Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49552
Рецензій: 94097

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

НА ЗГАДКУ ПРО КОЧІН

© Юрій, 21-10-2010
НА ЗГАДКУ ПРО КОЧІН

Аеропорт «Кочін» лише називається Кочін, а насправді, він розташований в майже годині їзди від Ернакулама і кілометрів п'ятнадцять від Алуви. Чого його назвали Кочін, знають лише індуси: може туристів приваблювати.  Той самий Ернакулам і ближче до аеропорту і в кілька разів більший за сам Кочін.
Іноземцям одні незручності – думаєш прилітаєш в Кочін – відомий туристичний центр на півдні Індії, чи відлітаєш з нього, а це зовсім не Кочін, мінімум Алува. Це, наприклад, якби новий аеропорт «Одеса» був побудований між Миколаївом і Херсоном, або аеропорт «Львів» між Тернополем і Хмельницьким. Уявіть, як то буде японцю чи тому ж індусу, що вперше летить в Україну і саме в Львів чи Одесу.
Мені легше – я звідси лечу додому, лечу задоволений, розморений Індією, особливо, не дивуючись, де тут будують аеропорти і як їх називають.
Я приїхав в аеропорт передостаннім автобусом-шатлом, десь о сьомій вечора. Останній приходив на годину пізніше, але не хотілося ризикувати, та й різниця в годині була не принципова. Мій рейс Кочін-Шарджа аж в 3.15 ночі, далі з Шарджі в Київ . Нікуди не поспішаючи, кілька разів пройшовся вздовж доместік-терміналу й інтернешнл-терміналу. Купив печива, набрав безкоштовної води для пиття, посидів-почитав місцеві англомовні газети. Все для того, щоб потягнути час, бо в Індії в більшість аеропортів заходиш один раз, далі тільки літак, назад не випустять, стільки б твій рейс не відкладали.
Крім того, це був останній мій день в Індії. Три місяці подорожі і відпочинку серед зимового тепла (плюс тридцять - що повітря, що вода морі), індійський побут і традиції теж зробили мене достоту лінивим і неспішним, а ще й сентиментальним. Не хотілося прощатися з тим стилем життя, яке європейці тут звуть шанті.
Однак, аеровокзальна площа не краще місце для довготривалого споглядання краєвидів, розслаблення і душевного спокою. Якими б милими не були для мене індійські простори, повітря, люди – пора з ними прощатись: я попрямував в кондиціонований зал відльоту в кахлі, склі і бетоні.
Зась. Поліцейські ще на вході в зал пильно роздивились мій квиток і заявили: «Неможливо. Ми вас пустимо лише за три години до відльоту. Чекайте зовні. Приходьте якраз опівночі». Отакі порядки в Індії. Сперечатися не рекомендується: мало того, що поліція з автоматами і перед входом кулеметник в укритті із мішків з піском, так поруч ще кілька невдах-європейців, як підтвердження, що винятків тут не роблять.
Один з них привітав мене:
- Хай!
- Хелоу!
В Індії, як в українському селі, здороватись приходиться ледь не з кожним стрічним. Частіше привітатися з тобою бажають місцеві жителі, інколи просто посмішкою, або англомовним «Hi”, а вслід за цим, традиційним «What is your name?” (Як твоє ім’я?) та  “ Where are you from?” (Звідки ти?). До цього швидко звикають іноземні туристи і так само залюбки вітаються один з одним на безмежних індійських просторах.  Індія зближує людей, робить їх  відкритими і простішими, особливо, білолицих, які тягнуться тут один до одного, немов, рідня.
Отож я ніскільки не здивувався, що навіть в аеропорту, де люди, починають змінюватись, готуватись до нового життя, яке їх чекає в точці прильоту, зі мною заговорили, наче десь на пляжі в Гокарні чи по дорозі з Мадураю в Рамешварам.
Обмінявшись думками щодо дивних для європейців порядків на місцевому летовищі, а також напрямками подальшого руху, мій співрозмовник - німець, так мені здалося по його «тракторній» вимові, лисуватий, в окулярах, сухощавий із невеличкою шкіряною валізою в руках, вдягнутий у світлу сорочку, випрасувані брюки, модельні туфлі, який мав летіти в Доху о пів на четверту ранку, а далі в Дюссельдорф, звично запитав мене:    “ Where are you from? ”
- Ukraine, - коли я розмовляв з індійцями, то майже завжди після назви нашої країни був змушений пояснювати, де ж вона знаходиться. Простіше всього, було вказувати, що біля Росії, чи просто в Європі, а для тих, хто хотів поговорити, то розказував про колишній СРСР і п’ятнадцять республік. Радянський Союз в Індії знають та поважають до сих пір. Ну, а для людини з Європи, що, можливо, не розчула і не зрозуміла, куди я лечу із Шарджи - назву нашої столиці, яку  завжди за кордоном вимовляю «КИЇВ», і скоріше, знає російськомовний варіант «КІЄВ», буде достатньо просто Ukraine.
Яке ж було  моє здивування, коли цей європеєць, перепитав мене, як напівосвічений індійський юнак в локал-басі,що прагне показати своє знання англійської землякам-пасажирам, або торгівець фруктами на базарі, якому хочеться затримати біля своєї ятки іноземця-покупця:
- Where is Ukraine?   What is it?  (Де є Україна? Що це?)
Я намагався відчути жарт в його словах, розгледіти насмішку в очах за скельцями окулярів, але він був серйозним. Вперше за три місці в Індії я засумнівався у своїй англійській.  Звичайно, вона недосконала, читач може в цьому переконатись теж, але не зрозуміти назву України в моєму виконані це було занадто. Я повторив повільно, ледь не по літерам:
- U-K-R-A-I-N-E, - і перепитав. – Do you now Ukraine? (Знаєте Україну?)  
- No. What is it? Where is your country? ( Ні. Що це? Де твоє країна?) – він поправив окуляри, ніби, навів фокус, очікуючи, що я дістану мапу і буду показувати на ній розташування України.
Я дивився на нього як на телепня.  Зрозуміло, коли  в індійському селі не знають України, інколи й самому цікаво пояснити простими і точними виразами, що є і де є моя країна. Але якими словами я маю це пояснити європейцю?
Вирішив розпочати на індійський манер:
- Former USSR.  Russia. Ukraine. Kazakhstan. Estonia. They were republics of Soviet Union. Now they are new independent countries. Understand? (Колишній СРСР. Росія. Україна. Казахстан. Естонія. Вони були республіками Радянського Союзу. Зараз вони - нові незалежні країни. Розумієте?)
- I don’t understand   (Я не розумію) , – іноземець знизив плечима і посміхнувся.
Ще можна було допустити мої помилки у вимові і його незнання, що сталося після розвалу Радянського Союзу. Але не знати, що був СРСР і зараз його нема, а є Росія, Україна і так далі, це вже занадто, навіть для дурника. І все ж я запитав.
- USSR.  Soviet Union. Do you know?  ( СРСР. Радянський Союз. Ви знаєте?)
Відповідь була та сама:
- No. I don’t know, - окуляри демонстрували байдужість і зверхність до всіх моїх спроб гідно представити Україну хоча б через історію Радянського Союзу.
Це вже було цікаво. Навіть трохи смішно.  Я зробив паузу,  роздивляючись це диво. Куди було поспішати – тільки три години до того, як запустять в зал аеропорту і ще стільки до вильоту.
Ділова людина – про що свідчив одяг, особливо взуття,  і валізка, не турист з чемоданами, не бекпекер, з рюкзаком за плечима, як я, а у солідному віці і дражниться зі мною. «Гаразд, - сказав я про себе йому і собі, - я приймаю твій виклик і поясню тобі дуже швидко».
- Soviet Army. Red Army. Second World War. Do you remember? (Радянська Армія. Червона Армія. Друга Світова Війна. Ви пам’ятаєте?)
Співрозмовник втратив посмішку, але стояв на своєму:
- No. I don’t know.
- Okay. Stalin, - почав я ходити історичними козирями. - Did you hear anything about comrade Stalin? Stalin, Stalin (ви чули що-небудь про товариша Сталіна? Сталін, Сталін), - повторив я твердим і звучним голосом для переконливості, чим привернув увагу кількох десятків індійців, що стояли поруч і проводжали чи зустрічали когось.
Білі люди, що сперечаються, сваряться, чи просто кричать один на одного, або на когось – це вже ледь не сенсація для місцевих жителів в Індії. До того ж, на півдні Індії, в шаті Керала, де ми зараз знаходилися, традиційно популярні комуністи, вони  при владі, а портрети Сталіна нерідко прикрашають стіни занедбаних сільських автобусних зупинок та інших будівель. Мій співрозмовник це відчув в момент. Біля нас виникло коло зацікавлених поглядів.
-   No. I don’t know Stalin. (Я не знаю Сталіна.)
Це вже була явна брехня. Бути в Кералі – і не знати Сталіна. Не годиться так брехати.  Я бачив по його фізіономії, що йому не хотілося продовжувати програну гру, але й здаватися він поки не був готовий.
- Hitler? – сказав я зовсім тихо і буденно, ніби це було ім’я мого сусіда.  – Fyurer Adolf Hitler and comrade Stalin. Fascist German and Soviet Union. Second World War (Фюрер Адольф Гітлер і товариш Сталін. Фашистська Німеччина і Радянський Союз. Друга світова війна), - почав я логічний ряд, щоб розповісти про події, які допомогли б моїй розповіді про Україну.  
- Yes, yes. I know Ukraine. Kiev, Odessa. I know (Так, так. Я знаю Україну. Київ, Одеса. Я знаю), - поспішав признатися той, хто кілька секунд назад вдавав себе невігласом. – Sorry, I must be off. (Даруйте, я маю йти.)
«Куди тобі треба йти? Твій рейс пізніше мого? Ти такий самий економний, як і я – приїхав зарання автобусом, не захотів тратитися на таксі. Чого ти злякався – розмови про Гітлера, про Сталіна, ще про що і про кого? От тобі і Європа, - мої думки перервалися, щоб потиснути протягнуту руку іноземця, а потім зробили висновок, - я ж казав, що це німець. Точно – німець. Чого б тоді йому летіти в Дюссельдорф? А може хитруватий іудей? Ці теж люблять корчити з себе неуків в географії та історії; ніби, крім Ізраїлю, США, Франції, Англії, Німеччини, не існує інших країн. Хто ще може бути таким хитруватим, економним, не вважати українця за рівню, боятися говорити про Гітлера і Сталіна і при цьому летіти в Дюссельдорф? Якщо жартувати, то і наші так можуть, що добре знають іноземні мови, або колишні наші, що живуть за кордоном, або обкурені іноземці, або хто в школу ніколи не входив і новин по телевізору не дивиться, або…»
Я уважно спостерігав за ним. Він почвалав до краю терміналу і там запалив на самоті  цигарку.
Я дивився на нього і жорстокосердно уявляв продовження   нашої розмови. «От якби ти дістав цигарки при мені, я б тоді поліз в рюкзак за сірниками, навіть, якби вони тобі не треба були. Адже я спеціально купив місцеві коробки сірників із свастикою, щоб подивувати рідних і знайомих. В індусів це символ   благополуччя, добра. Ну, а в українців,  зрозуміло – твого Дюссельдорфу й іншої Німеччини сімдесятилітньої давнини».
І без всякого жалю чи злоби констатував: «І чого ми, українці, такі добрі? Мабуть, це так Індія діє. Іншим разом, якщо стрінеться хтось з таких «розумників» зразу розпочну з Гітлера, який він урод, Муссоліні згадаю, Освенцім, Треба було показати, ще на кулеметника і сказати: «Бабка, яйко, млєко.» Можна було б і про Гімлера поговорити. Нюрнберг згадати...»
Ми ще бачилися на реєстрації, а потім в залі очікування. Вже коли потягнулися пасажири мого рейсу в літак я стояв в кінці людського ланцюжка, який засмоктував гейт, я не втримався і оглянувся на нього. Він махнув мені на прощання. Тоді я підійшов до нього.
Іноземець уже з вибаченням посміхнувся і ще раз протягнув руку, я потиснув її, але не відпустив.
- Do you live in Dusseldorf? (Ви живете в Дюссельдорфі?)
- Hamburg.
- Are you German? (Німець?)
Мабуть він згадав нашу розмову, бо опустив очі і кивну головою. Звичайно, питати чи він єврей було не зовсім політкоректно, ще більш некоректно йому було в цьому зізнатись. Мені було достатньо й того, що він живе в Німеччині і моя здогадка втішила моє самолюбство, але не повністю. До того ж, я був в Гамбурзі і знаю, що там величезна біржа-склад, де торгують спеціями по всьому світу. От скільки тем можна було обговорити, якби бізнесмен повів  себе по-людськи.
- Why? (Чому) –  моє останнє питання.
Іноземець зрозумів правильно, що воно стосувалось його поведінки.
-  Bad joke (Невдалий жарт), - прозвучала прогнозована відповідь.
Я відпустив його руку, залишивши в ній невеликий сувенір.

- What is it?  - він здивовано крутив сірникову коробку, а на його білому незагорілому обличчі одна за одною з’являлись багрові плями.    
- This is my present, my joke as memory about Kochine and our meeting. It will help you to give up smoking. Remember and not repeat mistakes. Good luck. Good journey. See next time, (Це мій презент, мій жарт, як пам'ять про Кочін і нашу зустріч. Він допоможе вам кинути палити. Не забувайте і не повторюйте помилки. Бажаю успіху. Хорошої поїздки. Побачимось наступного раз.) - попрощався без всякого бажання зустрічатися з ним ще, але звичними фразами під час подорожі в Індії.
Все- таки  правда, що Індія нас робить добрішими, толерантнішими, але вже в мент відльоту з індійського аеропорту ми стаємо іншими – типовими європейськими мавпами, які думають, що жартують, а при цьому стараються скривити якомога огидніше один одному пики. Даремно я мавп образив. Наступного разу, коли буду в Індії, дам їм горішків – пробачать.
Ю.КОВАЛЬСЬКИЙ


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Ні в перемозі, ні в поразці українська душа не згубилася

© Касян Марія ( 1 курс, 2 група Інституту журналістики), 27-12-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Без, 22-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.1053919792175 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …