Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2645
Творів: 48777
Рецензій: 93510

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза пригоди

Таємниця нібесної колесниці (закінчення)

© Климентій Осика-Маєвський, граф, 07-11-2011
(продовження. Початок: http://gak.com.ua/creatives//31093)
Біжимо лісом, коли чуємо, що стрілянина вщухати почала.
- Швидше, Ваню! – кричить мені Мельников. Я і так розумію, що швидше. Головне не запізнитися! Бо де стрілянина, то там і стрілки. Люди. А значить можна їх розпитати і все вони пояснять.
Біжимо, коли вискочили з лісу на галявину. А там дійсно люди, стоять колом, балакають про щось.
- Люди! – заволав Мельников і до них. А люди ті на нас стволи наставили. Багатенько так. І не тільки стволи. Бо озброєні були різноманітно. Та й самі люди дивні. – Стій! – кричать мені їх благородь. Сам он зупинився, руки підняв, наче здається. Ну і я так само. Стоїмо, а люди до нас йдуть. Яких там тільки не має. Один чорний, немов вугіллям вимазаний, та ще голий майже, тільки у спідниці з трави. Інший у пір’ї, немов виваляли його, вузький, засмаглий. Ще один, у армійському однострої, а колір шкіри теж наче у вугіллі валявся, тільки відмитий трохи. Ну і інші дивнуваті. Підійшли до нас з їх благородію, зброю не опускають, дивляться.
- Доброго дня. – каже Мельников, посміхається радісно. Йому один з озброєних, мабуть офіцер, у червоному такому однострої, щось каже. Не по-нашому. Я нічого не зрозумів, а їх благородь, як давай цвірінькати. Завели розмову. Балакали кілька хвилин, потім той, у червоній формі махнув рукою, мовляв все, опускайте зброю. Хтось опустив, а хтось і ні. Тоді їх благородь до них звернулися. Теж не по-нашому. Щось ще побалакали, тоді вже всі зброю опустили. Один хлопець у шкіряних штанах і шапці такий великій, дістав цигарки, пригостив, запалили усі, окрім того негра у однострої. Він сигару мав, це, як цигарка, тільки товста і без паперу. Стоїмо, смалимо.
- Де ми? – питаю тихенько у їх благороді.
- А бозна. Ніхто не знає.
- А як вони тут опинилися?
- Та так само, як і ми. Викрали їх, а потім тут викинули. Прокинулися, коли падали.
- Навіщо ми тут?
- Ніхто не знає.
- А чому сонця три?
- Теж.
- А хто вони?
- О, та тут дуже різні люди, Ваню, такий набір, що в житті і не зустрінеш! – невідомо чому радіє їх благородь.  
- Та бачу я. А розкажіть, хто є хто?
- Ну, дивися. Оце у червоному офіцер британської королівської армії Рідлі Скотт.
- Ну і прізвище!
- То в нас воно дивно звучить, а в них саме звичайне, як Петренко. Ага, ото біля нього теж у однострої то П’єр Алімадже – зуав, тобто солдат французьких колоніальних військ. Ото в пір’ї весь – ватажок індіанців з Аризони, це штат такий в Америці. Отой чорний і в спідниці – зулуський воїн.
- Який?
- Зулуський. Це такі дикуни, з Африки.
- То ми в Африці? Ви ж казали, що ті чудовиська…
- Крокодили.
- Ага, крокодили, з Африки?
- Ні, кажуть, що це не Африка. Рослини інші і тварини. Так, он отой білявий, це бур.
- Це ото з ними англійці воювали? – згадую я, про це колись жваво балакали.
- Так, вони. Потім он ще самурай з Японії і ковбой з Америки.
- Хто-хто?
- Самурай, це от наче офіцер японський, а ковбой, це як ото козак, тільки в Америці.
- І як ото могли япошки ті нас перемогти, коли в них он шаблі? – дивуюся я, дивлячись на самурая.  
- То не шабля, а меч. І сучасна зброя у них теж є. – каже Мельников і помітно сумнішає. Не люблять їх благородь про війну згадувати. Такого надивилися там, що досі вистачає.
- А ото хто, останній? – киваю на худенького чоловічка у піджаку, схожого на наших жидків з Подолу, чорнявого та кучерявого.
- Це сицилієць.
- Хто?
- Народ такий. Вони у Італії наче чечени у нас – войовничі горці, схильні до бандитизму.
- Нічого собі компанія. – кажу. – А чого вони всі у своєму одязі, ми ж у цьому блакитненькому?
- Не знаю. Зараз спитаю. – Мельников звертається до англійського офіцеру, потім ще балакає з чорним французом. – Виходить так, що їх безпосередньо з місць служби викрали. Срібні. А нас же спочатку Слимаки, а потім вже Срібні. Може через це. До речи, матеріал цей ковбой впізнав. Каже, що зветься він «джинсом» і в ньому шахтарі працюють. Треба щось інше знайти, ми ж служиві люди. – хвилюється їх благородь.
Бачу, що хлопці починають за щось сперечатися. Люди гарячкуваті, одразу за зброю хапаються.
- Про що це вони? – питаю у їх благороді.
- Та вирішують, що робити.
- І які пропозиції?
- Англієць пропонує піти до річки, яка протікає тут поруч, там зробити пліт і скидатися до океану. Річка велика, мусять бути якісь міста на ній. Нам би тільки до цивілізації дістатися.
- А чого інші проти?
- Бур просто англійців не любить, зуав теж. Зулусів англійці взагалі знищували. – Мельников тихенько пояснює, що ото відбувається, потім втручається у розмову. Сперечаються довго. Нарешті вирішують, що хто хоче – йде до річки, а хто хоче – залишається тут. Залишається лише бур, такий білявий міцний парубок з великими долонями робочої людини. Але з того, як тримає гвинтівку, видно, що і до зброї звик.
Йдемо до лісу, я останній раз дивлюся на ті кляті три сонця, думаю, що не добре це. Як казав батюшка з нашого села – що занадто, то не здраво. Господь Бог знав, скільки чого потрібно і сонце одне зробив недарма. А тут три. Взагалі то, міра - то від Господу, а людина схильна зайвим грішити. Це хоч візьми їжу, або випивку, чи роботу. Все в міру треба, але слабка людина…
За тими благочестивими думками пройшов я хвилину десь, коли позаду почулися постріли. Всі зупинилися. Швидкі постріли, а потім крик, страшний крик людини, що помирає. Мабуть, того бура, бо він же там один залишився. Першим з місця зривається ковбой. За ним і інші. Біжимо через хащі, ось вже на галявині. Бачимо страшне. Мертвого бура. Не просто мертвого. А розпанаханого, наче свиня у різні. І нікого навколо. Але в когось же він стріляв! П’ять пострілів! І вправний же хлопчина був, такий би не схибив. Тим більше, що галявина, тут зненацька не нападеш.
Ми всі озираємося навколо, зброю наставили, але нікого немає. Наче той бур сам на шматки розлетівся. Коли як закричить хтось. Це індіанець, той що у пір’ї. Він, на відміну від інших, не навколо роздивлявся, а біля трупу присів. Щось порився у рваному м’ясі і заголосив на своїй мові. Його всі обступили, щось питають, а він тремтить весь і щось балакає, наче божевільний.
Я теж вбитого подивився. Голови немає. Не тільки голови, але й хребта усього. Ото знаєте, як оселедець в трактирах розбирають, щоб на стіл подати. Голову з хребтом прибирають. І тут те саме.
- Що, Ваню, хижак якийсь? – питає їх благородь.
- Та який хижак, коли м’ясо ціле, а хребет з головою забраний? – дивуюся я.
- Тоді що?
- Та бозна. А що цей, у пір’ях, каже? – киваю на індіанця. Мельников підійшов до англійського колеги, спитав.
- Маячня, якась, Ваню. Щось там про вбивць з небес, які збирають черепи і від яких не врятуватися. Каже, що вони час від часу з’являються і вбивають найкращих воїнів. То ці їх бояться і коли трапляється перше вбивство – тікають якомога далі.
- То і нам треба тікати?
- Ваню, ну ти що, я ж російський офіцер! Як це я тікати буду? – аж обурюється Мельников. Хочу йому нагадати про Порт-Артур, але стримуюся. Між тим хлопці знову починають балакати. Так розумію, сперечаються, що ж далі. Вирішуються таки йти до ріки.
Повертаємося до лісу, там знаходимо якусь натоптану, мабуть тваринами, стежку. Йдемо нею. Зброю не ховаємо, насторожі постійно. Десь за годину зупиняємося перепочити біля невеличкого джерельця. Зуав починає курити товсту сигару. Їх у чорнявого більше, ніж набоїв.
- Диви, що робить! Дикун і є дикун! – дивуються їх благородь, вказують на індіанця. Той одяг свій скинув і почав ногами топтатися у калюжі біля джерельця. Як ото діти роблять, коли хочуть кашу-малашу зробити. Розколотив багно, а потім давай ним мазатися. Щільно, наче то лікувальні грязі біля Бердянську, де я одного разу був. – Оце такі істоти підтверджують, що людина походить від мавпи. – зітхає Мельников.
Я тільки головою кручу. Бо чув вже цю маячню, яку у Англії вигадали. Наче що от люди від мавп походять. Ну добре, бувають вірмени чи каспійські татари такі волохаті, що наче мавпа, вони може і походять. Але щоб усіх людей до того зводити, так то дурня.
Між тим індіанець весь у багні вивалявся, рудий зробився по кольору тутешньої глини. Зуав докурив, далі пішли. Навколо чагарники, птахів багато, співають всі, виглядають дивно і людей майже не бояться, хоч в нас же зброя. Це погано, що не бояться. Значить, не бачили раніше.
- Ох і спека! – скаржиться їх благородь.
- Ага, сонця ж три, ото і печуть.  
Ось вийшли ми до річки невеличкої. Усі заходилися пити з неї воду, а я – ні. І не через те, що у нас в селі дядько жив, який колись з Глухова їхав, заблукав, водички попив з невідомого джерельця і вуха в нього виросли, наче у віслюка. То таке. А от у Туркестані колись попили хлопці води з арику, так потім всі з холерою і лягли. Хто вижив, а хто і ні. То краще не пити бозна-що.
Сам не п’ю і їх благородь притримав. Ото стоїмо, поки інші напилися. Дивимося на річку. Наче і невелика, але плисти небезпечно, коли згадати отих крукодилів, чи як їх там. Тупцюємо на місці, ніхто перший у воду зайти не наважується.  Коли відчуваю я, що хтось на мене дивиться. Для філера це дуже важливо чужі погляди відчувати. І ось потилицю мені аж пропалює хтось поглядом. А кому пропалювати, коли он всі хлопці, восьмеро, на березі стоять? Чи голова бура прикотилася на мене подивитися?
Роблю крок у воду, наче плисти зібрався.
- Ваню? – дивується їх благородь. Я повертаюся, наче до нього, а сам дивлюся на берег. Окрім хлопців нікого там. Але ж дивився хтось, дивився! – Ваню, що з тобою? – помітив Мельников мою схвильованість. Відповісти я не встиг, бо закричав японець. Меч свій вихопив і вдарив. Наче у повітря, тільки меч вдарився, немов на броню наштовхнувся, аж іскру вибив! І на мить, на одну лише мить, у повітря дещо помітне стало. І те помітне я одразу впізнав! Срібний! Це був Срібний!
Японець ще встиг вдарити раз, а потім нанизало його на величезну шаблюку, що взялася з повітря. І тут же постріли. І кулі, що у повітрі наштрикалися на щось невидиме та відлітали з іскрами. І в місці удару ставало видно сріблястий панцир. Такий міцний, що кулі його не брали. А тут зуав дістав динамітну шашку! І підпалив від сигари, яку, шибайголова, не виплюнув. Зуав кинувся з шашкою до чудовиська, але наштовхнувся на невидимий удар і відлетів у бік. Ми стріляємо у повітря і відходимо, бо чудовисько наближається до нас. Коли бачу, як індіанець підхоплює шашку, що випала з рук зуава і кидається вперед. Чекаю удару, але його немає, індіанець біжить, потім бере у бік, а потім плигає. Наче в повітря, але зависає у ньому, ми чуємо рев. Індіанець робить рух рукою, б’є шашкою наче ножем і відстрибує геть. Так виходить, що падає у річку. Ми бачимо шашку, як залишилася в повітрі, яка крутиться на місці, рикання, а потім вибух. І на землю починають падати сріблясті шматки чудовиська. Так, це був Срібний! Він якось міг так робити, що ми його не бачили! А він бачив! Він вбивав! Он де валяється мертвий японець! А ось мертвий Срібний. Всі підбігли, дивляться на його шматки. Он видно подряпини від меча японця, а он маленькі вирви від потрапляння куль. А ми ж стріляли впритул! Он та шабля, яка ріже людину, наче гарячий ніж масло. А у іншій руці ще щось, схоже на невеличку гарматку.
- Диви яке! – захоплюється Мельников, роздивляється залишки чудовиська. Хапаю його за руку.
- Уходити треба!
- Ти що, куди уходити? Ми ж перемогли! От зараз би фотоапарат, щоб карточку зробити, а то не повірять же, на кого я полював!
- Не ви, а на вас! – дратуюся я. – Ходімо!
- Ваню, припини! Я твій начальник! – ображається Мельников.
- Ваша благородь, Срібних ж не один був і вони зараз прийдуть! – шепочу йому. Бачу, як інші хлопці роздивляються шматки чудовиська. – Тікаймо!
- Я – офіцер, я не можу тікати! – ображаються їх благородь.
- Тоді відступаємо! Вони повернуться!
- Ну і нехай! Висадимо їх у повітря! Он у зуава мабуть ще шашки є! – Мельников біжить до зуава, який лежить на березі у дивній позі. – Чорт! – їх благородь присідають, починають трясти негра у формі французької армії. Але дарма, живі так не лежать. Он і кров з рота. Мабуть, дуже сильний удар отримав від чудовиська. – Мертвий. – розводить руками Мельников. Я присідаю поруч з зуавом. Нишпорю кишенями. – Ваню, ти що робиш? – обурюється їх благородь.
- Курити схотів. – знаходжу жерстяну коробку з сигарами.
- Ваню, не можна... – починає було Мельников, коли індіанець, що виліз вже з води і теж дивився на залишки Срібного, кричить. Ухиляється від невидимого удару, наступний відбиває своєю сокиркою. Хлопці починають стріляти, кулі, як і раніше, відлітають від чогось невидимого. Від Срібного. Кількох Срібних. Бо один зайшов зі спину індіанцю і вдарив. Шабля, що через кров стала видимою, пройшла скрізь тіло і бідолашний дикун засіпався, наче червак  на гачку. Сицилієць стрибнув на власника шаблі, почав стріляти, мабуть цілив у голову, але його було відкинуто, легко і далеко, наче муху. Усі, хто залишився, почали відступати. Нас більше не чіпали. Ми сховалися у лісі. За кілька хвилин повернулися на берег. Залишків Срібного не було. З японця, зуава та індіанця були вирізані хребти та голови. Сицилієць сидів у воді і весь тремтів.
- Вони ж могли вбити його. – кажу Мельникову. – І всіх нас. Але не вбили.
- Ми чинили спротив!
- Їм плювати на наш спротив!
- Тоді чому?
- Вони не хочуть поспішати.
- Що? – їх благородь здивовано подивися на мене.
- Вони хочуть отримати побільше задоволення. Полювати на нас повільно, вбивати порціями.
- Про що ти говориш?
- Я бачив таке. У Туркестані. Коли шановне панство полювало на тигра. Вони теж не поспішали, старанно гнали звірину, хотіли нагулятися перед тим, як вбити.
- Я не тигр – я російський офіцер! Мене не можна ганяти!
- Вони не питають.
Ковбой звертається до Мельникова і перериває нашу розмову.
- Що він каже? – питаю.
- Каже, що треба розділитися. – Мельников щось відповідає ковбою, мабуть, заперечує. – Ваню, не можна розділятися, разом ми сила!
- Ваша благородь, разом ми череда! А чередою плентаються тільки на бійню. Рятуються ж поодинці. Треба розділитися. Тоді у нас може і буде шанс врятуватися.
- Ваню, ти мені не вказуй, що робити!
- Так точно, ваша благородь! – відповідаю. Хлопці радяться далі.
- Ну що ж, вирішили таки розходитися. – каже Мельников, коли обговорення завершується. – По двоє. Зулус піде з сицилійцем, ковбой з англійцем, а я з тобою. Але це ми не просто розбігаємося, це маневр!
- Так точно! – киваю.
Першими уходять англієць з ковбоєм, потім сицилієць з зулусом. А далі вже ми з Мельниковим. Ховаємося у лісі, проходимо зовсім трохи, коли я зупиняюся. Дивлюся на їх благородь. Він дивується.
- Що, Ваню?
- Роздягайтеся. – кажу і сам знімаю спочатку той піджак блакитненький, а потім і штани.
- Ваню, ти чого? – їх благородь на мене вирячилися, наче сільська баба на автомобіль.
- Треба так, роздягайтеся. – сам вже і штани зняв. Он поруч калюжа з водою, підійшов до неї, почав ногами топтатися.
- Ваню, ти той, ти заспокойся. Не бійся. Ми врятуємося, врятуємося. – Мельников дивиться на мене, наче на хворого, говорить спокійно, що дитині казку розповідає.
- Ваша благородь, я спокійний, а от ви, якщо хочете вижити, робіть те саме, що і я. – набираю повні руки багна з калюжі і на себе. Як ото жінки пиріжки яйцями сирими натирають, так я себе багном.
- Ваню, припини. – Мельников дивиться на мене з огидою.
- Ні, ваша благородь. Не припиню. І ви робіть те саме.
- Навіщо?
- А щоб Срібні нас не побачили.
- Від цього багна ми невидимі станемо?
- Так точно. Згадайте індіанця. Чому він до Срібного підібрався і шашку встромив? Тому що у багні був, весь забрьоханий. То і підійшов непоміченим.
- А чого ж його потім вбили?
- Бо у воду впав, змилося багно і знову видимий він став! – сам все натираюся. Старанно, щоб ані шпаринки на тілі не залишилося. Дивиться на мене їх благородь.
- Ну добре. Оце натрешся і що далі?
- Далі? Чекати на Срібних. Вони ж за нами йдуть, наче мисливець за дичиною. Пропустити їх, за спиною у них опинитися, потім шукати на чому вони сюди прибули.
- А на чому?
- Ну не пішки. Може ото такий самовар, який ми у лісі біля Святошинських дач бачили. Щось має бути. – я вже ноги натер, тепер тулуб натираю.
- Ваню, я ж офіцер. – нерішуче каже Мельников. – Мені у багно не можна.
- Ваша благородь, по-перше, ніхто про се не дізнається. А по-друге, спитайте себе, чи жити хочете.
Замислилися їх благородь. Не звикли вони до землі.
- Будь-ласка, спину мені намажте. – прошу його. Він давай мені спину мацюлити. Обличчя собі я сам.
- Ну ти, Ваню, страшний який! – кривляться їх благородь.
- З мене води не пити, то нехай. – посміхаюся. – А ви що?
Мельников у сумнівах, кривиться, за вуса себе кусає. Потім плюнув.
- А, все одно тебе мазав, руки забруднив! – починає роздягатися. Допомагаю йому намазатися.
- Значить так, ваша благородь. Зараз лягаємо у траву і лежимо, чекаємо. Мовчки, тихенько, не рухатися, щоб не відбувалося. Чекаємо, поки Срібні пройдуть.
- А як зрозуміти, що пройшли вони?
- По тиші. Коли Срібні наближаються, то тиша настає. Птахи співати припиняють, завмирає усе. То значить йдуть. А коли підуть, то знову птахи почнуть співати.
Ото і залягли ми. Десь з годину пролежали, коли постріли почули. З двох револьверів. Виходить, на англійця з ковбоєм напали Срібні. Потім крики. І тиша. Далі лежимо. Ще десь з годину. Я аж трохи засипати почав. Живіт болить, обережно горілиць перевернувся. Лежу у траві. Комахи навколо літають, радо б мене вкусили, тільки багно висохло, узявся я наче скориною, спробуй прокуси. Лежу, про три сонця думаю, коли розумію, що замовкли то птахи. І тиша така гнітюча почалася. Навіть дихати припинив. Лежу. Відчуваю якийсь вітерець легкий поруч. Потім бачу, як трава приминається. А потім такі промінчики червоні бігають. І по мені пробігся, уваги не звернув, далі помандрував. Лежу. Хвилина, дві, три, аж поки перша птаха заспівала. За нею і інші. Дивлюся на Мельникова, він аж зблід весь. Киваю, що йти треба.
- Може полежимо ще для надійності?
- Ні, ваша благородь. Вони скоро зрозуміють, що ми далі не пішли. Повернуться нас шукати. Ходімо.
- Куди?
- Ну, вони ж сюди не пішки прийшли. На чомусь приїхали. І кудись вони оті голови з хребтами відносять. Десь воно неподалік. Ото нам туди.
- А далі що?
- А далі подивимося. Ходімо!
- Ваню, куди йти?
- Поки на дерево.
Деруся. І зовсім не для того, щоб на три сонця дивитися. Лізти доводиться довго – дерево високе і навколо не нижчі. Аж ось на самій горі, стає видно краєвид. У три боки ліси, ліси, ліси, а у четвертий - пагорби. Скоріше скелі, бо майже без лісу та рослин. Мабуть, нам туди.
- Три сонця! – дивується їх благородь. – Ну такого ж бути не може! Земля ж обертається навколо одного-єдиного сонця!
Тут вже я з подивом на нього дивлюся.
- Хто обертається?
- Земля, планета наша. – верзуть їх благородь якусь маячню.
- Як обертається? Та всім же відомо, що земля стоїть на три китах, а ті на трьох слонах, а вже слони на черепасі, що плаває у прадавньому океані! Як вона може обертатися? До того ж саме сонце небом бігає, то воно і обертається! – кажу, а їх благородь вирячилися, наче в мене на чолі якась хула на государя написана.
- Ваня, ти що, зовсім темний?
- Та це ви аби що кажете! – обурююся я.  
- А ну не сміти з начальством так розмовляти! – кричить Мельников. Вибачаюся. – Це у школі вчать, що земля – планета, що обертається навколо сонця. Науковий факт! А ти – кити, слони!
- Я картинку бачив. Три кита, вони на трьох слонах, а ті на величезній черепасі.
- Ваня, то маячня. Мене слухай!
- Слухаюся. Тільки коли сонця три, то навколо якого обертатися?
- Ну, Ваню, я ж не астроном якийсь. Не знаю.
- Нехай. Ходімо, ваша благородь. Нам туди, до пагорбів.
- А там що?
- Подивимося.
Пішли ми. Час від часу я на дерева дерся, щоб перевірити, чи у правильному напрямку йдемо. Бо ж у лісі орієнтуватися важко, особливо коли аж три сонця на небі. Чули далекі постріли. То, мабуть, Срібні знайшли сицилійця та зулуса. Чотири постріли. Тепер наша черга. Поспішаємо. Десь за годину вже були біля скель. Круті схили, на які годі й мріяти залізти. Йдемо уздовж, шукаємо, де б піднятися. Коли чує ґелґотіння птахів. Зупиняюся. У Туркестані чув таке. Коли птахи в горах зліталися на стерво.
- Тут треба лізти. – кажу.
- Тут, так тут. – несподівано легко погоджуються їх благородь. Вони напружені і тихі. Розуміють, що часу в нас небагато і краще вже лізти, аніж навкруги ходити. – Он щілина наче непогана.
Він лізе першим. У нього скручений з піджаку наплічник, в якому зброя. У мене інший, в якому багно. Воно нам ще знадобиться. Лізти важко. Каміння ріже пальці, але знаємо, що іншого виходу немає.
- Не оглядайтеся, ваша благородь. – кажу Мельникову. Я у горах лазив, то знаю, що тільки вперед треба дивитися.
Нарешті видерлися. Далі серед каміння прокралися на майданчик, заповнений огидними птахами, що жадібно щось жерли і ґелґотіли.
- Диви, Ваню! – шепоче їх благородь. Бачу. Птахи обдирають хребти та голови вбитих хлопців, прибиті до високих паль. Вже майже підчистили. - А он де і самовар той.
Дійсно, подалі від прірви стоїть на майданчику вже знайомий нам самовар, слимаківський, а поруч ще один, схожий, мабуть, Срібних.
- О, те що нам треба. – кажу, а їх благородь кидається до тих самоварів. У кожній руці по револьверу. Стрибаю за ним, хапаю за ноги, валю.
- Ти що, Ваню!
- Тихо!
Птахи лякаються нашого борсання, починають кричати, зчиняють справжній ґвалт. А потім стихають, наче по команді. І ми лежимо, що мертві. Краєм ока бачу червоний промінь, який біжить землею. На нас не зупиняється. Лежу, не дишу. Їх благородь теж. За кілька хвилин повземо геть, до прірви, біля урвища ховаємося у щілині.
- Звідки ти знав, що воно там є? – питає їх благородь.
- Просто берігся. Дайте жерстянку з сигарами.
- Ти що, покурити вирішив?
- Давайте. І ніж.
Їх благородь дають, що я просив. Починаю різати сигари якомога дрібніше, ледь не на порохню.
- Ти що робиш?
- Допомагайте. Тільки дрібно-дрібно.
Більше їх благородь не питає, працює. Ото з боку на нас подивитися, так цікава картина виходить! Офіцер охранки з філером сидять голі в щілині, всі у багнюці і ножами кришать тютюн! Божевільні, хіба щось інше подумаєш? Але нам рятуватися потрібно, а не дивитися, як з боку виглядаємо.
- Досить? – питають їх благородь.
- Ще. – кажу.
Всі чотири сигари, які у жерстянці залишилися, порізали. Потім я розповів про свій план. Ризиковий, звісно, але вибирати було ні з чого. То наляпали один на одного свіже багно, і почали крастися. Спочатку до паль, де черепи з хребтами висіли. Витягнули одну. Важка, міцна, загострена. Далі пішли до самоварів. Повільно, повільно. Птахи на нас уваги вже не звертали. Все, що могли, з’їли, мабуть, чекали нової порції. Біля самоварів, я їх благородь підсадив, щоб вони обережненько на гору залізли. Потім тютюну передав. Перехрестилися. Я з палею внизу залишився. Кинув камінь у птахів. Вони знову давай ґелґотати. Принишк я. Коли зашипіло щось і двері у самоварі відчинилися. Це я так кажу – двері, насправді на двері анітрохи не схоже. Та і не самовар ніякий. Але ж якось треба називати, коли слів для цих див немає. То двері. І з дверима наче сходи такі відкрилися.  І ото по тім сходам спускається щось. Це я так здогадуюся, бо ж не видно. Їх благородь теж здогадується, але йому здогадуватися треба краще. Он Мельников узяв і потрусив тютюном над сходами. Якесь рикання почулося, промінчик червоний побіг, їх благородь завмер марудою. Зупинився промінчик. На мені! Невже здогадався! Я аж злякався, коли як почало воно чихати. Пробрав тютюн! Міцний же! Побачив я, як земля прогинається біля сходів. То чудовисько зійшло, мабуть, щулиться ото, чихає, не може зрозуміти, що ж відбувається.
І тут вже моя черга. Як крутону я палею, та з розгону як вдарю! Кудись туди, де мусить нога Срібного бути. Паля важка, паля міцна, з розгону паля, то не відскочила, як меч японський, а щільно так прилягла, аж наче хруснуло щось. Ой тут як зареве чудовисько! А я йому ще тютюну, кудись туди, де пика його бгопротивна має бути. А їх благородь вже зістрибнули і нумо лайном пташиним кидатися. Ось вже і видно Срібного! Крутиться, зброєю махає, але ж нічого не бачить, бо очі йому затьмарило, а ще чхає, потвора! А я ще палею. По іншій нозі. А їх благородь каменюкою у голову, наче якийсь бунтівник у 1905-му. Воно реве, крутиться, нічого не бачить, почало стріляти. Отою гарматкою невеликою, яка у Срібних на правій руці. Нам непереливки довелося. Добре, що ще тютюну підсипали, потім я палею по правій руці вдарив, яка стріляла. А їх благородь каменюку схопив. Велику таку, розміром з кавун херсонський. Як тільки і підняв. Я розігнався, палею в груди чудовиська вдарив і завалив істоту. Впало воно, а вистрелити в мене не може, бо і не бачить і рука перебита. А он на іншу їх благородь ту каменюку кинув. Хруснуло щось, заверещало чудовисько. А ми палю удвох схопили і в голову гостряком з розгону. Отут воно кричати припинило, ще посіпалося трохи і здохло.
Як тільки здохло, зробилося видимим. З металу усе, кажу ж, без єдиної клепки, бозна, як і робиться. Дивом ми його поклали, аж самі повірити не можемо. Коли чуємо, як завило щось у лісі. Мабуть, зрозуміли Срібні, що сталося.
- Ваню? – дивиться на мене їх благородь.
- Хапайте револьвери і стріляйте.
- Так не беруть же їх револьвери!
- Револьвери не беруть. А ось це візьме. – беру оту гарматку, яка в руці у чудовиська була. Важка, але курок он є, то якось вже вистрелю. – Ви жилет одягніть. – стяг з вбитого срібного отой захист його. Звісно, великуватий для їх благороді.
- Важкий зараза! Я в ньому і не встою!
- А ви лягайте! Вам головне стріляти та у панцирі цьому ховатися.
Залягаю за самоваром. Дивлюся на ту гарматку. Нічого подібного не бачив, хоч у військах служив і там нові кулемети були та інша зброя. Знайшов, щось на приціл схоже. Для мене незручний, бо не можу до нього дотягнутися, коли палець на гачку. Але подивитися у нього цікаво. Бачить далеко. Онде, всі ліси, як на долоні. Роздивляюся. Чекаємо. Птахи, що ото мовчки сиділи, улітати починали подалі. Відчувають, мабуть, що скоро тут спекотно стане. Частина полетіла, а частина зупинилася. Завмерли, наче кам’яні. Ага, то поруч вже Срібні.
Я у приціл подивився і побачив їх! Троє! Чітко бачу! Наближаються, розлючені! Та як наближаються! Летять, гади, наче аероплани на летовищі! Тільки швидко! І гарматки випустили, видно, що чикатися не будуть, одразу стрілятимуть. Ну і я не чикався, не чекав, поки їх благородь стріляти почне, а сам прицілився та як вдарю! Ох воно і віддача, точно, що гарматка, мене аж відкинуло! Підхоплююся, хапаю гарматку.
- Влучив, Ваню, влучив! – кричать їх благородь і стріляють з револьверів. Я припадаю до вічка прицілу, яке схоже підзорну трубу. А Срібних немає! Їх мусить бути двоє, а їх немає!
Вони б могли вбити нас, але відповіли на стрілянину Мельникова. Постріл і він весь вкрився вогнем. А я зрозумів, що Срібні позаду. Перекотився з гарматкою, припав до прицілу, побачив, поліз рукою до гачка і натиснув. Цього разу гарматка вже не збила мене з ніг. Збив вибух, десь зовсім поруч. Це вистрелив останній Срібний. Вбити його. Новий вибух. Мене відкинуло. Часу дивитися у приціл не було і я вистрелив навмання. Кудись туди, звідки йшла траєкторія останнього пострілу. Поцілив! Срібний закричав і став на мить видимий, але потім знову зник. Поранений, але живий. Де він? Де? Я дивився з-під самовару і не знав, куди стріляти.
- На! – почув я крик Мельникова і побачив пляму бруду, що висіла у повітрі, не падала. Постріл. Чудовисько було першим, а я влучнішим. Срібний розлетівся на шматки і просипався на землю. Вже видимий. Я ще раз вистрелив йому в голову, бо знав, що ворога треба добивати. Потім те саме зробив другому Срібному. Першого я поцілив у польоті і він впав кудись у ліс.
Кинув гарматку і побіг до палаючого панцира. Невже їх благородь згоріли? Я не бачив його! Постріл був таким потужним, що повністю знищив штабс-капітана?
- Ваню, ти що там дивишся? – почув я голос їх благороді. І так зрадів, що ледь напад зі мною не стався. Кинулися один до одного обніматися. Мельников цілий був, казав, що панцир врятував від пострілів, а багно від вогню. Я теж майже цілий був. Тільки камінцями ногу мені посікло. Он кров цабеніла. – А ось це, Ваню, погано. У тропіках навіть найменше поранення може бути небезпечним. Я про це у журналі «Навколо світу» читав. Треба обробити рану.
- Та чим, немає ж нічого.
- У Срібних має бути. – їх благородь побіг до самовару. Я пошкандибав за ним. Всередині було темно, куди йти незрозуміло, що шукати – теж. – Чорт! – залаялися їх благородь. – Бозна де в них аптечка!
- Я на вулиці почекаю. – вийшов з самовару, у голові якось дивно гуло. Коли помітив якісь рухи у іншому самоварі. О, та тож Слимаки ожили! Я підхопив гарматку і навів на них. Не знав, скільки у ній набої,в але і одного вигляду її вистачило, щоб Слимаки злякалися і підняли руки своїх металевих футлярів.
- Не стріляйте! Не стріляйте! – несподівано почув я незнайомий голос з дивним, німецьким, чи що, акцентом.
- Це хто там? – здивувався Мельников і вибіг з самовару.
- А он викрадачі наші ожили. – вказав я на Слимаків.
- Ох ж ви гади! У яку халепу нас втягнули! – їх благородь, аж кулаком намірилися.
- Не вбивайте нас, ми вам потрібні! – закричали Слимаки.
- Так, спершу обробіть рану моє то товаришу, а потім розмовляти будемо! – наказав Мельников.
Слимаки обробили мені рану і розповіли, що нам треба тікати, бо Срібні, вони їх звали Вбивцями, можуть прилетіти.
- Та ми їх з Ванею усіх вбили! – зареготав Мельников. Однак Слимаки сказали, що є і інші Срібні, які будуть мститися, то треба тікати. - Нам до Києва треба! Ми ж служиві люди! А бозна де пропадаємо! А ну швидко нас туди доставити!
Слимаки пообіцяли.
- І щоб без жартів! – пригрозили їх благородь. Слимаки запевнили, що навіть і не думають жартувати. Зайшли ми до них у самовар і полетіли. Ага, як ото аероплани літають. Там взагалі непогано було. І помилися ми, одяг знайшли нам, навіть чарчину можна було перехилити, але я відмовився і їх благородь переконав, що не треба пити. Не подобалися мені ці Слимаки.
Вони розповіли, що вони полюють на різних тварин для звіринців. Ото і до Києва прилітали, щоб дітей узяти. Бо їх дресирувати легше. Дітей узяли, а тут ми з їх благороддю, довелося і нас схопити. Не знали, що робити, коли Срібні напали. Вони виявилися найголовніші, бо найкраще озброєні, а ще можуть невидимими ставати. Срібні нас забрали і кинули до своїх полонених, щоб полювати на нас. Це забавка така в них.
- А діти де? – згадав я.
- Живі, живі! – закричали Слимаки і дітей показали. Точно живі, замурзані тільки, наче циганчата.
- Ну добре, а за скільки годин ми у Києві будемо? – поцікавився їх благородь.
- По-вашому десь днів за двадцять. – заявили Слимаки.
- Що? – закричав Мельников. – Та з Владивостока до Москви і то не так довго! А ну швидше везіть!
Але слимаки запевнили, що швидше не можуть, бо їх корабель був пошкоджений Срібними. Вже їх благородь і кричали і ногами топали, а пришвидшити політ не змогли. То летіли. Коли вже наближатися почали, Слимаки розповіли, що пересадять нас в корабель Срібних і на ньому спустять. На своєму до Києва летіти боялися, казали, що двигуни можуть не витримати.
- Та вже як хочете, тільки швидше! – кричав їх благородь, який всі дні тільки і говорив про те, як на нього бути кричати благовірна Дашенька та полковник Скуратівський. Вигадував, бідолаха, щоб ото їм наплести.
Нас перевели до кораблю Срібних, всадили у крісла. Ми з їх благороддю попереду сиділи, а діти, їх аж п’ятеро, у том числі дитина Гусятинського, позаду. Слимаки поставили перед нами таку наче дошку, що мигкотіла, побажали щасливої дороги і пішли. Сидимо, я  наплічник собі на ноги поклав, оглядаюся.
- Що у тебе в наплічнику? – дивується їх благородь.
- Та різне.
Тут ота дошка, що мигкотіла дивно, запалилася і стали по ній живі картинки бігати. Ото наче куля якась у темряві.
- Це ще що? – дивуюся. Їх благородь придивляються уважно. Потім шепотіти почали. - Що таке? – питаю.
- Ваню, та це ж Земля!
- Хто?
- Земля! Ну дивися, це ж точно глобус! Он Африка, он Європа, а он і батьківщина наша – Російська імперія! Велика яка! – Мельников пальцем тикає у кулю, там видно щось.
- А де ж білокамінна? Чи столиця де? А Киев? – питаю, бо воно щось ніяких вулиць чи палаців не видно.
- Тю, Ваню, воно дрібні для цього. А он моря видно! Дивися! Ото он Японія! Бачиш? Вона! - Але звідки я знаю, яка та Японія? Я там не був. – Нічого собі, Ваню! – захопилися їх благородь, дивляться на ту кулю, яка, наче, наближається.
Потім раз і немає кулі. Замість неї Слимаки на дошці. Звідки вони тут? Пішли ж до себе на корабель! Я аж за дошку зазирнув, але вона тонка, у палець завтовшки, не сховаються у ній Слимаки, тим більше у своїх металевих футлярах!
- До побачення дурні люди. – кажуть нам Слимаки і посміхаються огидно.
- Думайте, що говорите! – образилися їх благородь.
- Скоро ви загинете. Ваш корабель вріжеться у вашу ж планету і мокрого місця від вас не залишиться. А ми, Чувіндаки, будемо жити, ще й нагороду зі Срібних візьмемо за те, що вас знищили! Ось ми які! – сміються. Чувіндаками Слимаки самі себе називали. – Хочемо з вами попрощатися, дурні люди!
- Ах ви ж покидьки! Та я вас! – їх благородь револьвер дістали, а Слимаки регочуть, аж їх футляри, схожі на залізні ляльки з акваріумами замість животів, хитаються.
- Нічого ви не зробити, дурні люди! Нічого! Прощайте! – сміються. А і я засміявся. Руку у наплічник засунув і дістав звідти щось.
- Може, ще поговоримо? – питаю. А Слимаки вже не сміються! Вирячилися, хоч в них і очей немає. Бо тримаю я в руках маленького Слимака.
- Як ти смів! – кричать мені.
- А я такий. Давайте тепер, рятуйте нас, Слимачки.
- Ми не можемо! Корабель вже націлено!
- Ну, тоді оця ваша шмаркля з нами загине. – кажу.
- Ні! Ні! – хором кричать. От хоч і Слимаки, а за дитинчат своїх хвилюються.
- Тоді рятуйте.
Вони давай щось розумувати.
- Є вихід! – кричать.
- Який? І без хитрощів, бо роздавлю, наче хробака! – обіцяю їм.
- Біжить до рятувальної капсули! Швидко! – пояснили, як бігти і що робити. Капсула, то наче рятувальний човен на пароплаві. Добре, що розрахована була на Срібних, а вони хлопці дебелі, то і ми з Мельников помістилися і діти. – Тисніть на кнопку. – кричать нам Слимаки з дошки, яку ми з собою прихопили. Натиснули. Як трясоне нас і понесло кудись в бік. У тій капсулі віконце мале було. Припав я до нього, дивлюся, що самовар Срібних полетів у бік тої кулі, яка вже велика зробилася. І ми туди ж летимо.
- Диви, он Сибір-матушка! – радіє їх благородь. Летимо. – А ото, мабуть, Урал. Ой, а то що? – кричить Мельников. Бачу, як вогонь якийсь позаду, у Сибіру.
- То корабель Вбивць вибухнув. – пояснюють Слимаки. – Обережніше з нашою дитиною.
- А ви з нами.
Впали ми аж за Волгою, у степах. Добряче трусонуло нас, але всі живі. Вилізли з капсули, вона майже уся в землю зарилася.
- Ваню! – питає їх благородь. – А як ти здогадався, що можуть нас погубити ті Слимаки?
- Ваша благородь, та щоб я слизу довірився? Ніколи!
Малого Слимака я усередині залишив, як домовлялися. А самі пішли. Цілий день чимчикували, поки зустріли калмицьких пастухів. Вони вже нас до Царицина відвезли. Потім потягом ми до Києва. По дорозі домовилися нічого про польоти і пригоди не розповідати, бо ж у кращому випадку засміють, а в гіршому – до божевільні відправлять.
В Києві виявилося, що нас вже поховали. Ага, поховали. Як заведено, на цвинтарі. Їх благороді пам’ятник встановили, мені – хрест дубовий. Думали, що бунтівники нас викрали та вбили. Ми щось брехали про дивовижний порятунок. Їх благородь, от же молодець який, згадав про нагороду за дитину Гусятинського, яку жиди обіцяли. Дитина в нас була, тепер би її у готівку перевести. Але виявилося, що у Гусятинського вже інша дитина була. Жиди то хитруни ще ті виявилися. Дали Гусятинському грошей, привели хлопчика більш-менш схожого, батько його радо впізнав і так знайшлася дитина. То обійшлося без погромів. Жиди без погромів, а ми, з їх благороддю, без грошей. Добре, що хоч прийняли Гусятинські свого малого. Та і інших по родинах розпихати вдалося. А то б не вистачало мені за ними піклуватися.
Мені і без того клопоту вистачало. Сон втратив. Ото тільки очі закрию і Срібні мені ввижаються. Всю ніч з ними воюю, а зранку такий слабкий, ледь живий. Вже і горілочкою лікувався і компресами і лазнею, а нічого не допомагає. Тільки як сходив до бабки одної, щоб переляк мені вилила, тоді попустило.
Десь за тиждень після того, викликали вони мене до себе їх благородь. Вони увесь час в кабінеті сиділи, бо з такою пикою у люди не вийдеш. Все ж таки справжня тигриця та Дашенька. Мабуть би і Срібного перекусила навпіл, якби зустріла.
- Слухаю, ваша благородь. – доповідаю.
- Дивися, Ваню, про кого журнал «Нива» пише! – сміється їх благородь. Показує мені фотографію чоловіка якогось. Наче десь я його бачив. – Пізнаєш?
- Це ковбой той, чи що? – згадую я.
- Та, це я думав, що він ковбой! А він, виявився грабіжник потягів та банків!
- Та ви що?
- Ага, Бутч Кєссіді звуть! За його американський уряд велику нагороду обіцяє! І ще от пишуть, що зник він у Болівії. То будемо вважати, що у Болівії ми були.
- А що це?
- Країна така, у Південній Америці.
- Та ну ви що! Ваша благородь, мені ж, як філеру, заборонено за кордон їздити! – лякаюся я.
- Ну, тоді в Туркестані, слідкували за бунтівниками. – пропонує їх благородь.
- Так точно!
- Оце аби і Дашенька так зі мною погоджувалася, як і ти. – зітхають їх благородь. Зараз засумують і пити коньяк почнуть.
- Можна йти? – питаю, щоб не заважати.
- Та ні. Тут і газети про дещо цікаве пишуть. Чув, що у Сибіру сталося?
- Та, кажуть, вибухнуло щось. Лісу багато поклало.
- Багато! Тисячі гектарів! – оживає їх благородь. – А знаєш, що то було?
- Та на японців кивають. – згадую я балачки у трактирах про випадок на річці Тунгусці.
- Які, японці, Ваню! Вчені кажуть, що то метеорит. Але ми то знаємо, який то метеорит. – посміхається їх благородь і підморгує мені. Дивлюся здивовано. Не розумію до чого веде. – Ваню!
- Що?
- Та тож корабель Срібних був! На якому ми летіли! Він вибухнув!
- Та не може бути! Отой самовар так вибухнув?
- Отой самовар! Ти згадай, як їх зброя стріляла!
- Хай бог милує. – тільки головою кручу, бо ж ото про той випадок у Сибіру тільки і балакають. Кажуть, якби не в тайзі впало, а в населених місцях, так жертв би було страшне скільки. Деякі кажуть, що то за революцію покарання, а інші, на царствуючий дім хулять.
- Ех, Ваню, а я ж правду всю знаю, тільки сказати нікому не можу! – скаржаться їх благородь.
- І не треба. Краще нам оту правду забути, наче і не було нічого.
- Та як же забути таке, Ваню? – аж стогне Мельников.
- Забути, забути! Як страшний сон!
- Ні, я книжку про те хочу написати.
- Ваша благородь, навіть не думайте про те, бо життя собі зламаєте. І кар’єру і все. Самі розумієте, що ніхто не повірить, а за дурника вважатимуть.
- Ваню, так таке ж бачили!
- У сні чого тільки не побачиш. Тим більше у страшному! Забувайте ви про це. Краще подумайте чим супругу порадувати. Жінки люблять у часи душевних хвилювань купівлею рятуватися. Сходіть по магазинах. Ото краще.
- Ох, Ваню, правильно ж говориш. – якось непевно каже їх благородь і дістає коньяк свій улюблений.
Писати книгу він таки почав, я на столі у нього листки бачив, але швиденько загальмував. Тоді ще закохався у модистку одну і взагалі про ті події не згадував. Я теж.
А пам’ятник з хрестом ми на цвинтарі залишили. По-перше, як так трапилося, то довго житимемо. А по-друге, місце на цвинтарі нікому не зайве.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 08-11-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63584399223328 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …