Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2645
Творів: 48777
Рецензій: 93509

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Кукурудза

© Уляна Галич (Консуело), 14-07-2009
Олена дещо нервово стискала кермо старенького «Фольксвагена», кусала губи і раз у раз невдоволено поглипувала на спідометр, не дозволяючи собі, попри все, перевищувати швидкість, хоч як їй цього не хотілося… Вона квапилась, однак не настільки, щоби втратити самоконтроль. За кожним поворотом шосе міг виявитися пост завбачливих автоінспекторів, а зустріч із ними означала даремну втрату часу і грошей…
З CD-програвача лунали давні хіти російського року… Покійний Кіпєлов знову проголошував свій маніфест свободи, і, як завжди, Олена почала йому підспівувати…
В кишені куртки, кинутої на заднє сидіння, завібрував мобільник. Звичайно ж, Олена не могла його дістати, а якби й могла, не стала б цього робити. Телефонував Андрій, більше просто було нікому… Останнім часом їхні стосунки ставали дедалі напруженішими. Можливо, слід було ще кілька років назад зареєструвати шлюб, як він того й хотів… Та вона ніяк не могла зважитись. І, врешті, таки впевнилась у власній правоті.
Андрій забагато вимагав, на думку Олени… Він перетворився на зануду і егоїста, зацикленого на футболі та невдалих потугах завести дитину… Крім того, ці постійні голодні погляди, якими він супроводжував кожну більш-менш симпатичну молоду особу жіночої статі… Їм обом було за тридцять, однак він зі своєю успішною кар’єрою дорогого адвоката і витончено-грубуватими манерами досі залишався перспективним об’єктом полювання для численних довгоногих хижачок, переважна більшість з яких були й красивіші, й молодші за Олену…
А вони ж навіть не були одружені. По суті, вже ніщо не тримало їх разом. Почуття, які колись були, давно згасли. Зосталась звичка, страх щось міняти, спільна квартира і  фото в альбомі…
Авто слухняно мчало уперед, залишаючи десь далеко змучене червневою спекою місто з усіма його клопотами, негараздами та метушнею… Телефон продовжував невтомно дзижчати, схоже, Андрій таки розізлився на неї… Олена поїхала в село раптово, не попередивши його. Власне, він мав би вже звикнути до таких її несподіваних мандрівок. Останнім часом вони стали практично регулярними.
Та все таки щоразу перед тим, як вирушити, Олена бодай надсилала йому коротеньке повідомлення, а в холодильнику залишала приготовану вечерю… Цього разу жінка просто зірвалася з місця, ледь не забувши замкнути за собою двері помешкання.
Якби не робота, вона, можливо, взагалі б не поверталася в місто. Та гроші були їй потрібні, аби хоч так відстоювати свою незалежність… Олена тішила себе думкою, що ніколи не була утриманкою. Правда, це не завжди допомагало боротися з приступами депресії, яка зазвичай посилювалася довгими  зимовими вечорами, коли Андрій «затримувався» на роботі, «забігав на пиво» до якогось невідомого їй приятеля абощо… Вона часом питала себе, чому він досі її не покинув. Але так і не зважилася запитати про це в самого Андрія… Мабуть, Олена боялася, що замість гарячкових виправдань, обіцянок, нехай і апріорі фальшивих, навіть найфантастичніших пояснень отримає… звичайну байдужість. І холодне презирство чоловіка, назавжди втраченого нею.

Два-три останніх роки життя здавалося їй помийною ямою, повною смердючих відходів та брудного сміття. Був час, коли вона також мала мету, мала мрії, проте все це залишилось в минулому… Що зламало її, таку сильну колись? Олена не хотіла про це думати. Не мала наміру вона й ходити на прийоми до психоаналітика, якого знайшов їй Андрій. Вона вважала себе цілком здоровою, а те, що життя втратило сенс, то була не її провина… Так тривало досить довго. Логічною розв’язкою мав би стати рішучий крок Олени з розчиненого вікна назустріч… а чому саме? Вічності? Вона давно не вірила у потойбічне життя. Відкидаючи його можливість, Олена здобувала шанс на довгоочікуваний спокій.
Хай там як, на самісіньку Лозову неділю вона майже зважилася покінчити рахунки з життям… Це мав бути приємний сюрприз для її коханого Андрійка, солодкий цілунок на добраніч, прощавай, моя любове, мій кароокий янголе, будь щасливий…
Але дещо трапилось.
Одна з тих маленьких дрібничок, які часом вирішують хід тисячолітньої історії… Або просто дають змогу людині перевести подих і поборотися за своє право на виживання ще кілька зайвих годин, днів, років…

Добряче хильнувши коньяку,  того вечора, звичайно ж, на самоті, жінка вкотре обмірковувала деталі свого Великого Плану.
Своєї власної втечі із Шоу-шенку… Тільки-от її в’язниця не мала ні ґрат, ні сигналізації, а тюремником була сама Олена…
І тут у двері подзвонили. Спершу вона вирішила не відчиняти, проте дзвінок лунав знову і знову,гучно й настирливо, а там, за дверима, хтось вперто домагався її уваги. Підвівшись з канапи, розхристана, з розмащеними попід очима патьоками туші, Олена пішла відчиняти. На порозі стояв її сусід, пияк і невдаха Льоня-Зек, що жив на випадкові приробітки і часто сидів без хліба, витративши зароблене на пляшку дешевої оковитої. Роздратована жінка завагалася, чи варто відчиняти двері, проте вигляд у хлопця був жалюгідний, щоки позападались, його хитало зі сторони в сторону. Він, швидше за все, голодував уже кілька днів…
Олена встигла відчинити двері якраз у той момент,  аби побачити, як Льоня падає.
Жінка  й досі дивувалась, як їй тоді вистачило сили і здорового глузду привести нещасного сусіда до тями.  Це було вкрай непросто, зважаючи на те, що й сама вона перебувала далеко не в кращій формі.
Коли молодик нарешті отямився в її передпокої, його погляд зненацька виявився абсолютно тверезим, осмисленим і не позбавленим проникливості. Олена мимоволі здригнулася, а він, мабуть, відчув її недовіру і острах, бо тихо промовив:
– Ви не маєте мене боятися. В моєму стані це, щонайменше, смішно… Дякую, що не залишили на сходах, як собаку…
Олена змогла тільки кивнути.
– Можна мені води? – хлопець виглядав абсолютно виснаженим .
Вона пішла на кухню і принесла йому склянку свіжого помаранчевого соку, який так любив Андрій.
Хлопець випив усе до краплі, не спускаючи очей з Олени.
– Ви знаєте, я завтра помру…  – голос у нього був цілком спокійний, наче він говорив про погоду.
– Ну що ти, – Олена спробувала його заспокоїти,– ти такий молодий. В тебе все ще попереду. Тільки ти… пив би менше, от що… Знайди собі постійну роботу, хорошу дівчину… – ще годину назад Олена не повірила б, що сидітиме навпочіпки над малознайомим алкоголіком і роздаватиме ті самі поради, які вона так ненавиділа вислуховувати.
– Я помру завтра. Це поза моєю волею, так мусить бути. Але я хочу, аби взяли дещо від мене на знак вдячності, – голос хлопця зривався до хрипкого шепоту, очі налились кров’ю.
– Я викличу швидку, – запропонувала жінка.
Та він тільки нетерпляче відмахнувся.
– Послухайте, це справді важливо… Візьміть це… Воно змінить ваше життя, от побачите…Ви ж цього хочете, так? – хлопець  витягнув з-за пазухи брудної сорочки невеликий полотняний  вузлик.
Олена здивовано витріщилась на нього.
– Хочете, я знаю… Візьміть, – тремтяча рука Льонки накрила її долоню, силоміць втиснула Олені згорток.
– Доглядайте за ним, воно особливе… От побачите. Тільки добре доглядайте. Знайдіть хорошу землю, – тепер її несподіваний гість скидався на божевільного і вкрай небезпечного психопата-маніяка з голлівудських жахалок.
Та якщо він і був таким, Олена як потенційна жертва його не цікавила. Двері скрипнули, і тільки тоді жінка збагнула, що зосталася сама. Наодинці з дивними подарунком. Через хвилину цікавість взяла гору, і вона заходилася розмотувати тканину, що виявилась облізлим, проте відносно чистим чоловічим носовичком.
Помарудившись трохи із тугим вузликом, Олена виявила, що тримає на долоні купку насіння. Добірного, золотистого кукурудзяного насіння.
А наступного дня вона дізналася, що на світанку Льоня-Зек викинувся з вікна своєї вбогої квартири, не залишивши в ній нічого, крім обдертих шпалер і купи брудного лахміття.

Олена була міською дитиною. Виросла на асфальті, боялася всіх тварин, більших за кішку, про сільське господарство мала доволі поверхове уявлення… У них з Андрієм ніколи не було дачі. І родичів на селі теж не було, – окрім якоїсь далекої тітки, яка померла півроку назад, не залишивши після себе нащадків, і її невелика садиба перейшла в спадок Олені.
Тож кукурудзяне насіння, отримане від нещасного сусіда, якийсь час просто лежало в шухляді кухонного гарнітуру. Власне, Олена хотіла його викинути, та потім якось забула про це…
А наприкінці квітня, коли настала пора сіяти-садити в землю все, що тільки може знадобитися, Олена врешті згадала про насіння. На той час її трохи попустило, думки про самогубство відійшли кудись на другий план. Їхні з Андрієм стосунки наче потеплішали, він знову заговорив про дитину і шлюб.
Олена вирішила трохи розвіятись і, – як вона, сміючись, заявила, – оглянути свою фазенду. Тоді вона вперше побувала в Селі (вона так і називала його подумки  – Село, з великої літери). Те, що жінка побачила, зачарувало її. Хатина була невеликою, але досить чепурною і доглянутою. А найголовніше було те, що її оточувало двадцять соток яблуневого саду, та ще десять – городу. Генетична пам'ять дала про себе знати. Олена відчула себе господинею цієї землі. Сотки було зорано, закультивовано і засіяно… звичайно ж, кукурудзою. Тоді ще Андрій, не сприймаючи всерйоз її нове захоплення, допитувався, навіщо їй стільки кукурудзи.
– Звичайно, ми могли б купити корівку, – піджартовував чоловік, – але ж на балконі їй навряд чи буде комфортно.
Та Олена вперто відмовчувалася. В неї з’явилася таємниця.
ЇЇ власна таємна любов.

Кукурудза підростала. Маленькі зелені паростки тягнулися до сонця, жадібно ковтали свіжі струмені весняних дощів, наливалися молодими соками. Вони були прекрасні. Олена все більше часу проводила біля них, занедбавши навіть ту невеличку частину городу, яку вона виділила для картоплі, цибульки та іншої городини. По-справжньому її цікавила тільки кукурудза. Олена навчилася її доглядати, годинами навколішках виполювала бур’яни, просапувала, підживляла мінеральними добривами. Серед тижня вона була немов сама не своя, коли робота не дозволяла їй майнути в Село бодай на годину-дві. Поверталася звідти вона, звичайно ж, пізно поночі, коли Андрій вже спав. А суботи й неділі повністю присвячувала фазенді. Раз-другий чоловік спробував поїхати разом із нею і влаштувати щось на кшталт сімейного пікніка, проте Олена геть не зважала на його присутність і повністю віддавалася кукурудзі.
Тепер цілий її світ був зосереджений на цих чудових, шовковистих і жорсткуватих водночас, гнучких та пружних, наче молоде тіло, стеблах…
Олена закохалася в кукурудзу, і вона, здавалося, відповідала їй взаємністю. Широке жилаве листя пестило її ноги, руки, спину, коли жінка поралася на городі. Вітер шурхотів поміж струнких зелених рядів, а Олені вчувалися ніжні, солодкі голоси… Вони шепотіли їй слова, котрі так і ні разу ніким не були їй сказані, – про вічну, безмежну любов, про світи, в яких усі дороги приводять не до кінця, а до Нового Початку, про таємниці, які приховує земля і небо, про далекі зірки та гірські вершини, звідки можна розгледіти  цілу планету…
Коли кукурудза стала настільки великою, що вже не потребувала її захисту, жінка все одно продовжувала приїжджати в Село. Ба, навіть почала робити це частіше, ніж раніше, якщо таке взагалі було можливо. Жінка вже не могла жодного дня обійтися без товариства своєї кукурудзяної плантації, як називав її Андрій. Для неї рослини вже давно стали значно більшим. Вони були живі.
Кукурудза зацвіла пухнастими мітелками, і для Олени той невибагливий цвіт був дорожчий за найкрасивіші троянди, будь-коли подаровані їй Андрієм, чи й кимось іншим, якщо на те пішло…  

А коли на зміцнілих, тугих стеблах почали підростати гарненькі волохаті качани, схожі на симпатичних зеленокосих лялечок, Олена відчула, як щось змінюється всередині неї. Спершу почалися сни. Погані сни.
Видіння, переповнені жорстокістю і кров’ю. Здебільшого то була кров дрібних пухнастих істот, шкіру яких з неймовірною насолодою шматували гострі, безжальні ікла. Переважно ікла належали Олені. Та бувало й так, що вона сама ставала маленькою беззахисною тваринкою, на кшталт миші чи крота… Тоді крізь сон жінка починала голосно стогнати й сіпатися від болю, і Андрій, який спав поряд, підхоплювався переляканий та виривав напівпритомну Олену з обіймів жахіття. Часом її після цього нудило гірким, гарячим слизом.
Дійшло до того, що вдома вона вже не могла спати. Короткі хвилини забуття не приносили нічого, крім нових кошмарів. І тільки в Селі, поряд із улюбленим городом, жінка почувала себе спокійно. Тут їй ніщо не загрожувало. Тут її не мучили страхіття, сон у тітчиній домівці був міцним, цілющим, життєдайним…  Вона піднімалася з ліжка оновленою, ледь не всемогутньою… Тому Олена врешті й наважилася переїхати сюди. Андрій, звичайно ж, був проти. Він шукав лікарів, радився із провідними фахівцями, які заробляли капітали на тому, що колупалися в чужих мізках… Навіть до ворожки якось забрів. Але зарадити Олені чоловік не міг. Йому було боляче спостерігати, як вона поступово божеволіє, і відмовляється це визнавати…

Ще ніколи Олена не почувала себе так добре за останній місяць, як цього дня. «Фольксваген» намотував останні кілометри, Село було вже поряд. Жінка розуміла, що їхнім стосункам з Андрієм, швидше за все, прийшов кінець. Звичайно, вона обіцяла його дочекатись… І порушила обіцянку. Так.
Але хіба ж вона мала вибір? Він просто не хотів її зрозуміти, ніколи не розумів, паршивий самозакоханий виродок…
Олена здригнулася. Її тіло пронизала стрімка, майже блискавична судома. Наче розпечене лезо торкнулося її нутрощів, полоснуло десь фатально близько до серця, штрикнуло легені… Від цього перехопило подих, Олена відчула, що втрачає свідомість… За мить її поглинула темрява.

Темрява тривала вічність. Але ж Олена не вірила у існування вічності… Ніщо не могло тривати вічно. Це було проти законів фізики. А фізика, як відомо, може пояснити геть усе…
Олена бачила себе. Вона бігла, розпатлана, боса, вузенькою стежкою поміж дерев. Віття пригиналося їй назустріч, шмагало по обличчі, по раменах, боляче шарпало за волосся, до крові роздирало шкіру…
Кров… Її було повно. Вона була скрізь. Особливо багато крові було на руках Олени. Вона вже почала засихати, перетворюючись на огидні брунатні плями. На її нудотний солодкавий запах почали злітатися мухи. Цілі полчища мух, зелених, товстих, нахабних… Вони лізли Олені в очі, пхалися до рота… Майже наосліп, жінка продовжувала бігти.
І зненацька відчула, що падає, послизнувшись на чомусь м’якому і смердючому. Вона з останніх сил спробувала відігнати мух, глянула собі під ноги, – і закричала від жаху.
Олена лежала просто на останках напіврозкладеного тіла. В ньому кишіли білі масні личинки, шкіра на трупі була огидного сизого відтінку, подекуди вона вже потріскалась, і звідти сочилась бліда, липка рідина… На тілі ще можна було розгледіти залишки одежі – рожеве платтячко, білі банти на тому злиплому, безбарвному місиві, що колись, вочевидь, було волоссям… просто в груди Олені уп’явся гострим носком гарненький дитячий черевичок. Аж тепер до неї дійшло, що мертве тіло – то дитячий трупик. Олена спробувала поворушитися, можливо, підвестися…
Дівчинка відкрила великі блакитні оченята. В них назавжди зостався вираз первісного, дикого страху… і благання.
– Прошу вас, не робіть цього зі мною. Я буду слухняною, чесно-чесно… тільки не робіть мені боляче… Та гострі, невмолимі ікла не знали милосердя й цього разу, як не знали його, впиваючись в горлянку хом’яка чи необережного цуцика…
Густа, гаряча кров заповнила рот Олени, вона зробила перший ковток, впускаючи в себе теплоту чужого життя, потім іще, ще…
Хвиля неземного екстазу підняла жінку до вершини блаженства, закружляла у вихорі неймовірної насолоди, а потім так само раптово шпурнула на землю… Від шаленого удару все тіло пронизало вже знайомим палючим болем, Олена спробувала вдихнути… і прокинулась.

Вона все ще була в їхній квартирі. За вікном сутеніло. Андрія не було вдома. Останнім часом жінка почала відчувати такі речі самі собою. За мить Олена вже була на ногах. Швидко вдягнулась, витягнула з комірчини приховану там заздалегідь невелику валізу, – нічого зайвого, тільки найнеобхідніше, – і прожогом вибігла з дому. Старенький «Фольксваген» чекав її, наче товариш по змові…
Їхати довелося  в присмерку, що доволі швидко перетворювався у справжнісіньку пітьму. Ніч мала бути безмісячною, до того ж небо заволокло хмарами… Олена знала, що мусить дістатися в Село якнайшвидше. Тепер вона  не зважала на ніякі обмеження швидкості. За три години жінка опинилася в Селі, задихана, наче то вона, а не її старенькі колеса, подолала цей нелегкий шлях. Сповнена добрих передчуттів, Олена переступила поріг сільської хати, що останнім часом стала їй рідною. Дивні тоненькі тіні сипонули врізнобіч від дверей, зашурхотіли десятками невидимих крил, хвостиків, чи що там було в них… Маленькі криві ікла вишкірились з десятків пащек, злостиві оченята горіли погрозливими, зелено-жовтими іскорками…
– Галюцинації… Я занадто втомлена, щоб думати про це зараз, – сказала собі Олена і кинулась, як була, на ліжко.
Проспала вона, як завжди, міцно аж до самого ранку.

Розбудив Олену дивний гамір надворі. Вона підвелася з ліжка і підійшла до причілкового вікна, що виходило на вулицю. Просто перед брамою її садиби було припарковано дві міліцейські легківки, ще одна стояла на розі. Собака на подвір’ї сусідів обривала ланцюг і заходилась від гавкоту. Двоє чоловіків у формі виходило з сусідського будинку. Нашвидкуруч привівши себе в порядок, Олена вийшла на вулицю. Міліціонери саме прямували на її подвір’я.
-- Доброго ранку, – привітався молодший на вигляд, русявий офіцерик, – лейтенант Сікора.
– Капітан карного розшуку Земцов, – козирнув їй старший. – Ви пані Стрижевська?
Олена розгублено кивнула.
– Ми хотіли б задати вам кілька питань, – лейтенант знічено відвів погляд від занадто широкого вирізу блузки Олени.
– Нам відомо, що  ви успадкували цю садибу відносно недавно і не живете тут постійно. Однак сталося так, що саме цієї ночі ви приїхали в село. Можливо, ви зауважили що-небудь дивне по дорозі? Ніякого крику, ніяких підозрілих звуків?
– Ні, на жаль, нічим не можу допомогти. А що, власне, сталося? – Олена з усіх сил намагалася продемонструвати лояльність до «органів», якої насправді ніколи не відчувала.
– Пропала дитина. І є всі підстави вважати, що… – балакучого лейтенанта обірвав суворий погляд Земцова.
– Пробачте, ця інформація поки-що не підлягає розголошенню. Поки триватиме розслідування, – майже вибачливим тоном пробурмотів русявий правоохоронець.
– Якщо пригадаєте що-небудь…
– Обов’язково про це повідомлю, – Олені зненацька захотілося якомога швидше спровадити непроханих гостей.
Міліціонери вийшли за браму і попрямували далі.
– Вони шукатимуть, поки не знайдуть – Олена прошепотіла цю фразу раз, і вдруге, і втретє, як мантру, і зненацька зрозуміла, що це правда… Хвиля паніки, – безпричинної паніки, вона це знала, – затопила свідомість жінки.

Сама не розуміючи, що робить, вона притьмом кинулася в комору. За мить вибігла з неї і, наче, отямившись, повагом, не поспішаючи, попрямувала туди, де вже кілька місяців жило її серце, – на кукурудзяну грядку…
Олена знала, що робить щось дурне, неймовірно дурне і жахливе… але також вона знала, що саме шукає… Вона пробиралася крізь зелену гущавину кукурудзи і широкі стебла, колись такі ласкаві, безжально шмагали її тіло, намагалися переконати в чомусь, зупинити… Та жінка вже не могла слухати. Олена мусила переконатися, що вона не божевільна.
В самому центрі грядки, посеред кукурудзяних джунглів, Олена упала на коліна. Пещеними, доглянутими руками з акуратним манікюром жінка кинулася розривати землю під товстими стеблами, розкидаючи навсібіч крихкі грудки чорнозему… Листя шипіло над її головою, загрозливо сичало недвозначні погрози, хапало її за руки…
Олена не зупинялась. Зненацька її руки наткнулись на щось тверде. Невелика плечова кістка тварини, що могла належати сусідському цуцику, який пропав безвісті місяць назад… або неповороткому борсуку, який однієї ночі забрів на їхній город… Олена не була фахівцем, проте розуміла, що це не людська кістка. Надія ще зоставалась…
Потім були іще кістки, щелепи, жмутки шерсті… кукурудза здивовано примовкла, їй наче цікаво було спостерігати за тим, що діялось внизу, під покровом її неприродно широкого і цупкого листя… І от під шаром землі пальці намацали щось до болю знайоме…
Гострий носок гарненького дитячого черевичка вп’явся у горло Олени… Вона цілувала його і плакала.
З очей котилися важкі, безнадійні сльози… Розуміння того, що з нею сталося, прийшло занадто пізно…
– Олесссссссю, Олесссссссссенько… ссссссссспи, – шепотіла їй кукурудза – сссссссскоро всссссссссе сссссссссссскінчитьссссссссяя…
– Ні, нічого не закінчиться. Відпусти мене, – попросила Олена.
– Ми не можемо. В Олесссссссссі буде сссссссиночок, – сичала кукурудза.
– Ні, я не віддам його тобі. Це неправда, – тіло жінки тряслося в риданні, – Ні…
Останнім зусиллям Олена підвелася на ноги. Міцно стиснула обома руками стару, але й досі гостру косу, яку прихопила в коморі. Замахнулася – широко, як тільки могла. Вдарила по ненависних, грубезних стеблах. На її руки бризнув гарячий, липкий сік. Кукурудза зімкнула над нею своє хиже листя. Сотні гострих, зеленувато-жовтих лез простягнулись їй назустріч. Лагідні, шовкові, смертоносні…  
– Сссссссссссссспи, Олесссссссссссссююю…
Вдруге Олена вдарити не встигла.

Міліція так і не змогла нічого знайти. Ні дитини, ні жінки. Ані найменшого сліду. Звістка про зникнення людей в Селі сколихнула округу, але так само швидко й забулась. Пройшов ще один місяць. Посивілий, змарнілий Андрій приїхав туди, де стільки часу перед таємничим зникненням провела єдина жінка, яку він любив. Кукурудза вже достигла. Налиті, тугі качани виблискували проти сонця, стебла були висохлими, жовтими, але все-таки непохитними і сильними.
– Яка ж вона гарна… ця кукурудза… мабуть, Оленка хотіла б, щоб я її зібрав, не дав пропасти під снігом… – Андрій щасливо всміхнувся.
Вперше за довгий час він відчував себе так спокійно. Вітер шелестів між високими стеблами, грався широким листям… Воно давно вже втратило ніжне жовто-зелене забарвлення. Тепер листя було кольору крові…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Чорт забирай, страшно то як )))

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Victor Artxauz, 25-11-2009

Ледь удар не хватив!

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Богдана, 17-07-2009

Потуги в кукурудзі.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 15-07-2009

Добротне оповідання вийшло

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 14-07-2009

Трохи агрономії:)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Дара К., 14-07-2009

Читати в темну пору доби!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 14-07-2009

Справа не в кукурудзі

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Доктор Данаїла Стільчик, 14-07-2009

Corn

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 14-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Климентій Осика-Маєвський, граф, 14-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76930904388428 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …