Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49552
Рецензій: 94097

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ГРОСМЕЙСТЕР

© Юрій, 04-05-2009
ГРОСМЕЙСТЕР

Спочатку ми з товаришем пили вино. Це було й не вино, якщо чесно, а виноматеріал для виготовлення шампанського. Але біленький, кисленький, легенький маломіцний напій дуже добре і весело цулився в гарячий літній вечір на балконі санаторію, в якому відпочивав мій приятель.
Потім, коли спорожнів трилітровий подарунок знайомих із Роздільнянського району, товариш - Володя Грак, між іншим, менеджер з продажу німецьких автомобілів в одному з київських автосалонів, дістав з холодильнику пляшку горілки. Все в цьому свій має свій початок і свій кінець, в тому числі оковита о пів на першу  ночі. Бігти за нею в цей час вже не хотілося, а розповідати один одному про життя, яке  минуло за три роки від останньої зустрічі, бажання не пропало.
Володя пішов нишпорити іншими санаторними холодильниками і повернувся з чотирма пляшками пива, які пообіцяв віддати з процентами невідомому курортнику вранці.
Словом, після випадкової зустрічі із моїм шкільним другом і колись колегою по роботі а зараз ”пенсіонером-бізнесменом” на санаторно-відомчому пляжі і її закінчення в номері земляка, мені стало так добре, що й додому не хотілося йти, незважаючи на те, що все було випито, і ми попрощалися.
Якщо ви не знаєте, що таке одеська Аркадія в розпал літнього сезону, то вважайте, що не чули й не бачили найгучнішої і найяскравішої морської курортної зони в Україні. Потягнула й вона  мене до себе голосистою музикою, чутною серед ночі, здається, й в Туреччині. Хотілося розваг.
Це був рік, наприкінці століття-тисячоліття, коли вперше в Одесі спорудили платний пляж із водними гіркам і рестораном на одному майданчику під загальною назвою “Тропікана”. Весь сезон мені кортіло заглянути туди, але все не виходило: то грошей не вистачало, то часу, - але тут, як у класиків в одному на двох романі, “Остапа  понесло”.  
Замість квитка на вході сунув в ніс контролеру посвідчення правоохоронця, яке ніколи і в тролейбусі не діставав, віддаючи перевагу заплатити копійки, ніж прирівнювати себе до інвалідів та ветеранів. Так само вирішив питання з хлопцем, що керував катанням на гірках.
З’їхав разів сім-вісім і зрозумів, що досить цього задоволення. Розкочегарана  алкоградусом душа зірвала планку бажань. Влітаючи у басейн, запримітив неподалік за столиком самотню дівчину. За час моїх водних подорожей вона практично не змінювала пози – спершись головою об руку, задумливо дивилась в бік гірководників.  
Та не на руку чи голову я звернув увагу, тому й зараз не  скажу наскільки симпатичною мені тоді видалася незнайомка; головне як вона тримала ноги – чомусь їх трошки розставила так, що з-під міні-спіднички були видно трусики в чорно-білу клітинку. Я зрозумів це як натяк, тим більше, що її погляд весь час був направлений в мій бік.
- Зіграємо? - під’їхав я.
- У що? – без інтересу і зміни пози відповіла дівуля.
- Ясна річ, у шахи!
- Ну, й де ми їх візьмемо? – не зрозуміла, але трохи зацікавилась вона.
- Запросто. Шахівниця у нас є, та ще яка. – кинув я промовистий погляд, що пропалив білий пластмасовий стіл, - все інше наша уява. Побачимо у кого вона багатша, - дуже дешево я намагався заінтригувати, тому зразу перейшов в атаку. – Ну що, мій перший хід?
- Давай, - погодилася, не підозрюючи яку комбінацію я для неї приготував, незнайомка.
Я сидів зліва від неї. Моя права рука була вже під столом. Обережно вона торкнулась коліна дівчини, потім вище, вище. Очима я вперся в її обличчя, аби по його виразу бути готовим в будь-який момент скорегувати дії.
Моя партнерка стримано посміхалася, ніби їй було лоскотно, але вона не давала волі почуттям. Повеселів і я. Рука торкнулася трусиків-шахівниці, лягла на неї. Кутики рота дівчини, що вже прямували то вух, вернулись назад, тому я поспішив направити вперед пішака. Вказівним пальцем з легким натиском провів по середини шахівниці й промовив серйозно: “Е2 – Е4”.
Звісно, руку мені приймати не хотілося, але суперниця відсторонила її сама.
- Тепер моя черга? - перепитала вона.
- Так, - кивнув я.
Партнерка поклала свою руку на моє коліно і повторила мій шлях.
- Ну, і який буде хід? – ковтнув я слину.
- Зараз буде, - промовила вона з таким натяком, що я вже почав уявляти себе на “сьомому небі”. Раптом її рука схопила те, що піднімало мене на небеса, що я аж зойкнув, а потім ще додала сили – я подумав в той мент: “Там щось трісне або поламається”.
- Шах, - в тон “Е2-Е4” сказала вона.
- Мат, здаюся, - опустив я голову на стіл. А коли розтиснулись її пальці, додав, - жаль, така могла вийти партія.
- Іншим разом, якщо не пропало бажання ще грати зі мною, - про всяк випадок пообіцяла вона, можливо, побоюючись моєї неадекватною реакції.
- Сьогодні точно ні, може пізніше, якщо ви будете не проти і по іншому ходитимете, - щиро відповів я, і потім перепитав. – Пробачте, я вас не образив?  Я не хам, не маніяк. Просто, настрій був грайливий, але він вже пройшов. Ще раз пробачте, - вже і не згадаю, коли я так швидко тверезів.
- Ні, все нормально, - вона заспокоїлась і можливо хотіла якось влагіднити мене, чи навіть продовжити знайомство, або  хотіла щось додати приязне, а може це мені так видалося, але я її перебив, навіть не гадаючи, чи могло їй сподобатись те, що вона там намацала.
- От і гаразд. Прощавайте.
Минуло  два роки. Якось ми з сином-першокласником в теплий жовтневий день гуляли вздовж моря звичним маршрутом від 16-ої до 10-ої станції Великого Фонтану. Для неодеситів поясню, що це біля 5-ти кілометрів вздовж пляжів на південно-західній околиці міста.
Коли ми дійшли до 13-ої станції, приблизно, середини шляху, де нещодавно зробили аналогічні розваги як у “Тропікані”, з гірками і ресторанами, син запитав:
- Тату, коли ти мені дозволиш покататись тут?
- Мабуть, на той рік. Ти мені тільки нагадай, - звично пообіцяв я йому.
- А що ж ви так гросмейстере? – звернувся до мене жіночий голос. – Самі колись каталися донесхочу, а дитині тільки обіцяєте?
Я крутнув головою. Біля мене стояла пара. Чоловік, ба, навіть молодик, років до тридцяти, у хорошому костюмі і краватці; його супутниця - явно молодша за нього, у простій, кольору і  матерією подібною на мішковину, і тому мабуть дорогій сукні.
- Не зрозумів, - не зміг я второпати.
Ні її трохи витягнуте інтелігентне лице, ні великі карі очі, ні тонкі блідо нафарбовані губи, ні каштанове волосся, ні струнка фігура, а тим паче одежа – ні про що мені не говорили. Пана цього я точно не знав, тому навіть не звернув на нього уваги.
Вона дивилась запитливо і дещо невпевнено,  з щойно народженим сумнівом у можливій помилці. Я все ніяк не вчовпував. Дівиця стримано посміхнулася і використала останній шанс:
- Невже ви кинули грати в шахи? А обіцяли…
Ось тут я й згадав і усмішку, і гірки, ну і нашу партію, звісно. Моя рука інстинктивно смикнулася до того місця, на якому  партнерка колись зробила виграшний хід, і я ледь не став схожий на футболіста у “стінці” перед пробиванням штрафного суперником, але вчасно оговтавшись, махнув правицею в сторону гірок.
- Холодно вже, - чомусь виправдовувався я, - на те літо обов’язково. – Та і вас я  більше не зустрічав. В Аркадію не ходжу, тут гуляю, живу недалеко, ну і  шахівниці не маю такої, - вернулася до мене впевненість і хитрий настрій.
- Розумію , - намагалася бути серйозною при супутнику красуня, але  кутики її вуст не втрималися і гайнули знайомою стежиною уверх. – Мені теж подобаються ці місця. До зустрічі, - кинула звичне, але не обов’язкове в цьому випадку прощання,  взяла кавалера під руку – й вони пішли далі.
Було видно, чоловік щось спитав у неї й задовольнився однослівною відповіддю.
Ми почимчикували з дитям за ними. Не втримався від запитання й мій син.
- Тату, а ти знаєш цю жінку?
- Ні. Може десь бачив, але не пам’ятаю точно, - збрехав я.
- А чому вона тебе назвала “грошмейстером”? Це щось про гроші вона питала? – цікавився Павлик.
- - Ні, синочку. Гросмейстер – це дядя, який дуже добре грає в шахи. У всіх виграє, словом, чемпіон. Я тебе теж колись навчу в них грати.
- То ти з цією тіткою грав у шахи?
- Ні, не грав, - засміявся я від свого спогаду, - тільки спробував.
- Ну, ти, тату, молодець: тільки спробував – а вже гросмейстер. А якби зіграв, уявляєш? Ти, мабуть, всіх би переміг, – щиро здивувався хлопчик.
- Уявляю, уявляю, синочку! – не втримав я реготу.
Незнайомка чути не могла ні нашої розмови і ні мого сміху, але чомусь озирнулася й, мені здалося, підморгнула, хоча була метрів за двісті. Щось підказує мені, що ми із нею ще зіграємо.

Ю.КОВАЛЬСЬКИЙ
Одеса,2001 рік.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 12-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 05-05-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99885582923889 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …