-решт, відважилася і з невимовними душевними зусиллями вчинила акт розправи над собою? Навіщо вони мене повернули до життя, коли я сама від нього відхрестилася? Це ж я вирішила, це ж було моє особисте святе право! Чому вони втрутилися?!

Дивна штука пам´ять. Pобить, що їй заманеться: відсуває і витісняє зі свідомості неприємні згадки, чи навпаки, почне нараз вибухати отруйним гейзером споминів і від того кислотного шквалу оголена душа немає де сховатися. Пам´ять, видко, дуже любить погратися у "піжмурки" зі своїм людським носієм, перетворюючи його на звичайну жертву..

Уламки думок крутилися, мов карусель..
    
Це сталося зі мною вночі. Як це могло сталося? Сама досі не розумію. Та краще по-порядку.

Того зимового вечора завітала до мене подруга. Хоч і був Щедрий Вечір і Старий Новий рік, проте для мене цей вечір був депресивним, як і багато інших вечорів після тої липневої трагічної події. Декілька днів тому мені виповнилося дев´ятнадцять. Ми з подругою довго обдумували, що робитимемо після отримання диплому з технікуму, говорили про наші не надто рожеві шанси у справжньому, дорослому світі, що розпочинався для нас незабаром. Була перша половина дев´яностих: безробітних, безперспективних, по-бандитському диких, глухих і в прямому сенсі темних, зі щоденними планованими і непланованими вимкненнями електроенергії, купоновими інфляційними "сюрпризами" і всіма побічними "ефектами" тих років. Ми з подругою тоді закінчували технікум, хоча я завше хотіла в університет. Та про ВНЗ одразу після закінчення середньоосвітньої школи не було чого й мріяти: мама не могла дати хабаря, який коштував тоді чи не цілу нову "Волгу". Та не тільки ця безвихідь мене гнітила. Того старо-новорічного дня мені знову було вкрай важко важко на душі. Я попросила подругу, аби переночувала в мене. Подруга знала і розуміла мій стан і тому охоче залишилася зі мною. З нею я могла поговорити про все на світі, могла звіритися їй з думками і почуттями, з якими я навряд чи би звірилася своїй мамі.

Подруга заснула відразу. А мені не спалося. Вже було далеко за північ. А я все думала над тим, про що ми говорили. І не вірила ні подружчиним запевнюванням, що все якось налагодиться, що ми ще дуже молоді, з часом ще можемо все надолужити, лиш би підвернулася можливість, ні сама собі не вірила, коли нібито погоджувалася з нею. Бо я вже не надіялася ні на що. Відчувала, що життя для мене остаточно втратило сенс. Пригадую, як я тоді встала і, не вмикаючи світла, вийшла в кухню і там, в темряві намацавши наш старовинний дубовий кереденс - ще позостаток від колишнього польського власника - відчинила дверцята. Я знала, що мама кілька днів тому купила пляшечку настою з чемериці - засіб від бліх чи кліщів для нашого пса. Ця спокуслива пляшечка ніби чекала саме на мене - стояла на полиці на самому краю, отож не треба було порпатися в аптечці та робити зайвий шум. Мама якось сказала, що чемериця дуже отруйна. З того моменту і закортіло здійснити те, що раніше тільки уявлялося, та й то туманно. Тепер з´явилася реальна можливість - до сих пір це було лише повільне визрівання. Проте само бажання, чи точніше - небажання жити - вже пульсувало майже півроку. Настала ніч мені видалася найсприятливішою для його реалізації. Tак, саме реалізації - адже тринядцяте січня - день народження мого хлопця. Рівно рік тому він мене вперше запросив до нього додому і познайомив зі своїми батьками та рештою сім´ї. Ця родина якраз святкувала Щедрий вечір, день народження хлопця і заодно хрестини первістка старшої сестри - його першого племінника, якому цього дня став хресним батьком. І саме цього вечора хлопець представив мене своїм батькам як його наречену.
      
"А я таки буду твоєю нареченою! Ми будемо разом!"- не вагаючися, перехилила я пляшечку і проковтнула її чорну рідину. І аби хоч трішки позбавитися противної гіркоти, ще запила отруту склянкою води. Потім, вже там, у лікарні, почула, як хтось з медперсоналу висвітлював моїй матері, що оця склянка води мене i врятувала, бо отрута за цей час ще не встигла просякнути у кров. Що було після випиття? Як пригадую, мені навіть стало на серці легше і я знову тихенько вляглася у ліжко побіля сплячої і нічого не підозрюючої подруги і намагалася заснути, бажаючи, аби ще востаннє наснилося щось гарне і спокійне..

Страшенна спрага - ніби пекельний вогонь - заполонила моє нутро. Все в мені горіло, здавалося, згорю зажива.. Подруга мені пiзніше розказувала, як почула крізь сон мій стогін: "Пити! Пити!“. Зірвавшися на ноги, вона щосили почала термосити мене, побігла будити маму. Потім обидві хотіли мене привести до тями, робили зі мною все можливе і неможливе: кричали, трусили мною, били по обличчі, поливали зимнoю водою, але все безрезультатно. Я ніяк не могла прокинутися. Потому мама в паніці наказала подрузі бігти надвір до першої телефонної будки та викликати "швидку".. А "швидка" не забарилася - виїхала прямо з Кульпаркова - психлікарні, що знаходилася по сусідству з нами - якраз через дорогу.

Яка іронія!
Тією іронією стала сама психлікарня з її розлогим, чудовим, майже стоп´ятидесятилітнім парком, куди мене ще малою водив дідусь на прогулянки і де ми восени збирали каштани і кольорове листя.
Бабуся, яка у тій же психлікарні працювала медсестрою у жіночому відділі, теж мене приводила до себе на роботу. Найчастіше по вихідних, коли лікарі були відсутні. Інколи ставалося, що медсестрам було нíколи і мене було залишено без нагляду, тоді я забиралася у кабінет головного лікаря - завзятого любителя-колекціонера усіляких кактусів - і там, у цьому кабінеті, з цікавістю розглядала у зачинених скляних вітринах різні ампули та пляшечки з медикаментами, гортала сторінки товстих книг з полиць чималої бібліотеки, торкалася мініатюрних статуеток на етажерці, порпалася у шухлядах робочого стола та гралася в "лікаря", вистуковуючи на друкувальній машинці придумані "рецепти" та "розпорядження".
Зловтішною іронією був також факт, що в цій же психлікарні колись "підшивався" від алкогольного демона мій батько. Звісно, безуспішно.
Та найбільшою іронією, навіть якимось глузливим знущанням долі було те, що "психушка" з її екзотичним парком була для мене місцем значимим і доленосним. Це він, Кульпарків, супроводжував мене зі самого дитинства. Це саме туди, на нашу "дурку", як ми її усі в довкіллі називали, я з подружками втікали бавитися "у класики" чи "резинки", засмагати на зеленій поляні та грати в бадмінтон.
Cаме там, на Кульпаркові, я у своїх п´ятнадцять вперше в житті почула зізнання в коханні, був перший поцілунок. Cаме там, під тінню розкішних дерев я разом з нашою підлітковою компанією "дорослішала", піддаючися першим грішним звабам цього світу: перша циґарка, перший ковток алкоголю, шал першої закоханості з її п´янкими цілунками..
Ця лікарня володіла якимось незбагненним магнетизмом. Її магічний парк з диковинними сибірськими високорослими, могутніми кедрами і японськими сакурами, що ніжно розквітали у травні, водограями та понурою водонапірною вежею в зарослях ялин полонив. Коли я бувала в парку одна, не могла спекатися від думок про долі тих, хто за заґратованими вікнами змагалися зі своїми вродженими хворобами чи набутими алко-наркотичними бісами. Що ж у їхньому житті чи житті їхніх рідних, від котрих успадкували свої хвороби, могло трапитися таке страшне, що ці бідолашні мусили потрапити аж сюди - по той бік стіни?

А тепер і я тут - по той бік стіни.. А що було перед тим?

..Музика. Найпрекрасніша музика, яку я могла коли чути - вона кружляла по спіралях та вогненних колах, що мерехтіли перед моїм зором, і з кожним новим акордом ці вогненні кола спалахували і розсипалися, перетворюючися на міріади іскринок. А потім була тиша і темінь - неосяжна, бездонна.. Та раптом щось загуло і мене потягло зі шаленою швидкістю вгору, ніби гігантичний протяг чи якийсь невидимий катапульт вистрілив мене з того чорного довгого комину кудись назовні.. І знову мелодія. І я, як на диво, опиняюся у відкритому просторі. Я - в Космосі! Бачу його безмежність, всіяну миготінням зірок, ліку яким взагалі не існує. Спочатку легенько погойдуюся в невагомості, мов лялечка у коконі на вітрі, а потому починаю набирати швидкість. І ось я вже лечу між зорями - вони манять мене своїм м´яким, проте яскравим різнокольоровим сяйвом - і мій політ пришвидшується, зорі спалахують і вмить гаснуть, як зорепад улітку.. А я все лечу до своєї Зорі - тієї єдиної і найяснішої, що мерехтить на самому дні чи на самому початку Всесвіту.. Ось вона поступово збільшується, росте і величнішає, розсилаючи навсебіч спочатку зеленкаве, а потім уже біле, тепле і м´яке, як водограй, проміння. Воно співає! І ось Зоря вже простягає до мене свої незліченні руки, майже торкається мене.. і раптом мене щось вириває з цієї мiжгалактичної симфонії, вириває прудко і немилосердно. Виштовхує з тієї дивовижної Вселенної одним болючим ривком блювотного рефлексу і штовхає далі - жорстоко, нeщадно, розриваючи на клоччя не лише мої нутрощі, але й душу..

Отож, я потрапила на "психушку" - "швидка" привезла мене сюди, бо це був найближчий медичний заклад. Тут я або нáчисто "відкину ноги", або мене врятують.. І таки отямили, витягли з кігтів смерті, яка вже, здавалося, міцно вхопила мене своїми орлиними пазурами і відносила на широких, повільних і безшумних крилах у своє тихе, німе пристанище..

Спочатку я, звісно, не знала, де я. Після декількох нещадних процедур "промивання шлунку" зі зв´язаними руками і ногами, аби я не спричиняла опір і не дриґалася зайве, мені вкололи в жилу якусь ін´єкцію, і, здається, не одну. Ніхто зі мною ні про що не говорив - все відбувалося швидко і мовчки - люди у білих халатах з чепцями на головах та пов´язками-масками через обличчя здавалися навіть не людьми, а чужинцями, інопланетянами, які проводять на мені свої гидкі досліди. Потому відвезли мене в палату, що смерділа ліками та сечею і де я, вже більш-менш усвідомлюючи, що знаходжуся ще на тім, нашім світі, лише безпомічно крутила очима в принизливому, довгому очікуванні, що хтось, хоч якась жива душа підійде і промовить до мене хоча би слово. Лежала я так, все ще прив´язана до ліжка i без можливості підвестися чи повернутися на бік, довго. Було дуже зимно. Бо з мене познімали все, навіть нижню білизну. Накрили лише якимось простирадлом. Як у морзі.

Нарешті прийшла медсестра - літня жіночка з многостраждальним виразом обличчя, знову мене чимось вколола, сіла навпроти мене і почала стежити за мною. Я намагалася їй щось сказати чи про щось запитати, але моя мова була несув´язною, та й голос лише харчав після несусвітньої серії блювань. Сестричка відстібнула ремні "безпеки", якими було пришпилено мене до ліжка, і допомогла моєму зіслаблому тілу повернутися на бік. Промовила:
- Зараз тобі полегшає. То нічого, потерпи ще трішки. - і поклала свою руку мені на чоло, а другою почала намацувати пульс. Через якусь хвилину мої повіки обважніли і стулилися, в голові стало легко і пусто, а біль зі середини, який нудив і нидів, поступово відcунувся кудись за білу ширму, за якою, заслонивши від решти палати, медсестра залишила мене відпочивати.

Мамі дозволили провідати мене аж через два дні. Її сполотніле обличчя та перелякані, втомлені очі були красномовнішими за слова. Довго на мене лише дивилася. Потім почала, перескакуючи через слова, гарячково розказувати, що зі мною сталося. А потому через силу додала, що лікарі наполягають, aби мама підписала документ, який направлять в суд і який зможе мене "тимчасово" позбавити дієздатності. Мовляв, мені тут треба ще пару тижнів "полежати", аби лікарі дійшли висновку, що я вже не загрожуватиму ні собі, ні іншим. Бо спроба самогубства - це не жарт. Отже, мушу ще залишитися на обстеженні, можливо, і лікуванні. В кращому випадку випустити мене зможуть лише на основі маминої офіційної підписки, в котрій чорне на білому стоятиме, що до рішення суду стосовно моєї дієздатності, вона відповідатиме за всі мої наступні вчинки. І якщо виникне хоч тінь підозри, що з моєю поведінкою щось не так, мама сміливо може звернутися "у заклад" і послати мене на "підлікування". Такий стан речей мене дуже налякав і я довго переконувала маму, аби той папірець, який мені зможе перекреслити все моє подальше життя, не підписувала. Та мама чомусь більше вірила лікарям, ніж мені.. Мамо-мамо, вже вкотре! Чому їм, а не мені?! Хоч ми і знову тоді не пoрозумілися, принаймні, мені вдалося її упросити, щоб не робила поспішних вчинків. Мама взяла час на роздуми до наступного дня. Пішла радитися з якимoсь правником, який, на превелике для мене щастя, вказав їй на можливу загрозу, що в моєму паспорті назавше чорнітиме клеймо. Воно би всім потім сповіщало, що я - з тих, "ненормальних". Що я була і знову зможу будь-коли опинитися на обстеженні "на дурці", що я - недієздатна і що мені невільно видавати закордонний паспорт - адже божевільних за кордон не випускають! Таким чином я до кінця свого життя можу залишитися заручником системи, яка ще тоді, у дев´яностих, не встиглa переродитися у цивілізовану психіатрію i яка ще діяла за зразками совітської психіатричної машинерії. Хитро ж як придумано! Прямо диявольський план - вистачить лише одного неуважного підпису іншої, хоча і найріднішої, проте таки іншої людини - і ти у пастці. А твоє власне життя вже назавше понесе тавро "ненадійності".. І мама, щойно усвідомивши всі ці потаємні взаємозв´язки, цей чортів "папірець" не підписала. Hатомість була змушена заручитися, що якщо зі мною ще щось подібне станеться, вже ніхто нічийого дозволу питати не буде - запроторять мене у психушку мінімально на рік - і начувайтeсь!
Випустили мене аж на четвертий день..

Так, я тоді дуже нажахалася. Боялася навіть припустити думку, яким би було моє життя опісля необачного підпису.
Але набагато гіршим і важчим було пізніше усвідомлення, що я, наклавши на себе руки, вчинила би великий і страшний гріх. Непростимий гріх! Я знала, що Господь Бог би ніколи не прийняв у свої обійми таку грішну душу. І дарма, що вчинила акт самогубства через розпач і безнадію, через кохання, яке раптово і жорстоко перетяла одна трагічна автоаварія..

32.

Вже якраз минала моя сімнадцята зима. Одного лютневого дня видалася чудова нагода влаштувати з подругами вечірку. Наші батьки тоді пороз´їжджалися на цілі вихідні по селах, тому не використати таку унікальну можливість, аби розвіяти дрімучу зимову нудьгу, би було непробачальним. Одна із подруг, та, що була десь на чотири роки стaрша за нас, підлітків, привела зі собою трійко якихось незнайомих хлопців. Спочатку нам, як і годиться "порядним дівчатам," було боязко впускати в квартиру цих стaршаків, бо скидалися на тих, хто вже "після армії", і тому були для нас вже ду-у-же старими хлопаками. Тa подруга божилася, що вона цих хлопців дуже добре знає, що вони нам нічого поганого не зроблять і будуть чемними. То ми і впустили їх у хату. Хлопці ж, звісно, в гості не прийшли з порожніми руками: були і квіти, і повітряні надувні кульки, і море шоколаду і навіть шампанське. Було дуже весело, навіть не помітили, як вечір з танцями та сміхом промайнув і перелився у ніч. І коли вже треба було розходитися по домівках, ми зауважили, що один із хлопців, досі найбалакучіший та найвеселіший з них, раптом "відключився" і заснув на канапі - і ми ніяк не могли його розбудити. Pешта хлопців вже давно розкланялася і подалася геть, лишень з отим одним ми ніяк не могли собі дати ради. Подруга занепокоїлася, бо не хотіла вдома залишатися з ним наодинці, попросила й нас переночувати. А що, вдома в кожної з нас теж нікого немає, то чом би й не залишитися заради святої справи і не допомогти подрузі? І, звісно, поки хлопець собі мирно хропів, ми тим часом поначіпляли йому на вуха кліпсів, на шию натягли намисто, на чуприну пов´язали бантиків, а на обличчі зробили "профі-макіяж" не згірше за матрьошку. І ще на додачу, розcтібнувши йому сорочку, порозписували фломастерами його тіло, а у всі його кишені понапихали всякий непотріб: обгортки й позлітки від цукeрок, дрібні прикраси до волосся, якісь кульки від підшипника, старі міні-батарейки - словом, що знайшлося, те й понапихали. Зі сміху ми ледь не подусилися. Десь через півгодини хлопець прокинувся, зміряв нас очманілим поглядом і, ще хитаючися та тримаючися стіни, взувся у кросівки, накинув курточку і почвалав геть. Він навіть не зауважив, яку чудасію ми з ним витворили!

На другий день хлопець перестрів нас біля школи. Приїхав на авто. Я з подругою якраз поверталися додому. Коли ми побачили його серйозну мармизу, що визирала з віконця, нам стало не по собі. Повагом вийшов з машини.
- І що мені тепер з вами зробити, ви малявки?! - гримнув відразу, навіть не привітався,
Ми отетеріли: тікати чи що?
- Ну, я чекаю на відповідь! - продовжував, - Га? Хіба ж можна так засоромити мужика?
А ми обидві ніби проковтнули язика. От і догралися дівчатка! Зараз нам випише по повній програмі. Але на його обличчі враз засяяла широка усмішка, привідкрив дверцята і показав нам пляшчину шампанського.
- Додому підвезти? - і кивком запросив у авто. Ми хоч i трішки побоювалися, але в машину таки сіли.
- Ви навіть собi уявити не можете, як я вчора зганьбився перед людьми! Десь в якомусь магазині я замість грошей висипав на касу перед витріщеною на мене продавчинею цілу купу якогось кольорового сміття, що й ловити не встигав. Потім всі хлопаки біля мого дому з мене дерли лаха. І аж вдома, коли перелякав ще й маму, пішов поглянув у дзеркало. Блін, ну до чого ж треба було відрубатися, аби ви таке зі мною витворили і я нічого не чув! А ще у ванній, коли мився, то познаходив по тілі цілу купу якихось сердечок, любовних зізнань.. тьфу ти, фігня якась! Певно з тиждень ще буду ходити розмальований, бо не мож´ все відмити! Ну, ви й даєте, дівки! Tак прикольнутися зі старшої людини! - і авто нараз вибухнуло нашим голосним реготом, що аж зaтряслося. І хлопець, ввімкнувши музику на повну гучність, ще прокатав нас по нашому районі і вже перед подружчиним пiд´їздом урочисто вручив нам шампанськe, аби ми пізніше випили за його здоров´я. На тому наразі й розійшлися.

Наступні зустрічі з хлопцем відбулися навесні. Був травень, якраз цвіли бузок та черемха і цвіли вони так, що своїми пахощами зводили дівчат з розуму. Випускні іспити? Та про які ще іспити може йти мова, коли твоя голова йде обертом, коли душі так хороше? Коли лише при згадці про мого нового хлопця (а чи можна його вже називати "моїм", адже ж ми стрінулися лише пару разів, та й то випадково?) робиться так п´янко й легко на душі? Коли лише пригадуєш його проникливі зелені очі, його хитрувату, грайливу усмішку, його веселу й задирикувату вдачу? Такий відчайдушний шибайголова! Не зчулася, як закохалася. По вуха! І все це було настільки іншим, незрівнянно іншим, ніж з моїм попереднім хлопцем! Про нього, отого попереднього шкільного красеня-Аполлона я вже й не згадувала. Його зрада вже переболіла і закоханість відгоріла теж. Зате ось цей, теперішній хлопець. Його щирість і веселість - словом, я ще ніколи з ніким стільки не насміялася і не надуркувалася, як з ним. У нього я закохалася не відразу. Але коли саме? Чому проґавила цю чарівну мить? Просто спочатку мені з ним було невимовно весело і легко. Але чим більше я взнавала його, тим більше мене приваблював. І оця його невимушеність і харизма, де у всьому відчувалося його ненав´язливе лідерство та улюбленість у колективі, мене обеззброїли - і моє серце само - легко і просто - потягнулося до нього. Може, це усвідомлення, що кохаю його, осяяло мене саме під тим пишним та пахучим бузком, коли ми з компанією сиділи на лавочці на кінці одного із багатьох тихих провулків нашого району і сміялися з нових анегдотів? Чи тоді, коли просто милувалися соковитістю свіжої трави на схилах, що скочувалися вниз до залічничної колії і, жартуючи, проводжали поглядами потяги, що раз у раз мчали повз нас? Чи тоді, коли хлопець вивідав у подруги мою адресу i приїхав по мене, мовляв, у друга день народження, всі хлопці там з дівчатами, а йому самому туди іти не хочеться i що я мушу його виручити і піти з ним за компанію? Так і сталося. Ми туди приїхали разом і всі друзі нас відтоді вже сприймали як пару. І по-серйозному ми почали зустрічатися лише після того. А наступної зими він привів мене до своїх батьків..

Але моє щастя не тривало довго. Всього до літа. Точніше, до тринадцятого липня. За тиждень до того ми вперше і востаннє погнівалися, бо я навідріз відмовилася їхати з ним та його друзями в ліс на шашлики. У мене якраз були якісь термінові справи стосовно влаштування в технікум, але хлопець чомусь цього не зрозумів, бо, мовляв, хтось із знайомих бачив мене з іншим. Де? Коли? Ну, так, після таких його слів я зачинила перед ним двері - бо ж повірив пліткам! А хлопець теж був упертим і на ті шашлики поїхав без мене. На хлопця я хоч і злостилася десь іще тиждень, та десь глибоко в душі я знала, що він невдовзі знову приїде і перепросить мене..

От і дочекалася. Того вечора приїхав не він, але його друг. Мовляв, мушу негайно прийти до хлопцевих батьків. Вчора його авто влетіло в тролейбус. Кермо врізалося в грудну клітку і обірвало його серце. Мій хлопець загинув. Завтра похорон.
Мій світ ураз почорнів..
    
..Що було потім? Було щось страшне. Коли вже не могла плакати, були злість і відчай. I ще - ненависть до самої себе. І самозвинувачення, що коли би ми тоді не посварилися, то й нічого би не сталося.. Був біль і невимовний жаль. І туга, страшенна туга хоча би ще раз йогo побачити, ще раз доторкнутися до нього, погладити його русяву шевелюру, зазирнути в ці сяйливі зелені очі і милуватися його веселою усмішкою..

Його мама виплакала всі очі. Я приходила до неї, а вона питала, чи не нaснився він мені. Снився. Часто. I я їй розказувала свої сни про нього. І вона, бідолашна, вірила мені, що то я з ним і надалі зустрічаюся. Там, на тім другім світі. Дуже жалкувала, що ми не встигли побратися.. а якбим ще й завагітніла.. Чи не вагітна я, часом? І починала мріяти, а я не відважувалася її зупиняти та й не могла їй ніяк зарадити. Авжеж, вона би дуже хотіла від сина онучка, допомогла би мені з вихованням, у всьому би мені допомогла.. Свята жінка.. І я теж дуже-предуже тоді хотіла від нього дитинку. Та не судилося. Нам обидвом - майже свекрусі і майже невістці - судилося лише ходити разом у довгі походи на Янівський цвинтар, вдихати осінній аромат прілого листя й диму, коли те листя горіло, класти на хлопцеву могилу квіти, запалювати свічі і молитися за упокій його душі до тих пір, доки однієї січневої ночі моя душа не витримала і надломилася..

Мій хлопець народився тринадцятого січня і наш світ покинув тринадцятого липня. Прожив рівно двадцять три з половиною роки..

(далі буде)


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Повсякчас

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Юрій Кирик, 07-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 06-01-2015

"Хочу цю книгу!" -

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Андрій Вовна, 05-01-2015

Дуже жіноча проза в хорошому сенсі

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Іріша Лазур, 05-01-2015

Відгук

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Ласло Зурла, 05-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анізія, 05-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 04-01-2015

Нещасливе кохання...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 04-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78516888618469 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …