Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2645
Творів: 48777
Рецензій: 93510

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ВіктОр, як Гюго

© NATALKA DOLIAK, 25-05-2009
Скільки його памятаю, він так називає себе, коли знайомиться. «Мене, - каже, - звати Вітя, краще - ВіктОр, як Гюго». Мова про мого сусіда з другого під’їзду. Коли мені й моїм друзям було років по десять, ВіктОр уже парубкував. Схожий на циганчука, смаглявий, очі-вуглинки, пухкі губи, високий, сухорлявий, як гнідий кінь. Ще з юності набув слави авантюриста. Нестримний характер штовхав хлопця на невиважені вчинки.
Згадую…Підзиває якось мене й двох друзів до себе й, примруживши одне око, пропонує спосіб весело провести час.
- Ви знаєте отам, над дорогою, - показує рукою, - каштан такий розлогий є.
- Знаємо! - кричимо хором, - Ми на нього часто ліземо й сидимо нишком. Там усім місця вистачить. – сміємося.
- Так…А в дворі, що біля дерева, живе дурник Мішка! – говорить ВіктОр пошепки, аби заінтригувати. - Ви можете... на нього... каштанами кидатись. Він все-рівно не зрозуміє звідки вони летять. - лукаво посміхається. - Головне, аби його маманя, та стара відьма не побачила.
Ми зриваємось й гайда до заповітного місця. Вітя спиняє Віталика й щось шепоче йому на вухо. Той схвально метеляє головою  й доганяє нас.
Сидимо на дереві, як у засідці. Чекаємо на потенційну жертву. За хвилин десять чи й більше на занедбаному подвір'ї з'являється дурник. Для нас він - дядько. Навіть здалеку видно, що у дурника росте борода й вуса. Незвичайним є лише те, що Міша
грається дитячою машинкою. Він бурчить, заслинившись, зображає роботу двигуна.
Ми переглядаємось на дереві й, не надто переймаючись роздумами на теми етичності вчинків, починаємо кидатись каштанами. Легенько, аби не потрапити в хлопця. Каштанчики відскакують від землі й лякають Мішу. Він оглядається навсібіч, нічого не може збагнути, тоді набундючує губи й починає рюмсати, пускаючи бульки ротом. Нам смішно, але щоб не видати місця своєї дислокації, ми тамуємо сміх, приклавши долоні до ротів. Згодом, коли дурник, розчепіривши рота верещить на всю околицю, в двір вичовгує його мама. Вона стара, сива й розпелехана. Підперезана задрипаним фартухом, в масних плямах.  На сірих ногах гумові калоші розміри на чотири більші, ніж їй потрібно. Стара уважно дивиться на розкидані каштани, кидає погляд на дерево. На мить мені здається, що баба побачила нас.  Вона переводить погляд на сина, простягає кінчик фартуха, та примушує Мішу вичовпти носа. Той не підкорюється, починає махати руками й тупати ногами. Тоді стара добряче ляскає його по сраці, аж ми підскакуємо на своїх гілках. Крик дурника вмить припиняється.  Ми зачудовані такою сценою. Лише тепер можемо стулити роти, що розкрились під час перегляду виховного процесу. Нам весело, цікаво й легко. Легко від того, що ми різнимося з дурником, і що наші мами - лагідні молоді красуні. Коли стара відьма повертається до хати,  Віталик, що сидить поруч зі мною вигукує:
- Мойша – жид! Мойша – жид!
- Що ти кричиш? – питаю я у хлопчика.
- Мені Вітя так казав кричати. - відповідає й знизує плечима.
Ми усі підхоплюємо:
- Мойша – жид!!!
З хати вибігає стара з такою швидкістю, якої ми від неї аж ніяк не очікували. У неї в руках качалка, вона мчить до дерева, гублячи по дорозі калоші.  Ми один за одним вервечкою швидко спускаємось додолу й мчимо у свій двір.

Давно вже ту хату знесли, каштан зрізали, куди поділись мама з дурником Мойшею невідомо. Віті уже під п’ятдесят. Він працює «куди пошлють» у ЖЕКові, який опікується нашим будинком. Вітя, попри свій авантюризм, завжди був працьовитим. Руки у нього – золоті. До чого не візьметься усе до ладу, усе файно виходить. Он, двір наш завжди був захаращений. Йому майнула думка, що потрібно яких-там качелів-каруселів для дітлахів. Раз-два – готово, зробив. Катайся – не хочу. За таку ініціативу навіть премію у конторі виписали. Мешканці будинку про це попіклувались, заяви писали, просили.
Ще як йшов Вітя до армії мріяв після служби вступити до інституту на філософський факультет. Казали вчителі в школі, що мав до цього хист. У лавах збройних сил перечитав силу силенну книг по філософії. Та й художньою літературою не гребував. Коли ж демобілізувався, то радості його не було меж. Тому й пив з усіма сусідами по черзі цілий місяць. Тоді потихеньку відклав мрію про навчання до наступного року. Потому так пив, що забув про неї зовсім. Тоді женився – наливали добрі люди - пив, дітей робив-народжував - наливали- пив, допомагав сусідам – пив, просто сидів на лавці, насолоджувався сонечком – пив.
Дружина Ліда, коли він вперше допився до  "чортиків", відправила його на Ющенка (не того, відомого, а лікарня спеціальна у нас називається - імені академіка Ющенка). Там він пив просто непробудно (друзяки не давали товаришеві загнутись від нестачі основного продукту), тому жінка дуже скоро звиклась та вже не намагалась  вилікувати свого філософа.

Взимку він став дідом. Старша дочка – красуня Олена – народила йому онучку Настю. Через півроку навідалась із дитям до батьків. Вітя усі пять днів, що Олена гостювала в батьківському домі, був страшенно тверезий. Ходив по двору в прасованій сорочці, чистих штанях та босоніжках. Навіть причесаний був. Щоправда виглядав змореним та злим. Усе наглядав за маленьким чудом. Казав дочці: «Обтруси їй штанці, замастилась об пісочок», або «Тут дуже вітер дме, натягни Настусі шапочку». Дочка любила батька, але соромилась. Як же не соромитись, коли він день у день ходить "готовий", кричить на весь двір. Але не щось нецензурне, а так – розмовляє сам із собою. Часто можна почути, як він волає десь у дальньому кутку двору, звертаючись до дерева: «Вітя я, можна просто ВіктОр, як Гюго!» й б*є себе у груди. Під вечір засне десь на лаві, чи просто на траві під будинком. Сором. Тому й вистрибнула Олена заміж похапцем, переїхала до чоловіка, аби не бачити цього. Тепер от гостює в батька, який пообіцяв, що тиждень й краплі в рот не візьме.
- Вітю-ю-ю-ю! – кричать забулдиги з п*ятиповерхівки й манять його руками вказуючи на відстовбурчені кишені.
ВіктОр робить вигляд, що не чує, відвертається до дочки й каже їй:
- Ви, може, йдіть додому, вітер піднявся.
Дочка дивиться на батька осудливо-недовірливо. ВіктОр похапцем бере на руки онучку й суне з нею додому, непереможений згубними бажаннями.
Коли дочка нагостювалась та покинула батьківський дім, Вітя відірвався по-дорослому. Навіть додому не заходив, увесь час надворі. Добре, що літо. Зранку прокинеться, а бригадир уже в дворі, скаже йому, що робити, де копати, що відносити-заносити. Вітя переробить усе, вип’є добряче й у люлю на зелененьку травичку. От, здавалося б, пропив чоловік увесь розум. Ні, скажу вам, не пропив.

Сиджу в дворі, підставляю під теплі промінчики сонця обличчя, слухаю крики дітей. Підходить до мене й підсідає на лавку Вітя. Мені неприємна його присутність. Кручу носом, шукаю причину, аби встати й піти.
- Прівєт! – каже вдрабадан п’яний сусід. – Я Вітя, можна ВіктОр, як Гюго! – простягає брудну руку.
- Я знаю, що ти Вітя. – відповідаю не вельми ґречно.
Тоді він уважно вдивляється в мене, ворушить чорними вусами й бровами, чухає потилицю й говорить:
- Тю, не впізнав. – його пухкі губи складаються в трубочку.
Я саркастично посміхаюсь.
- Авжеж, мене брат рідний не впізнав би, бо не бачились десять років, а я з того часу уже тричі змінювалась з білявки на чорнявку через руду й знову назад. - сама до себе кажу я.
- Як Славко? – питає Вітя.
Запитання мене насторожує. Невже таки впізнав мене, бо ж брата мого так і звати.
- Добре. - відповідаю, аби щось відповісти.
- Він усе там же, в Криму? – хоча чоловіком хилитає, говорить він доволі чітко.
- Звідки ти знаєш, що він в Криму живе?
Вітя робить круглі очі:
- Ти що, Наташка, ми ж сусіди. – він трохи думає, тоді додає. – А що твоя Світланка? Вона буде десятий закінчувати?
- Так. – кажу й дивуюсь.
Щось таке починає щемити мені в грудях.
- А цей твій другий чоловік, бачу хазяйновитий…- дивиться впритул. – Не б’є тебе? – він промовляє це так по-братерськи, ніби може мене захистити, якщо раптом виявиться, що мій чоловік розбишака.
- Усе добре. - чомусь ніжно кажу я ВіктОру.
Мені до нестями хочеться побігти до магазину, купити пляшку найкращої горілки й подарувати йому.
- Поважаю я тебе. – раптом каже Вітя й тисне мені коліно заскорузлою п’ятірнею. З натугою підводиться й зигзаг-ходою віддаляється. Мені соромно, але не за Вітю, а за себе.

Вітя змайстрував дитячий майданчик. Головним здобутком цього будівництва вважає маленький дерев’яний будиночок з ганком, одним віконечком, столиком та лавками всередині. Будував, як для себе. Врешті-решт він йому таки став у нагоді. Одного вечора не зміг дійти додому й завалився спати на тих лавах у будиночку. Відтоді – це його літня резиденція.
Спостерігаю…Післяобідній час. Спекотно. Більша частина мешканців нашого будинку розташувались у холодочку в дворі, під розлогими деревами. Діти бігають зграйками, поливаються водою, набраною в пластикові пляшки з колонки, що стоїть посеред двору. Крики змушують ВіктОра, який спить в будиночку прокинутись. Він вилазить заспаний, пом’ятий, але усміхнений. Без попередження, зненацька потрапляє під шквальний водяний обстріл. Спочатку чоловік намагається відвернутись від водяних цівочок, тоді, усвідомлює свою незахищеність та починає тікати. Але від випитого учора його носить. Він падає, повільно встає й біжить у заторможеному темпі. Діти, озброєні пляшками та водяними пістолетами, гонять ВіктОра й кричать на усе горло:
- Вітя-алкаш! Вітя-алкаш!
Мамаші, дідусі й бабусі, що густо сидять на лавках біля будинку, сміються, хапаючись за товсті животи й підбадьорюють дітлахів:
- Ану, давайте, витверезіть його!
- Гони його! Гони!
- Поливай, що є сили!
Котрийсь із малих так увійшов у раж, що, не довго вагаючись, пожбурив у Вітю чорною грудкою землі. Іншим неповнолітнім сподобалась ця ідея й вони погнали чоловіка за гаражі, кидаючи на нього усе, що могли підхопити з асфальту. Звідти надривно-сутужно доносилось ВіктОрове фірмове: «Я Вітя, ВіктОр, як Гюго!»



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Близько, аж до пупа дістає.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Стрєльнікова Катерина, 02-06-2009

СЕ ЛЯ ВІ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Консуело, 01-06-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 27-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тала Владмирова, 27-05-2009

Нарешті...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 27-05-2009

Нереалізований філософ.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 26-05-2009

Божа кара?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 25-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 25-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Климентій Осика-Маєвський, граф, 25-05-2009

Документалістика

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Dara, 25-05-2009

Впізнаю!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 25-05-2009

щемливо

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 25-05-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.36040878295898 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …