Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49552
Рецензій: 94097

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

В Чистий четвер у лісі

© Юрій, 15-05-2014
Усі українці з початку 2014 року тільки те і роблять, що  говорять про політику. Навіть коли домовляються не говорити на якомусь застіллі  про неї, щоб не посваритися, все рівно, сваряться, ображаються і знову зарікаються не торкатись політичних струн, які бринять біллю, або, ще краще, не говорити з якоюсь особою взагалі. Такий гарячий час в Україні нині.
Богдан, 43-річний таксист з районного містечка на Хмельниччині, вважає себе патріотом України. Містечко невелике, тому він добре знає,  як кажуть, яким політичним повітрям дихає більшість  місцевих пасажирів, не кажучи, про колег. Безліч разів таксисти на стоянках мирилися і знову гризлися, і знову присягалися не коментувати телевізійні новини, і знову кляли політиків, а потім один одного. Так і як тут мовчати, коли таке твориться, й робота така, що хоч не хоч а змушений говорити з тим, кого везеш і хто тобі гроші платить, а потім приїхати туди, де чекають тебе такі ж, як ти, з таким самим питанням: «Оце віз одного, а він мене і ляпни… Ти б тільки чув? А йому. І понеслось...,»  - і виплеснути те, що накипіло, те, що  «понеслось», аби не нести його додому.
Та саме на війні більше всього хочеться тиші. Саме тому Богдан так дорожив рибалкою рідкими погожими вихідними. Благо, він мав власний транспорт, тому частіше за все вирушав на відпочинок з вудкою на водоймища в сусідні райони, не стільки заради улову, лише подалі від потенційних конкурентів і співрозмовників.
Це був Страсний четвер. Може й не кращий час для риболовлі, але випало так, що Богдан мав вихідний, а бажання провести його в спокою і мирі пересилили можливі церковні правила, що можна робити в цей день, а що ні. Богдан, як і більшість мешканців району був православним, як більшість таксистів, мав іконку в машині, але не мав навіть гадки, що працювати на Великдень і брати гроші з вірян, які їдуть до храму чи з храму, хтось вважає за гріх.
Цього разу Богдан заїхав аж у сусідню область – Житомирщину. Він знав там кілька лісових річок, де якщо і не спіймаєш рибу, так погуляти приємно, а ще можна тихенько набрати березового соку з банок, в які лісники і місцеві жителі точать цілющу вологу, або купити її у тих чи інших сік дешевше, ніж звичайну воду в магазині. Ну, а головне, ніяких знайомих і дискусій. Поліщуки в лісах до того підозрілі і нелюдькуваті, що, здається, коли  й рідного брата пізнають в хащах, то обминуть десятою дорогою, ніби й не бачили.
План на відпочинок Богдан виконав майже повністю. По лісу погуляв. Примітив квіток, яких нарве у подарунок дружині та доньці, домовився за березовий сік у лісництві, де залишив машину, зловив кілька пліточок. Залишився традиційний «пір», так вони дітлахами називали чомусь на російський лад процес  поїдання всього принесеного з дому коло багаття, де головною стравою слугувала запечена картопля.
Чергова причина, чому він старався рибалити подалі від людей. Кожного такого дня Богдан розкладав невеличке вогнище, де пік картоплю, смажив хліб, ковбаски, яблука, сало. Інколи таке «пірування» займало у нього більшу часу за все інше на відпочинку, але задоволення від нього трималося аж до наступної поїздки.
От і сьогодні він все робив звичним чином. Обідньої пори Богдан розмістився на прибережній галявинці, яку він облюбував і облаштував ще в минулі роки. Тут були каменюки для шампурів, припасений заздалегідь хмиз, кілька великих пеньків, на яких  зручно сидіти, коли земля вогка або холодна, заодно можна закинути вудку і спостерігати за поплавком, хоча місце не дуже рибне.
Після першої порції підсмажених сардельок і домашніх салатів Богдана розморило і він почав куняти, сидячи на пеньку. Влітку він любив подрімати на траві, навіть мошкара йому не заважала відключитись від  навколишнього світу і страху що якийсь вуж чи змія може заповзти до нього, яких дійсно чимало крутилося біля річки. Досі Бог милував  й багаття відлякувало гадів, і зазвичай лише якийсь найлютіший і надокучливіший в лісі комар чи сліпень  примушував Богдана прокидатись.
Нині цю роль на себе взяв чийсь тихенький і ввічливий  кашель. Богдан тільки підняв опущену в долоні голову, як почув за спиною:
- Доброго дня. Ого, куди тебе, земляк, занесло.
Він пізнав цей голос, та і як не пізнати, коли три роки підряд лише й чути його по місцевому телебаченню. Лідер районних регіоналів, а ще господар цього самого телеканалу і багато чого іншого в районі, а може й за межами його, не втомлювався розповідати по чергові «покращення». З березня, зрозуміло, голос в телевізорі став тихішим і з’являвся все рідше, а в квітні взагалі зник. І ось на диво для Богдана телеекранний голос з’явився  в лісі.
- Добрий день, Петровичу. Те саме й вам скажу.
- Я тут у брата на Житомирщині гостюю. Він начальник міліції. Так оце їду собі по трасі, бачу біля лісництва таксі з хмельницькими номерами. Я не розгледів, що це твоя машина, скільки таких білих «ланосів-таксі» по світі, але дай, думаю, спитаю лісників. Так я здогадався, хто водій. Ти мене разів з двадцять точно возив по району на своєму таксі. От і знайшов тебе. По запаху.
Богдан раптом сподобалося те, що відбувалось. По-перше, він продовжував сидіти на пеньку, а Петрович стояти. По-друге, він мав з собою припаси, розкладені навколо багаття, а регіонал прийшов з пустими руками. На мить Богдан відчув себе господарем чи якимось босом, на порозі кабінету якого тупцює прохач. Навіть натяк на брата-міліціонера не знітив Богдана.
Можна було б побажати Петровичу щасливої дороги, легкої прогулянки лісом далеко-далеко та й далі дрімати, але ворухнулась в душі якась людська жалість, і Богдан спитав:
- Щось хотіли додому передати чи спитати? Може голодні то перекусіть. Кажете, печеним для вас запахло, - і з під жалості вилізло маленьке жало.
Петрович сів на сусідній пеньок. Зняв бейсболку з написом «PUMA» на козирку. Поклав її собі на коліна. Витер піт з чола, взяв без слів бутерброд з сиром, з’їв його наполовину, лише тоді сказав:
- Дякую. Еге ж, печеним м’ясом. Йду собі і гадаю, що то за грішник смажить і їсть м'ясо у піст, ще й в Страсний тиждень у Чистий четвер.
- А  ви батюшка чи хто, щоб грішником називати?
- Та ні, такий самий грішник як ти. Ти ж знаєш, яке йшло таке здибало, – Петрович доїв бутерброда, покуштувавши за одно маринований овочевий салат з літрової банки. – А де ж м'ясо?    
   Богдан завагався. Ще рік тому його неабияк потішила подібна зустріч і розмова. Така солідна людина хай і напівжартома вважає його за рівню, пригощається за його столом. Богдан не вважав себе простаком. Все ж дослужився до майора українського війська. Звільнився в сорок років. Має пенсію. Має власну машину. Має квартиру. Шість років, як таксує. Хоча надмір сивини робить його на вигляд старшим і ніхто не дивується з його пенсіонерського посвідчення, здоров’я дозволяє працювати на будь-якій роботі. Не такий він і залежний від влади, хоча весь його життєвий досвід застерігає від конфліктів з її представниками.
- То сардельки. Підсмажити?
- Давай, чого і б  ні. На природі завжди добрий апетит і смак інший. Ну, от наприклад, не будеш в ресторані сардельку їсти, а тут самий раз.
- Вам видніше, ми по ресторанам не ходимо. – Богдан нанизав  на два шампури по дві сардельки і поклав їх над тліючим вогнищем.
- Еге ж, ви не ходите, ви їздите. Пам’ятаєш, як забирав мене з «Поділля»?
Богдан, звісно, не забув той день, коли регіонали святкували перемогу Януковича на президентських виборах: почали в районі, продовжили в Хмельницькому, потім по саунам з проститутками, потім по іншим районам з однопартійцями. Добрий заробіток був, більше тисячі гривень.
- І варто воно було? – спитав Богдан риторично, але одразу відчув, що сам повернув розмову в дискусійний напрямок. Він одразу запримітив іскри в очах співрозмовника, немовби від невидимого полум’я злості, бажання довести свою правоту і неправоту інших, що палахкотіло в душі і намагалося вирватись назовні. І от Богдан підкинув до нього ще й свою полінячку.  Це все було таким знайомим, наче коли везеш пасажира і, шукаючи хвилю радіостанції з музикою, потрапляєш на новини, хочеш переключити, а пасажир каже «Залиште. Послухаємо». Ти вже точно знаєш – і послухаємо і побалакаємо.  
Петрович піднявся. Взагалі-то він був Володимир Петрович, але виглядав настільки молодяво та ще й старався вдягатися по молодіжній моді, що всі, хто були старші за  нього і ніяк не могли говорити йому «ти», так само ніяк не могли говорити «Володимир Петрович», підіграючи його намаганням залишатися юним.
За місяць, що Богдан не зустрічав свого співрозмовника, той не дуже змінився.  Такий самий стильний молодіжно-спортивний одяг, зверхній і насмішкуватий тон, якому Богдан навчився вміло підігрувати, можна було б відмітити ті іскорки в очах, але нині вони ледь не в кожного, хто не байдужий до подій в країні. На мить Богдану здалося, що лише густі брежнєвського типу брови Петровича поріділі. Коли лідер регіоналів насуплював їх на очі, ніби втягуючи під лоб зіниці, і без слів було зрозуміло, краще триматись від нього подалі. В цей мент Петрович теж набурмосився, але Богдану було геть не лячно, навіть цікаво, чому це у регіонала поріділи брови.  
- Раз живемо, чого не погуляти, не погрішити. Ти теж  порушуєш писані і неписані закони, розклав багаття в лісі, посту не тримаєш, не здивуюсь, як прихопиш по дорозі пару літрів чужого березового соку, ловиш рибу під час заборони, а вона ж з ікрою, губиш потомство риб’яче – і від чого всього отримуєш задоволення, називаєш це кайфом.
Богдан чув знайомі телевізійні нотки. Бажання почати суперечку було настільки слабким, що він здивувався власній можливості відчути, що всі його слова у відповідь зараз будуть або виправданням або взаємним звинуваченням. «Ти вже мені мізки не закрутиш, - міркував він. – Хочеш, щоб ми стали кидатись словами, як камінням і в результаті стали обидва побиті, а потім жаліли один одного і вибачали. Хай тебе Бог вибачає, а не я. Промовчу краще». Але раптом в нього вирвалось:
- Бог пробачить.
- Пробачить тебе. То пробачить мене і Януковича пробачить. Бог милостивий, - підюжував Петрович.
- Вас не пробачить, - твердо сказав Богдан.
- Кого вас?
- Всіх вас.
- Ти думаєш, що ми більше нагрішили, ніж ти зараз або до цього? І хто це всі ми? І як це всіх скопом можна судити, а не по окремості, як вимагає законодавство? І чого це ти взяв на себе функції небесного судді? У нас тут виїзне засідання небесного суду? Адвоката можна, а хто прокурор? Ти мене питаєш, чи я батюшка, а сам ти хто? -    кепкував регіонал, щоб заохотити до суперечки таксиста.
- Поїжте, заспокойтесь, - протягнув Богдан два шампури співрозмовнику.
- А ти?
- Я вже їв, а зараз картоплі підкину хай печеться.
- То що скажеш на мої питання?
- Не хочеться сваритись  з вами, Петровичу.
- Але все одно хочеться поговорити, - жуючи сардельку кивнув той. – Це ж як апетит: бажання балакати, наче бажання їсти – і необхідність і насолода, - регіонал взявся за другу сардельку. - Але апетит легко вгамувати – щось перекусив й гаразд, душу – важче. Оцього звіра, - він вказав на фігурку пуми на козирку, - нагадувати легко кількома шматками м’яса, будемо надіятись, що хоч трохи його є в твоїх сардельках, а я к вгамувати звіра, що сидить ось тут – він вказав на голову, - чи тут, - вказав на серце. -  Інколи побалакаєш з кимось, ще важче стає, а думав, стане легше: викажеш, що на душі, і чогось, що давило душу, стане менше, а його чомусь більше стає.
- Воно так, - підтакнув Богдан.
- То розкажи, за що люди мене чи Януковича, нашу партію проклинають в районі. Дивись, я щось зрозумію і ти не будеш носити це каміння за пазухою.
Богдан мовчки нагортав жар на картоплю.
- Боїшся що ми знову прийдемо до влади і я все тобі згадаю?
Останнє питання зняло останню перепону, наче то був дорожній знак «Кінець усіх заборон і обмежень». Звичне внутрішнє застереження до конфліктів з сильними світу цього кудись зникло:
- Ніхто вас не боїться. Нікому ви вже не треба.
- Це ти погарячкував. Я ж хазяїн сирзаводу, у мене агрофірма, СТО моя на виїзді з міста, теж знаєш, телеканал мій, я в засновниках місцевої газети. Людей триста, а то і більше, запросто звільню. Думаєш, вони не бояться мене?
- Бояться не вас, бояться залишитись без роботи.
- А якщо я, наприклад, зараз викличу міліцію. Складуть протокол за вогонь в лісі, браконьєрство, щось знайдуть в твоїй машині. Тільки чесно, боїшся?- накудлатив брови  Петрович.
Богдан встав з пенька и собі насупився:
- Не боюся. Тебе не боюся. Міліцію трохи боюся. Те, що можуть конфіскувати машину теж погано, але не смертельно. Штрафи заплачу, машину відсуджу, а тебе не боюся.
Вони стояли, вперши погляди один в одного, наче боксери в ринзі перед поєдинком. Хто зна, чим би воно закінчилось, якби Петрович не розрядив напругу:
- Диви-диви, клює.
Богдан смикнувся до вудки. Поплавок мертво спав на тому самому місці, що і годину тому. Рибак зупинився на півдорозі, зрозумівши обман, але миттєво відчув, як на душі стало чистіше від того, що він дивиться не на регіонала, а на річку, її береги, воду,  що той, кого він хотів ледь не віддухопелити, залишився позаду.
«Давай, і я зіграю», - прийшло рішення до нього. Він тихцем підкрався до вудилища, присів біля нього, як справжній рибалка.
Між людьми запанувало мовчання. Ліс продовжував цвірінькати, шелестіти, шурхати, вода додавала своєї музики, природа говорила, як нічого й не бувало. А дійсно, що для неї суперечки людей, їх муки і радості, чи переймається якась ворона, що в тебе, людина, на серці, не кажучи,  про легітимність того чи іншого президента? Так, каркне та й полетить далі. А ти не здогадаєшся, чи тобі вона каркнула, тому президентові чи  просто так.
- Мабуть, склювало, - Петрович порушив спокій. – Картопля  підгоряє.
- Ну то поворуши, переверни, - Богдану не хотілося вертатися до розмови і співрозмовника, але розумів, що мусив. Якось це потрібно було закінчити.
- То ми вже будемо за панібрата, - Петрович посмішкою зустрів повернення Богдана. – Давай на «ти», тільки б на брудершафт треба було випити, але я не маю, а тобі не можна. Чи одним гріхом менше або більше? Хоча якщо порахувати в ікринках  скільки ти риби погубиш сьогодні…
Богдан  знову повернувся до річки. Він дістав садка з рибою, відкрив і перевернув його у воду. П’ять пліточок весело шубовснули у рідну стихію.
- От для кого сьогодні справжня Паска, чисте спасіння-воскресіння. Риби сьогодні молитимуться за тебе, хіба свічку не зможуть поставити – у воді не горить, - молодик не втомлювався жартувати.
- Не богохульствуй. Тебе з твоєю бандою точно нічого не врятує, де, скільки і які б ви свічки не ставили.
- Я лякав тебе – ти не злякався, ти лякав мене – а мені байдуже. Чого ти весь час розписуєшся за Бога, у тебе його факсиміле? Чи щось знаєш?– вже серйозніше спитав Петрович.
Богдан змотавши вудку, почав пакувати сумку. Петрович чекав. Богдан демонстрував, що не збирається відповідати, весь час знаходячись до співрозмовника спиною, аж поки не відчув на плечі руку земляка.
-   Я вибачаюсь, - регіонал почекав поки до нього повернеться таксист обличчям і продовжив. – Може, мої жарти не найкращі але й образи в них не має. Що я тобі особисто зробив такого поганого, що Бог мене не може простить? Платив менше, ніж по лічильнику, на «чай» не давав, натравив на тебе міліцію, залицявся до твої жінки? Що?
Їх очі знову зустрілися, цього разу без насунутих хмарами брів. Богдан відповів:
- Не хотів я цієї розмови, але  не уникнути. Сідай, доїмо картоплю, ти постарайся не жартувати, але особливо не вір мені. Хто я такий, щоб тебе судити.
- Саме за цим я сюди прийшов. Я теж люблю інколи тут побродити, і машину теж залишаю біля лісництва. Ну, і сам розумієш, що у мене на душі. Невже, я якийсь продажний Іуда, що бажає зла своєму народу, що накликав росіян, продав Крим, розікрав Україну. Невже так про мене люди думають дома? – розпалився Петрович. – Ось, думаю, попитаю і сам поясню, і..., - він запнувся на диво, адже завжди словами грався, як вітер пилюкою на сільській дорозі.
- Не я сказав, ти сказав, - Богдан вивернув картоплю із багаття і залив його водою. – Пам’ятаєш ці слова? А тепер їж картоплю, слухай  не перебивай, не смійся, не плач. Я розкажу, що я думаю,  і ми мирно і спокійно розійдемося в різні боки. Гаразд?
Петрович кивнув.
- Ти сам згадав про Іуду. Перед Паскою всі канали показують різні фільми про Страсний тиждень, останні дні Ісуса на землі: історичні, художні, пізнавальні, - розпочав Богдан. – Багато з них я бачив багато разів, як «З легким паром» перед Новим роком. Спочатку  цікаво, а потім байдуже, а потім починаєш звертати увагу на деталі, які раніше були непомітні чи неважливі.
Переглядаючи фільми на пасхальну тему, я чомусь задумався: «А чому все-таки іудейський народ не відпустив на волю Ісуса Христа, а відпустив Ісуса Варавву.
- А що того бандита теж звали Ісус? – перебив Петрович.
- Виявилось, що так само, - підтвердив Богдан. – Я ще в Інтернеті перевірив, у Вікіпедіїї. Більше того, пишуть, що його батько також звався Йосиф, а мати Марія, і що вони також тікали від пошуків Ірода нового іудейського царя, і що навіть Ісус Христос і Ісус Варавва родичі, ледь не троюрідні брати.
- Ну, й до чого це все?
- До того, як легко обдурити народ, тим більше, коли стільки схожостей і збігів. Якісь іудейські пропагандисти, рекламщики чортові переконали народ відпустити з під варти не того Ісуса, якого треба було. Люди обрали розбійника, а справжнього Господа, фактично, розіп’яли своїми ж руками або голосами, якщо ближче до виборів і демократії.
- Онь куди ти хилиш. Цікава думка, - Петрович витягнув руки  над загаслим багаттям з тліючими жаринками, а потім повернув руки долонями до Богдана. – Тобто ти натякаєш, що я і мільйони українців цими руками обрав-привів до влади розбійника Януковича? – А потім з награно дурнуватим виразом обличчя додав. – І хто тоді Тимошенко?
- Примітивно. Я гадав, ти розумніший.
- Я гадав, ти теж. Це твоя логіка, не так? – Петрович щиро образився.
- Яка у вірі в Бога може бути логіка? Якою логікою можна пояснити існування Бога, створення ним землі, або людини. Навіщо Богові було створювати землю, людей, навіщо йому цей клопіт з нами, з війнами, хворобами, весіллями, розлученнями, державами, церквами і різними релігіями? Живи собі, Боже, на небі і радій, здавалося за звичною логікою, або створи собі таку землю, таку планету, де все буде  безпроблемно. Навіщо Богу земля з такою купою проблем, навіщо йому люди, що то хвалять, то клянуть його, а деякі ненавидять. В жодній біблейський історії ти не знайдеш логіки.
- А що там є?
- Символи, знаки, поради, притчі. Хіба можна, наприклад, реально уявити воскресіння Лазаря, так як показують в кіно, після чотирьох днів з дня його смерті, коли почало розкладатись тіло; не треба бути медиком, щоб знати, що сталося з мозком, внутрішніми органами мертвої людини. Поклади літом шматок свинини чи говядини, печінки на чотири дні на вулицю. Будеш ти потім це їсти?   Між іншим, потім Лазар жив кількадесять років і став святим.
- Ти часом не передивився тих фільмів? Може в монастир підеш, теж станеш святим? – Петрович вернув свій звичний тон.
Богдан засміявся.  Він викотив дрючечком запечену картоплю із багаттям:
- Пригощайся. Я вже не буду. Візьму з собою додому. Дочка завжди чекає саме на такого гостинця з лісу.  
Петрович і собі відмовився:
- Я теж ситий. Можеш сказати дочці, що три картоплини для принцеси від мене.
Богдан склав картоплю в пакет, загасив жарини водою з річки.
- Я готовий з гостинцями додому. Спасибі за компанію. Як домовлялися – в  різні боки? – він протягнув руку Петровичу.
Той руку взяв але не відпустив.
- Спасибі тобі теж. Вибач, що потурбував. Цікаво було поговорити. Так.., - регіонал знову запнувся, - так який ти саме символ вгледів в тих подіях? – здалося, він навіть трохи почервонів.
Богдан звільнив руку.
- Це не символ. Це наказ – інколи не обирай бандита. Обрав бандита – втратив Бога.
- Ну ти загнув. Ти ще скажи, що всі біди єврейського народу від того, що тоді вони зробили неправильний вибір, що концтабори і все-таки інше це теж божа кара, - запалився Петрович.
- Не я це сказав, ти сказав, - повторився Богдан.
- Богдан, не жартуй цими речами.
- А я і не жартую. Я тобі ще раз повторюю. Не сприймай все буквально, не застосовуй логіки. Все простіше простого: всі наші біди від неправильного вибору. Хіба не так? До чого тут концтабори, фашизм, антисемітизм. Бог тобі каже: «Зроби правильний вибір і будеш щасливий, спасенний чи ще як». Ти питаєш: «Який правильний вибір? Підкажи». Бог дивиться на  тебе і посміхається. Він тобі вже все сказав. Він своїм земним життям і смертю показав. Він кричить, волає з небес: «Ніколи не обирай злочинця!». Що не ясно? Повір – і ти спасешся наче Лазар. Не повіриш – твої проблеми, будеш гнити і вмирати.
- Ловко ти накрутив, - Петрович не зміг сховати кислої мини, - дванадцять з половиною мільйонів українців, по твоєму, мають горіти в пеклі за те, що голосували в другому турі за Януковича. Не сумніваюсь, майже всі вони вірять в Ісуса Христа, ходять до церкви, святкують Паску. Не мішай політику і релігію.
Богдан щось хотів відповісти, але махнув рукою і не попрощавшись пішов геть. Через кілька кроків він зупинився і відповів:
- Не я сказав, ти сказав. До речі, в пеклі немає строку давності. Допустимо, у нас як: щось накоїв – відсидів у тюрмі своє – вийшов на волю, ще й президентом став. А в пекло як потрапив - то навічно, нема такого, що відсидів там десять, двадцять, триста сорок сім, тисяча сто вісімнадцять років, а потім на поруки чи на поселення, або під домашній арешт, на «хімію», не кажучи, про волю чи в той таки рай. Нема ходу звідти. Капець. Бог милостивий, але не до тих, хто не слухає його порад.
З цими словами Богдан зник в гущавині.
Володимир Петрович залишився на галявині. Він ходив колами, щось міркував, щось бурмотів. Потім почав кидати камінці в річку, намагаючись попасти в торішні, або й давніші листки, що пливли течією, пускати «жабки». Покою він не знаходив. Інколи він жбурляв каміння або дрючки у ворон, що пробували хазяйнувати на полишеному місці «піра». Ті у відповідь сердито каркали, а мо, й глузливо: «Мазила, не поцілив, ха-кар, хаха-кар-кар». Хто їх розбере тих ворон, тим більше, Петрович не дуже до них дослухався, продовжуючи бубоніти: «Злочинці… А Мандела… Гавел теж сидів… Чорновіл…   Депутатом його обрали… Нічого не світить Юлі, хоч це добре… Дурня це все…  Налякав мене пеклом… Наші вернуться… Путін вам покаже…У нього все схвачено і церква теж …Ми вам тут пекло таке влаштуємо, що вам те здасться раєм… Хто такий… Буде таксист мене вчити… Розтикався… Я ще тебе втикну…»
Нарешті Володимир Петрович видохся, запал зник, камінці розкидав, ворон так і не прогнав. Під їх вдоволене каркання він залишив у Чистий четвер лісову галявину.  

Ю.КОВАЛЬСЬКИЙ      
.                          


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 24-05-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 18-05-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63359689712524 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …