Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49560
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза фентезі // еротика // містика // детектив

Гра на розрізання IN GOD′S PRISON

© Олег МАРИЦАБО Серый, 14-09-2005
Люди в уніформі, ймовірно солдати спецпідрозділу, бігли по вагонах з кулеметами, випускаючи при цьому обойми в народ, що сидів на старих сидіннях, які так само, як і люди, віджили своє. Хтось із людей падав, хтось – залишався сидіти. Вони вмирали як мухи. А солдати все продовжували бігти, не спиняючись ні на мить. Їх одяг був новим, їх очі сяли життям, їх душі прагнули нової крові. За три хвилини месники встигли винищити весь народ, що був у потягу. Кулемети ручної роботи виблискували на сонці. Видно було, що солдати тільки-но отримали їх. На всій зброї месників була вигравірувана таємнича емблема. Хто вони? Це все ще залишається питанням.
Я теж був у тому злощасному потягу. Своїми незвичайно холодними гільзами вони змусили мене витягти свою душу назовні. А я так не хотів цього робити. Те ж саме було і з іншими, так би мовити, душами. Я відчув неабияку легкість, радість... Я вирвався із цього світу! Я вирвався із кола протиріч! Спочатку я перестав бачити, а потім – прозрів. Я став дивитися на світ так, як ніколи. Вони – теж. Мені стало так приємно. Це були найдивовижніші секунди мого буденного життя. Я почав виходити із дірки, яка розпорола моє тіло. Спочатку мені було важко робити це, та потім стало легше – побільшало дірок: солдати випускали в мене ще одну обойму, оскільки я навіть не мислив помирати. Спасибі людям в уніформі. Ніг не відчував... Та я вже нічого не відчував. Я став безстрашним, як лев у клітці з мишею. Так, я був сильним. Та я був у клітці, я був у клітці Коловороту Життєвої Смерті.
Коли я виліз із мертвого тіла крізь шмаття своїх органів, я полетів. Таку легкість неможливо відчути на жодному літаючому транспорті, придуманому людьми нашого віку. Моя душа вже не відчувала запаху гільзи та мерців. Вона була високо над потягом, ширяла в небі як щаслива підстрелена птаха. Небо мало такий колір, як при штормі. Не було лише буревію... Не було чути жодного звуку. Жодного... І це не проблема з вухами, оскільки солдати їх мені прострелити не встигли. Нічого, в них ще є час...
Тепер ці кляті некрофіли робитимуть з нашими тілами все, що забажають. Але мене це не хвилює, так само як інших... Я лечу собі скрізь простір та час. Я наче біжу назад, але моє тіло безупинно рветься вперед. Я ніколи не бачив того, що побачив тепер. Переді мною весь простір став чорним, за винятком однієї деталі, яка є найголовнішою на цьому етапі мого життя. Різнобарв’я спершу мене вразило, але потім я зрозумів, що інакше бути й не могло б. Якби я був живий, то побачив би лише потік білого проміння. Але оскільки я вже мрець, то бачу всі кольори, і жоден із них не зливається для мене з іншими. Я розрізняю кожен із мільярдів кольорів. Усі вони  бездоганно прекрасні, безмежно грайливі, безмірно блаженні...
Починаю розрізняти контури споруди, яка знаходиться в центрі різнобарв’я.  Підлітаю ближче і розумію, що це не зовсім те, вірніше, зовсім не те, про що я подумав спочатку.
Уявіть собі міст. Тепер відріжте від нього третину. Одну частину занурте у темряву, іншу – поверніть до себе. Потім домалюйте усі кольори, які ви знаєте. Розкидайте їх врізнобіч по території мосту. Тепер домисліть той факт, що передня частина мосту постійно рухається та переливається. Додайте до всього цього небо при штормі. Якщо зробили так, як я написав, то ви відкрили для себе одну мільйонну того, що відчув і побачив я.
Продовжую летіти до мосту. Цей міст – перехід між різними вимірами. Якась  невидана сила несе мене. Я лечу туди не по своїй волі, бо сам біжу назад. І при цьому мчу із неймовірною швидкістю вперед, до переправи. І як тільки я торкаюся різнобарв’я переправи, опиняюся біля вод Стікса. І що найцікавіше - себе не бачу. Тому й сказати точно не можу, чи то я у воді, чи знаходжусь над нею. Вода не такого кольору, як звикли бачити ми. Вона не синя, а чорна. Можу дивитися лише вперед. Переді мною по груди в чорній воді дивовижно прекрасна молода жінка неабиякої вроди. Вона  без одягу. Дивиться прямо мені в очі. І що найдивовижніше, я – їй. Вона підносить вгору руки з тонкими пальцями, якими розчісує своє бездоганне пишне волосся. Я ставлю їй одне просте запитання: „Як мені знайти ХХХХХХХ ?” Вона неквапливо відповідає голосом янгола: „Натисни на пульті ім’я, а потім Tab/4”. І тут якимось диво-способом моя права рука, котру я до цього не відчував, намацує якийсь пристрій, так званий пульт. Я дивлюся на нього не очима спостерігача, а очима актора небаченого цирку. І не знаю, що робити далі. Шукати чи ні? Я розумію, що із сьогоднішнього дня власне я – актор свого життя.
Потім я відчуваю якусь силу, яка неначе давить мене спіднизу. Ні, вона не давить, вона тягне мене вниз, у каламутну чорну воду ріки Стікс. Нарешті я розумію, що сам знаходжуся у воді. Дивлюсь на жінку навпроти і розумію, що ми роздягнені неспроста, що душі одягу не мають...
Вода все збаламучуються і лише одна моя голова залишається назовні річища. Чому я так не хочу, щоб мене тягли вниз, чому я не хочу занурюватися? Гадаєте, мені потрібне повітря? Та ні, звісно. Я вже давно помер, чекав своєї черги на переправу. Я перестав вдихати повітря з тієї миті, як мене розстріляли у потягу. А це просто інстинкт. Зараз як випотрошать мені мізки. Зараз як понапихають туди усякої всячини, яка потрібна їм, а не мені. Яке завдання хочуть мені довірити? Чи зараз просто мене прочистять і дозволять народитися на якійсь планеті? А якій? Дивно, раніше я не був таким допитливим. Чи це вже вони взялися за мене? „Бульк!” – почулося. І моя голова вже опинилася під водою. Тепер лише води Стікса вирішуватимуть, де я опинюся. Це, так би мовити, лише в їх юрисдикції.
Ось згадав своє спілкування з андроїдами. Моторошно. Коли ти дивишся на них, а вони на тебе – біжать мурахи по тілу. Ми, на відміну від них, не здатні користуватися усім простором свого мозку. Вони одночасно підключають свої N-гігабайтні мізки, чим завдячують своїм творцям - Нам. Їх важко вивести із ладу, вони набагато досконаліші за нас. Але ж це всього-на-всього розумні машини. Занадто розумні. Вони ще з нами поквитаються, кажу вам.
Дивлюсь на руку – не працює годинник. Чи працює? Хвилинна стрілка не рухається, ходить лише секундна. В мене механічний годинник 1986 року народження – неймовірну кількість грошей віддав, щоб його відремонтували. Я не люблю електронні годинники, вони нагадують мені про прогрес, а я його ненавиджу. Я у воді з одного боку, а з іншого – в мене фірмовий годинник ZARECO. Хоча води Стікса, мабуть, цього не розуміють. Якщо скажу, що під чорною водою часу немає – опишу те, що є насправді та зроблю помилку водночас. На переправі заразом діє увесь час усіх вимірів, відомих і невідомих нам. Тобто, одночасно працюють усі годинники життя і смерті, саме тому часу немає.
То я під водою, а плисти не можу. Хоча на Землі я був одним із кращих плавців. Бачу, що тут діють інші закони, яких я не знаю. Чи, може, вони стерли всі знання, вміння та навички з моєї пам’яті. Повітря немає. Та й звідки воно могло б взятися? Це ж переправа. Та й думати я не можу – заважає сила, що волочить мене по воді, а я не можу пручатися. „Що за срань господня?” – думаю. Почав чути звуки, точніше один – дзижчання когось або чогось. Я вже  взагалі заплутався, бо тут логіка не діє. Чи діє? Але вона мені не відома. Починаю ненавидіти цю воду, цю логіку, цих андроїдів. Згадую, як я „мочив” їх. Ні, я не мав ані базук, ані гармат – вони були занадто, як на мене, дорогі. Із принципу з мертвих залізних тіл не відкрутив жодного гвинтика. Я навіть не торкався до них. Я їх ненавидів. Я ненавидів прогрес. Я підбігав до них ззаду, встромляв свій шприц їм у шию, натискав на нього і вони падали додолу. Хтось вмирав швидко, хтось – ні. Залежало від моделі та комп’ютерної начинки андроїдів. Але вмирали всі! Чим, спитаєте, заправляв я шприци? Власною кров’ю. Вона містила якийсь вірус та була, як ви розумієте, отруйною. Ще з самого дитинства всі кровосмоктальні тварини та невеликі механізми вмирали, наковтавшися моєї крові. Досить було однієї краплі крові для чогось живого, навіть для людини, як наступала невідворотна смерть. Лише некроманти могли пізніше розбудити трупи. А от із чудом техніки – андроїдами - справи йшли трохи важче. Для них однієї краплини моєї крові не вистачало. Потрібно було їм загнати однин, а то й два кубики. Чим більше вбивав, тим більше виснажувався, тим менше залишалося моєї крові. Лікарі вже підвели підсумок, що я маю десь за тиждень загнутися від нестачі крові. Та, парадокс, я вмер від свинцю, випущеного андроїдами. Звісно, приємно, що винищили весь потяг заради мене одного. Мені навіть здалося, що винищили далеко не один потяг. І це заради моєї смерті. От уже Божі Месники Безладдя... Хоча... Ненавиджу їх. Якби був живий – продовжував би грати в гру на розрізання. Моє діло їх убити, а потім негранти підібрали б їх, розрізали б на частини та зробили б апгрейд свого обмундирування. Якби я робив як вони, то став би найбагатшою людиною на планеті. Скільки ж крові я витратив на них ?..

Я не вірю в те, чого не бачу.
Я не вірю в те, що бачу.
Я не вірю в те, на що я не можу дивитись.

- Умри скорей, да поживей, - сказали судді Ієрархії.
Присяжні заметушились. А я сидів, як ні в чому не бувало, малював пальцем контур.
- Іб хаб хаду-ка хабудад.
- Саламейкум хірукі.
- Іб хаб хадуб хак сабуду.
- Саламакейкум хіруку.
З ким краще бути? З Богом чи з Дияволом? Лікувати чи вбивати? Вибір є.
А вони грають в шахи.
Ось Франкенштейн ходить Конем, забирає в Ісуса Ферзя.
А за ними – клітка, клітка, клітка...
Глубока решітка, пелена. В такі хвилини згадуєш блакитне море, шум прибою...
А за ними – свастика, свастика...
Ну все ж, що для мене краще? Працювати на Диявола чи на Бога?
Зв’яжуся з першим (що я вже зробив був ще із самого народження) – зможу вбивати словом, але не зможу мати дітей, можливо, тяжко хворітиму... Буду великою людиною як Ленін, Сталін чи Гітлер. Згадаю – страшно гаряче. Вогонь, це він!
З другим (чого хочуть усі, окрім мого Покровителя та мене – я у чорній пелені) – попаду в Рай, зможу стати батьком. Зможу, за винятком першого варіанту, в наступному житті попасти на землю, буду здоровим, зможу лікувати людей від тяжких недугів.
А, може, я не хочу?!? А, може, я хочу, щоб люди потрапили в прірву та імлу слідом за динозаврами?!?
А Ви отримували подарунки за вбивства?
-   І убієнні прощають! Ти радий?
Яке все ж нікудишнє життя людське! Люди, вони ж як солома, яку зламати та переступити – раз плюнути. Ти хочеш бачити те, що бачу я? Виколи очі, незалежно від твоєї відповіді. І прийде прозріння, оскільки Темрява править Світом – на небо глянь. Пітьма – не ворог тобі. Пітьма – твій друг.
Я бачу Гієнну Вогняну. А ти? Стою у Стіксі по груди у воді. Чорна жижа – це цікаво. І зовсім не страшно... Потім лягаю на спину, кладу на свої відкриті очі дві монети по п’ять копійок кожна. І пливу. Тіло саме собою несеться до Пекла під водою.
Це потрібно не читати, а лицезріти...
Пливи за мною. Зри в корінь. Пливи за мною. Ти – чудо.
Де ж твоє лазурне узбережжя?
Де злата твоя симфонія?
Де тригранні коси тигра?
Де судді, нікудишні клерки?
Де раби, великі воїни?
Де твоя клітка, покрита златом?
Ти вилетів із неї, як птаха. Не бійся. Пітьма зрозуміє та обігріє.
Темрява не порушить твій спокій.
І зрю я браму. Златом іскриться. По обидва боки горять факели, над в’їздом звисає червоний прапор. З нього скочуються краплі. Одна за одною. Тобі це подобається. Ти витираєш ними обличчя. Вони збільшуються, ростуть. Вже тече потік. Ти п’єш власну кров. А вона все стікає та стікає з прапора.
А в голові в тебе засіли трикутники. Точніше – один. Усі види енергії – довкруж тебе. Неземна, космічна... А в голові – тонкий писк. Я не кваплюся знімати монети з очей – хочу ще хоч на секунду затримати пітьму. Так приємно. Чуєш скрегіт? Холодний метал торкається до моїх ніжних вій. Сам Люципер несе візит в храм ріки Стікс.
-   Доброї ночі, Парономе! – кажу.
-   Твій голос радий чути я!
-   Вона корчилась у муках заради твоїх астрономічно-паранормальних ілюзій.
-   Зніми рожеві окуляри ,- каже мені ,- подивися на світ по новому.
Ззаду до мене підбігає Парадокс. Він чеше свої яйця. Це не людина. Це щось на зразок мавпи, тільки без волосся. Вона хоче лише шамати та трахатись.
Парадокс лупить мене своїми нігтями по очах, і, о Всевишній, я прозрів, зняв рожеві окуляри, які ти мені вдягнув. Виходить, щоб зрозуміти, що є що і хто є хто, достатньо було осліпнути? Виходить, я вибрався із тюрми Господа?
- Ми продовжимо грати в Гру На Розрізання, ти не проти ?- знову мовив Пароном.
- Ти хотів сказати „будемо”?
- Ні! Я хотів сказати те, що сказав. Ми грати почали давно уже. І зупинитися тепер не можна.
- Я не розумію, про що мова? Я вмію грати в покер, бридж, теніс... А про цю гру вперше чую.
- Ми тобі говорили, але ти не слухав, ти не відкрив для нас свої вуха. Вони промили тобі мізки. В тюрмі Господа завжди так роблять. Ти дещо почав розуміти – вони тебе вбили. Ти сильно хворів...
- Ну?!?
- Але від хвороби не вмер. Твій хазяїн тебе захищав. Ти мав тричі померти в дитинстві, пам’ятаєш? А знаєш, хто був замовником?
- Що? Хто? Які ще в біса змовники?
- Бог. Це він прагнув смерті твоєї, бо боявся тебе. Він боявся пророцтва.
- Не може бути!
- Культ цього демона – Бога – існує дуже давно. Пам’ятаєш поняття святості? Все це вигадки культу. Як там він казав, не вбий? А вбити заради великого, вбити тяжко хворого хіба гріх?
- Людина ж постійно самовдосконалюється...
- Ти так думаєш? А чому тоді в неї в процесі еволюції не з’являються три-чотири руки, дві-три голови? От чому? Чи еволюція вже закінчилась? Скажи, ти віруюча людина?
- Так!
- То назви мені всі заповіді Господні. А потім – ззаду наперед. Та ти їх не пам’ятаєш. Хоча, ти й не маєш їх пам’ятати, бо служив життям своїм Хазяїну. І смерть – твоє спасіння. Диявол тричі врятував тебе від смерті в дитинстві, бо мав за життя ти одну справу. Чому ж ти вмер тепер? Бо ти потрібен тут.
- Біля ріки Стікс?
- Бачиш, ти навіть пам’ятаєш, де ти. Бо тут ти був вже... уві сні.
- Парономе, маю питання.
- Все що завгодно, Хазяїне.
- Хто?
- Все що завгодно, Хазяїне.
- Як ти мене назвав?
- Будь-який наказ. Слухаю...
- Чому ти так мене назвав?
- Бо ти – мій Господар.
- Я?
- Мій пан Диявол вирішив випробувати тебе, оскільки по званню ти – Люципер, найвищий серед свіжаків. Тепер ти – це він.
- Я – це він? Хіба я – це не я?
- Звісно ні!
- Коли такий могутній, чому хворобу дужу мав я на Землі?
- Бо був у клітці Господній. Невже це не зрозуміло? А в нього все діється по його законам. А ти народився зі спадщиною. З народження ти – маг. Але не білий – чорний. Ти розпочав свою роботу, за що й отримав звання Люципер. І от тоді в тобі зникла біологічна енергія, яку мають інші люди. Тобто, ти – живий мрець. У Бога на це свої закони – все ж таки він створив планету. Ти став його помилкою. Він вирішив тебе ліквідувати, щоб не достався ти ні йому, ні нам. Недарма ж був він євреєм. Просто ліквідувати тебе він не міг. Пам’ятаєш заповідь, «прощення отримають усі грішники»??? Він обійшов цю заповідь, власну заборону. Додав деяких спецій до природи буття. Тепер же будь-яке інородне тіло (себто поклонителі будь-кого та будь-чого окрім Бога) має бути знищене на території Землі. Тіла наших братів і сестер починають розкладатись, і чим більше людей вони вбивають, тим більше вбивають себе. Точніше, це робить природа. Хоча яка в біса різниця? Гній вбиває їх. Справедливе відношення вони отримують лише після смерті, тоді, коли вони вийдуть із тюрми Господа. Тоді вони опиняються в нас.
- Чому тоді він найняв солдафонів, що порвали моє тіло на британський прапор, порішивши заразом весь потяг?
- Він не знав, в якому саме вагоні ти знаходишся. До речі, твій потяг – не єдиний. А порішили тебе вони тому, що перестав діяти закон природи, оскільки ти мав особливий захист Диявола, бо ти, так би мовити, його син.
- І дозволив померти !- кажу з іронією.
- Він захищав тебе із самого дитинства. Захистив і тепер. Ти мусив померти. Інакше Бог розтрощив би твій дух. Ти потрібен тут.
Пароном силою свого духу кидає мене в чорну даль пітьми. Я зливаюся воєдино із рікою Стікс.
- Пам’ятаєш себе у темному лісі? Пригадуй. Там були дерева, хащі, листя. Ти чув, як природа з тобою розмовляла, чув тихий шелест листя, чув їх шепіт...

Коні Апокаліпсису

Це було у далекому вже 73-ому. Ми пішли в гори. Вивчали скелю Монтекрен та її вплив на оточуюче середовище. Там було щось не те. Гора створювала невідоме людині випромінювання. А людина боїться невідомого, того, чого сама не знає. З інституту Аномалії при Сінгсбероні відправили саме нашу групу. Потрібно сказати, що після подорожі я залишився сам на сам із собою. Де ділася решта команди? Загинули чи були вбиті? Чи це я мертвий, а фантазія працює?..
Була ніч з 14-го на 15-те лютого. Та зима залишила великий слід на моїй душі. Дув вітрюган, було холодно. Ми саме піднімалися на вершину гори Монтекрен. Вітер все дужчав і ми були змушені зробити привал. Наближалася ніч. І тут я побачив його!
Це був дивовижний потяг з високим IQ (щодо цього я „дійшов” трохи пізніше). Він наче був живий. Десь хвилин із п’ять до того, як побачив потяг, я викинув свої окуляри та нап’ялив інші, став по-новому дивитися на світ. Вони валялися просто неба. Мені потрібно було лишень нагнутися та підібрати їх. У тьмі лежали новомодні чорні з тонкою оправою, ультрамодні з брунатним склом та товстою оправою. Та я вибрав „очі” синього кольору з білим склом, які були незграбно зварені та як попало на мені сиділи.
Отож, повернемось до потягу. Я був не один, зі мною була група людей із п’яти чоловік. Зі мною – шість. Ми не спускали очей із диво-паротягу, непомітно для нього пробираючись крізь багнюку. І от, нарешті, ми порівнялися з потягом. Він стояв поодаль, праворуч від нас. Щойно ми підійшли трохи ближче, він сам під’їхав до нас. Мені вже доводилося бачити його раніше. Але тоді це було уві сні, а тепер – наяву. Вірно сказано, що думки матеріалізуються. З першого погляду потяг був простим, як палець. Жодного димаря, жодного машиніста і навіть жодних дверей. Я вже знав (із своїх сновидінь), як потрібно в нього залазити. Тому ринув першим. Хлопцям прикрикнув ”Гайда за мною!”, та вони чогось сьогодні мене геть не слухалися. Жоден боєць навіть не поворухнувся. Такого ще ніколи не було. Моя команда визнала мій наказ дійсним лише тоді, коли я сам майже заліз всередину. До речі, сам процес „залазіння” до паротягу був вельми цікавий. В двох словах переповім.
Спочатку потрібно було поставити одну ногу на спеціальне підвищення. Потім руками підтягтися за верх потягу. Маю сказати, що поїзд даху не мав. Верхня частина його складалася з трьох шлейфів, що були виготовлені з якогось сплаву неземного походження (земне так не блищить). Шлейфи сягали усієї довжини потягу, мали між собою простір, в який із неабиякими труднощами могла б пролізти хіба що людина. Було видно, що дану конструкцію було зроблено аж явно не для нас – для істот значно менших за розмірами. Висота шлейфів сягала середньої людської висоти. Вони складалися із шматків різних темних кольорів, дивлячись на які ставало навіть трохи моторошно. Дивно, але ця темінь неабияк блищала та повноцінно радувала моє око. Чим же вони були поєднані? Яка ж це адська робота бездоганно виконати таку конструкцію. Який диво-майстер взявся за це? І чи був він один? А, може, його примусили катами смерті зробити все це, виконати наказ. І скільки десятків, сотень чи тисяч років тривала робота? Для мене до сих пір все це лишається загадками. Чи знайду хоча б колись я відповіді на них?..
Отже, я поставив праву ногу на підвищення, про яке я вже трохи розповів. Віднайшов точку опори, підняв вгору руки. Підтягнувся, спираючись за верх потягу. Ця частина потягу ну точно була живою. Паротяг постійно ворушився, прогинався під моєю вагою та навіть щось лепетав на незрозумілій мові. Я відчував, як він здавлює мене з обох боків (спереду та ззаду). Я знав, що потяг цього робити не хотів, але не було іншого входу до поїзду – він був створений не для людей. Потім я однією рукою взявся за один шлейф, іншою – за другий, а ноги направив у пустоту, темінь, яка існувала між шлейфами. Ноги знайшли шлейфову точку опори, яка з часом зникла та кинула мене всередину. Моя команда зробила так само як і я. Ну... майже так. Хто був лівшею – розпочинали з лівої ноги. Тому й часу на розповідь про це гаяти не буду. Часу все це в них зайняло не більше ніж в мене – вони були солдатами елітного спец підрозділу. Так само як я. Тому я за себе не хвилювався. Між нами була одна невеличка різниця – лише я мав право керувати ними.
Всередині потяг був оздоблений за найкращими зразками елліністичної доби. Те, що потяг був із паралельного виміру, я не сумнівався. Хоча ні, мабуть, що сумнівався, бо насправді це я був у паралельному світі.
Щось мені стало холодно, зовсім не по собі. Було б чудово, якби вода Стіксу була б хоча б трохи теплішою.
-   Володарю Стіксе, вимкніть воду! – волаю.
-   Яку? Гарячу чи холодну?
-   Яка вода тече по твоїх бистрих водах?
-   Холодна.
-   Чому тоді питаєш про гарячу?
-   Бо маю надію...
-   ...
-   Все я хотів спитати в тебе одну річ ,- каже Стікс.
-   Все що завгодно, старче ,- відповідаю.
-   Скажи, тебе в дитинстві мазали зеленкою чи перекисом водню?
-   Перекисом ,- із здивуванням відповідаю.
- От бачиш! Я так і знав. По тобі видно, що тебе в дитинстві мазали перекисом водню! А от мене мазали зеленкою!!!
- Стіксе, не заважай! Що в тебе за манери такі ?- втрутився у розмову Пароном .- Тільки-но заслухаєшся про щось цікаве, як цей старезний все псує. Продовжуй розповідати, будь ласка.
-  А на чому я зупинився ?- запитую.
-  Значить так... Ти розповідав про міст душ, солдатів спец підрозділу...
-  Та я це пам’ятаю, про що я говорив до розмови зі Стіксом?
-  ???
-  А!!! Згадав. Про магічний потяг. Ось...
Отож, залізли ми всі до потягу, як тут щось почало все труситись, гупати, клацати... Всі речі, якими був наповнений поїзд, почали шепотіти, потім реготати. Так голосно-голосно. Протяжно... Я вже став був думати, що з’їхав зі здорового глузду, як тут рушив потяг та весь цей балаган припинився. Я побачив одну лиш темінь. Не знаю, може це хтось грюкнув чимось мені по голові. В усякому разі я вирубався...
...Прокинувся – здригнувся. На якомусь острові опинився. Сам, без команди. Де усі поділися? Нас же було не один і не два, а шість разом зі мною. І тепер сам на сам із собою. Моторошно, чи не так? Перше подумалось, з ким я буду бесідувати? Я вже нічого не кажу про жінок – їх я не бачив вже давно, років десять точно. Жодної жінки... А от моя команда. Згадую, буває, як грали з хлопцями в бридж, покер... Ми любили різні ігри. Але найбільш до вподоби мені була Гра На Розрізання. От правда, зараз я не пам’ятаю правил, але ж я грав, а це означає, що і правила були. Цікава була гра ця. Найкраща в світі. О! Згадав. Я правила не забув, бо їх не було. Немає і ніколи не буде. Гра На Розрізання – це гра без правил. А чому ж я пригадав ці ігри, особливо на розрізання? Пригадав. Це ж я до цього згадував про їжу. Гра на розрізання тісно пов’язана із наживою, їжею та азартом. Важко згадувати. Коли намагаюся пригадати – крутить мізки. Особливо у скроневій частині болить. Але нічого, я обов’язково пригадаю все.
Так, я там зупинився, здається, на острові. Тоді я ще не знав, чи живе там ще хтось, чи росте там ще щось окрім мене. Вже тоді я більше був схожий на рослину, аніж на людину. Хоча тоді я все ж сумнівався, чи є я людиною чи рослиною. І чи є я взагалі. У голові крутилися лише три слова – Гра На Розрізання...
І тут у голові промайнула одна думка. Я навіть не впевнений, моя вона чи ні... Коли літаки врізалися в башні-близнюки, то „обривалися” телефони, а з уст людей злітали лише слова про любов. Люди зізнавалися, так би мовити, одне одному в любові. Тероризм зробив добру річ – прискорив почуття людей. Смерть прискорює... Якби літаки не врізалися б у будівлі, то, можливо, ці люди ніколи б і не сказали „я тебе кохаю”... Вони вистрибували із вікон, знаючи, що все одно загинуть. Вони прискорювали свою смерть, тому що хотіли померти. Вони зізнавалися в любові, бо хотіли жити. „Аллах акбар” – говорили терористи-смертники...
Щось я трохи відійшов від теми. Якісь думки крутяться довкола мене. Я точно знаю, що та подія – це частина нас самих. Це частина Гри На Розрізання. Так, зараз пригадаю, на чому я зупинився. О! Точно... Значить я опинився на острові. А в голову нічого путнього не приходить. Що я тут роблю? Навіщо? Де моя команда? Наче хтось витер частину моєї пам’яті. Бачу якусь пожмакану траву. Це вона побула під моєю сідницею. Але мені її не жаль. Мені жаль себе. Не можу сказати, егоїст я чи ні. Але знаю напевне одне – я тут опинився неспроста.
Пароном чхнув, якось зсутулився, зіщулив брови. Дивиться тепер в одну точку – слухає. А потім каже:
- І що ж на тому острові? Ой, вибач, що перебив.
На острові, здається, не було нічого. І нікого. Окрім мене. Я озирнувся довкруги. З правого боку, якщо підняти голову догори, можна побачити гору. Червонувате марево здіймалося над нею. Вона була далеко, тропи до неї видно не було. Подивився вниз: трохи пожмаканої мною трави, купа уламків. Не зрозумієш навіть від чого. Я попав у аварію? Чому я живий? Чому я мертвий? Я живий чи мертвий? Мертвий чи живий? Мені подобається грати з цими поняттями. Я люблю бути на межі, не там і не тут. Я люблю ходити по слизькій кризі, наточеному лезу... Тоді я здобуваю почуттєвий оргазм. Мені не треба людини, ані іншої тварини. Я – самодостатня особистість. От тільки не забирайте можливість ходити по слизькій кризі. Мені це так необхідно. Хоча не знаю, чого я більше хочу. Посковзнутися та впасти, провалитися в бездну? Чи все життя ходити по кризі?
Я хочу нічого...

      Я хочу нічого не мати Я хочу нічого не їсти
    Я хочу ніколи не спати   Я хочу ніколи не жити
          Я хочу ніколи не вмерти           Я знаю, що це неможливо

  
Не хочу я бути безсмертним

І смертним я бути не хочу


   Не хочу багатства і щастя
             Не хочу удачі та горя
Не хочу простого кохання
Не маю я права на сонце. Не маю я права на сон
Не маю я щастя до волі
А фон вже біжить з-під вікон...

Коли я знову-таки прокинувся – боліла голова. Більш за все я ненавиджу дві речі - коли починається приступ склерозу і коли він закінчуються. Тоді я відчуваю те ж саме, якби мізки ще живої людини почали б різати бензопилою... Хоча ні, мабуть, я все ж таки відчував не те, як мізки розрізаються на крихітні частини, а те, як вони печуть. Наче хтось поклав їх на скляну таріль та поставив на газову плиту. Таріль розігрівається, страшно пече, а потім розвалюється на багато маленьких скляних частинок...
Так було і зі мною. Цього разу. Знову. Коли прийшов до тями. Наді мною хтось схилився, я бачу якісь горби. Ще якесь опудало із довгим носом. Воно то шепоче, то кричить. Чи то сам кричу, а вони мене заспокоюють, нейтралізують? Бо я, так би мовити ,- це скло, яке вже добре піджарилося на вогні, якому немає чого втрачати, яке, наче механізм, розлетиться у випадку чого на безліч маленьких шматочків, забираючи із собою на той світ інших людей. Тих, на які потраплять частинки мене, скляні згустки матерії.
- Скло! Воно одночасно слабке та сильне, ламке та витривале, прозоре та брудне .- сказав Пароном.
- Так, воно може зробити нас безсилими, а може повернути життя. Як, наприклад, дзеркало.
- Дійсно, воно віділлє твої думки в собі, а потім поверне твої злорадні побажання тобі самому ж, але в п’ятикратному розмірі, залежно від суми еквіваленту вартості душі.
Щось Пароном важко для розуміння мовив? Спробую розповідати трохи простіше. Таким чином, опинився я в якомусь приміщенні. Розколювалась голова. Ще не остаточно. Але вона була близька до цього. Жінка з гарними формами та приємним обличчям частувала мене якимось сиропом. А я лежав нерухомо, втюрившись в неї з першого погляду. Потім в неї замість звичайної людської голови виросла зміїна. Маю сказати, що від цього їй гірше не стало. Вона, як не дивно, стала іще привабливішою. І мені все це дуже подобалось. Я навіть трохи припіднявся, щоб якомога краще роздивитися цю красуню зламу сторіч. Великі несиліконові груди, пишне розпатлане волосся, ідеальної форми ноги, красиві руки і... зміїна голова. Це була найкраща мить в моєму житті. Ліпша навіть за ту, коли ми з командою порізали близько сотні сплячих тварин, що мешкали в деревні поблизу селища Штрауз. Дехто із них прокидався, коли ми встромляли ножі їм у очі. І тоді вони не могли плакати. Вони не сумували. Вони раділи. А їхні очі лежали спочатку в темно-сірих мішках, а потім ми їх їли. Кажуть, що коли їси органи людини, то стаєш сильнішим та витривалішим. Спочатку я і сам не вірив. Але коли з'їв очі сімейства Ліпхтен, то став краще бачити. Точніше, став бачити по-іншому. Члени моєї команди люблять їсти серця та печінки більше ніж я. Іноді з ними за компанію я теж все це їм. Я говорив про дивну прекрасну красуню. Звернув увагу на її руки. Так, я справді думав, що там побачу бездоганний манікюр, але окрім пальців я не побачив... нігтів. Їх попросту не було. Потім, пам’ятаю... Точніше, не пам’ятаю, що було. Але коли голова трохи переболіла, то мої руки були в крові, що мала зеленувато-жовтий відтінок.
А потім ми сиділи за столом із дуже привабливими жінками і їли... зміїну голову тієї жінки. Мені подобалася Гра На Розрізання. Їм теж. Більш за все сподобалося ласувати руки. На столі був і гарнір, і напої. Швидше, напій. Потім мені розповіли, що то була кров першої жертви. Тіло було смачно запечене. Дивилися на нього – слинка текла. У них спеціальні великі духовки є, для людських тіл. Я вже став сумніватися, чи то була змія. Може, ту голову вигадала моя дурна уява? Не пам’ятаю. От тільки якась рідина, схожа на червоний прапор, була на моїх руках. Ніж із товстою білою ручкою, заляпаний у щось червоне, лежав на підлозі. А щось типу сиропу замазало простирадло, на якому я не так давно лежав. Всі на мене дивилися як на героя. Наче я щось таке зробив, що зробити неможливо. А нігті кухарі могли повиймати. Вони ж на те і кухарі, щоб подавати на стіл лише смачне. Згадую, як я три години відмивав липку кров із своїх долонь. Що ця кров робила на моєму тілі? Для чого ж тоді існують рукавички? Чому я не можу нічого пригадати?
Коли я прокинувся – була ніч. Було таке самопочуття, наче хтось переїхав мене катком Мені снилося, як я займався сексом з усіма жінками, які нещодавно сиділи зі мною за столом. Я? Сексом? Та я ж настільки сором’язливий, що не можу сказати привіт найогиднішій дівчині, що проходить повз мене по вулиці. Я тут? Секс? Тим паче, що не з однією брудною коровою, як колись було,  а з ідеальним натовпом жінок. Уві сні вони всі хотіли мене. Для них я був королем Магадану чи там якої Персії. Вони шепотіли на вуха мені про любов, про те, який я класний. А я робив з ними таке! А ще без перепочинку. До речі, коли я прокинувся – в мене боліло в області паху. Такий реальний сон. Наче все це дійсно було зі мною. Не може бути. І ще – дивлюсь на календар – 24 січня. Вчора, точно пам’ятаю, було 22-ге. Де ж ділося 23-тє? Хто вкрав у мене день? Що було вчора? Що робити сьогодні?
Встав з ліжка, підійшов до дзеркала – я шукав його з півгодини. Це я чи не я? Не може бути! Коли ми з командою йшли в похід – я не брився. І тиждень, який ми провели біля гори Монтекрен, не мав змоги помитися. А тут... Той чоловік, що дивиться на мене із дзеркала – бритий, чистий, досить-таки красивий... Де дівся попередній я? І чи я - це я? Досі згадую приємний сон. Вони всі були голі та духмяні. А я був їх королем...
Тепер я став слідкувати за датами, запідозривши, що щось тут не те. Та й зі мною не все гаразд. Повісив біля свого ліжка календар. Такий був, старого зразка, відривний. Я спеціально повісив відривний, щоб ніхто не зміг мене обманути...
Було 26 січня. Ми з подругами. Якими ще подругами? Я з незнайомими красивими жінками пішов у ліс. Їх було багато, а мене - мало. А потім я роздивився точніше – красуні везли трьох чоловіків у клітці. Ті були брудні та стомлені. Потім, коли вони під’їхали ближче і я вирізнив з-поміж цих трьох Макса – солдата з моєї команди. Хоча він був занадто брудний, його обличчя було заляпане кров’ю впереміш із багнюкою. Тому я міг і помилитися. Хоча щось схоже на нього таки було. Клітка під’їхала до пагорба, різко зупинилася. Так різко, що чоловіки в клітці попадали. Жінки вивели їх звідти, а потім крикнули: „Біжіть!” ...
Прийшли на пам'ять два речення, які характеризували б мою підсвідомість:
Мене не цікавить НІХТО.
Я хочу стати НІЧИМ.
У мене почало тіпати око. Я - сонцеїд, тому без сонця жити не можу. Мені ну просто необхідно хоча б раз на день дивитися на сонце. Скажете: „Зима ж! Яке ще сонце?”. Ми – нове покоління людей шостої раси – отримуємо енергію від сонця. Ми можемо нічого не їсти, на відміну від п’ятої раси людей. Коли їмо – задоволення не отримуємо, просто підтримуємо традицію неандертальців. Просто піднімаємо голову та дивимося на сонце. Ми вже звикли до нього, як до матері. Тому наші сітчатки не згорають. Ми не схожі на простих людей. В нас вже від народження закладено екстрасенсорні та інші, невідомі простим людям, властивості. Але ж зима. Це дійсно велика для нас проблема. Багато нас вмирає у цю пору. В нас тіпають очі – вони хочуть сонця, його тепла. Спочатку нам вистачало енергії сонця, якої ми набирали за літо. Потім нам обов’язково було необхідно хоча б раз у день хоча б двадцять хвилин безперервно, не моргаючи, дивитися на сонце. Надалі наші потреби стали ще більшими. Ми стали сильнішими, нас стало більше. Коли космічної енергії на всіх перестало вистачати, науковець Жефрен придумав пристрій, що нагадує окуляри. Він назвав його „овулятор”. Цей хитромудрий пристрій сам виробляє сонячну енергію. Але має цей пристрій один недолік – після нього голова починає розколюватися, наче кавун, від болю. Але за все треба платити. Інші вмирають, а я живу. Завдяки овулятору.
Тоді я вдягаю ці окуляри, вони підзаряджають мене. Більше очі не тіпають, але починають тріщати мізки...
Голова досі болить, але я не розумію, де я. Якийсь ліс, по деревам розмазане щось червоне. Довкруги вищать дикуни. Кажуть, що коли наступає смерть, то людина втрачає 21 грам. Оце зараз я, либонь, втратив 21 грам. Помер від страху та народився знову. А довкруги лише ліс та незрозумілі крики. Тоді я пішов уперед, не озираючись назад. Сніг намагався мене зупинити, але остаточно зробити це йому не вдалося. Я буквально пробирався крізь хащі снігу. Але холодно не було. Коли я тільки-но починав примерзати, згадував, як я готувався до походу з моїми елітними військовими підлеглими. І це, повірте, було важче.
Пройшло близько години часу, а я все йду. Бреду та бреду. А потім моє вухо запримічає якийсь непевний шум. Відкидаю купу снігу – бачу, як двоє жінок глумляться над напівмертвим тілом. Такі красуні-фотомоделі, ноги чорт знає звідки, личка – наче в ляльок, одягнені в лев’ячу шкіру... Ну просто-таки секс-бомби, а роблять що попало. Виривають зубами людські кишки та жують кісточки. Я так розумію, що найбільше їм подобається ласувати гомілкові кісточки. Скоріше за все, вони – найсмачніші. Лев’ячі шубки навіть спеціально залишають на кісточці трохи м’яса, потім з’їдають і його... Своїми пазурами дівчата знову вхопилися за черево.
І тут вони поглянули на мене. В мене – ступор. Не знаю, що й робити, що й казати. Думаю, зараз вони і на мене накинуться. Я-то солдат спецпідрозділу. Але у пам’яті стали спливати згадки про те, що цих жінок досить-таки багато. Перелякався. Але вони кивнули мені, ніби запрошуючи до столу на снігу без посуду. До жертви, яку вони доїдали. А одна навіть підморгнула. В мене навіть склалося таке враження, що якби вони стояли – вклонилися б мені. Хіба я їх знаю? Звідки?.. Знову згадалося... Гра На Розрізання... То я вже у грі? З якого часу? Виходить, я не чим не кращий за цих жінок. Та як це вийшло? Я ж нічого не пам’ятаю. Я, як і будь-яка інша людина на моєму місці, побіг звідти. Був нажаханий, бо нічого не знав про те, де я і що зі мною. Можливо, це все зорові галюцинації, викликані якимось ультра інтенсивним галюциногенним препаратом. Я цього не знав, все біг і біг. Усе моє життя – біг. Я завжди намагався сховатися від своїх проблем... Заритися в землю – живцем, нирнути під воду – без аквалангу... Та я боявся це зробити, хоча й хотів. Чи це якась сила мені не дає зробити це.
Наступила ніч. А я й досі біжу. Ніг не відчуваю. З ними вже, либонь, було щось схоже на омлет. Голоси більше не доходять до моїх вух. Нарешті зможу я перепочити від свого життя...
Сиджу, склавши руки. До цього я їх так міцно-міцно притискав до грудей. Потім починаю перебирати чотки. Мізки майже не сверблять. Я навіть дозволяю собі уявити, що голова мене ніколи не бентежить. Я дивлюся довкруги, природа - прекрасна. Раніше я цього не помічав. Після цього трохи сунуся вбік – гілки піді мною заважають мені –перекладаю всю свою вагу на лівий бік, прикладаю своє блакитне від холоду чоло на білий теплий пухнастий сніг... І засипаю.
Мені привиджається, що жінки із прекрасними формами, обвиваючи одна одну чудовими ногами, роблять узори на живих тілах ще ненароджених мерців – вони малюють дивні малюнки, причому так старанно, наче в школі. Дехто ховає трупи до своїх кубів. Решта розрізає тіла на частини – щоб усе поміщалося у форми. Потім жінки у фартухах ставлять форми до великих печей. А тепер ось бачу частування. Принцеси смерті ласують своєю здобиччю, пирують. П’ють вино, лікери та коньяки, мовлять величні тости, які не можна говорити вголос. Вони порушують усі правила та норми, придумані людством для власного захисту. Їх груди дрижать, наче то струни, якими володарюють пальці злототканої німфи – королеви ліри. До речі, мало не забув, жінки - абсолютно голі... Хіба що трохи хащів біля входу в храм абсолюту можна було б назвати одягом. Їхні прекрасні ноги то ховають, то виставляють напоказ свої дивовижні чорні трикутники. Їх очі волають, вивітрюють страх і ненависть, агресію та насолоду від того, що торкаються одна до одної. І тут вже немає жодного табу. Все це не є таким брутальним сумбуром, як у попередньому сні. Тоді вони були жорсткі, агресивні, прив’язували мене оковами пітьми і ... трахали, трахали, трахали...  
Але тепер було інше. Їх тонкі пальці ну просто впиваються одна в одну. Їхні пухкі губи ласують із безмежною насолодою. Їх тонкі вуста читають думки одна одної. Вони роблять саме те, чого хочуть інші. І не говорять ні про що. І не говорять нічого – лише стогнуть. Настільки голосно, що могли б, мабуть, збудити ціле військо в сусідньому царстві. От якби сусіднє чи якесь там інше царство мало військо і було б кого будити... І от тоді мені почувся тихий шепіт.
- Вставай! Вставай, сонько!
Все ще не розумію, хто це. Ріже голову, намагаюся розплющити очі. Довго думаю, з якого б почати. Вирішую відкрити ліве, оскільки завжди прокидаюся з правого ока. Обана, зробив усе навпаки. Ще я не знаю, що цей момент спровокує переміну в корінь мого життя. А тихий подих невідомо кого ворушить мої чорні козацькі брови. Ліве око бачить купу ясного проміння. Воно звикло до темряви, але тут – чисто біле, сонячне сяйво. Хіба може бути воно білим? І чи сонце це насправді? І чи сонце є насправді?..
Наді мною схилилася постать, яка з химерного перетворювалася на прекрасне. Це була дівчина, яку я бачив у минулому сні. І що вона тут робить? Що взагалі тут діється? Я -  настільки шокований, що навіть зіскочив із ліжка.
- Що сталося ?- мовило безумно вродливе створіння.
- Що? Що я?.. Ти? Я?..
- Ми непогано провели залишок ночі, чи не так ?- поцікавилася вона.
Моє мовчання гуркнуло тишею. Воно було сприйняте як „Так!”. Але вона посерйознішала, в її очах розгледів пострах. Вона злякалася, що я можу повернутися та піти. Та чи я здатен піти від такої вродливої дівчини?
В неї був професійно зроблені макіяж та манікюр. Біло-жовте волосся було наповнене сонцем. Воно сягало грудей, які, мов перестиглі фрукти, сочилися красотою та бездоганністю. Чи не став я безумцем? Поруч зі мною найвродливіша жінка всіх Галактик...

Live... evil

Живи у злі, бо життя – це зло

- Вибач, що перебиваю ,- мовив Пароном ,- та от я все хотів спитати в тебе, як ти відносишся до бога?
- Якого саме ,- кажу йому ,- їх дуже багато.
- Я тут одну книжечку придивився - дуже цікава.
- Яку?
- Називається „Сатанинська Біблія”, а її автор - Лавей Антон Шандор.
- Я колись-таки читав цього автора. Яка саме книга?
- Повітря. Книга Люципера. Читав таку?
- Ні. А що цікавого знайшов?
- Ти знав, що тропа до Диявола веде наліво, а до Хреста – направо?
- Так, а що?
- Тут дуже багато цікавого в цій покритій златом книзі. Подивися хоча б на те, як вигравірувано назву „Сатанинської Біблії”. Дивовижно. Дивися, тут написано так: „...Це «Диявол» примусив жінок відкрити свої ноги, щоб „заводити” чоловіків — ті ж самі ноги, якими людство тепер дозволяє собі милуватися; відкривають ноги і юні монашки у своїх укорочених рясах...”
- Залишається питання авторське і моє: „Навіщо продовжувати називати релігію тією ж назвою, якщо принципи її вже вийшли за рамки її першочергової суті?”
- А ти знаєш, чим відрізняється Сатанинська від інших церемоній ?- Пароном різко посерйознішав.
- Ні. Ніколи не придавав цьому значення.
- А даремно. От бачиш, Антон Шандор пише, що «в сатанинській магічній церемонії її учасники не смикають рук, не палять різнокольорові свічки, не вибирають „святого” провідника, не називають імен Отця, Сина та Святого Духу, не вимочують себе в різних маслах та пахучих травах, не читають довгих заклинань, густо змащених після кожного слова іменем Ісуса і т.д., і т.п. Ad Nauseam!»
- Що таке Ad Nauseam?
- Бачу, добре ці „божі месники” тебе відшмагали – весь розум забрали.
- У церквах постійно кажуть, що Сатана – „противник”, „ворог”...
- А ти не бери це близько до серця. Саме слово Диявол походить від індійського «деви», що значить «бог». І взагалі, церква до Христа ніякого відношення не має.
- То навіщо тоді ми віримо в цю лжецеркву, зажрані хазяїни якої самі вже тисячі раз порушили всі заповіді Господні?  
- Дійсно! Тим паче, що я повністю згоден із автором цієї книги, що „Ми більше не безпомічні прохачі, що трепечуть перед безпощадним «Богом», якому по великому рахунку плювати, живі ми чи мертві”.
Я змовк та вперше за своє існування почав мислити, почав слухати, почав бачити. А переді мною стояв Пароном – невеликий, кульгавий, похилого віку чоловік, мудрість якого сочилася в усіх паралельних світах. Я втупився в одну точку на його чолі – дивився йому в вічі. Знав при цьому, що я нічого не знаю, попутно помічаючи щось вже давно знайоме...
-  Ой, вибач. Я мабуть відволік тебе цією книгою. Ти розповідай, розповідай. На чому там ти зупинився? А! Здається, ти розповідав про прекрасну жінку з білим волоссям.
Так, я говорив саме про неї. Про дивовижну дівчину, яку проніс в думках повз все життя. Її геніальне тіло було настільки бездоганним, що дивлячись на неї я кожної миті міг стати безумцем. Так, згадую. Настроююся. Все, є. Я – там.
Не знаю, що в неї на ногах. Та я на них не дивлюся. Вірніше, ноги я-то розглядаю, але далеко не нижню їх частину. Лежу. Мені тепло, приємно, сонячно. Подуває легенький вітерець, він колише мою душу. А переді мною – сама незрівнянність. Я отримую оргазм від одного лише погляду на цю жінку. Її очі дивляться на мене так, наче вони – в мені. Її ніс пускає тінь на праву сторону. А звідки ж сонце? Яке ще в біса сонце? Переді мною – диво-скарб. Мені зараз не до фізики. Отож, я відчуваю її дотик, запах, думки. Вона хоче мене, хоча не наважується мовити. Пишне біле волосся трохи прикриває її око, що наче підморгує мені, зводячи при цьому з розуму. Палкі губи її одночасно пробуджують сумління та спокусу. Вони відблискують рожево-ананасовим кольором цнотливості. Напівкругле обличчя – геніальні. В її очах, губах і тілі – бажання. Вона – спокуса, фрукт, який потрібно скуштувати. Має прекрасну довгу шию, що натомилася чекати, яка хоче якомога швидше прийняти горизонтальне положення. Тінь плавно переводить мої очі до персів. Вони набухають, набрякають під поривом вологи. Я теж відчуваю певний порив відомо чого, бо від неї іде запах сексу. Її груди приймають бойову готовність, від них неможливо сховатись. Ребра трохи випинаються, безмежно красива талія чекає на мене. Руки її лягають на стегна, що ще більше мене збуджує. Її пупок давно вже не відчував близькості чоловіка. А те, що під ним, почало розкриватися та прийняло безкінечно щедру форму, яка готова дати тобі все, що забажаєш, ця прекрасна квітка виконає будь-яке із твоїх бажань. Її стегна чекали на дотик, чекали на подих. А те, що ми були одне від одного на деякій відстані ще більше збуджувало нас...

тебе НЕМАЄ, але ти Є

Я змінив світ, сам того не знаючи...
Я створив Гру На Розрізання...
Я привів людство до воріт Райського Пекла...

Сьогодні - 1 січня 2013 року, вівторок. Дивлюся на календар, який майже повністю знаходиться у темряві. Людство повністю визнало мою владу, воно погрузилося в Ад. Їх душі назавжди запам’ятають цей день. Я залишуся найвеличнішою постаттю цієї планети, яку вже давно застав катаклізм.
Апокаліпсис почався вже давно. Вищі Сили працюють через нас, через таких людей як я. Все ще дивлюся на календар, який разом зі мною продовжує занурюватися в Пітьму. Прийшов час званих лжелюдьми „паразитів”, які прагнуть Вищої Суті. Я - Епохальний Маг, Ангел Смерті Азраїл, а моє ім’я назавжди ввійде в історію. Залишається питання: „В яку?” Моїми попередниками були Гітлер, Сталін, Куранков...
Я не знаю, чи залишиться хтось „в живих”.
Я не знаю, чи залишиться хто „в мертвих”.
А ще в дитинстві була в мене мрія: „Знати відповіді на всі запитання...”. Мабуть, не дано. У крайньому випадку, в цьому житті. Вища Суть не дає мені зрозуміти, чи залишуся Магом усіх віків і народів. Усе було заплановано Долею. Це рок...
І всі починають читати мої книги, мою Біблію Долі. І роблять це лише тоді, коли налякані, коли розуміють, що щось іде не так. Мою лінію долі перекладуть на багато мов. А який у цьому зміст? Все одно людство зникне, оскільки завжди робить усе занадто пізно.
І почнеться епоха Сатани. Люди забудуть про Бога. І немає в цьому нічого протизаконного, оскільки законів більше немає. Так має бути. Про Бога забудуть навіки. Написати його імення з великої літери каратиметься не смертю, а народженням...
І з’явиться нова раса, нова армія Сатаністів-люциперів. Ними керуватимуть самі Дияволи. А люди, наче ляльки - маріонетки часу - будуть вигнані із цієї землі. Із землі Девіла.

Грядет эпоха перемен.
Все уже началось. Давно.
Ничего не изменить.

Do what you wish. But your wish is Devil’s wish.

І з’явиться нова раса, нова армія... Ти або з Нами, або проти Нас. Ти вже відчуваєш дрібне поколювання? Це знак. Але вибір за тобою. Усе було придумано з урахуванням усіх „дрібниць”, які насправді керують Світом.
І народження, і смерть людства. На Землі „висить” прокляття.
І ніхто не в силах його зняти.
І почалася кривава бійня не на смерть, а на життя. Ще з 2008 року триває вона. Битва за Смерть. Люди хочуть помирати, а не жити. Але змушені жити...
І ви зараз дивитеся своїми очима. Ви все розумієте і при цьому не розумієте нічого. Ви – не гріховні. А те, що на Землі – наслідок гріха, якого не існує. Пориньте своїм мозком у те, чому Ви тут. Щоб жити? Чи щоб померти? Ніхто нікому нічого не винен. Тепер уявіть, що окрім Вас нікого та нічого немає... Кожен розраховується за себе сам. Як у кафе. Кожен платить по своєму рахунку. За чеком.
І все прораховане до дрібниць. Біологічне древо – теж. Мали прожити тисячі поколінь, щоб народилися такі великі люди як, наприклад, Ленін чи Гітлер. Ми не будемо самотні. Ми бачитимемо Їх. Претенденти на Землю все одно доб’ються свого. Як ви не розумієте? Вважайте це останнім попередженням!..
І не бійтеся ані світла, ані темряви… ані Світла, ані Темряви… Бо ви – нове покоління. Пізнайте себе.
І хай пребуде з вами ДЕ ЖА ВЮ. Бо це вже було. Хіба не пам’ятаєте?
Бог здає позиції. Робить це не вперше і не востаннє. Він теж підкоряється Фатуму, бо він є Фатум. Він підкоряється собі...
Вже сьогодні, у вівторок 2013 року, Бога не буде на цій землі. А ще вчора був Новий Рік. Як непомітно та швидкоплинно йде час, чи не так?..
Сьогодні - повнолуння.
Купка опору, що веде партизанську війну за Бога, що б’ють ножами в спину, що брешуть на роздоріжжях, сьогодні буде знята. Бо вони зібралися під зіркою. Під Нашою Зіркою…
Ще з 2000 року Смерть дуже швидко настигає людство. Бо в неї – ліміт часу, бо її не відпустять, доки вона не набере потрібну кількість душ, доки не вип’є з кожного міченого 21 грам. З кожним роком людей все менше.
До речі, ваш Бог має домовленість з Нашим Девілом. Згідно з нею, Бог має відступити.
А Ми не будемо руйнувати собори.
А Ми не руйнуватимемо храмів.
Бо все це – Наше. Все належить Нам.
Людство ще багато віків тому почало поклонятися Девілу, саме того не відаючи. І наша справа – відкрити очі незрячим та стражденним…
Стоять чародії-лицеміри, так звана „купка опору”, фанатики недороблені. Лише вони не бачать Сили. Лише вони – на невірній дорозі. Намагаються щось зробити. А самі не знають, що саме… Пізно…
Ви вбивали, зраджували, глузували. Ви нажиралися та глумилися над дітьми з білим волоссям. Тепер МИ – тут. І ваші очі пам’ятатимуть НАС. Вам час померти від армії Люциперів, яких уже посвятили в Девілів…

Розказні мертвих

- Ти весь час боявся.
-   Та ні, в мене була команда.
-   Знаєш, ніякої команди насправді не було. Ми зробили так, щоб твоя уява вигадала команду.
- Для чого?
- Щоб тобі було не страшно.
- То все моє життя – це вигадка? Безумна гра?
- Звичайно. Ти думав. Все вирішено і нічого змінити не можна.
- І як нас назвати тепер?
- На землі ви – маріонетки, придуркуваті ляльки в руках Господа ,- Пароном чхнув.
- Будьте здорові.
- Бачиш, правду сказав.
- А як бути з тим, що я бачив?
- Це – гра ілюзії.
- Не може бути. Я ж їв, пив, торкався до предметів, жінок.
- До предметів, що є жінками? Чи до жінок, що є предметами?
- Це все гра слів.
- До речі, ти – вбивця!
- Як?.. Можливо, я дивний, та я не вбивця!
- На тобі – карма.
- Але ж я маю совість...
- На твоїй совісті більше смертних гріхів, ніж у Гітлера, Сталіна, Куранкова та Леніна разом узятих...
- ...
- Ти – вбивця. І мав дізнатися про це лише після смерті. Тобто, зараз. В іншому випадку від того, скільки людей ти погубив, в тебе знесло б дах.
- Коли? Коли це сталося зі мною?
- Ще з того періоду, як ти жив у стародавньому Єгипті, Атлантиді... Ще з так званої „до нашої ери”. А от із 2006 року ми намагалися майже все стирати з твого мозку, щоб зняти тягар, щоб ти зміг завершити свою місію. В тебе було щось схоже на склероз. Твоє альтер-его убивало всіх, а ти сам того не знаючи продовжував жити, нести Смерть. Після кожної зустрічі твого его з людством у тебе були провали в пам’яті.
- Хто будив моє его?
- Овулятор! Яким твої очі постійно користувалися, щоб підзарядитися.
- Його створив Жефрен?..
- Так, ми теж керували його працею. До слова, як і твоєю. Він творив через нас, а ми – через нього. І усім це подобалось.
- ...
- Ти не помітив, що все повторюється? Суспільні та соціальні події... війни... епідемії... Все!..
- Ну...
- Життя Давно Вже Стало Зіпсованою Платівкою Старого Грамофону...


І тоді одна Ангел мені сказала:

„Ти – мій морок, моя тінь, моя ніч. Але ти - мій”…

На що я відповів:
„Моє ти світло в темному путі, невинний Янгол на дорозі Тьми”…



І тут Пароном розгорнув старі, покриті пліснявою, вирвані із Біблії сторінки і став читати:

„Кожного дня бував Я з вами в храмі, і ви не піднімали на Мене рук; але тепер – ваш час і влада пітьми”.

Від Луки 22:48-63, 53







З усією повагою до Життя та Смерті, Християнський Атеїст

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

таки пророк... твоя вчителька

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Кучер, 22-09-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80385994911194 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …