Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49560
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза психологізм // трагізм

Дім нездоланних трупів

© Олег МАРИЦАБО Серый, 21-09-2005
Без кінця... (Замість брехні)

- Хто ти, Боже? Хто ти ?- Микола вхопився за розп’яття, що висіло у нього на шиї. А потім він щось побачив. Не можливо не розповісти про його погляд. Це був погляд не із замилуванням, як декілька років тому. Це був дратівливий, осудливий погляд людини, яка знаходиться в рамці Господній протягом усього цього божевільного життя змогла добитися „Нічого”. А як хотілося, бажалося та не моглося. А що Микола критикував своїм серцем насправді? Розмальовану Богом картонку чи свою бездушну душу? Він був настільки затурканим чоловіком, що й слово „душа” лише смутно розумів. Микола взяв олівець – бо пензля не мав – і почав малювати. От якби він мав фарби, взяв би до рук червоний колір. Але в Миколи був лише олівець, чим він дуже пишався. Бо мав, мав, мав... Микола мав олівець. Він був брудний, затяганий життям, нажаханий буттям. Олівець був дуже схожий на Миколу, от тільки читати не міг. Хоча Микола скоріше знав про існування літер, аніж міг читати.
Парадокс, але людина із вищою освітою, що захистила наукову дисертацію, не мала навіть даху над головою – примітивного засобу існування. Що й казати? Доктор наук!
А колись його звали Миколою Степановичем. Мав невеличку хатинку, що росла у буйноцвітті трав і дерев. А поряд була річка. Широка, глибока, велика. Щоранку цю річку разом із хатинкою накривав туман. Він був такий несамовито прекрасний і дивовижний. А із річища визирав корінь, що, бувало, ховався від оточуючого світу. Цей корінь, так само як і олівець, дуже нагадував мені Миколу. Корінь був дуже розпатланим. Стирчав він, як оголений нерв, на перехресті світів, не тут і не там, був не живим і не мертвим. Іноді його повністю накривало водою. Бувало, що корінь повністю позбавлявся від води. Тоді наче величезний тягар спадав із його душі. І корінь починав думати, що скоро без води помре, від чого нещадно радів. Але тут його знову накривало водою. Його накривало життям. Тоді він жив під ковпаком.
Коли сходила вода – була найулюбленіша Миколина пора року. Кожного дня він молився. Богу, як і всі. Бувало, що зачитувався молитвами так, що втрачав до двох-трьох годин. Бог став для Миколи всім, а сам він став при цьому нічим. „Ну як же я можу йому не молитися, якщо він допоміг мені захиститися?” – думав чоловік. Він не розумів, що силою всьому були його знання...
Але сьогодні Микола не мав ані теплої ковдри, ані простирадла. Сидів він у картонній будці – наче собака – та малював. На його шиї висів хрестик. Без розп’яття, бо із ним Миколі було важко. Його морозило. В його пластиковій бляшанці залишилося спирту на один лише ковток. Озирнувся довкруги  (чи то нього була „манія переслідування”, чи, може, він щось таке бачив) і знову сховався під чорний від вугілля картон.
Найбільше йому подобалося ходити до людей у білих халатах. Це було його найліпшим спецзавданням. Він ходив туди щонеділі. І в суботу зранку він ставав навколішки, а потім... ставав Людиною. Брав ніж, що залишився йому від діда і... брився. Дзеркало мав машинне. Ні! Він ніколи не мав власного авто, просто якось став свідком аварії, а дзеркало якраз підкотилося йому до ніг. І він його ВКРАВ! А потім усю ніч „замолював” свій гріх. Важко дихав – боліло серце. Спирту сьогодні не було.
А потім наступала ніч, він цілував хрестик, що на вірьовці теліпався у нього на шиї. Він дійсно нічого не мав. Навіть зашморгу, щоб повіситися.
Кожної неділі спозарання він хрестився. Іноді він забував, як це потрібно робити та хрестився не за правилами. А потім ішов до людей у білих халатах. Він із ними не розмовляв – лише уважно дивився. Вони його підкормлювали, а Микола віддячував їм тим, що постійно Крав, бо страждав на клептоманію. Це ще від діда пішло. А у діда – від прадіда... Іноді його „знахідками” були булавки, іноді – склепки, бували і якісь таблетки у коробках. Він не знав, що воно таке. Та все одно їв. До цих коробочок додавалися інструкції на дивній, майже іноземній мові. Дивно, але слово „інструкції” Микола добре пам’ятав. Чи то йому колись давали інструкції, чи сам він, коли був начальником... Хтозна... Микола вже настільки деградував, що й забув рідну мову. Не кажу вже про п’ять мов, які він знав окрім кровної; не кажу вже про те, що забув, що він – доктор наук, бо він забув, що він – людина. Забув навіть власне ім’я. А чи пам’ятав взагалі? А його жалюгідне існування лише доводило те, що він скоріше неотесана тварина, аніж homo sapiens.
Більш за все Микола полюбляв розмовляти із душевно хворими, в лікарні яких він перебував. Микола розумів, що для тих людей ця лікарня – справжня тюрма. Тюрма почуттів, емоцій, чужих думок...
Були люди, з якими Миколі найбільше подобалося розмовляти. Ними були дракон Фюризель, танк Т-64 та Фріц. Вони були одночасно протилежними та схожими особистостями. Були... Колись... А чим же були схожі зараз? Ну хоча б тим, що всі були лисі. Їм силою зістригали волосся, бо по лікарні ходив міф про воші та блохи, наче останні живуть на психах. Так звані „лікарі” вистригали уявну „хворобу” із коренем.
Знаєте анекдот про „душевно хворих”?
У одного хворого питають:
- Ви хто?
- Я – Петро Перший!
- Розуміємо. Ви – гарний правитель!
- Я не цар. Я – літак!
Майже те ж саме можна було б сказати про танк Т-64. Він жив, наче в кубі; весь час так параноїтично водив руками, що, здавалося, він торкається не до повітря, а до чогось більш матеріального. А те, до чого він торкається, ми, люди, не хочемо чи не можемо помічати. Він не пам’ятав свого імені. Згадував, лишень, що колись був чоловіком. Але тоді в нього пересихало в горлі і він закривав свої вуста. Відкривав лише по вказівці медперсоналу, коли йому наказували їсти перловку, вівсянку чи гречку, запиваючи водою із річища. Микола, мабуть, і вибрав цих трьох як своїх друзів, бо ті, так само як і він, не пам’ятали, як їх звати.
До речі, Микола відпрацьовував у їдальні. Він носив із річки воду. Із тієї, що була поблизу його колись рідної хати. І там завжди був прекрасний туман, що закривав хатки, дерева та корінь, що стирчав із річища. Одного разу за цю роботу йому навіть дали чорного олівця, яким він потім малював.
Можливо, тому, що Микола з цими трьома хворими спілкувався найбільше (точніше, спілкувався взагалі), „лікарі” дуже сильно їх ненавиділи та глузували, як могли та не могли.
А все починалося із самого буденного – злорадники-лікарі перестали вживати їх імена, понавидумувавши смішних, як для них, прізвиськ. І кликали їх лише за прізвиськами: „Танк, до ноги!”, „Йди жерти, Танк!”, „Працюй, Танк!”...
Внаслідок чого душевно хворі люди позабували власні імена, а ці прізвиська стали їх іменнями.
Лікарі відносилися до них як до предметів, і, уявіть собі, відносилися б навіть гірше, якби не Микола. Отож, розповідаю.
Більш за все лікарі ненавиділи дракона Фюризель, бо та була жінкою. Лякливою, наполоханою. А психам, тим паче жінкам, в лікарні не позаздриш. Якось вона їла суничне варення, а лікарі накинулися на неї з усіх боків та почали кричати. Жінка зі страху проковтнула чайну ложку, надірвавши у прямому смислі слова своє горло. Текла кров, а лікарі лише зловтішно посміхалися. Після цього в дракона Фюризель настільки змінився голос, що став потворним, чоловічо-пискливим. Тепер лікарям було за що її ненавидіти, а їй – їх. Розважаючись (знімаючи стрес) таким чином, лікарі лише доводили той факт, що хворими психами є не їхні пацієнти, а вони.
Фюризель була сутулою, невеличкою на зріст. Безперечно, вона мала хист потворно одягатися. Та, незважаючи на це, Микола кохав цю духовно хвору. Іноді вона брала на користування (звичайно, не питаючись дозволу) помаду медсестер, а потім розляписто мазала свої потріскані губи. І робила це лише задля того, аби подобатися Миколі. Потім лікарі довідувалися про це та безжалісно її лупцювали – виливали свою агресію на це дебільне ідіотське життя. Тоді їй помада була не потрібна – кров була заміною. Ні для кого не секрет, що лікарі брали молот, загортали його в ганчір’я та... лупцювали дракона. Коротше, поводилися, наче із твариною. А Микола її палко кохав. Її, з шрамами та переламаними кісточками. Ой, як палко він її кохав...
Попри все це щонеділі Микола бачив, як збочені лікарі над нею знущаються... Скоріше за все, лікарі це робили через свої комплекси неповноцінності. Бувало так, що вони змушували дракона роздягатися та смоктати їхні маленькі члени, або, що ще гірше, літати. Вони кидали її з другого поверху цегляної багатоповерхівки на брудну землю та кричали: „Лети-лети, пташко”. Лікарі були такі ж огидні та брудні, як і земля, на яку вони її кидали.
А вона уявляла, що вона – не вона, що вона – дійсно дракон. З великими-великими крилами. І тоді вона могла переживати щоденні травми душі. А лікарі постійно користувалися її слабкістю та використовували дракона Фюризель в своїх цілях, не за призначенням. А дракон псувалася на очах. Хоча, мабуть, було вже нічому псуватися, оскільки термін придатності був вже вичерпаний.
І коли лікарі знову грали із драконом у підкидька, то до них приєднався пан Микола. Але, на відміну від лікарів, Микола мав ніж, який знову і знову вхромлявся в мертві тіла лікарів у минулому. А от дракон Фюризель до сих пір не навчилася літати – знову лежала у лікарні з переламаними ключицею та ребрами. Вона не побачила свого подарунку на день народження – кривавого місива Миколи. А він вже вдруге порушив „заповідь Господню” – вбив людей, причому досить-таки брутально. А все починалося із якоїсь там безневинної клептоманії.
Більше Микола не бачив ані лікарів (бо ті були мертві), ані дракона Фюризель (яка живе в Домі Нездоланних Трупів по цей день). У тому домі разом із нею живуть інші чоловіки та жінки. А в тих народжуються діти. Але доводиться їм вмирати, бо на зміну старим лікарям прийшли ще жорстокіші та брутальніші правителі, які не цінують ані Життя, ані Смерть, бо вони самі – це Життя та Смерть. Вони роблять все, що хочуть за власним бажанням. Вони сперечаються одне з одним навіть не на гривню, скільки який хворий протягне днів, бо про місяці і мова не йде. А дракона тримають, бо це – історія. Вона вже стара, та вони, підтримуючи історичні події, досі грають з неї у підкидька. У середу ввечері Фюризель показує усім садистам своє понівечене тіло і ... танцює. Як і багато років тому. Вона – гарна стриптизерша. З цим згодні решта психів, яких (кого насильно, а кого – ні), змушують дивитися на шоу. У них немає, не було і ніколи не буде права вибору. Так само, як і в Миколи. За них усе вирішив Фатум. У четвер вранці Фюризель смокче члени лікарів, насильників-самодурів. Бо це – її життя. І нічиє інше. І вона ніколи не віддасть своє життя комусь іншому. А чому ж я не розповів про Фріца? Бо його історія ще твориться. Про нього я розповім, коли його історія зайде в тупик та не зможе бути змінена. А може, не розповім ніколи. По іншому не можу – Вони не дозволяють. Але його історію можете написати Ви самі. Можливо, до вас Вони поставляться поблажливіше, ніж до мене...
... Була середа. Психи волали на всю глотку. Фюризель довго знімала одяг. Зривати його допомагали їй Білі халати. Психи були в екстазі. А стара-престара жінка все оголювала своє понівечене тіло. Живе м’ясо звисало з її плечей... Грала фатальна музика Смерті, яку сюди не кличуть. Для психів вона була дивовижною красунею, а для лікарів – лялькою, так само як і решта трупів. Білі халати поплескували одне одного по плечу, від чого дуже раділи. Вони раділи тому, що зробив з неї він, Дім Нездоланних Трупів. Трупи, якими був наповнений цей Дім, справді був Нездоланні, але вони були лише Трупами...
А божий син Микола все ще носив на шиї лямку – хрестик. Але тепер він мав хрест із розп’яттям, бо розіп’яв свою душу. За життя він встиг вчинити сім смертних „гріхів”: ненажерливість, жадібність, гультяйство, гнів, гординя, хіть і заздрість.
І щоночі, щоб ніхто не бачив, тишком-нишком ходив до церкви. Там він плакав, хрестився та молився... Він знав, що народився раніше від всіх, та має померти пізніше. Микола був живим мерцем, щонеділі відвідував Дім Нездоланних Трупів. І коли він приходив туди, до Них, то не знав, чи то вони – трупи, чи мертвий саме він...
Сьогодні субота і Микола, як завжди, за графіком голиться, наспівуючи пісню, яку вигадав сам:

Изменяется мир,
Изменяются люди.
Кто-то слишком жесток,
Кто-то тянет на пир.
А мне хочется жить,
А мне хочется думать;
Умереть ли в Раю
Или в Смерти парить?



А ми все ще в дерев’яному за´мку під землею,
глибоко-глибоко під реальністю

Олег Сірий

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42835712432861 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …